РІЗДВО У МУЗЕЇ ВІЙНИ

 У Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбувся черговий звітний захід під назвою «Різдвяна зустріч у Музеї війни». Під час цього заходу генеральний директор Юрій Савчук розповів присутнім про діяльність музею протягом 2023 року на творчому музейному фронті. Представники музею йдуть слідом за українськими військовими, які звільняють рідну землю від окупантів, збираючи артефакти війни. За свою невтомну діяльність Музей війни здобув міжнародне визнання, отримавши спеціальну відзнаку журі міжнародної премії Museums and Heritage Awards за виставку «Україна — розп’яття» та професійну стійкість в умовах війни.

   На різдвяний захід музею завітали безпосередньо його працівники друзі та партнери – представники влади, бізнесмени, волонтери, дипломатии, журналісти. Серед запрошених були й військовослужбовці Збройних Сил України, а саме – представники Головного управління морально-психологічного забезпечення на чолі із полковником Володимиром Матвійчуком та сформованого в березні 2022 року білоруського полку імені Кастуся Калиновського ЗС України

 Нині Національний музей історії України у Другій світовій війні є місцем, де відбуваються різні події повязанііз російсько-українською війною: виставки, конференції, збори, круглі столи тощо. Зокрема, за підтримки Центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України та з допомогою партнерів у День захисників і захисниць України відбувся перший фестиваль воєнної музики «Сурма».

 Музей війни постійно відвідують делегації з інших країн світу, які прибувало у2023 році 32 офіційні делегації з 25 країн світу.

 Колектив Музею війни активно працює й за межами України та  організував 9 виставок, щоі відбулися у Литві, Латвії, Естонії, Словаччині, Швеції, США та Тайвані.

Леонід Коваленко

Картина Т. Г. Шевченка "Кара шпіцрутенами"

Т.Г.Шевченко. Кара шпіцрутенами. Папір, туш, бістр (28,8 × 21,5 см). [XI 1856 – 10.V 1857]. Державний музей Т. Г. Шевченка АН УРСР, Київ, інв. № г – 842.

На другому плані праворуч на горі – Новопетровське укріплення.

Кара шпіцрутенами (піками)

Шпіцр́утен — (від нім. Spießrutenlaufen, від Spiess — «спис», «піка» + Rute — «хлист») — довгий, гнучкий і товстий прут з лози для тілесних покарань в XVII-XIX століттях

Удари шпіцрутенами призначалися за помилки і недбальство на стройових навчаннях, за неохайність і неакуратність форменого одягу (від 100 ударів і більше), за пияцтво (300—500 ударів), за крадіжку у товаришів (500 ударів), за втечі (перша втеча — 1500 ударів, другий — 2500-3000, третій — 4000-5000 ударів).

Частина солдатів і матросів при покаранні забили до смерті після невдалого повстання декабристів в Санкт-Петербурзі 1825 року. Після повстання військових поселенців в Чугуєві влітку 1819 р. 363 людини піддали військовому суду, 273 з них винесли смертний вирок, який згодом замінили на покарання шпіцрутенами.

У жовтні 1827 на рапорті про таємний перехід двох чоловіків через річку Прут в порушення карантину, в якому зазначалося, що лише смертна кара за порушення карантину здатна їх зупинити, Микола I написав: «Винних прогнати крізь тисячу чоловік 12 разів. Слава Богу, страти у нас не бувало, і не мені її вводити» У 1846 р. спеціальна комісія винесла вирок двом дворовим людям за вбивство шести поміщиків: прогнати крізь стрій через тисячу чоловік шість разів і потім відправити на каторгу.

При покаранні шпіцрутенами повсталих військових поселенців в 1832 р. тих, що впали під прутами клали на сани і везли крізь стрій, продовжуючи бити. Присутній при цьому лікар лише давав понюхати нашатирний спирт, щоб засуджені не знепритомніли.

В. Орел

В Софії Київській відбулася презентація книги «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні»

23 грудня у конференц-залі Будинку митрополита Національного заповідника «Софія Київська» відбулася презентація книги «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні», автором якої є  культурна та громадська діячка, директор Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук Влада Литовченко. Книга вийшла у світ у видавництві  «Ваш автограф»  спільно з видавництвом «Саміт-книга» у межах проєкту видання книг до 30-річчя незалежності України за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України, а також Українського інституту книги.

Серед учасників презентації були відомі дипломати, науковці, дослідники історії й культури, керівники музейних установ, видавці, представники туристичної сфери.

Вони акцентували увагу на тому, що ця глибока за змістом і чудова за ілюстративною складовою  книга-альбом  – перше за часів незалежності України видання, яке  розповідає про діяльність ЮНЕСКО, а також включає усі об'єкти матеріальної і нематеріальної культурної спадщини України, котрі були включені до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Також учасники презентації акцентували увагу на тому, що авторка книги – Влада Литовченко понад 10 років веде роботу з наукового дослідження культурних пам'яток України, та активно популяризує культурний спадок України і в цьому контексті – пам’ятки, що входять до світової скарбниці від України до ЮНЕСКО.Книга буде корисна і студентам під час навчального процесу, і дослідникам, і поціновувачам історії, та культури України, й туристам.

Книга вже надішла у понад 100 бібліотек України.

Також вона є у вільному доступі на порталі «Культура України», який розробила Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого.

Презентація книги відбулась у стінах Софії Київської у дні визначної дати – внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО об’єкта №1 від України – «Київ: собор святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра» (12 грудня 1990 року),75 років від набрання чинності Статуту ЮНЕСКО(16.11.1946 р.) та внесення 16.12.2021 року елементу нематеріальноїкультурної спадщини України,,Кримськотатарський орьнек та знання про нього» до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська високо оцінила книгу «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні», зауваживши, що Влада Литовченко натхненно оберігає і популяризує українську культурну спадщину. Це перше в Україні видання, у якому подана інформація про діяльність України у ЮНЕСКО і повна інформація про пам’ятки, які входять як до  списку всесвітньої спадщини, так і до  Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

«Софія Київська також є частиною світової спадщини ЮНЕСКО. За 20 років, що я очолюю Національний заповідник, зроблено багато щодо дослідження і збереження пам’ятки, але тут ще скільки всього не відкритого! Це потребує багато і людських, і матеріальних ресурсів, однак це варто робити, адже лише за останній рік наші археологи підняли цікаві пласти, зробили цікаві знахідки. Сподіваюсь, вони ще збагатять історію нашої пам’ятки і історію України», - підкреслила  Неля Куковальська. 

Голова  Благодійного фонду «Бібліотечна країна» та керівник проєкту Ігор Степурін звернув увагу на те, що презентація книги відбувається під час тижня читання.

«Була ідея видати таку книжку ще років 8 тому, а хрещеним батьком цієї книги я вважаю директора Державної бібліотеки України для юнацтва Георгія Саприкіна. Він організовував бібліотечні тури по світу і постійно повідомляв, скільки пам’яток ЮНЕСКО можна відвідати у межах цих турів до тієї чи іншої країни. Учасники поїздок ознайомлювалися з пам’ятками, і міцніло усвідомлення того, що це ті об’єкти, які мають бути у зоні особливої уваги, бо вони належать до всесвітньої спадщини, вони привабливі і для туристів, і для науковців. Коли я поділився ідеєю видання книги про пам’ятки ЮНЕСКО в Україні з директором видавництва «Мистецтво» Ніною Прибєгою, вона порекомендувала звернутися до Влади Литовченко як до  фахівця у цій справі, людини, яка  активно популяризує Всесвітню спадщину ЮНЕСКО. 8 років тому ми почали роботу, однак лише цього річ завдяки Міністерство культури та інформаційної політики, яке ініціювало програму  видання книжок до 30-річчя незалежності України, яку підтримав комітет Верховної Ради з гуманітарних питань і яку впроваджував Український інститут книги, нам вдалось видати цю чудову книжку. Дуже багато людей працювали над цією книжкою.  Я хочу подякувати всім причетним до підготовки видання»,-зазначив Ігор Степурін, і звернув увагу на те, що також видано спеціальний флаєр з QR-кодом, з якого можна перейти на електронну версію книги.

