середа, 21 грудня 2016 р.

ЦЕНТР РАЗУМКОВА-КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ШЛЯХИ, ВИКЛИКИ, ПЕРСПЕКТИВИ

6 грудня 2016р. Центр Разумкова спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні та Програмою європейського партнерства "МАТРА" МЗС Нідерландів провів фахову дискусію "Консолідація українського суспільства: шляхи, виклики, перспективи".
Участь в дискусії взяли представники законодавчої та виконавчої влади, науковці, державні та незалежні дослідники та експерти, а також представники зарубіжних посольств та міжнародних організацій.

Були презентовані результати соціологічного опитування Центру Разумкова та фокус-групових досліджень, які характеризують сприйняття громадянами окремих аспектів ідентичності, бачення підстав консолідації та ліній розмежування українського суспільства, оцінки можливих підходів до політики держави у соціокультурній сфері. 

На дискусії були обговорені наступні питання: 

Які виклики для національної єдності українського суспільства є найбільш актуальними на сучасному етапі?
Навколо чого може і має відбуватися консолідація українського суспільства? 
Які сфери мають бути пріоритетними для реалізації державної політики консолідації українського суспільства, якими мають бути основні принципи цієї політики та першочергові заходи?  

Центр Разумкова провів дослідження, які дали підстави для висновку, що в Україні відбулося формування основних контурів спільної загальнонаціональної ідентичності громадян, притаманної сучасній українській політичній нації, в основі якої - посилення ціннісного ставлення до своєї країни та самоповаги до себе як до народу, поширення українського національно-культурного компоненту ідентичності, відчуття українцями своєї "унікальності", поступове формування консенсусу навколо європейського цивілізаційного вибору.
Водночас, дослідження виявили і наявність проблемних аспектів, зокрема, розбіжностей між жителями різних регіонів, пов'язаних з вибором напрямів подальшого геополітичного розвитку держави, проблематикою відновлення територіальної цілісності України та вибору моделей співіснування з жителями територій, які на сьогодні є окупованими, досягнення примирення та порозуміння.
Крім того, протягом часу, що сплив від попереднього опитування громадян, у житті держави та суспільства, в міжнародному оточенні України, відбулися помітні зміни, які позначилися на суспільних настроях.
Передусім, йдеться про погіршення соціально-економічного самопочуття громадян, зниження рівня довіри до інститутів влади, політичних партій, окремих політиків, активні спроби дестабілізації ситуації в Україні з боку країни-агресора, відсутність прогресу у врегулюванні конфлікту на Донбасі та поверненні Криму, певне зниження рівня уваги до України з боку міжнародної спільноти та посилення впливу Росії на політичні процеси в деяких країнах Заходу, суперечлива позиція окремих держав Європи в питаннях бачення європейського майбутнього України та окремих аспектів її відносин з ЄС.

ОСОБЛИВОСТІ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА


ІЄРАРХІЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ
В ієрархії ідентичностей найбільш важливим для громадян України є їх позиція в сім'ї, сімей¬ний стан - на першочергову важливість сімейної позиції вказали 22% респондентів. Ця ж позиція посідає перше місце за сумою першого, другого та третього виборів (59%).
За сумою першого, другого та третього виборів 2-4 місця поділяють такі ідентичності: нинішня або попередня професія респондента, вікова група, тен-дерна належність (34-36%).
Ідентифікація себе як громадянина України посідає в цій ієрархії лише п'яту позицію (29% за сумою першого, другого та третього виборів), шосту та сьому позиції (21-22%) за сумою 1-3 виборів посідають національність і "належність до України як "країни, в якій я живу".
Останні місця в ієрархії ідентичностей посідають класова належність (17%), релігійна належність чи ставлення до релігії (11%), політичні симпатії (7% за сумою 1-3 виборів).
Ідентифікація себе як громадянина України відіграє найбільшу роль для жителів Південного (сума 1-3 виборів становить 39%) та Західного (35%) регіо¬нів, найменшу - для жителів Східного регіону (11%).
Національність відіграє найбільшу роль для жителів Західного регіону (34%), найменшу - для жителів Сходу (10%), Півдня та Донбасу (по 15%); належність до України як до країни, в якій вони живуть, відіграє найбільшу роль для жителів Південного (26%), Західного (24%) і Центрального (23%) регіонів, найменшу - для жителів Сходу (13%).
Громадянство України має дещо більше значення для етнічних українців, порівняно з росіянами, (від-повідно, 30% і 25%), так само, як і національність (відповідно, 23% і 18%) та належність до України (відповідно, 22% і 15%).
ГРОМАДЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ. ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ДЕРЖАВИ, СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ, БАЧЕННЯ ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Чим ширшою є спільнота, з якою ідентифікує себе людина, тим ширшим може бути поле її активності (діяльності), тим більш загальними є інтереси, які вона відстоюватиме, і проблеми, в розв'язанні яких вона може брати участь. У межах країни (держави) такою максимально "широкою" спільнотою є все суспільство в цілому, або "громадяни країни".
Як і у 2014р. найчастіше респонденти вважають себе саме громадянами України (58%), на другому місці - локальна ідентифікація (як жителя села, району чи міста) (22%), на третьому - регіональна (11%).
