Основними цілями є встановлення пріоритету прав людини, закріпленого у найважливішому законодавчому акті нашої держави - Конституції України, яка проголошує загальні фундаментальні цінності: людську гідність, свободу, рівність...
Як відомо, дотримання прав людини - чи не найголовніший доказ, вияв дотримання принципу верховенства права. І, напевне, немає права, тісніше пов’язаного з людиною, ніж право на шлюб, сім’ю, материнство і батьківство.
Це право знаходило своє відображення ще у глибині століть, формуючись із сивої давнини і набуваючи тих рис демократичності і рівності, яке має зараз. Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав, що у добре влаштованій державі першими законами повинні бути ті, які регулюють шлюб. І це цілком закономірно. Сім’я – це суспільство в мініатюрі, від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства. Всебічний захист сім’ї входить до числа актуальних проблем, що вирішуються нині незалежною Україною.
Конституцією України проголошено, що сім’я, дитинство, материнство, батьківство в Україні охороняються державою.
10 січня 2002 року Верховною Радою України був прийнятий Сімейний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 року.
Метою цього Кодексу є зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання, можливість духовного та фізичного розвитку.
Кодексом визначено, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства, створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Права члена сім’ї має також і одинока особа.
А найважливішою передумовою виникнення сім’ї, її основою є шлюб.
Конституцією України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. З цього приводу не можна не згадати слова Л. Анспахера: „Шлюб являє собою відносини між чоловіком і жінкою, де незалежність обох сторін однакова, залежність – обопільна, а обов’язки – взаємні".
Статтею 21 Сімейного кодексу України визначено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.
Шлюбна форма організації сімейного життя завжди була і продовжує залишатися основною, бажаною, домінуючою. Сила державної реєстрації шлюбу – правова, психологічна, морально-етична – зберігає свою цінність.
Перешкодами для укладення шлюбу є:
перебування в іншому шлюбі (тобто для укладення шлюбу необхідно або припинити попередній шлюб, або не перебувати у шлюбі);
наявність між особами, які бажають одружитися, родинних зв’язків прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра, двоюрідні брат та сестра, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;
наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина. Такий шлюб може бути зареєстрований лише в разі скасування усиновлення. В той же час за рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним;
Умовами вступу в шлюб є взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, досягнення на день реєстрації шлюбу шлюбного віку та відсутність перешкод до укладення шлюбу.
Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка – 18 років. Однак Кодексом передбачено, що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Доцільним буде зазначити, що шлюбний вік – складна правова категорія, основою для визначення якої є не тільки здатність до статевого життя і зачаття дитини. Шлюбний вік визначається з урахуванням статевої зрілості, завершення фізичного росту організму, стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку людини, які в комплексі мають забезпечити здатність її до виконання нової суспільної ролі – дружини, матері, чоловіка, батька. На визначення шлюбного віку в різних країнах впливають національні законодавчі традиції, демографічна ситуація, інші суспільні процеси, які відбуваються в державі. Тож тим, хто вирішив одружитись до 18 років, слід знати, що вони не тільки реалізують своє право на сім’ю, а повноправно увійдуть у доросле самостійне життя, адже Цивільним кодексом України передбачено, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цим правом користуються особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років лише за рішенням суду.
У випадку припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
Навіть у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, повна цивільна дієздатність також зберігається.
Повну цивільну дієздатність, крім того, набуває фізична особа, яка записана матір’ю або батьком дитини. А надання повної цивільної дієздатності, як відомо, означає можливість здійснення усіх цивільних прав та обов’язків, тобто можливість особисто здійснювати різного роду юридичні дії: укладати договори, заповідати, видавати довіреності тощо, а також відповідати за спричинену шкоду.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. У разі якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу, таку заяву, підпис на якій нотаріально засвідчено, можуть подати їх представники. Повноваження представника також мають бути нотаріально посвідчені.
Орган реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу.
Приховування тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
При поданні заяви особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов’язані пред’явити паспорти чи інші паспортні документи, а також документи про припинення попередніх шлюбів (якщо вони мали місце), а саме: свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок відділу реєстрації актів цивільного стану про визнання шлюбу недійсним.
З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими.
Хочеться відмітити, що заручини передували шлюбові відповідно до найдавнішої традиції багатьох народів. Заручини посідали значне місце в українській обрядовості.
