На сайті "Ліга інтернів" було опубліковано інтерв'ю народного депутата України Наталії Веселової.
– Пані Наталю, зараз серед багатьох українців активно поширюється думка, що передумовою війни на Донбасі того було те, що для багатьох його мешканців усе українське було чужим. Чи справді це так, адже Ви родом із Донеччини та протягом тривалого часу проживали в Донецьку?
– Такі стереотипи та маніпуляції стали можливими через законсервованість Донецького регіону. На Західній Україні розказували, які страшні люди з Донецька, тоді як на Донбасі всіх лякали «бандерівцями». Я чудово пам’ятаю 2004 рік, коли відбувалися вибори: біло-блакитні боролися із помаранчевими, у той час був поширений обмін членів комісії на виборах. Пригадую, як спостерігачі, котрі приїздили із Західної України, зізнавалися: «Ми думали, у вас тут одні бандити із бітами по вулиці бігають, а тут таке гарне місто, люди всі привітні». Я думаю, що такі стереотипи, зокрема твердження, що Донбас ніколи не був українським, виникли у зв`язку зі значною законсервованістю нашого регіону, оскільки часто більшість людей не виїжджала навіть не те, що за межі області, – за межі власного району чи навіть населеного пункту. Ці люди ніде не подорожували, нічого не бачили, тому їх думкою можна було легко маніпулювати. Дуже шкода, що й зараз подібних стереотипів багато у Центральний та Західній Україні щодо Донбасу.
Я навчалася у Слов’янському педінституті на факультеті підготовки вчителів початкових класів та української мови та літератури. Я вступила туди в 1992 році, це був перший рік після проголошення незалежності, тож до нас почали приїздити представники української діаспори з Канади, користуючись тим, що Україна стала вільною та відкритою. Вони привозили нам чимало книг, які раніше були заборонені, а також ми мали змогу спілкуватися з ними й обмінюватися досвідом. Саме таким чином багато хто дізнався про збережені ними українську культуру та традиції.
Вісім років мого дитинства минули на Полтавщині, тому інформація про українську історичну та літературну спадщину, яку нам доносили представники діаспори, не була для відкриттям.
– Тобто можна спростувати думку, що Донбас завжди був антиукраїнським?
– Я Вам наведу такий приклад: у квітні 2014 року, коли в нас уже було неспокійно та створювалися батальйони територіальної оборони, у тому числі «Донбас», до якого я причетна, приїжджало чимало журналістів, зокрема іноземних, щоб побачити на власні очі, що відбувається. Ми везли в батальйон журналістів із «Альджазіри», перекладачем і супроводжувачем яких був Петро Кошуков. Сьогодні він працює директором із розвитку на «Громадському радіо». Пригадую його шок, коли ми, проїжджаючи селами Донецької області, питали в людей дорогу. Я ставила питання російською, а дідусь нам відповідав: «Що Ви говорите?! Я не розумію». Петро дуже дивувався, що люди там розмовляють українською мовою. Звісно, індустріальні центри були русифіковані, оскільки приїздило багато людей із усього тодішнього Радянського Союзу, а їм було простіше спілкуватися російською. Та ватро виїхати за межі великих міст – і там люди говорять українською, а на Луганщині це поширено ще більше. Там чітко видно, де українське село, а де російська станиця, бо вони між собою не змішувалися. Донеччина ж більш однорідна, там немає таких різких перепадів, і в принципі всі вважають себе українцями.
– Чи ефективна, на Вашу думку, сьогодні гуманітарна політика на відвойованих територіях?
– Тут надзвичайно багато проблемних питань. Я дуже часто буваю на Донбасі, їжджу без представників влади, з волонтерами. Є села, у яких люди живуть без води, без світла, велика кількість з них мешкає у підвалах. Держава не може розв`язати питання їх забезпечення. Гуманітарною допомогою займаються здебільшого місцеві волонтери та міжнародні організації, як, скажімо, у селі Зайцеве, де були організовані пункти видачі хліба, питної води, генератори для підтримки життєзабезпечення – це те, що повинна робити влада. Коли я туди їздила із представником військово-цивільної адміністрації, то він узагалі не знав, що там відбувається, хоча саме ця служба повинна тримати ситуацію під контролем. Отже, ці цивільно-військові адміністрації працюють не досить ефективно.