За словами авторки книги Влади Литовченко, знаковим є те, що видання побачило світ в обрамленні трьох непересічних подій:  дня дипломатичної служби, внесення об’єкта №1 від України до всесвітнього списку ЮНЕСКО, та внесення четвертого елемента від України – «Орьнек - кримськотатарський орнамент та знання про нього» до  Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини.

Книга «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО в Україні» має статус популярної, однак її  варто віднести до категорії науково-популярних видань,адже ця книга базується на дисертаційному дослідженні Влади Литовченко яке лягло в основу її кандидатської дисертації «Роль ЮНЕСКО в охороні та збереженні культурної спадщини в Україні».

Влада Литовченко розповіла, що тематику ЮНЕСКО свого часу  їй порадив обрати  Надзвичайний й Повноважний посол України, доктор історичних наук, професор, ректор Дипломатичної академії України(2004-2008) Борис Гуменюк.

«У цій книзі підкреслена роль саме ЮНЕСКО в охороні та збереженні історико- культурного надбання. І є розділ, яким я пишаюсь – про роль України у діяльності ЮНЕСКО, де окреслена еволюція, етапи діяльності у період з 1954 року – коли Україна вступила до ЮНЕСКО, і до часу здобуття незалежності Україною. Тут визначені результати діяльністі і заслуги усіх українських дипломатів, адже вони використовували різні можливості, серед них – канали культурної дипломатії, і для презентації історичного, культурного, духовного надбань України, для популяризації на різноманітних міжнародних заходах  визначних віх і дат в історії й культурі України, для висвітлення позиції України щодо збереження історико-культурної спадщини, для інформування про найкращі культурні здобутки України»,-зауважила Влада Литовченко.

Вона звернула увагу на те, що нині у списку ЮНЕСКО – 1154 об’єкти. Україна входить з 7 до Списку. Хоча насправді йдеться про більшу кількість пам’яток. Адже, приміром, в транскордонний серійний природний об'єкт ЮНЕСКО  «Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи» входить 78 окремих масивів, розташованих на території 12 країн, і з них 15 – в Україні. Те ж саме стосується й об’єкта «Дерев'яні церкви польського та українського регіону Карпат». І цей список можна продовжувати. Втім, на думку дослідниці й авторки книги, Україна має набагато більше пам’яток, які варто включити до світової скарбниці.

«Є держави – рекордсмени, серед них, приміром, Китай та Італія які мають по понад 50 об’єктів у списку ЮНЕСКО, і щороку їх кількість зростає. Варто й нам проводити активнішу роботу щодо поповнення відповідних списків. До всього, ЮНЕСКО має ще низку списків – наприклад, програма документальної спадщини «Пам’ять світу», у якій Україна поки що представлена досить скромно. Також є список підводної спадщини, уже говориться про список космічної спадщини… На мою думку, українським дипломатам, культурним діячам, громадськості та іншим є над чим працювати, і просувати українські об’єкти до відповідних списків. Зокрема,нині у «листі» очікування для внесення Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини – елемент «Культура приготування українського борщу». Відповідне номінаційне досьє вже подане»,-підкреслила Влада Литовченко.

Також у межах презентації відбулося обговорення проблематики охорони й збереження історико-культурних пам’яток, підготовки до внесення їх до списків світової спадщини ЮНЕСКО. Учасники дискусії обмінялися думками і поділилися досвідом  з цих питань.

Однією з ключових родзинок заходу доповідь Есми Гаджієвої – голови ГО «АЛЄМ», ініціатора й координатора внесення елемента «Орьнек - кримськотатарський орнамент та знання про нього» до  Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. 

УКРАЇНЕЦЬ НАРОДЖЕНИЙ, ЩОБ СТАТИ ЩАСЛИВИМ - ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГ ПАВЛА ЖЕБРІВСЬКОГО

В Українському кризовому медіацентрі УКМЦ відбулося представлення двох нових книг Павла Жебрівського – “Роздуми” та “Погляд на національну ідею”. Павло Жебрівський в свій час обирався народним депутатом України, був головою військово-цивільної адміністрації Донецької області, зараз є президент ВЦС Бойове Братерство України, голова політичної партії "Республіканська платформа", учасник бойових дій на Сході нашої Держави. 

30 листопада напередодні 30-ої річниці Референдуму про визнання Незалежності Украі‌ни, Павло Жебрівський презентував у 2-х книгах свій погляд на перспективи України, на національну ідею, відповідального громадянина, політичну націю, ціннісну парадигму творення Української держави та свій план перемоги і миру. 

Після 20 років політичних змагань, війни, праці в ГПУ, ВЦА  сформувалось авторське поле наративів – кредо, три виклики, план перемог і миру,  філософія цінностей, національна ідея, шлях від мужнього воїна до відповідального громадянина, політична нація, цивілізаційне лідерство. Аби це все здійснити, ми мусимо відповісти собі на ряд запитань: Яка роль українського духу, культури, просвіти, служіння у формуванні громадянина? Звідки постане справжня національна шляхетна еліта? Що стане гарантом незворотності нового поступу? Навколо якої ІДЕЇ згуртується українська політична нація, аби збудувати успішну державу?

Ці книги про те, що ми, українці, в сучасному контексті повинні насамперед відстояти власну волю та гідність.

Українець народжений, щоб стати ЩАСЛИВИМ. Це  ідея автора щодо цієї спільної справи. Вона може стати нашою національною Ідеєю. Павло Жебрівський виклав власні погляди у своїх двох нових книгах – «РОЗДУМИ» та «ПОГЛЯД НА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ». Це спроба відповіді на важливі запитання. Згадав і свою першу книгу про реформи «Жити по-людськи», про війну, про побратимів і про трирічне головування у Донецькій військово-цивільній адміністрації.

Ці книги – його думки і бачення того, як нам творити свій незалежний та вільний український Світ. Без огляду на Схід і Захід. Без обмежень і вказівок.   

Імітація справедливості, імітація безпеки, імітація гідності, імітація любові до України не дали закласти міцні підвалини української державності. Яскраві «декорації» замінили необхідні інститути та структури державності. Та війна за незалежність зірвала «маски» з багатьох облуд і довела, що цінності – це те, за що готові вмирати люди. Україна стала усвідомленою цінністю для більшості українців. Ба більше, до багатьох прийшло розуміння, що справжня незалежність будується на цінностях. 

Якою має бути українська політична еліта? На чому має базуватись наше українство? Хто візьме відповідальність за доленосні для країни рішення? Навколо якої ІДЕЇ згуртується українська політична нація, аби збудувати успішну державу?

Вольності, можливості, заможність, гідність і демократія, здобуті одного разу, завжди потребують пильності та захисту. Україна вже довела, що може нагадати Європі та світу про це. Як? Відстоявши власну волю і гідність.

Кожен українець народжений, щоб стати ЩАСЛИВИМ у цьому світі, реалізувавши свій потенціал та зробивши внесок у розбудову сильної, міцної, вільної, незалежної та заможної Української держави.

«Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут»: У Києві презентували книжку про три українських покоління

У розрізі теорії поколінь, в книжці розглядається побут та звички трьох українських поколінь за 1991–2021 роки.

28 жовтня відбулась презентація книжки «Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут», яку створили радіоведуча Марта Мольфар, продюсер проєкту Гліб Лук’янець та режисерка-постановниця фільму «Квіти України» Аделіна Борець. 