1 Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова 18-23 листопада 2016р. в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2 015 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.
У таблицях двовимірних розподілів наведені результати лише по тих групах респондентів, чисельність яких у масиві опитаних перевищує 50 осіб. У таблицях, де наведено дані за регіонами, області розподіляються за регіонами таким чином: Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області; Центр: Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ; Південь: Миколаївська, Одеська, Херсонська області; Схід: Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області; Донбас: Донецька та Луганська області.
Ідентифікація себе як громадян України меншою мірою притаманна жителям Східного регіону (52%) та Донбасу (45%), хоча і в цих регіонах вона є переважаючою. Сумарна частка тих, хто ідентифікує себе, насамперед, з регіоном чи поселенням, у цих двох регіонах є вищою (на Донбасі - 39%, на Сході - 38%), ніж в інших регіонах (30-31%).?
Локальна та регіональна ідентичність переважає серед етнічних росіян - сумарна частка тих, хто ідентифікує себе, насамперед, з регіоном чи поселенням, серед них становить 50%, тоді як частка тих, хто називає себе громадянином України, становить 34% (серед етнічних українців - відповідно, 31% та 62%). Також частіше етнічні росіяни, порівняно з етнічними українцями, вважають себе громадянами колишнього Радянського Союзу (відповідно, 9% і 1%) та громадянами світу (відповідно, 5% і 2%). Разом з тим, ідентифікують себе як громадян Росії лише 0,4% етнічних росіян.
Вплив мови спілкування у родині на ідентич¬ність менший, ніж національності (очевидно, це пов'язано з тим, що російськомовні українці мають ідентичність, близьку до ідентичності україномовних українців). Найбільші відмінності спостерігаються у частці тих, хто вважає себе насамперед громадянином України - 62% серед україномовних респондентів та 53% серед російськомовних. Серед російськомовних українців 60% мають загальнонаціональну ідентичність.
Слід зазначити, що в молодших вікових групах більшою мірою виражена загальнонаціональна ідентичність і меншою - локальна. Так, якщо частка тих, хто вважає себе, насамперед, громадянином України, становить 48% серед респондентів віком від 60 років і старших, то у віковій групі 30-39 років вона становить 66%, у віковій групі 18-29 років - 61%. Самоідентифікація як жителя поселення чи регіону властива 41% респондентів літнього віку, 25% респондентів віком 30-39 років і 31% респон¬дентів віком 18-29 років. Із віком знижується іденти¬фікація з колишнім СРСР - від 7% у найстаршій віковій групі до 0,2% - у наймолодшій.
Так само має вплив і освітній чинник (який, щоправда, пов'язаний з віковим, оскільки чим молодші респонденти, тим частіше вони мають високий освітній рівень). Серед респондентів з вищою освітою 64% мають загальногромадянську ідентичність, а 28% - локальну чи регіональну, тоді як серед тих, хто має неповну середню освіту - відповідно, 52% і 42%.
Сприйняття України
Відповідаючи на питання "З чим у Вас, у першу чергу, асоціюється слово "Україна"?", респонденти найчастіше відповідають, що це - їх Батьківщина (46%), країна, в якій вони живуть (24%), держава, громадянами якої вони є (17%).
Якщо в Західному та Центральному регіонах більше половини (по 56%) опитаних відповідають, що Україна - це їх Батьківщина, то на Сході та Донбасі - близько третини (відповідно, 35% і 32%), а на Півдні - 28%. У Південному, Східному регіонах і на Донбасі частка тих, хто відповідає, що Україна - це країна, в якій вони живуть (від 26% до 34%), є більшою, ніж у Західному та Центральному регіонах (18-19%). Варіант відповіді "Україна - це держава, громадянином якої я є", більш популярний у Південному (22%) і Східному (25%) регіонах.
Вважають, що Україна - це їх Батьківщина, 50% етнічних українців і лише 20% етнічних росіян. Для етнічних росіян Україна - найчастіше країна, в якій вони живуть (38%, серед етнічних українців таку відповідь дають лише 22%), також частіше етнічні росіяни дають відповідь "Україна - це держава, громадянином якої я є" (відповідно, 23% і 16%).
Почуття патріотизму
Дві третини (67%) респондентів вважають себе патріотами України, 10% відповіли на це питання негативно, 10% - відповіли, що це залежить від ситуації, а 13% вагалися з відповіддю.
На наявність почуття патріотизму, любові до України вказали 76% опитаних, 14% констатують його відсутність. Мають почуття патріотизму більшість жителів усіх регіонів - від 59% на Донбасі - до 88% на Заході країни, 80% етнічних українців та 53% етнічних росіян.
За самооцінками респондентів, найбільшою мірою почуття патріотизму посилили героїзм і самовідданість українських військових, добровольців, волонтерів, виявлені в боротьбі проти російської агресії та сепаратистських рухів (на це вказали 71% опитаних), російська агресія проти України: анексія Криму, військова підтримка сепаратистських формувань на Донбасі, що принесли значні людські та економічні втрати (55%), Майдан (50%), конфлікт на Донбасі та його наслідки (49%). Натомість, дії влади з реалізації реформ у 2014-2016рр. у відносної більшості опитаних (42%) послабили почуття патріотизму.