Як зазначалось у Книзі загальних цивільних законів Австрії 1811 року, "із заручин, тобто із попереднього зобов’язання одружитися, незалежно від того, при яких обставинах і на яких умовах його було дано, не слідує ніякий правовий обов’язок, ані укласти саме подружжя, ані виповнити те, що було умовлено на випадок відступлення".
Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб, але якщо стороною були понесені витрати у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля, а друга сторона відмовилась від шлюбу, остання зобов’язана відшкодувати понесені затрати.
Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею чи ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).
У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.
Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Однак за заявою наречених реєстрація шлюбу може бути проведена за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Реєстрація шлюбу відбувається після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу раніше цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо існує безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більше як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.
Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.
Документом, що підтверджує реєстрацію шлюбу, є свідоцтво про шлюб.
З моменту реєстрації шлюбу у подружжя виникають певні права та обов’язки. Після здійснення такого юридичного акту змінюється не тільки особисте життя чоловіка і жінки, а й правове становище як їх обох, так і кожного зокрема.
Слід зазначити, що відповідно до Сімейного кодексу сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками, в тому числі такий договір може укласти і подружжя, якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Шлюбний договір може бути укладено як особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і подружжям.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Таким договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується.
У ньому може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків, а також чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
У такому договорі може бути визначений правовий режим майна, порядок користування житлом, право на утримання.
Великий мислитель Лукіан говорив, що шлюб забезпечує необхідне продовження роду людського.
Однак народження дитини є не тільки радісною подією, а й виникненням певних прав і обов’язків у її батьків.
Ця визначальна подія у житті кожної сім’ї також має своє правове закріплення. Законодавство України, зокрема Сімейний кодекс, з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку регламентує порядок визначення походження дитини, яке є підставою для виникнення прав і обов’язків матері та батька.
Якщо дитина зачата або народжена у подружжя, вважається, що вона походить від подружжя. Дружина записується матір’ю, а чоловік – батьком дитини.
Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, вважається такою, що походить від подружжя.
Виняток становить випадок, якщо дитина народилася в цей період, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. Тоді вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.
Для встановлення материнства не має значення, чи перебуває мати у шлюбі.
Водночас жінці, яка записана матір’ю дитини, надається право оспорити своє материнство. Крім того, оспорити материнство може жінка, яка вважає себе матір’ю дитини. У цьому випадку вона має право пред’явити позов до жінки, яка записана матір’ю дитини, за винятком випадків, коли відбулась імплантація зародка.
Трапляються випадки, коли дружина народжує дитину не від свого чоловіка. В такому разі дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини.
У цих випадках, а також при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, коли немає заяви батька або рішення суду про визнання батьківства, запис про батька дитини у книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім’я та по батькові батька дитини записується за її вказівкою.
У випадку смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання, запис про матір та батька дитини здійснюється за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.
Якщо батьки невідомі, запис про них проводиться за рішенням органу опіки та піклування.
Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження від батька визначається за заявою матері та батька дитини, або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. У випадках, коли мати померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування, батьківство визначається за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. Крім того, батьківство може бути визнане за рішенням суду.
У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.
Батьківство і материнство породжують цілий комплекс прав та обов’язків: виникають особисті немайнові права і обов’язки дітей і батьків, їх права на майно, обов’язки взаємного утримання тощо.
Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Так само і діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.
Одразу після народження батьки зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я, а після цього невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Зокрема, частиною другою статті 212-1 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачено, що несвоєчасна без поважних причин реєстрація батьками народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. В свою чергу право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.
В разі недотримання своїх батьківських обов’язків особи можуть бути позбавлені батьківських прав.
Діти зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.
Щодо майнових прав батьків і дітей вони, у тому числі ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.
Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Цей обов’язок покладається на них і після досягнення дитиною повноліття, у разі, якщо син чи дочка непрацездатні та потребують матеріальної допомоги.
Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
Отже, як бачимо, права та обов’язки батьків і дітей є взаємними, адже саме поняття материнства та батьківства асоціюється з любов’ю, довірою, турботою, взаємним піклуванням батьків і дітей, а закон захищає тих, хто потребує матеріальної підтримки.
Безперечно, у практичній реалізації сімейних норм, багато з яких є новими і навіть революційними, виникає чимало проблем, але значним здобутком є те, що у галузі сімейного права утверджено непохитні загальнолюдські цінності, повагу до природних прав людини на шлюб, сім’ю, материнство та батьківство, надійно захищено права дітей та батьків.