– Це недбалість чи саботаж?
– Це проблема неврегульованості законодавчої діяльності цих органів та їх взаємодії з іншими. У деяких населених пунктах взагалі було тривладдя: зберігаються місцеві ради, туди йде військово-цивільна адміністрація, і там же діє райадміністрація. Вони конкурують між собою за бюджет, а люди лишаються без нічого. Саме тому ми зараз працюємо над законом, який регулюватиме діяльність військово-цивільних адміністрацій.
– Відомо, що Ви є директором БО «Благодійний фонд допомоги батальйону «Донбас». Розкажіть детальніше про діяльність фонду.
– Фонд був створений ще у 2014 році. Коли ми розпочинали волонтерську діяльність, то збирали кошти на власний картковий рахунок. Пізніше ми вирішили створити фонд, аби таким чином прозоріше звітувати про результати своєї діяльності. Співзасновниками фонду виступили я й Олеся Цибулько, котра теж була волонтером. Коли стало відомо, що «Самопоміч» пройшла у Верховну Раду, я зрозуміла, що стану депутатом, і склала повноваження директора фонду. Нині цю посаду обіймає боєць батальйону, який займається залученням і розпорядженням коштів, а нам надає звіт. Інколи до мене звертаються за допомогою з батальйону, і я завжди намагаюся допомогти. Комбат батальйону також є моїм помічником на громадських засадах; разом із ним ми вирішуємо важливі питання з функціонування батальйону «Донбас-Україна» та забезпечення бійців усім необхідним.
– Скажіть, пані Наталю, чи були у Вас думки та бажання займатися політикою до подій Майдану та війни?
– Ні, не було. Я державний службовець із дев’ятнадцятирічним стажем, я завжди виконувала закони, а не ухвалювала їх.
– Ви вже є депутатом понад два роки. Чи є у Вас певні розчарування депутатською діяльністю, чи справдилися очікування?
– Тут слід говорити про те, яку мету ставить депутат від своєї діяльності. Якщо він вважає себе представником народу, – а ми знаємо, що в Конституції написано: джерелом влади є народ; усі 42 мільйони не можуть здійснювати управління державою, тому вони делегують повноваження депутатам, – якщо саме таким чином розглядає свою діяльність, то це скоріше не робота, а місія, яку депутат зобов’язаний виконувати на благо народу, що надав йому такі повноваження. Саме так я і ставлюся до цієї роботи. Натомість якщо депутат вважає цю посаду можливістю лобіювати чиїсь інтереси – це вже зовсім інше.
– А чи були у Вас розчарування за час роботи депутатом?
– Розчарування від того, що Рада повністю не оновилася, адже залишилося дуже багато старих кадрів. Але тут важливою є відповідальність людей, які їх обрали, позаяк окрім депутатської відповідальності має бути відповідальність виборців, оскільки багато з них не приховують, що віддають свій голос за людей, які мотивували їх фінансово. На мою думку, у разі продажу свого голосу людина не має права чогось вимагати від особи, яка у неї цей голос купила. Якщо громадянин хоче чогось добитися від депутата, котрого обрав, то має поставитися до свого вибору більш відповідально. Саме тому потрібно ознайомлюватися з кандидатами не в день виборів, а задовго до цього; вивчати, що за це люди, чим вони займаються, який у них досвід, що зробили. І тоді вже вирішувати, чи достойні вони представляти народ і говорити від його імені, чи ні.
– Що Ви можете побажати та порадити активній молоді та нашим інтернам?
– Знаєте, хочеться, щоб до влади приходили не лише молоді, бо молодість не завжди запорука чесності. Хочеться, аби приходили люди розумні, компетентні, для яких головною метою було б зробити нашу країну економічно сильною, могутньою і гідною того, щоб нею пишатися. Перебуваючи за кордоном, я часом чую, як українці, яких інколи плутають із росіянами, гніваються та відстоюють свою національну ідентичність. Справді хотілося б, аби ця хвиля не спадала, аби ми гордо говорили, що ми українці, що у нас особлива багата культура. На сьогоднішній день я бачу багато креативних, ініціативних молодих людей, які працюють в органах центральної влади та хочуть щось змінити на краще, проте їх не допускають високо, державна машина хоче їх прогнути, аби цих змін не було. Тому хочу побажати ініціативній молоді побільше сил і стійкості, щоби система не змогла їх зламати та викинути.