Героїзм і самовідданість українських військових, добровольців, волонтерів, виявлені в боротьбі проти російської агресії та сепаратистських рухів, посилили почуття патріотизму у більшості жителів усіх регіонів (від 52% жителів Сходу до 90% жителів Західного регіону).
Російська агресія проти України посилила почуття патріотизму у більшості жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 76% і 64%), відносної більшості жителів Донбасу та Півдня (відповідно, 44% і 39%), тоді як серед жителів Сходу країни приблизно однакові частки становлять ті, у кого російська агресія посилила (31%) і послабила (29%) почуття патріотизму, а також не вплинула на це почуття (32%).
Майдан посилив почуття патріотизму у більшості жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 77% і 56%), і відносної більшості жителів Донбасу (42%), тоді як серед жителів Південного регіону приблизно однакові частки становлять ті, у кого Майдан посилив (26%), послабив (22%) почуття патріотизму, а також не вплинув на це почуття (29%). Серед жителів Сходу країни відносна більшість (36%) заявили, що Майдан послабив їх почуття патріотизму.
У таблицях двовимірних розподілів дані за групами, виокремленими за мовою спілкування у родині, наведені в колонках "мова".
Стосовно дій влади з реалізації реформ, то про те, що вони послабили у них почуття патріотизму,
заявили більшість (59%) опитаних на Сході, відносна більшість жителів Південного (45%) та Цен¬трального (40%) регіонів. У Західному регіоні відносна більшість (38%) зазначили, що ці дії влади не вплинули на їх відчуття патріотизму, а на Донбасі приблизно однакові частки опитаних зазначили, що дії влади послабили почуття патріотизму (35%) та не вплинули на нього (32%).
На думку більшості громадян, вищі керівники держави не є патріотами країни. Так, не вважають патріотом Президента П.Порошенка 51% опитаних, вважають його патріотом лише 23%. Подібно оцінюють респонденти Голову Верховної Ради України А.Парубія (його не вважають патріотом 53% опитаних), Прем'єр-міністра України В.Гройсмана (не вважають його патріотом 54%), Секретаря РНБО України О.Турчинова (не вважають його патріотом 55%).
На противагу їм, українських військовослужбовців, які воюють або воювали в зоні АТО, вважають патріотами 74%, а громадян, які працюють і сплачують податки в Україні - 58%.
Повага до українських військових, учасників АТО, добровольців пов'язана з тим, що, на переконання переважної більшості респондентів, "українські військові сьогодні є єдиним гарантом безпеки громадян України, суверенітету й територіальної цілісності Української держави" (з цим судженням згодні 72% опитаних), і "якби не самовідданість учасників АТО, добровольців, мобілізованих військовослужбовців, волонтерів, то України сьогодні вже б не існувало" (з цим судженням згодні 71% опитаних). З цими судженнями згодні більшість жителів більшості регіонів (крім Східного, де частка тих, хто з цим згоден, статистично суттєво не відрізняється від частки тих, хто з цим не згоден).
З обома судженнями згодні більшість етнічних українців. Стосовно етнічних росіян, то з першим із цих суджень згодні відносна більшість з-поміж них, а відносно другого судження частки згодних і незгодних статистично значимо не відрізняються.
Зміна ставлення до України за останні роки
Найчастіше респонденти відповідають, що за останні три роки їх ставлення до України не змінилося (43%), у 29% опитаних воно погіршилось, а у 18% - покращилося. Респонденти, які вважають себе патріотами України, переважно не змінили своє ставлення до України (48%), у 23% воно покращилося, а у 22% погіршилося.
Ті ж, хто не вважає себе патріотом, переважно погіршили власне ставлення до України (57%), лише у 8% з-поміж них воно покращилося, а у 32% - не змінилося. У відносної більшості (46%) тих, хто вважає або не вважає себе патріотом "залежно від ситуації", ставлення до України за останні три роки погіршилося, лише у 13% - покращилося, а у 27% - не змінилося.
Про те, що ставлення до України за останні три роки не змінилося, говорять більшість (55%) жителів Західного регіону та відносна більшість жителів Центрального, Південного та Східного регіонів (від 38% до 45%). На Донбасі приблизно рівні частки респондентів зазначають, що їх ставлення до України не змінилося (34%) та погіршилося (33%).
Кардинально відрізняється зміна ставлення до України в різних етнічних групах - якщо серед етнічних українців відносну більшість (45%) становлять ті, чиє ставлення до України не змінилося, то серед етнічних росіян - ті, чиє ставлення до України погіршилося (47%). З іншого боку, частки тих, чиє ставлення покращилося, є приблизно рівними - 19% серед етнічних українців та 16% - серед етнічних росіян.
Чинником, що впливає на зміну ставлення до України, є рівень добробуту - чим він є вищим, тим вищою є частка тих, чиє ставлення покращилося (від 14% серед тих, хто ледве зводить кінці з кінцями до 32% тих, хто відповів, що в цілому живе забезпечено), так само, як і знижується частка тих, чиє ставлення погіршилося (з 33% до 21%).