Це  проєкт-дослідження, який «пов’язує в цілісний наратив феномен побутової культури часів незалежності». Дослідження охопило 1991–2021 роки – молодість трьох поколінь: X, Y, Z. Це три десятиліття становлення незалежності й розвитку українського суспільства. Картина історичної повсякденності в проєкті оголюється через культуру і  побут. 

До чого у проєкті три букви XYZ?

Це назви трьох поколінь. За теорією поколінь їх набагато більше, але зупинилися лише на цих трьох, бо їхня молодість припала вже на незалежну Україну.

Творці книги намагалися дослідити спільні риси й розбіжності. Виділили тренди кожного з трьох десятиліть: що їли, у що вдягалися, як прикрашали житло, як розважалися.

Кожний тематичний розділ у книзі та музеї починається з порівняльного аналізу трьох поколінь, чия молодість прийшлася на роки незалежності. Досліджувала побут трьох поколінь і писала тексти Марта Мольфар. Авторські переклади англійською робила ірландська письменниця українського походження Вікторія Мєлковська.

Чим цей проєкт важливий і цікавий для широкого загалу?

У проєкті «Україна XYZ. Звички. Смаки. Побут» три складові частини: книга-альбом, цифровий музей і документальний фільм. Усі вони досліджують зміни за 30 років не тільки у зовнішніх побутових, а й у ментальних проявах. 

Книга-альбом "Українці XYZ: звички, смаки, побут", як паперова «машина часу» – 30 років за 300 сторінок. Але не як у підручниках історії, а через особисте й водночас звичайне, знайоме кожному. Артдиректор Андрій Достлєв, прихильник вернакулярноі фотографії, настільки тонко і вдумливо поєднав на сторінках книги різні світлини, що сама книга вже стала артоб'єктом.

10 віртуальних залів музею утворюють цілісну картину побуту часів Незалежності. Фотоконтент книги і музею частково відрізняється. 

Частина проєкту – документальний фільм «Квіти України», що розкриває в трьох поколіннях настільки особисте, що книзі й сайту-музею не під силу. Продюсер фільму – Гліб Лук’янець, режисерка – Аделіна Борець.

Сайт цифрового музею ukrainci.xyz стартував в день презентації проєкту.

Проєкт представляли: Гліб Лук’янець – продюсер проєкту, засновник Гоголь фундації, українсько-польський кінопродюсер; Марта Мольфар – кураторка та авторка ідеї проєкту, радіоведуча, сценаристка, співзасновниця Київської творчої спілки акторів-дикторів; Тарас Боровик – менеджер цифрового музею, креативний директор та співвласник креативної діджитал-агенції “kruzhok”; Ярослав Солоп – артдиректор цифрового музею, ідеолог та дослідник архіву сучасного фотографічного доробку UkrainianPhotoFoundation (UPF); Льоля Гольдштейн – фоторедакторка проєкту, креативна директорка журналу Bird in fly; Анастасія Левінська – піардиректорка проєкту, засновниця креативної агенції Levin group, керівник асоціації креативної індустрії SPOM. Модерувала розмову Марта Мольфар.

Запрошені спікери: арт-критик, куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко, провідний український бренд-маркетолог, засновник креативного агентства Grape Юрій Гладкий.

В Києві відбудеться офіційне відкриття спільного українсько-литовського проєкту «КРІЗЬ ВІКИ: НАБУТА БАТЬКІВЩИНА» за участю Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні

30.08.2021 відбудеться офіційне відкриття спільного українсько-литовського проєкту «КРІЗЬ ВІКИ: НАБУТА БАТЬКІВЩИНА» за участю Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Вальдемараса Сарапінаса. Наприкінці минулого року Сейм Литовської республіки оголосив 2021 рік Роком історії та культури литовських татар. Проєкт “КРІЗЬ ВІКИ” пов`язаний з історією та культурою литовських татар – як невіддільної і важливої складової литовської історії й сучасного литовського суспільства та кримських татар – корінного народу України. Події давньої історії та сучасного життя Литви, Криму та України тісно переплетені та взаємопов'язані, тож і в нашому проєкті представлені різні за змістом виставки. Назва проєкту відповідає як історичному, так і сучасному контексту: якщо для литовських татар це історичний факт - набуття нової Батьківщини та нової родини народів, то для сучасного кримськотатарського народу боротьба за свою землю триває. І дуже символічно, що проєкт відбувається на тлі двох надзвичайно важливих подій нашої країни – прийняття Верховною Радою «Закону про корінні народи України» та майже одночасно з відкриттям Кримської платформи. У співпраці з Посольством Литовської Республіки в Україні, литовськими колегами, ДП «Кримський дім» та разом з кількома українськими музеями відбудеться низка подій, організованих ГО “Міжнародний інститут культурної дипломатії” (МІКД) й присвячених різним аспектам спільної історії наших народів. Позаяк Крим – це Україна, й українці, своєю чергою, також міцно пов‘язані з історією Литви під час існування ВКЛ, а історичний шлях кримських татар до Литви більш як 600 років тому пролягав через територію сучасної України, між нами й сьогодні існує багато точок дотику, а тема успішної інтеграції різних етнічних груп у сучасне життя країн завжди актуальна. Програма подій 1. 30.08.2021 о 18.00 - Офіційне відкриття проєкту за участю Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Вальдемараса Сарапінаса, організаторів, учасників та гостей з Литви. Подвір’я Музею книги та друкарства України (вул.Лаврська, 9) 2. 30.08.–30.09. 2021. Арвідас Шеметас “ПРОСТО НЕБА”. Фотографії 1990-2000-х років. Подвір’я Музею книги та друкарства України (вул.Лаврська, 9) 3. 30.08.–30.09.2021. Виставка “ДОРОГА, ЩО СТАЛА ДОЛЕЮ: Історичний шлях кримськотатарського народу з Криму до Литви”. Виставка львівської майстерні з традиційного кримського гаптування “Yesil ada” (”Зелений острів”), представлена ГО “Кримський Інститут громадянського суспільства” та презентація книжки “Історичний шлях кримськотатарського народу з Криму до Литви”. Музей книги і друкарства України, зал№5 (вул. Лаврська, 9) 4. 22.09.–22.10.2021. Виставка артефактів з Музею Шереметьєвих “ПОГОНЯ, ТРИЗУБ І ТАМҐА. Україна-Русь, Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське і кримські татари: від протистояння до бойового побратимства”. Музей української діаспори (вул. Московська, 40-б) 5. 01.10.–01.11.2021. Художня виставка “КІСМЕТ ЙОРГАН. Тепла матриця поколінь” за участю українських та литовських авторів. Національний музей українського народного декоративного мистецтва. (вул. Лаврська, 9, корпус 29) Довідка Литовські татари – унікальна етнічна група, що проживає в Литовській Республіці, є однією з найдавніших національних меншин країни. Вони є нащадками тюркських і монгольських племен, їхні предки вийшли із Золотої Орди та Кримського Ханства. Попри те, що литовські татари упродовж століть живуть в оточенні інших народів і релігій, вони зберегли свою етнічну культуру, національну та релігійну ідентичність. У 14 столітті Велике Князівство Литовське займало велику територію, й зі сходу його землі межували з татарськими. Між двома народами відбувалися дипломатичні контакти та військові союзи. Перші татари прийшли у ВКЛ як союзники у битвах з хрестоносцями у 1319–1320 роках під час правління великого князя Гедімінаса, але масове поселення татар у Великому Князівстві Литовському сталося за правління Вітовта Великого. Наприкінці 14 століття він запросив татар на військову службу та оселив їх в околицях Тракаю та Вільнюса, а також інших поселень. Історики вважають, що в той час до ВКЛ прийшли десятки тисяч воїнів-татар зі своїми родинами та майном. Серед прибулих до ВКЛ було кілька знатних татарських родин – мурзи, беї та кримські княжичі. Литовські татари славилися своїми військовими формуваннями, які вважаються першою литовською прикордонною армією. Відтак головною діяльністю татар була військова справа та дипломатична служба. Литовські татари складали особисту гвардію Вітовта й разом з ним брали участь у знаменитій Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року. За віддану службу литовські татари були звільнені від податків та отримували нагороди землями й маєтками. У Тракайському замку народився засновник династії Ґіреїв, кримськотатарський державний, політичний і військовий діяч, хан Кримського Ханства - Хаджі І Ґірей (1397–1466). Згодом, вже через віки, під час визвольного руху на початку 20 століття за основу для кримськотатарського прапора була узята тамга – герб роду Ґіреїв (у 1917 році на першому Курултаї кримськотатарського народу символ був ухвалений на той момент як державний прапор, оскільки саме з правителями роду Ґіреїв була пов'язана державність кримських татар). З часом діяльність литовських татар у новій – набутій Батьківщині-Литві змінювалася: вже з кінця 19 – початку 20 століть серед них були лікарі, науковці, художники та представники вільних професій. У сучасній Литві проживає близько 3000 литовських татар, повністю інтегрованих у життя країни, а про їхній вплив на життя держави красномовно свідчить вулиця Тоторю (Татарська) в центрі Вільнюса та колишня околиця Вільнюса – Лукішкес. На сьогодні у Литві діє близько 20 литовсько-татарських громадських організацій та об'єднань, які опікуються збереженням історичної пам'яті та культурної спадщини.