Підготував В. Масик
Це право знаходило своє відображення ще у глибині століть, формуючись із сивої давнини і набуваючи тих рис демократичності і рівності, яке має зараз. Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав, що у добре влаштованій державі першими законами повинні бути ті, які регулюють шлюб. І це цілком закономірно. Сім’я – це суспільство в мініатюрі, від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства. Всебічний захист сім’ї входить до числа актуальних проблем, що вирішуються нині незалежною Україною.
Конституцією України проголошено, що сім’я, дитинство, материнство, батьківство в Україні охороняються державою.
10 січня 2002 року Верховною Радою України був прийнятий Сімейний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 року.
Метою цього Кодексу є зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання, можливість духовного та фізичного розвитку.
Кодексом визначено, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства, створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Права члена сім’ї має також і одинока особа.
А найважливішою передумовою виникнення сім’ї, її основою є шлюб.
Конституцією України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. З цього приводу не можна не згадати слова Л. Анспахера: „Шлюб являє собою відносини між чоловіком і жінкою, де незалежність обох сторін однакова, залежність – обопільна, а обов’язки – взаємні".
Статтею 21 Сімейного кодексу України визначено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.
Шлюбна форма організації сімейного життя завжди була і продовжує залишатися основною, бажаною, домінуючою. Сила державної реєстрації шлюбу – правова, психологічна, морально-етична – зберігає свою цінність.
Перешкодами для укладення шлюбу є:
перебування в іншому шлюбі (тобто для укладення шлюбу необхідно або припинити попередній шлюб, або не перебувати у шлюбі);
наявність між особами, які бажають одружитися, родинних зв’язків прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра, двоюрідні брат та сестра, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;
наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина. Такий шлюб може бути зареєстрований лише в разі скасування усиновлення. В той же час за рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним;
Умовами вступу в шлюб є взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, досягнення на день реєстрації шлюбу шлюбного віку та відсутність перешкод до укладення шлюбу.
Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка – 18 років. Однак Кодексом передбачено, що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Доцільним буде зазначити, що шлюбний вік – складна правова категорія, основою для визначення якої є не тільки здатність до статевого життя і зачаття дитини. Шлюбний вік визначається з урахуванням статевої зрілості, завершення фізичного росту організму, стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку людини, які в комплексі мають забезпечити здатність її до виконання нової суспільної ролі – дружини, матері, чоловіка, батька. На визначення шлюбного віку в різних країнах впливають національні законодавчі традиції, демографічна ситуація, інші суспільні процеси, які відбуваються в державі. Тож тим, хто вирішив одружитись до 18 років, слід знати, що вони не тільки реалізують своє право на сім’ю, а повноправно увійдуть у доросле самостійне життя, адже Цивільним кодексом України передбачено, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цим правом користуються особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років лише за рішенням суду.
У випадку припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
Навіть у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, повна цивільна дієздатність також зберігається.
Повну цивільну дієздатність, крім того, набуває фізична особа, яка записана матір’ю або батьком дитини. А надання повної цивільної дієздатності, як відомо, означає можливість здійснення усіх цивільних прав та обов’язків, тобто можливість особисто здійснювати різного роду юридичні дії: укладати договори, заповідати, видавати довіреності тощо, а також відповідати за спричинену шкоду.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. У разі якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу, таку заяву, підпис на якій нотаріально засвідчено, можуть подати їх представники. Повноваження представника також мають бути нотаріально посвідчені.
Орган реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу.
Приховування тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
При поданні заяви особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов’язані пред’явити паспорти чи інші паспортні документи, а також документи про припинення попередніх шлюбів (якщо вони мали місце), а саме: свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок відділу реєстрації актів цивільного стану про визнання шлюбу недійсним.
З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими.
Хочеться відмітити, що заручини передували шлюбові відповідно до найдавнішої традиції багатьох народів. Заручини посідали значне місце в українській обрядовості.
Як зазначалось у Книзі загальних цивільних законів Австрії 1811 року, "із заручин, тобто із попереднього зобов’язання одружитися, незалежно від того, при яких обставинах і на яких умовах його було дано, не слідує ніякий правовий обов’язок, ані укласти саме подружжя, ані виповнити те, що було умовлено на випадок відступлення".
Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб, але якщо стороною були понесені витрати у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля, а друга сторона відмовилась від шлюбу, остання зобов’язана відшкодувати понесені затрати.
Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею чи ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).
У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.
Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Однак за заявою наречених реєстрація шлюбу може бути проведена за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Реєстрація шлюбу відбувається після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу раніше цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо існує безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більше як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.
Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.
Документом, що підтверджує реєстрацію шлюбу, є свідоцтво про шлюб.
З моменту реєстрації шлюбу у подружжя виникають певні права та обов’язки. Після здійснення такого юридичного акту змінюється не тільки особисте життя чоловіка і жінки, а й правове становище як їх обох, так і кожного зокрема.
Слід зазначити, що відповідно до Сімейного кодексу сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками, в тому числі такий договір може укласти і подружжя, якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Шлюбний договір може бути укладено як особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і подружжям.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Таким договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується.
У ньому може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків, а також чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
У такому договорі може бути визначений правовий режим майна, порядок користування житлом, право на утримання.
Великий мислитель Лукіан говорив, що шлюб забезпечує необхідне продовження роду людського.
Однак народження дитини є не тільки радісною подією, а й виникненням певних прав і обов’язків у її батьків.
Ця визначальна подія у житті кожної сім’ї також має своє правове закріплення. Законодавство України, зокрема Сімейний кодекс, з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку регламентує порядок визначення походження дитини, яке є підставою для виникнення прав і обов’язків матері та батька.
Якщо дитина зачата або народжена у подружжя, вважається, що вона походить від подружжя. Дружина записується матір’ю, а чоловік – батьком дитини.
Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, вважається такою, що походить від подружжя.
Виняток становить випадок, якщо дитина народилася в цей період, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. Тоді вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.
Для встановлення материнства не має значення, чи перебуває мати у шлюбі.
Водночас жінці, яка записана матір’ю дитини, надається право оспорити своє материнство. Крім того, оспорити материнство може жінка, яка вважає себе матір’ю дитини. У цьому випадку вона має право пред’явити позов до жінки, яка записана матір’ю дитини, за винятком випадків, коли відбулась імплантація зародка.
Трапляються випадки, коли дружина народжує дитину не від свого чоловіка. В такому разі дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини.
У цих випадках, а також при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, коли немає заяви батька або рішення суду про визнання батьківства, запис про батька дитини у книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім’я та по батькові батька дитини записується за її вказівкою.
У випадку смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання, запис про матір та батька дитини здійснюється за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.
Якщо батьки невідомі, запис про них проводиться за рішенням органу опіки та піклування.
Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження від батька визначається за заявою матері та батька дитини, або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. У випадках, коли мати померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав, або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування, батьківство визначається за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. Крім того, батьківство може бути визнане за рішенням суду.
У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.
Батьківство і материнство породжують цілий комплекс прав та обов’язків: виникають особисті немайнові права і обов’язки дітей і батьків, їх права на майно, обов’язки взаємного утримання тощо.
Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Так само і діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.
Одразу після народження батьки зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я, а після цього невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Зокрема, частиною другою статті 212-1 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачено, що несвоєчасна без поважних причин реєстрація батьками народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. В свою чергу право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.
В разі недотримання своїх батьківських обов’язків особи можуть бути позбавлені батьківських прав.
Діти зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.
Щодо майнових прав батьків і дітей вони, у тому числі ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.
Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Цей обов’язок покладається на них і після досягнення дитиною повноліття, у разі, якщо син чи дочка непрацездатні та потребують матеріальної допомоги.
Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
Отже, як бачимо, права та обов’язки батьків і дітей є взаємними, адже саме поняття материнства та батьківства асоціюється з любов’ю, довірою, турботою, взаємним піклуванням батьків і дітей, а закон захищає тих, хто потребує матеріальної підтримки.
Безперечно, у практичній реалізації сімейних норм, багато з яких є новими і навіть революційними, виникає чимало проблем, але значним здобутком є те, що у галузі сімейного права утверджено непохитні загальнолюдські цінності, повагу до природних прав людини на шлюб, сім’ю, материнство та батьківство, надійно захищено права дітей та батьків.
Підготував В. Масик
Немає коментарів:
Дописати коментар
Коментарі