Слід зазначити, попри те, що відносна більшість респондентів відповідають, що за останні три роки їх ставлення до України не змінилось, оцінки процесів, які відбувалися в Україні за останні три роки, частіше є негативними.
Так, більшість (52%) опитаних не погоджуються з судженням "після зміни влади у 2014р. в Україні збільшився рівень демократії, дотримання політичних і громадянських прав і свобод" (погоджуються з цим 36% опитаних).
68% не погоджуються з тим, що "реформи, які були проведені в Україні за останні три роки, відповідають інтересам більшості громадян України" (погоджуються з цим лише 20% громадян).
Лише стосовно судження "після зміни влади у 2014р. Україна наблизилася до вступу до ЄС" частки згодних (42%) і незгодних (45%) статистично значимо не відрізняються.
Оцінки суспільних процесів істотно відрізняються в регіонах - найбільш позитивно вони сприймаються в Західному регіоні, найбільш негативно - у Східному.
Очевидно, що чим кращою є оцінка процесів, що відбуваються в Україні, тим кращою є тенденція зміни ставлення до України. Так, серед респондентів, які повністю згодні з судженням "після зміни влади у 2014р. в Україні збільшився рівень демократії, дотримання політичних і громадянських прав і свобод", у 58% покращилося ставлення до України, а серед тих, хто повністю не згоден із цим судженням, ставлення до України покращилося лише у 7% (а 45% констатують, що їх ставлення до України погіршилося).
Однак, слід зазначити, що результати дослідження свідчать також і про те, що ставлення до України має певну "резистентність", тобто є досить стійким попри переважно негативну оцінку процесів, що відбуваються в Україні протягом останніх років.
Відчуття патріотизму тісно пов'язане з почуттям відповідальності за долю країни. Серед тих, хто вважає себе патріотом, 68% відчувають подібну відповідальність, серед тих, хто не вважає себе патріотом - лише 21%.
Загалом, же серед усіх опитаних відчувають таку відповідальність 54%, не відчувають - 37%. Якщо в Західному та Центральному регіонах відповідальність за долю України відчувають більшість респондентів (відповідно, 68% і 56%), то в Південному, Східному регіонах та на Донбасі частка тих, хто відчуває таку відповідальність, статистично значимо не відрізняється від частки тих, хто цієї відповідальності не відчуває.
Майже три чверті (73%) опитаних вважають, що "сильні патріотичні почуття громадян України посилюють позиції країни у світі" (не згодні з цим лише 13%), стільки ж - що "сильні патріотичні почуття громадян України необхідні для того, щоб Україна залишалась єдиною" (не згодні 12%), більшість (57%) не погоджують з тим, що "сильні патріотичні почуття громадян України ведуть до негативного ставлення до іммігрантів" (погоджуються лише 18%), 56% не погоджують з тим, що "сильні патріотичні почуття громадян України ведуть до негативного ставлення до національних меншин" (згодні - 18%), а 51% не згодні, що "сильні патріотичні почуття громадян України ведуть до нетолерантності" (згодні - 23%).
Відчуття себе господарем держави та відчуття гордості за державу
Відчуття патріотизму та відповідальності за долю країни передбачає прагнення відчувати себе господарем держави. Так, серед тих, хто вважає себе патріотом, 62% відчувають подібну потребу, тоді як серед тих, хто не вважає себе патріотом - лише 25%. Разом з тим, лише 19% тих, хто вважає себе патріотом, відчувають себе господарями держави (серед населення загалом ще менше - 15%). До того ж, частка тих, хто відчуває себе господарем держави, порівняно з 2005р. , зменшилася з 17% до 15%, а тих, хто не вважає себе господарем, зросла з 71% до 77%.
Для того, щоб відчувати гордість за державу, як вважають 69% респондентів, насамперед, потрібно, щоб вона була політично стабільною, економічно розвинутою і забезпечувала умови для підвищення життєвого рівня своїх громадян.
Лише 18% дотримуються думки, що для цього вона повинна мати високу обороноздатність, а її політика має бути незалежною від зовнішніх впливів, 8% відповіли, що для цього вона має користуватись авторитетом і повагою на міжнародній арені і лише 2% - що її культура, мистецтво і спорт мають бути широко відомими та популярними у світі. У цьому аспекті пріоритети є практично однаковими в усіх регіонах України, різних соціально-демографічних групах респондентів.
Ставлення до громадянства
Відповідаючи на питання "Що для Вас особисто означає бути громадянином України?" найчастіше респонденти дають такі відповіді: "мати українське громадянство, український паспорт" (48%), "жити на своїй Батьківщині, де рідний дім, рідня, рідна земля, природа" (45%), "можливість відчувати турботу з боку влади, мати належні соціальні гарантії" (41%). 31% опитаних обирають варіант відповіді "відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури і традицій", 29% - "мати можливість обирати Президента країни, Верховну Раду, місцеві ради, брати участь у референдумах", 26% - "можливість пишатися досягненнями своєї країни та її представників у різних сферах - економіці, науці, мистецтві, спорті", 23% - "впевненість, що українська влада захистить свого громадянина, якщо він потрапить у скрутну ситуацію за кордоном". Лише 4% обрали варіант "відчувати свою відмінність від представників інших держав". 1% опитаних дали відповідь "я хоч і громадянин України, але не хочу ним бути".