В «Софії Київській» відбулося відкриття виставкового проєкту «Раритети української Козацької Держави – Гетьманщини ΧVII–XVIII ст. до 30-річчя Незалежності України»

16 серпня у Національному заповіднику «Софія Київська» відбулося відкриття виставкового проєкту «Раритети української Козацької Держави – Гетьманщини ΧVII–XVIII ст.   до 30-річчя Незалежності України» за участі міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка, міністра іноземних справ Дмитра Кулеби , Надзвичайного та Поважного посла Швеції в Україні Тобіаса Тіберга та генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» Нелі  Куковальської.

Виставка покликана висвітлити окремі моменти життя нашої держави на межі XVII–XVIII ст. – часів славетних українських гетьманів Івана Мазепи (1687–1709) та Пилипа Орлика (1710–1742). Поглядам відвідувачів будуть представлені вісім оригінальних пам’яток козацької доби, розміщених у стінах Софійського собору – визначної пам’ятки архітектури та монументального мистецтва Руси-України, відродженням якої опікувався гетьман Іван Мазепа. Експонатами виставки стануть раритети, які зберігаються в архівних та музейних закладах Королівства Швеції та України. Зі Швеції будуть представлені – гетьманська булава з Кабінету раритетів єпархіальної бібліотеки міста Лінчопін та латиномовний примірник «Пактів та Конституцій Війська Запорозького…» 1710 р. з Державного архіву Швеції у Стокгольмі. З українських архівних та музейних зібрань представлено – п’ять універсалів 1687–1702 років, виданих у Батурині гетьманом Іваном Мазепою з Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в м. Києві, а також Клейнод гетьмана Івана Мазепи – Знак гідності Голови Української Держави з ДП «Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал» у м. Києві.

Виставка відкрита для відвідування уже з 17 серпня та триватиме до 14 листопада.

Як це було: воєнспеци і червоні командири громадянської війни в Росії в 1918 році

В умовах Громадянської війни в 1918 році в Росії, що розгорілась, створення регулярної армії стає актуальним завданням.  Важливого значення набувають питання підготовки командних кадрів.

 Війна була вкрай політизованою, її основне гасло «хто - кого» містив прямий заклик до фізичного усунення протиборчої сторони.  Звідси крайнє озлоблення, кровопролиття, лінія фронту нерідко проходила через сім'ю, поділивши рідних і близьких на своїх і ворогів.  Тотальне насильство і терор охопили країну.  Воювали всі проти всіх.  Фронти були тільки на картах і в уяві.  Не було якоїсь - то суцільний лінії оборони з колючим дротом, укріпленнями, мінними полями і т.д.  Війна йшла навколо великих адміністративно - політичних і економічних центрів, уздовж залізничних колій і водних артерій.  Вона була рухливий і маневреною.  Звідси необхідність створення великих кавалерійських з'єднань, бронепоїздів, знаменитих тачанок і т.д.

 Соціальна база контрреволюції була незначна, вона посилилася за рахунок участі в громадянській війні експедиційних корпусів 14 держав, в т.ч.  таких великих держав, як Англія, Франція, США, Японія та ін., загальною чисельністю 202,5 ​​тис. осіб (травень 1919р.).  Ці війська були зосереджені в основному в портах і в активних бойових діях, як правило, участі не брали, але їх ставлення до подій було далеко не неупередженим.  До цього слід додати величезну міжнародну моральну, фінансово - матеріальну допомогу, що надавалася білому руху, численним урядам, який виникав у різних куточках колишньої імперії: Денікіну, Колчаку, Врангелю, Дутову, Семенову і ін. 

 На початок літа 1918 р.  РРФСР виявилася в «вогняному кільці».  Більшовики з тією ж легкістю втратили владу, з якою прийшли до неї.  Відразу ж були втрачені околиці, особливо національні.  Вплив і контроль нової влади поширювалася лише на кілька губерній в центрі.  Протистояти реальній військовій загрозі без армії було неможливо.  А це в свою чергу вимагало невідкладного вирішення такого важливого питання як підготовка командних кадрів.

 Організовуються численні короткострокові курси і школи з підготовки середньої командної ланки з числа хто відзначився червоноармійців.  Протягом 1917 - 1919гг.  були знову відкриті вищі військові навчальні заклади: Академія Генерального штабу РККА, Артилерійська, Військово - медична, Військово - морська, Військово - інженерна, Військово - господарська академії.  Але командних кадрів не вистачало катастрофічно.  Проблему можна було вирішити тільки за рахунок залучення офіцерів і генералів імператорської армії.  Таких поглядів дотримувався В. Ленін.  Л. Троцький в числі небагатьох не тільки підтримував В. Леніна, а й активно здійснював цю лінію на практиці.

 Які офіцерські кадри мала країна?  До Жовтневої революції в Російській імперії було всього 25 військових училищ, в т.ч.  13 піхотних, 3 кавалерійських, 2 козачих, 1 топографічне, морський кадетський корпус, спеціальне інженерне училище.  За роки I Світової війни було підготовлено понад 210 тис. офіцерів.  На 1.01.1917г.  втрати командного складу налічували в сухопутних військах - 62.847 чоловік, на флоті - 245 осіб.  Значні втрати привели до серйозних змін соціального складу офіцерського корпусу.  Серед них потомствені дворяни становили всього 9%, міщани - 20%, селяни - 30%, інші - 41%.  Понад 22 тис. Прапорщиків - вихідці з солдатів.  У стройових полках кадрових офіцерів можна було перерахувати на пальцях однієї руки.  У своїй переважній більшості офіцери були вже не дворянами, а різночинцями.  А це означало, що відбулися серйозні зміни в традиціях, освіті, взаєминах, менталітеті.  Офіцерство з вузько станово - дворянської касти перетворилося в безмежне, різноголосе, ​​багатовекторне, аморфне співтовариство.  На відміну від «кіношно» - літературно - пісенного уявлення про благородство, піднесено - лощеного образа офіцера, котрий музикує, співає або декламує вірші, насправді більш 70% - це були напівписьменні, далеко не виховані сини трудового народу.