Розмовляв
Микола Шевчук
– Такі стереотипи та маніпуляції стали можливими через законсервованість Донецького регіону. На Західній Україні розказували, які страшні люди з Донецька, тоді як на Донбасі всіх лякали «бандерівцями». Я чудово пам’ятаю 2004 рік, коли відбувалися вибори: біло-блакитні боролися із помаранчевими, у той час був поширений обмін членів комісії на виборах. Пригадую, як спостерігачі, котрі приїздили із Західної України, зізнавалися: «Ми думали, у вас тут одні бандити із бітами по вулиці бігають, а тут таке гарне місто, люди всі привітні». Я думаю, що такі стереотипи, зокрема твердження, що Донбас ніколи не був українським, виникли у зв`язку зі значною законсервованістю нашого регіону, оскільки часто більшість людей не виїжджала навіть не те, що за межі області, – за межі власного району чи навіть населеного пункту. Ці люди ніде не подорожували, нічого не бачили, тому їх думкою можна було легко маніпулювати. Дуже шкода, що й зараз подібних стереотипів багато у Центральний та Західній Україні щодо Донбасу.
Я навчалася у Слов’янському педінституті на факультеті підготовки вчителів початкових класів та української мови та літератури. Я вступила туди в 1992 році, це був перший рік після проголошення незалежності, тож до нас почали приїздити представники української діаспори з Канади, користуючись тим, що Україна стала вільною та відкритою. Вони привозили нам чимало книг, які раніше були заборонені, а також ми мали змогу спілкуватися з ними й обмінюватися досвідом. Саме таким чином багато хто дізнався про збережені ними українську культуру та традиції.
Вісім років мого дитинства минули на Полтавщині, тому інформація про українську історичну та літературну спадщину, яку нам доносили представники діаспори, не була для відкриттям.
– Тобто можна спростувати думку, що Донбас завжди був антиукраїнським?
– Я Вам наведу такий приклад: у квітні 2014 року, коли в нас уже було неспокійно та створювалися батальйони територіальної оборони, у тому числі «Донбас», до якого я причетна, приїжджало чимало журналістів, зокрема іноземних, щоб побачити на власні очі, що відбувається. Ми везли в батальйон журналістів із «Альджазіри», перекладачем і супроводжувачем яких був Петро Кошуков. Сьогодні він працює директором із розвитку на «Громадському радіо». Пригадую його шок, коли ми, проїжджаючи селами Донецької області, питали в людей дорогу. Я ставила питання російською, а дідусь нам відповідав: «Що Ви говорите?! Я не розумію». Петро дуже дивувався, що люди там розмовляють українською мовою. Звісно, індустріальні центри були русифіковані, оскільки приїздило багато людей із усього тодішнього Радянського Союзу, а їм було простіше спілкуватися російською. Та ватро виїхати за межі великих міст – і там люди говорять українською, а на Луганщині це поширено ще більше. Там чітко видно, де українське село, а де російська станиця, бо вони між собою не змішувалися. Донеччина ж більш однорідна, там немає таких різких перепадів, і в принципі всі вважають себе українцями.
– Чи ефективна, на Вашу думку, сьогодні гуманітарна політика на відвойованих територіях?
– Тут надзвичайно багато проблемних питань. Я дуже часто буваю на Донбасі, їжджу без представників влади, з волонтерами. Є села, у яких люди живуть без води, без світла, велика кількість з них мешкає у підвалах. Держава не може розв`язати питання їх забезпечення. Гуманітарною допомогою займаються здебільшого місцеві волонтери та міжнародні організації, як, скажімо, у селі Зайцеве, де були організовані пункти видачі хліба, питної води, генератори для підтримки життєзабезпечення – це те, що повинна робити влада. Коли я туди їздила із представником військово-цивільної адміністрації, то він узагалі не знав, що там відбувається, хоча саме ця служба повинна тримати ситуацію під контролем. Отже, ці цивільно-військові адміністрації працюють не досить ефективно.
– Це недбалість чи саботаж?