За більшістю відповідей регіональні відмінності є неістотними. Однак, слід відзначити, що соціокультурне розуміння громадянства ("відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури і традицій") є найбільш вираженими в Західному регіоні (43%), дещо менш вираженим у Центрі (33%) і на Півдні (31%), і найменш виражене у Східному регіоні (18%) та Донбасі (25%). За частотою вибору цього варіанту. також найбільш істотно відрізняються етнічні українці та етнічні росіяни (відповідно, 33% і 16%).
49% респондентів, які є громадянами України, відповідаючи на питання "Якби у Вас була можливість отримати, крім українського, громадянство іншої країни, яке б громадянство Ви обрали?" відповіли, що не стали б отримувати інше грома-дянство . Серед тих, хто допускає можливість отримання іншого громадянства, 27% відповіли, що готові заради цього відмовитися від українського громадянства (серед усіх опитаних цей показник становить 14%).
Готовність відмовитися від українського громадянства не відрізняється залежно від регіону опитування на статистично значимому рівні - від 13% усіх опитаних у Західному, Центральному та Південному регіонах до 15% - на Донбасі і 16% - у Східному регіоні. Слід зазначити, що серед тих, хто вважає себе патріотом України, 10% допустили можливість відмови від українського громадянства (серед тих, хто себе патріотом не вважає - 30%).
Бачення майбутнього України
Більшість (56%) респондентів вірять, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою державою, не вірять в це 22%, а ще 22% не визначилися.
Хоча, судячи з відповідей, лише меншість очікують цього в найближчому майбутньому - 39% вірять у свої власні перспективи гідного життя, тоді як 55% - у перспективи гідного життя в Україні для їх дітей, онуків.
Найбільше оптимістично налаштованих громадян, які вірять, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою державою - на Заході (71%) та в Центрі (60%).
На Донбасі таких 52%, на Сході - 47%, а найменше - у Південному регіоні (37%). Хоча в усіх регіонах частка "оптимістів" перевищує частку "песимістів" (тобто тих, хто не вірить у те, що Україна стане заможною і процвітаючою). Частка останніх становить від 13% у Західному регіоні до 32% - у Східному.
Так само, частка тих, хто вірить у перспективи гідного життя в Україні їх дітей та онуків, у всіх регіонах перевищує частку тих, хто в це не вірить. І, так само, частка тих, хто в це вірить, істотно відрізняється в регіонах (від 71% на Заході до 42% на Сході).
Віра як у майбутнє України, так і у власне майбутнє та майбутнє дітей та онуків більшою мірою виражена у молодих людей. Вірять у те, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою державою, 63% тих, кому від 18 до 29 років і 51% тих, кому 60 і більше років.
Оптимізм стосовно майбутнього України, власного майбутнього та майбутнього дітей і онуків в Україні помітно більшою мірою виражений у етнічних українців, порівняно з етнічними росіянами - вірять у те, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою дер¬жавою, 59% етнічних українців і лише 39% етнічних росіян (серед останніх це рівно стільки ж, скільки тих, хто не вірить у це).
СОЦІОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ. БАЧЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД МОВНОЇ ТА КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Мовна ідентичність та мовні практики
Більшість (69%) громадян вважають рідною мовою українську, 27% - російську, 2% - іншу мову. У 2011р.  українську мову як рідну відзначили 61% респондентів, російську - 36%, іншу мову - 2% .
Вдома переважно українською мовою розмовляють 55% респондентів, переважно російською - 41% опитаних, іншою мовою - 1% опитаних. У 2011р. ці показники становили відповідно, 52%, 45% і 1%.
Отже, із врахуванням особливостей вибірки опитувань у 2011р. і 2016р., у мові спілкування практично не відбулося змін. Тоді як частка тих, хто вважає рідною мовою українську, змінилася більш помітно. Можна припустити, що під впливом суспільно-політичних процесів, які відбувалися в Україні останніми роками, відбулися певні зміни в мовній ідентичності громадян, але не в мовних практиках, які виявилися більш стійкими.
Зберігаються істотні відмінності між регіонами - якщо в Західному, Центральному та Південному регіонах більшість опитаних назвали рідною українську мову (відповідно, 97%, 86% і 63%), то у Східному регіоні та Донбасі - російську (відповідно, 52% і 66%).
Лише в Західному регіоні частка тих, хто назвав рідною мовою українську, близька до частки тих, хто розмовляє нею вдома. У всіх інших регіонах частка тих, хто переважно спілкується вдома українською мовою, менша, ніж частка тих, хто визнає її рідною.
Найбільшою ця різниця є в Південному регіоні, де визнають рідною мовою українську 63% опи¬таних, а переважно спілкуються нею вдома - лише 34%. Тобто, можна говорити про суперечливість мовної ідентичності та мовних практик.