 У зв'язку з цим, нічого спільного з дійсністю не мають твердження про те, що російські офіцери, всі без винятку, зустріли Жовтневу революцію вороже.  Історія свідчить як раз про інше.  Переважна частина офіцерів займала насторожено - вичікувальну позицію.  Відразу ж після Жовтневої революції проти більшовиків відкрито виступило всього 2 - 3% офіцерів.  Навіть в першому поході Добровольчої армії на початку 1918р.  брало участь всього 2.341 офіцер, або менше 10% загальної чисельності.  Причому чисельність кадрових офіцерів склала всього близько 500 чоловік, а вся Добровольча армія налічувала всього 3.377 чоловік.  Нечисленність пояснювалася загальної втомою від війни, але не це було головною причиною пасивної позиції офіцерів.  Була інша, більш прозаїчна - розвал старої армії вмить перетворив майже чверть мільйонів офіцерів в безробітних, викинутих на узбіччя без засобів існування.  Треба було виживати.  Вони по - просту чекали, хто їх першим найме і дасть роботу.

 Війна була їхньою професією, а військова служба - єдиним джерелом існування.  І багато потягнулися на Південь до Корнілова не тому, що ненавиділи більшовиків і радянську владу, а головним чином, тому, що там обіцяли службу і гроші.  

Більшовики втратили час в марних дискусіях: треба чи не треба залучати офіцерів царської армії в РККА.  Перелом у вирішенні проблеми стався лише до літа 1918р.  Л. Троцький з притаманною йому енергією і рішучістю взявся за справу.  Він скасовує виборність командирів і одночасно оголошує мобілізацію офіцерів в РККА.  Їх сім'ї беруться в заручники, в ряді випадків члени сімей штаб - офіцерів і генералів поміщаються в в'язниці.  Міра жорстка, нелюдська, але: вона давала відомі гарантії від можливої ​​зради.  Така безкомпромісність і жорстокість цілком в дусі Л. Троцького.  Він планує до кінця 1918 сформувати 60 дивізій.  А для цього було потрібно мати близько 55 тис. командирів всіх ступенів.  Різні короткострокові командирські курси могли випустити всього близько 2000 червоних командирів.  І тих можна було використовувати тільки на первинних командирських посадах.

 Мобілізація офіцерів в РККА прийняла організований і впорядкований характер.  Вона проходила в основному через військкомати на місцях.  В цілому завдання було успішно вирішене.  З 250 тис. офіцерів 75 тис. (30%) служили в Червоній армії, близько 100 тис. (40%) - в Білій та інших арміях.  Решта 75 тис. (30%) не захотіли воювати ні за тих, ні за інших.

 75 тис. офіцерів і генералів імператорської армії, яких називали «воєнспецами», склали основу - кістяк командних кадрів РККА, без них ні створити боєздатну армію, ні тим більше домогтися перемоги у війні було неможливо.  Так, з 20 командувачів фронтами - 17 були воєнспецами, в т.ч.  10 офіцерів Генштабу і генералів.  З 100 командуючих арміями - 82 офіцери старої армії.  Посади начальників штабу фронту на 100% були укомплектовані воєнспецами.  Головкому збройних сил Республіки були полковники Генерального штабу І.І.  Вацетіс і С.С.  Каменєв.

 У РККА офіцери йшли, звичайно ж, не тому, що свято вірили в ідеали соціалізму.  Проза життя змушувала.  І якби більшовики почали мобілізацію офіцерів не влітку, а навесні 1918 р., То, безсумнівно, результати були б приголомшливі.  Білі і інші армії могли зовсім виявитися без офіцерів, не рахуючи потомствених дворян.  У цієї проблеми є й інша сторона.  На наш погляд, досліджуючи мотивацію участі офіцерів на тій, чи іншій стороні в Громадянській війні, потрібно уникати вульгарного т.зв.  «класового підходу»: з бідних, з багатих, з дворян і т.д.  Якби насправді все було так просто і однозначно, то син бідняка Л.Г.  Корнілов, сини солдат генерали М.В.  Алексєєв і А.І.  Денікін і ін. Повинні були служити в РККА, а аристократи Брусилов, Данилов, Тухачевський та ін. воювати на стороні Білої армії.  Але життя розпорядилося інакше.  Нерідко однокашники, однополчани, друзі виявлялися по різні боки лінії фронту.  Вирішальне значення відіграло і гідне грошове забезпечення.  Л. Троцький зумів вирішити і цю проблему: він готовий був піти на будь-які жертви заради ідеї.  Революція дотла розорила його батька - великого виробника і постачальника хліба, мільйонера.  Коли червоні вигнали старого батька з дому, той пішки прийшов в Москву шукати захисту у сина.  Син влаштував батька працювати на млині, не виказавши ніякого жалю з приводу втраченого багатства.  Старий встиг тільки сказати: «Батьки працюють, заробляють на старість, а діти роблять революції і залишають їх ні з чим».

 Військові фахівці в різні роки Громадянської війни становили: в 1918р.  - 75% командирів РККА, в 1918р.  - 53%, в 1919р.  - 53%, 1920р.  - 42%, в 1921р.  - 34%.  Загальна тенденція скорочення питомої ваги військових спеців пов'язана з їх природним спадом, а також стій атмосферою загальної підозрілості і недовіри до них, яке підігрівалося Й. Сталіним, К. Ворошиловим, С. Будьонним і їх оточенням.  Пізніше багато воєнспеців

 потрапили в жорна репресій кінця 30х - років.  Їх посади все частіше заміняли випускники військових училищ, академій та різних короткострокових курсів, т.зв.  краскомів.

 Примусова мобілізація всіх придатних у віці від 18 - 40 років, широке залучення військових у РККА, на думку наркомвійськмора Л. Троцького, - крок абсолютно необхідний, але зовсім не достатній.  Цю величезну масу потрібно було сплатити, виховати, навчити і повести за собою.  Для цього потрібні політичні організатори і натхненники військових частин - комісари.  Л. Троцький активно реалізує створення цього інституту в армії.  За його ініціативи на початку червня 1918р.  скликається Всеросійський з'їзд військових комісарів.  Виступаючи на ньому, Л. Троцький гранично ясно і відверто виклав дві основні функції комісарів в армії: політичне виховання бійців і контроль за діями командного складу.  Далі він категорично заявив: «комісар є безпосереднім представником Радянської влади в армії, захисником інтересів робітничого класу.

 У кожній військовій частині накази командира в обов'язковому порядку підписувалися політкомісарами.  Вони мали величезні права, але була і відповідна висока відповідальність.  Так, в разі зради воєнспецами відповідальний за нього комісар підлягав розстрілу.  Хоча слід зазначити, що випадки зради офіцерів були вкрай рідкісні, як і рідкісні вироки щодо військових комісарів.

 Сьогодні - ворог, завтра - военспец?

  Завдяки кому червоні змогли перемогти в Громадянській війні.

 Відповідь - не тільки в чисельності червоноармійців, а й в тому, хто ними командував.  У Робітничо-селянської Червоної армії в 1918 - середині 1919 року генералів і штаб-офіцерів, які закінчили Миколаївську військову академію, було в 1,7 разів більше, ніж тих, які служили в Білій армії у Колчака і Денікіна.  «Перемога Червоної армії була досягнута не тільки залізною волею і революційним ентузіазмом партії більшовиків, не тільки масовими мобілізаціями і нещадним каральним апаратом.  Сьогодні очевидно, що її досягнення були б неможливі без досвіду і знань колишніх офіцерів, що пішли в нову армію в якості військових фахівців (військспеців).  Серед десятків тисяч колишніх офіцерів, які опинилися у червоних, найбільшу цінність для будівництва збройних сил представляла порівняно невелика група колишніх офіцерів Генерального штабу, що уособлювали інтелектуальну еліту старої армії, її «мозок» ... Однак партійні тріумфатори практично відразу після Громадянської війни забули про тих,  кому зобов'язані перемогою.  А незабаром викреслена з історії виявилася навіть людина, яка керувала політикою залучення колишніх офіцерів, вождь Червоної армії, один з партійних лідерів того часу Лев Троцький.