– Це проблема неврегульованості законодавчої діяльності цих органів та їх взаємодії з іншими. У деяких населених пунктах взагалі було тривладдя: зберігаються місцеві ради, туди йде військово-цивільна адміністрація, і там же діє райадміністрація. Вони конкурують між собою за бюджет, а люди лишаються без нічого. Саме тому ми зараз працюємо над законом, який регулюватиме діяльність військово-цивільних адміністрацій.
– Відомо, що Ви є директором БО «Благодійний фонд допомоги батальйону «Донбас». Розкажіть детальніше про діяльність фонду.
– Фонд був створений ще у 2014 році. Коли ми розпочинали волонтерську діяльність, то збирали кошти на власний картковий рахунок. Пізніше ми вирішили створити фонд, аби таким чином прозоріше звітувати про результати своєї діяльності. Співзасновниками фонду виступили я й Олеся Цибулько, котра теж була волонтером. Коли стало відомо, що «Самопоміч» пройшла у Верховну Раду, я зрозуміла, що стану депутатом, і склала повноваження директора фонду. Нині цю посаду обіймає боєць батальйону, який займається залученням і розпорядженням коштів, а нам надає звіт. Інколи до мене звертаються за допомогою з батальйону, і я завжди намагаюся допомогти. Комбат батальйону також є моїм помічником на громадських засадах; разом із ним ми вирішуємо важливі питання з функціонування батальйону «Донбас-Україна» та забезпечення бійців усім необхідним.
– Скажіть, пані Наталю, чи були у Вас думки та бажання займатися політикою до подій Майдану та війни?
– Ні, не було. Я державний службовець із дев’ятнадцятирічним стажем, я завжди виконувала закони, а не ухвалювала їх.
– Ви вже є депутатом понад два роки. Чи є у Вас певні розчарування депутатською діяльністю, чи справдилися очікування?
– Тут слід говорити про те, яку мету ставить депутат від своєї діяльності. Якщо він вважає себе представником народу, – а ми знаємо, що в Конституції написано: джерелом влади є народ; усі 42 мільйони не можуть здійснювати управління державою, тому вони делегують повноваження депутатам, – якщо саме таким чином розглядає свою діяльність, то це скоріше не робота, а місія, яку депутат зобов’язаний виконувати на благо народу, що надав йому такі повноваження. Саме так я і ставлюся до цієї роботи. Натомість якщо депутат вважає цю посаду можливістю лобіювати чиїсь інтереси – це вже зовсім інше.
– А чи були у Вас розчарування за час роботи депутатом?
– Розчарування від того, що Рада повністю не оновилася, адже залишилося дуже багато старих кадрів. Але тут важливою є відповідальність людей, які їх обрали, позаяк окрім депутатської відповідальності має бути відповідальність виборців, оскільки багато з них не приховують, що віддають свій голос за людей, які мотивували їх фінансово. На мою думку, у разі продажу свого голосу людина не має права чогось вимагати від особи, яка у неї цей голос купила. Якщо громадянин хоче чогось добитися від депутата, котрого обрав, то має поставитися до свого вибору більш відповідально. Саме тому потрібно ознайомлюватися з кандидатами не в день виборів, а задовго до цього; вивчати, що за це люди, чим вони займаються, який у них досвід, що зробили. І тоді вже вирішувати, чи достойні вони представляти народ і говорити від його імені, чи ні.
– Що Ви можете побажати та порадити активній молоді та нашим інтернам?
– Знаєте, хочеться, щоб до влади приходили не лише молоді, бо молодість не завжди запорука чесності. Хочеться, аби приходили люди розумні, компетентні, для яких головною метою було б зробити нашу країну економічно сильною, могутньою і гідною того, щоб нею пишатися. Перебуваючи за кордоном, я часом чую, як українці, яких інколи плутають із росіянами, гніваються та відстоюють свою національну ідентичність. Справді хотілося б, аби ця хвиля не спадала, аби ми гордо говорили, що ми українці, що у нас особлива багата культура. На сьогоднішній день я бачу багато креативних, ініціативних молодих людей, які працюють в органах центральної влади та хочуть щось змінити на краще, проте їх не допускають високо, державна машина хоче їх прогнути, аби цих змін не було. Тому хочу побажати ініціативній молоді побільше сил і стійкості, щоби система не змогла їх зламати та викинути.
Розмовляв
Микола Шевчук
Немає коментарів:
Дописати коментар
Коментарі