Слід також зазначити, що якщо частки тих, хто спілкується вдома українською та російською мовами, мало відрізняються у вікових групах, то стосовно рідної мови спостерігається тенденція зростання частки тих, хто вважає рідною мовою українську, із зменшенням віку респондентів (від 67% серед тих, кому від 60 років і більше, до 73% серед тих, кому від 18 до 29 років, відповідно, частка тих, хто вважає рідною російську мову, зменшується з 30% до 23%). Тобто у молодших респондентів поступово змінюється мовна ідентичність за збереження мовних практик у родинному спілкуванні.
Водночас, слід констатувати, що дисонанс між мовною ідентичністю і мовними практиками найбільш виражений у групі респондентів з вищою освітою - у цій групі вважають рідною мовою українську 66% опитаних, тоді як спілкуються нею вдома лише 48%.
Певною мірою це може бути пов'язано з тим, що люди з вищою освітою частіше є міськими жителями, а саме міста як у часи Російської імперії, так і у радянські часи, найбільш інтенсивно піддавалися русифікації. Разом з тим, саме люди з високим освітнім рівнем відіграють найбільшу роль у формуванні стандартів мовних практик у суспільстві в цілому.
Стійкість мовних практик визначається тим, що вони формуються на ранніх стадіях соціалізації особистості - ще в ранньому дитинстві. Відповідаючи на питання "Що найбільшою мірою визначає вибір мови, якою Ви розмовляєте?", найчастіше респонденти обирають варіант відповіді "цією мовою я розмовляю з дитинства" (41%). 12% опитаних дали відповідь "ця мова є найбільш поширеною в місті (селі), де я живу, нею розмовляють більшість жителів", 9% - "цією мовою розмовляють в моїй сім'ї", 5% - "цією мовою я навчався в школі".
Частина респондентів застосовують "ідеологічне" обгрунтування мовних практик "це мова народу, до якого я належу" (15%), "це - мова моєї держави, розмовляти нею - мій обов'язок як громадянина" (6%), 5% - "це - мова країни, яку я вважаю своєю історичною батьківщиною".
"Прагматичні" мотиви вживання тієї чи іншої мови поширені дуже незначною мірою: варіант відповіді "я можу отримати найбільше інформації цією мовою - читати літературу, газети, журнали, дивитися телебачення тощо" обрали лише 2% респондентів, "цією мовою можна отримати кращу освіту" - 1%, "цією мовою розмовляють там, де я працюю" - 1%, "коли я розмовляю цією мовою, мене краще розуміють на роботі, в державних установах, магазині, на ринку" - 1%, "ця мова є більш зручною для моєї спеціальності" - 0,2%.
Самооцінка рівня знань української мови та культури
Оцінюючи власний рівень знань української мови за п'ятибальною шкалою, респонденти оцінюють його в середньому 3,9 балами. Ця самооцінка є вищою, ніж самооцінка рівня знання української літератури (3,6 бала), українських народних звичаїв і традицій (3,6 бала), історії України (3,5 бала), української культури, мистецтва (3,4 бала), особливостей культури, традицій, звичаїв різних регіонів (3,3 бала).
Найвищі показники знання української мови демонструють жителі Західного регіону. Разом з тим, самооцінки жителів Західного регіону випереджають жителів Сходу, крім знання мови, лише за знанням українських народних звичаїв і традицій, а жителів Півдня, лише за знаннями мови, українських народних звичаїв і традицій, також за знанням української літератури.
Самооцінки жителів Центрального регіону за всіма показниками поступаються самооцінкам жителів Західного регіону, статистично значимо не відрізняються від самооцінок жителів Півдня, і поступаються жителям Сходу за показниками знання історії України та особливостей культури, традицій, звичаїв різних регіонів.
Самооцінки знань жителів Донбасу в усіх зазначених сферах є нижчими за самооцінки жителів кожного з інших регіонів, що говорить про більшу відстороненість Донбасу від загальноукраїнського соціокультурного та інформаційного поля.
Цілком очікувано рівень знань у більшості сфер зростає із зростанням освітнього рівня (крім обізнаності з українськими народними звичаями, традиціями та особливостями культури, традицій, звичаїв різних регіонів, обізнаність з якими не пов'язана з рівнем освіти).
Рівень обізнаності представників найстаршої вікової групи є нижчим у більшості сфер (крім обізнаності з українськими народними звичаями, традиціями та особливостями культури, традицій, звичаїв різних регіонів) за рівень обізнаності представників усіх інших вікових груп. Рівень обізнаності етнічних українців є вищим у всіх сферах за рівень обізнаності етнічних росіян.
Відчувають потребу в покращенні свого рівня володіння українською мовою 22% респондентів. При цьому, відчуття потреби в удосконаленні володіння українською мовою істотно не залежить від рівня володіння нею. Лише серед тих, хто оцінив рівень знання мови найвищим балом (5 балів), частка тих, хто відчуває потребу в покращенні володіння нею, є дещо меншою (15%). Серед тих, хто оцінив свій рівень володіння мовою 4 балами, відчувають потребу в покращенні володіння нею 24%, серед тих, хто оцінив його 3 балами - 26%, одним чи двома балами - 23%.