 Обороною Росії від німців фактично керували генштабісти, які зіграли важливу роль і в формуванні військ завіси.  Після 3 березня 1918 року Брестського мирного договору і виходу Росії з Першої світової війни були ліквідовані штаби Північного і Західного фронтів.  Виданий Раднаркомом декрет передбачав створення нового центрального органу військового управління - ВВР (Вищої військової ради), до якого переходило керівництво операціями на фронтах, а також формування Червоної армії.  У керівництві ВВР стали служити і деякі керівники Ставки.  З метою зміцнення Червоної армії і використання в ній колишніх офіцерів царської армії ВВР 21 березня 1918 року прийняла наказ, який скасував виборне начало.  Але революційної армії були потрібні бійці і командири, і тому став необхідний перехід від добровольчого принципу комплектування до загальної військової повинності.  Саме для цього навесні 1918 почав створюватися військово-адміністративний апарат.  При цьому більшовики не упустили можливість використовувати досвід і фахівців апарату управління царської армії, фронтові і армійські штаби.  У квітні 1918 року під керівництвом ВВР розгорнулося формування органів місцевого військового управління військових округів і окружних, губернських, повітових і волосних комісаріатів з військових справ.

 Одночасно йшло формування та інструменту контролю - політичного апарату Червоної армії.  У березні 1918 року в армії з'явився інститут комісарів - по два комісара у всіх штабах і військових установах.  При ВВР було створено Всеросійське бюро військових комісарів на чолі з Костянтином Юреневим, що контролювала роботу комісарів в РККА.  Ставлення до колишніХ офіцерҐів, що служать у Червоній армії, з боку комісарів і червоноармійців - часто з недовірою, як до замаскованих ворогів і контрреволюціонерів.

 Яка ж була роль саме генштабістів в ході Громадянської війни?  Не можна заперечувати, що боротьба з білими проходила під загальним керівництвом більшовицьких вождів, які внесли в неї значний внесок.  Однак цивільні Ленін, Сталін, Троцький і колишній доброволець Фрунзе не володіли технологією підготовки і організації бойових операцій.  Грунтуючись на знанні соціальної природи Громадянської війни, більшовицькі лідери могли запропонувати якусь генеральну ідею, але вироблення способів її реалізації, безумовно, лягала на плечі генштабістів.

 Аналізуючи склад командувачів фронтами в Червоній армії в Громадянську війну, можна відзначити, що з 21 командувача менше половини - 10 - не мало відношення до Академії Генерального штабу.  Серед цих 10 були Фрунзе, Тухачевський, Антонов-Овсієнко, Єгоров, Гіттіс, Шорін.  З них Михайло Фрунзе, Олександр Єгоров (член партії більшовиків з липня 1918 року) і Володимир Гіттіс (в лютому 1918 року вступив в Червону армію) командували декількома фронтами, що знижувало відсоток генштабістів, які займали керівні посади.

Підготував Олександр Майстренко

В Києві відбудеться Х Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал»

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» через пандемію був перенесений на 23-27 червня 2021, відбудеться у гібридному форматі.

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» — щорічна інтелектуальна подія в Україні, що була заснована Мистецьким арсеналом у 2011 році. За цей час понад півтисячі письменників, поетів, ілюстраторів, дизайнерів, філософів та експертів видавничої справи відвідали Книжковий Арсенал із понад півсотні країн.

У 2019 році Книжковий Арсенал визнаний найкращим літературним фестивалем року на International Publishing Industry Excellence Awards.

Чекаємо Вас цього року на Ювілейний Х Книжковий Арсенал! Та радимо звернути увагу на такі події:

ФОКУС-ТЕМА ФЕСТИВАЛЮ

Темою 10-го фестивалю є ОПТИМІСТИ СКЕПТИКИ. Куратор — Ростислав Семків, літературознавець, перекладач, автор, доцент Національного університету «Києво-Могилянської академії».

Програма 10-го Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» складається з офлайн та онлайн літературної програми, Програми для дітей та підлітків, спеціальної кураторської програми книжкового дизайну, музичних та інших тематичних програм. також планує представити спеціальну письменницьку програму «Вголос. Про себе» від українського поета, прозаїка, перекладача, громадського активіста Сергія Жадана. У програмі фестивалю на 2021 рік — відомі українські автори: Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Катерина Бабкіна, Юрій та Софія Андрухович, Іван Малкович, Оксана Забужко, Ірина Цілик та багато інших.

«Література на експорт» У рамках фестивалю буде проведена професійна онлайн-програма для видавців та літературних агентів, організована Книжковим Арсеналом, Домом Європи, за підтримки Креативної Європи. Основна мета цієї програми — стимулювати переклади українських книг за кордоном та посилити компетенцію українських видавців щодо продажу прав за кордоном.

Проєкт Book Pitch започатковано в 2020, спільно з Одеським міжнародним кінофестивалем. Він спрямований на пошук сучасних українських книг, які мають потенціал для адаптації як художні фільми. Переможці отримують призи від Book Arsenal та OIFF, а також можливість представити свої роботи перед найкращими українськими продюсерами та режисерами.

Шостий конкурс «Найкращий книжковий дизайн» організовуємо спільно з Goethe-Institut в Україні за підтримки Франкфуртського книжкового ярмарку та фонду «Buchkunst».

4 причини, чому ви не можете пропустити 10-й Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал»?

насолодитися атмосферою справжнього фестивалю, організованого відповідно до всіх стандартів безпеки;

зустріти однодумців та друзів;

зустріти та почути у прямому ефірі своїх улюблених авторів;

відзначити 10 років найкращого літературного фестивалю в Україні!

З питань співпраці пишіть нам на електронну пошту:

фестивальний контент: bookprogram@artarsenal.gov.ua

виставка-ярмарок: bookfair@artarsenal.gov.ua

партнерство: partners@artarsenal.gov.ua

медіапартнерство та ЗМІ: press@artarsenal.gov.ua

вул. Лаврська, 10-12,

м. Київ, 01010email: office@artarsenal.gov.uaТел. 063 113 47 95

«ЛЕНД-ЛІЗ»

«Зараз легко казати, що «ленд ліз» нічого не значив. Але восени 1941 року ми все втратили, і якби не «ленд ліз», не зброя і не продовольство ще не відомо, якби пішли справи». Анастас Мікоян, в роки війни – Голова Комітету продовольчо-речового постачання Червоної армії

«Ленд-ліз» - допомога, яку надавали СРСР США та Велика Британія під час Другої світової війни.

Відомо, що наприкінці 30-х років президент США Франклін Рузвельт був одним з небагатьох представників американського істеблішменту, які бачили загрозу з боку нацистської Німеччини, і не виключали можливості майбутньої конфронтації.

Тим не менш, Рузвельт визнавав наявність досить сильних позицій ізоляціоністів, які вважали, що Сполученим Штатам краще триматися осторонь європейської політики. Тому, цей далекоглядний державний діяч обрав шлях обережного залучення США до антинацистських зусиль за допомогою поступового впливу на політикум, засоби масової інформації та різні верстви американського суспільства.

Так, 5 червня 1937 року Рузвельт виступив у Чикаго з так званою «карантинною промовою», в якій, характеризуючи тодішню міжнародну ситуацію, зазначив:

«Здається, на жаль, вірним, що епідемія всесвітніх беззаконь починає розповсюджуватися у ширину. Коли епідемія заразної хвороби починає розповсюджуватися у різні боки, суспільство об’єднаними зусиллями влаштовує карантин для хворих, задля захисту здоров’я інших і запобігання розповсюдженню зарази».

Етапною ж вважається промова Франкліна Рузвельта в червні 1940 року у Шарлотсвіллі, Вірджинія, в якій він наголосив:

«Сьогодні десятого червня 1940 року, у цьому університеті, заснованому першим американським вчителем демократії, ми возносимо наші молитви і шлемо наші найкращі побажання тим, хто за морями веде з великою мужністю битву за свободу».

На думку Рузвельта, несподіване падіння Франції влітку 1940 року, яка мала б битися, однак була деморалізована і капітулювала, означало безпосередню загрозу для безпеки США і він вирішив діяти значно більш активно.

У вересні 1940 року, за ініціативою президента і без погодження з боку Конгресу, Сполучені Штати передали Британії п’ятдесят есмінців за можливість орендувати бази у деяких віддалених володіннях королівства.

Ну й нарешті саме завдяки особистим зусиллям Рузвельта у березні 1941 року Конгресом був прийнятий так званий Закон про «ленд-ліз», що фактично дозволяв Вашингтону допомагати Лондону, який до того вже декілька разів звертався з проханнями про постачання військового спорядження.

23 серпня 1939 року був підписаний радянсько-німецький Договір про ненапад (також відомий як Пакт Молотова-Ріббентропа) і секретний Додатковий протокол до нього, згідно з яким Литва, Латвія, Естонія і Фінляндія переходили до сфери інтересів СРСР. Також, визначався кордон між сферами впливу СРСР і Німеччини в Польщі у разі «територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави» та «підкреслювався інтерес СРСР до Бессарабії».

Тобто, цей договір «розв’язав руки» Гітлеру для нападу на Польщу 1 вересня 1939 року і фактичного початку Другої світової війни.

Нарком закордонних справ СРСР Молотов, сподіваючись на міцність домовленостей з Гітлером, у вересні 1939 року лицемірно називав західні країни «підпалювачами війни», а вже влітку 1941 року був змушений разом зі своїм хазяїном домагатися допомоги від Британії і США...

Допомога

 Вже 22 червня 1941 року прем’єр-міністр Британії Уїнстон Черчілль, а 24 червня президент США Франклін Рузвельт заявили про готовність підтримати СРСР у війні з Німеччиною.

28 вересня 1939 був підписаний так званий «Московський протокол» - політичне рішення про постачання товарів зі США та Британії до СРСР по програмі «ленд ліз». Історики зазначають, що значну особисту роль у прийнятті та наступній реалізації даного рішення відіграв тодішній спеціальний радник і помічник Президента США Рузвельта – Гаррі Ллойд Гопкінс.

Згідно з документами (Перший московський протокол від 1 жовтня 1941 року) СРСР, зокрема, просив: літаки, включаючи бомбардувальники, танки, зенітні гармати, протитанкові рушниці, польові телефони та кабелі до них, підводні кабелі для телеграфу, алюміній, цинк, олово, нікель, молібден, мідь, феросплави, інструменти для різання металу та інше промислове обладнання, сталь і сплави з неї, колючий дріт, толуол, нітрогліцерин, фенол, фосфор, електроди, гуму, джут, армійське взуття і обмундирування, пшеницю, цукор тощо.

Адже, не є секретом, що в перші місяці війни СРСР втратив близько: 21000 танків, 17000

літаків, 33000 гармат, 6.5 млн. одиниць стрілецької зброї, на Урал були евакуйовані майже 1500 промислових підприємств.

Допомога до СРСР в основному йшла через Північну Атлантику морськими конвоями (в іноземних джерелах вони називаються «Арктичними конвоями» («Arctic convoys») і вказуються окремо від «Атлантичних конвоїв» («Atlantic convoys»), якими направлялися вантажі зі США та Канади до Британії), найбільш відомим з яких є PQ-17, коли військові кораблі супроводу за наказом покинули його і були направлені на перехват лінкора «Тірпіц», а звичайні вантажні судна були змушені відчайдушно відбиваючись від німецьких субмарин, добиратися до Мурманська самотужки.

Хоча, як зазначає відомий британський журналіст і письменник Макс Хастінгс, автор книги «Апокаліпсис, світ у війні 1939-1945 років» (Max Hastings «All hell let loose, the World at War 1939-1945») трагічні випадки і приклади справжнього героїзму мали місце під час практично усіх конвоїв.

Маловідомим є й той факт, що у найсуворіші часи зими 1942 року поставки продовольства по «ленд-лізу» змогли дещо збільшити харчовий раціон населення блокадного Ленінграду.

Вочевидь, небагато росіян знає, що один з найкращих радянських льотчиків-асів Олександр Покришкін воював на американському винищувачі «Аерокобра»

(730 винищувачів з Британії та США було поставлено в СРСР до кінця 1941 року, тобто у найбільш складний для Червоної армії час). Надалі також постачалися бомбардувальники, транспортні літаки (включаючи знаменитий «Дуглас DC-3»), літаки-амфібії (усього близько 18000 літаків.

До речі, за роки війни в СРСР було вироблено 112 000 літаків.

По ленд-лізу було поставлено такі типи літаків:

ВИНИЩУВАЧІ

 Белл Р-39 Аерокобра - 4952

 Хоукер Харрікейн - 2952

 Белл Р-63 Кінгкобра - 2421

 Кертісс Р-40  - 2134

 Супермарін Спітфайр  - 1338

 Ріпаблик Р-47 Тандерболт - 195

 Норт Амерікен Р-51 Мустанг - 10

БОМБАРДУВАЛЬНИКИ

 Дуглас А-20 Бостон  - 2771

 Норт Амерікен В-25 Мітчелл - 861

 Хендлі-Пейдж - 20

ЛІТАКИ-АМФІБІЇ

 Консолідейтед PBN-1 Номад - 139

 Воут OS2U Кінгфишер - 20

РОЗВІДНИКИ-

КОРЕКТУВАЛЬНИКИ

 Кертісс-052         -       19

ТРАНСПОРТНІ ЛІТАКИ

 Дуглас С-47 Дакота 707

 Армстронг Уітворт Альбі марль  -  12

НАВЧАЛЬНО-ТРЕНУВАЛЬНІ ЛІТАКИ

 Норт Амерікен АТ-6 Тексан - 82

Було відомо про події 19 вересня 1942 року, коли лейтенант Олександр Павкін саме на американському танку «М3 Стюарт» атакував німецьку танкову колону і знищів 11 танків з 16.

У роки війни США та Британія поставили близько 12000 танків, за роки війни в СРСР було вироблено майже 110 000

Відомо про встановлення грізних реактивних мінометів БМ-13 (відома «Катюша») на осі повнопривідних американських машин марки «Студебекер» (усього в роки війни було поставлено 470 000 автомобілів різних марок).

Так, окрім літаків, танків, самохідних гармат, бронетранспортерів, артилерійських гармат

14 000, з яких 8600 зенітні гармати, яких в СРСР було вироблено усього 33700)  гвинтівок і кулеметів 6 000 000 штук, армійських мотоциклів, локомотивів (1981 штука)  11 075 вагонів (що було в 10,2 рази більше радянського виробництва), 622 000 тон залізничних рейок  морських суден, вантажних і легкових автомобілів (включаючи легендарний «Віліс», 51 000 джипів узагалі) до СРСР у великих обсягах постачались запалюючі суміші, високооктановий бензин, пересувні електростанції, порох, покришки  алюміній і дюраль алюміній більше 300 000 тон, мідь близько 400 000 тон, кобальт майже 500 000 тон  бавовна, військове обмундирування, взуття (15 000 000 пар), тканини, ґудзики (250 000 000 штук)  ліки і медичні інструменти, продукти харчування, зокрема м’ясні консерви

(3 000 000 000 банок), цукор, галети.

Можна стверджувати, що поставки по «ленд-лізу» дозволили запобігти паралічу залізничного транспорту СРСР в роки війни. Окрім цього, деякі джерела вказують, що у 1945 році «вага» засобів зв’язку в Червоній армії і флоті зі США та Британії становили близько 80%.

Важко переоцінити поставки англійських і американських радіолокаторів. В СРСР в роки війни було виготовлено лише 775 РЛС всіх типів, а по «ленд-лізу» поставлено більше 2000, у тому числі 373 морських і 580 для встановлення на літаках.