Етнічні українці та етнічні росіяни відчувають потребу в покращанні свого рівня володіння українською мовою практично однаковою мірою (відповідно, 22% і 19%), так само стосується україномовних і російськомовних громадян (відповідно, 22% і 21%).
Серед жителів різних регіонів найбільшу потребу в оволодінні українською мовою висловили жителі Донбасу (33%), найменшою мірою - жителі Східного (8%) та Південного (12%) регіонів. Чим молодші респонденти, тим частіше вони відчувають таку потребу (від 16% серед тих, кому 60 років і більше, до 27% серед тих, кому від 18 до 29 років). Так само зростає відчуття цієї потреби із зростанням освітнього рівня - від 17% серед тих, хто має неповну середню освіту, до 26% серед тих, хто має вищу освіту.
Відповідаючи на питання "Якби Вам запропонували наступні можливості для покращення свого рівня володіння українською мовою, якими з них Ви скористалися б?", ті респонденти, які відчувають потребу в покращенні свого рівня володіння українською мовою, майже однаковою мірою сприймають усі запропоновані форми навчання: безкоштовні курси для дорослих у позаробочий час (35%), безкоштовні курси за місцем роботи, навчання (33%), безкоштовні Інтернет-курси (дистанційне навчання) (31%), безкоштовні тренінгові Інтернет-програми, програми для самостійного вдосконалення володіння українською мовою (27%). 9% відповіли, що не скористалися б жодним із запропонованого.
Відповідаючи на питання "Чому досить значна частка громадян України погано володіють державною мовою?", найчастіше респонденти дають відповідь "вони просто не хочуть вчити мову" (37%). Також називаються такі причини: "держава не створила належних умов для вивчення державної мови громадянами, які не мали можливість вивчити її під час здобуття освіти" (30%), "є багато професійних галузей, де можна працювати і зробити кар'єру, не володіючи державною мовою" (29%), "мовою міжнаціонального спілкування, як і раніше, залишається російська, тому володіння державною мовою не є для громадян нагальною потребою" (29%), "значна частина інформації надходить до громадян іншими мовами (23%), "українська система освіти не забезпечує вивчення державної мови всіма учнями і студентами на однаково високому рівні" (20%).
Тобто, якщо при мотивації вживання першої (рідної) мови прагматичні мотиви практично не називаються, то при обгрунтуванні відмови навчання українській мові тими, для кого вона не є рідною, прагматичні мотиви (точніше, їх відсутність) стають провідними. Тому для стимулювання вивчення української мови тими, хто нею не володіє достатньою мірою, очевидно, необхідне не лише покращення її викладання, але й створення системи прагматичних стимулів її вивчення.
Якою має бути мовна та культурна політика держави
Відносна більшість респондентів вважають правильним такий підхід до мовної політики: "кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілкування і спілкуватися нею в офіційних установах. У повсякденному житті (за межами сім'ї та в сім'ї) кожен громадянин може спілкуватися будь-якою мовою" (42%).
Ще 15% опитаних займають більш жорстку позицію "кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілкування і спілкуватися нею в офіційних установах та у повсякденному житті (за межами сім'ї). У сім'ї кожен громадянин може спілкуватися будь-якою мовою", тобто, фактично обмежуючи спілкування іншими мовами межами родини.
21% респондентів підтримали позицію "кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілкування. Спілкуватися в офіційних установах, у повсякденному житті (за межами сім'ї та в сім'ї) кожен громадянин може будь-якою мовою".
12% вважають необов'язковим володіння українською мовою і її вживання як в офіційних установах, так і повсякденному житті. Остання точка зору є більш поширеною на Донбасі (де її поділяють 28% опитаних) та у Південному регіоні (19%). Вона є більш популярною серед етнічних росіян (її поділяють 30% представників цієї групи).
Більше двох третин (69%) опитаних погоджуються з тим, що "в країні, де титульна нація становить переважну більшість населення, громадяни всіх національностей мають знати її мову" (не погоджуються - 15%), а майже три чверті (74%) погодилися з тим, що "спілкування державною українською мовою - це вияв поваги до себе як до громадянина України та до своєї держави - України" (не погоджуються - 13%).
Понад половини (59%) респондентів погоджуються, що "українська мова, яка багато років зазнавала утисків, потребує сприяння з боку держави її розвитку і поширенню, незалежно від того, як це впливає на становище інших мов" (не погоджуються - 19%).
Разом з тим, відносна більшість (45%) респондентів не погодилася із судженням "держава має право обмежувати на своїй території сфери використання інших мов, крім державної, як це робиться, наприклад, у Франції" (погодилися з цим судженням 33% опитаних).
Останню точку зору найчастіше не сприймають у Східному, Південному регіонах та на Донбасі, тоді як у Західному регіоні більшість (51%) респондентів її підтримали, а у Центральному регіоні число її противників і прихильників є приблизно рівним.
42% респондентів вважають, що "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української мови і культури, а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України", 31% - що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представників усіх національностей, які проживають на території України".
На думку 13% опитаних, "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і російської мов і культур (як мов і культур двох найбільших національних груп України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України".