Зі США було також поставлено різного роду промислове обладнання та станки для літакобудівних заводів в Куйбишеві, Орську, Красноводську. Зі сполучених Штатів також постачалося обладнання для нафтопереробки.

При цьому, Вашингтон також поставив Москві 2 300 000 тон сталі, що було достатньо для виробництва 70 000 танків «Т-34»!

Поставки в основному йшли через Північну Атлантику. Однак, окрім цього маршруту, вантажі доставлялися через Тихий Океан (близько 40% від обсягу усіх поставок). Зокрема, з Канади на радянський Далекий Схід морським шляхом постачалася високоякісна пшенична мука. Певна частина вантажів (24%) йшла найбільш довгим маршрутом – через Індійській океан та суходолом через Персію (сучасний Іран) і далі – на Південь СРСР.

Цей шлях виявився особливо важливим у 1943 році під час вирішальних битв на південному фронті, коли до нього щомісячно доставлялось 500 000 тон вантажів. Частина літаків (усього 7908 машин) доправлялась самими радянськими льотчиками від Фербанкса на Алясці до Красноярська.

Міфи та істина

Сьогодні ж дані свідчать, що обсяг поставок в рамках «ленд-лізу» становив:

46 мільярдів доларів, 66% для Британії і 22% для СРСР, 12% для інших країн Антигітлерівської коаліції

Узагалі, зі США до СРСР в рамках програми «ленд-ліз» було поставлено 18 000 000 тон вантажів, з яких 5 000 000 тон - продовольство.

Під час війни СРСР сплатив лише 2 500 000 доларів США у вигляді деревини, хутра і золота.

Дані щодо втрат під час здійснення 77 Арктичних конвоїв - потоплено німцями близько 100 торгових суден та 18 військових кораблів, загинуло 2773 моряка з різних країн-союзників.

Можна також додати, що окрім вже згаданих 730 винищувачів, у 1941, тобто найважчому році, СРСР отримав 750 англійських та 180 американських танків, що за деякими даними, становило близько 50% загальної кількості танків в Червоній армії на той час.

За словами Анастаса Мікояна: "Зараз легко казати, що «ленд-ліз» нічого не значив. Але восени 1941 року ми все втратили, і якби не «ленд-ліз», не зброя і не продовольство ще не відомо, якби пішли справи."

Отже, можна констатувати, що допомога США і Британії зіграла вирішальну роль саме у найбільш критичний момент війни. І ще невідомо, як повернувся би хід військових дій та й сама історія ХХ сторіччя, якби не своєчасна допомога в рамках «ленд-лізу».

Дмитро Куленко

Мораль і моральність в судженнях

Спроба розмежувати моральні і «фактологічні» судження за їх логічною будовою була зроблена ще Юмом: він звернув увагу на те, що, на відміну від звичайних суджень, в яких є зв'язка «є» ( «is»), моральні судження містять зв'язку «повинен »(« ought »), і тому перехід від одного з цих видів суджень до іншого принаймні, потребує спеціального пояснення. Більшість людей в якості найважливішої формальної ознаки, що відрізняє моральні судження від фактологічних, називає нормативність, під якою зазвичай  розуміється деяке особливе (припис / заборонне або схвальне / засуджувальне) «ставлення» до об'єкта висловлювання, - ставлення, що не зводиться до простої констатації фактів і яке виражається за допомогою спеціальних слів: «повинно», «не можна», «дозволено», «добре»  , «погано» і т.д.  (В модальній логіці нормативність висловлювань формалізована шляхом введення відповідних операторів.) При цьому головним предметом суперечок є питання про природу зазначених відносин, перш за все про його об'єктивність або суб'єктивність. В аксіології і в етиці запропоновано кілька рішень цієї проблеми.  Ті теорії, які в філософських передумовах сходять до платонізму тобто  так чи інакше визнають існування особливого об'єктивного світу цінностей, взагалі не.  фіксують будь-яку нормативну специфіку ціннісних суджень: ціннісне ставлення не відрізняється принципово від пізнавального;  моральне судження, наприклад., трактується як «знання добра».  Філософи ж кантіанської орієнтації вбачають об'єктивність ціннісних суджень (не всіх, а тільки моральних - естетичних в їх логічній необхідності, аподіктичності.  Тим самим моральна повинність, специфічно моральна нормативність, на відміну від інших її видів, постає як позапсихічна спонукальна сила, як категоричний імператив практичного розуму.  «Морально належне» по суті ототожнюється з «логічно примусовим»;  для розумного індивіда безпосередньою спонукальною силою морального вчинку виявляється прагнення «уникнути логічного протиріччя».  У цьому, на думку сучасних раціоналістів-кантіанців, і полягає роль розуму як джерела об'єктивності моральної вимоги.  Звідси ж виникає і «категоричність» - безумовність, самодостатність - морального імперативу: апріорний (і тим самим необхідний) характер суджень розуму робить для них зайвими всякі зовнішні «емпіричні» підстави.  Розуміння ціннісного ставлення як суб'єктивного розвивається в основному в рамках психологічного підходу;  ціннісні судження з цієї точки зору описують або висловлюють інтереси, аттітюди, емоції людини, яка висловлює ці судження (прагматизм; емотівізм; метаетику).  Специфіка саме моральної нормативності при цьому або ігнорується (або заперечується), або отримує пояснення через особливі феномени психіки - почуття морального обов'язку, схвалення, муки совісті, сумління та ін.

Інша ознака, що відноситься до логічної форми суджень і визнана в якості невід'ємної риси моральних імперативів, - це універсальність, або загальність: «Всі люди повинні поступати так-то»;  «Повинні взагалі чинити так-то».  Оскільки очевидно, що моральні судження нерідко є приватними або одиничними ( «Я повинен в даній ситуації зробити такий-то конкретний вчинок»), будь-який, навіть одиничний за формою, моральний імператив в принципі «універсалізується», тобто, висловлюючи його,  ми маємо на увазі, що він має силу для всіх людей при даних обставинах.  Якщо деякий імператив не піддається універсалізації, то він і не є моральним.  З точки ж зору філософів-аналітиків, які дотримуються «емпіричної» (психологічної або соціологічної) орієнтації в поясненні моралі, моральні імперативи або зовсім не володіють універсальністю, або їх універсальність (точніше, загальнозначимість) є не логічною, а «емпіричною» ознакою, тобто  свідчить про фактичне прийняття моральних імперативів усіма людьми.

Згідно дескріптівістскої концепції, формальними ознаками моральних суджень можна взагалі знехтувати;  ці судження відрізняються від будь-яких інших виключно своїм особливим змістом, а не логічною структурою або модальністю.  Ті, що входять до їх складу спеціальні слова - «добро» і «обов'язок» - відображають деякі специфічні реалії, наприклад, об'єктивно суще субстанціальне добро, веління Бога, щастя, «найбільше благо для найбільшого числа людей», суспільний прогрес та ін. Називаючи деякі речі  (людські якості, вчинки) морально добрими або належними, ми тим самим констатуємо наявність в цих речах властивостей, відповідних поняттю добра або обов'язку.   

Емотівізм, незважаючи на деякі відмінності теоретичних позицій «радикальних» і «помірних» його представників, в цілому заперечує будь-яку змістовну визначеність моральних суджень, обмежуючи їх специфіку однією тільки психологічною «формою» - емотивність.  Моральні терміни в складі суджень, крім того що вони висловлюють специфічну нормативність (або прескриптивність), мають також характерний для них зміст, значення.  Це значення - не предметне, не субстанціальне (бо моральні слова не описують ніяких реалій), проте воно є досить визначеним для того, щоб слова «добрий», «належний», «правильний» і т.п.  в моральних суперечках означали одне й те саме навіть в тих випадках, коли вони додаються до різних предметів.

Підготував:

В. Масик

І. Друженко