4% респондентів вважають, що "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і кримськотатарської мов і культур (мов і культур корінних народів України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України".
Першу точку зору (пріоритетна підтримка української мови і культури) підтримують більшість жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 56% і 57%).
У Східному регіоні майже половина (49%) опитаних вважають, що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представників усіх національностей, які проживають на території України", у Південному регіоні дві вищенаведені точки зору мають рівну кількість прихильників (по 30%).
На Донбасі найбільш поширеними є точки зору, що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представників усіх національностей, які проживають на території України" (31%) і "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і російської мов і культур (як мов і культур двох найбільших національних груп України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України" (30%).
Загалом, в українському суспільстві немає консенсусу стосовно того, що краще - збереження культурних особливостей регіональних та етнічних груп чи культурна уніфікація.
41% опитаних підтримали точку зору, що найбільш ефективним для забезпечення суспільно- політичної єдності України є збереження культурних традицій, заохочення використання своїх національних мов спільнотами громадян України різних національностей, а 36% - поступове зближення культурних традицій спільнот громадян України різних національностей з культурою українського етносу, заохочення їх до поширення використання української мови, вироблення на цій основі сучасної української культури.
Перша точка зору підтримується абсолютною чи відносною більшістю респондентів у Західному (52%), Центральному (43%) та Південному (44%) регіонах, друга - у Східному регіоні (52%), а на Донбасі частки прихильників цих двох точок зору статистично значимо не відрізняються (відповідно, 38% і 29%).
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ, РОЗУМІННЯ НАЦІЇ, СПРИЙНЯТТЯ ПІДХОДІВ У СФЕРІ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Національна ідентичність
86% опитаних за національною належністю вважають себе українцями, 11% - росіянами, 2% - представниками інших національностей, а 1% не змогли визначитися, до якої національності вони належать.
Українці становлять більшість населення всіх регіонів - від 60% серед жителів Донбасу до 97% - серед жителів Західного регіону.
Слід зазначити, що частка тих, хто вважає себе українцем, зростає, а частка росіян зменшується із зниженням віку респондентів. Так, якщо серед тих, кому від 60 і більше років, українцями себе назвали 81%, а росіянами - 15%, то серед тих, кому від 18 до 29 років - відповідно, 94% і 5%. Тобто частина молодих людей, серед чиїх батьків (дідів, бабусь) були росіяни, ідентифікують себе як етнічних українців (при цьому, як було показано вище, переважно залишаючись російськомовними).
Частіше (33% опитаних) респонденти схильні вважати, що національна належність людини має визначатися за етнічним походженням батьків (чи одного з батьків), 25% дотримуються думки, що національна ідентичність є результатом власного вибору, самовизначення людини, 14% - що вона визначається за країною постійного прожи¬вання, 12% - за мовою, яку вона вважає рідною, 11% - за мовою, якою вона повсякденно спілкується.
Мовні критерії національної належності (рідна мова та мова спілкування) найчастіше підтримуються жителями Західного регіону, в інших регіонах перевага віддається етнічному походженню (а на Донбасі - також критерію самовизначення).
Дещо більше третини (37%) опитаних вважають за потрібне, щоб в українському паспорті вказувалася національність його власника, не потрібним це вважають 26% респондентів, 29% ставляться до цього байдуже, а 8% не визначилися.
Частка тих, хто не вважає за потрібне, щоб у паспорті вказувалася національність його власника, порівняно з 2005р. , зменшилася з 34% до 26%, тоді як частка тих, хто вважає це потрібним, статистично значимо не змінилася (відповідно, 35% і 37%).
Найбільше прихильників внесення національності до паспорту - в Західному регіоні (53%), у Центральному регіоні цю ідею підтримують відносна більшість (39%) опитаних, тоді як в інших регіонах частки прихильників і противників цієї ідеї статистично значимо не відрізняються.
За внесення національності до паспорту виступають відносна більшість етнічних українців (40%, не підтримують цю ідею 25%). Етнічні росіяни частіше виступають проти (34%), тоді як вважають, що це потрібно робити - 21% росіян.
Громадяни України частіше виступають проти концепції "плавильного котла" (коли різні расові та етнічні групи адаптуються і змішуються з більшістю громадян) - її підтримують лише 30% опитаних, тоді як 46% респондентів вважають, що для країни краще, коли різні расові та етнічні групи зберігають свої особливі звичаї і традиції.
Другу точку зору підтримують абсолютна чи відносна більшість жителів усіх регіонів, відносна більшість як етнічних українців, так і етнічних росіян.


ОСОБЛИВОСТІ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

ІЄРАРХІЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ ЖИТЕЛІВ УКРАЇНИ
В ієрархії ідентичностей найбільш важливим для громадян України є їх позиція в сім'ї, сімей¬ний стан - на першочергову важливість сімейної позиції вказали 22% респондентів. Ця ж позиція посідає перше місце за сумою першого, другого та третього виборів (59%).
За сумою першого, другого та третього виборів 2-4 місця поділяють такі ідентичності: нинішня або попередня професія респондента, вікова група, тен-дерна належність (34-36%).
Ідентифікація себе як громадянина України посідає в цій ієрархії лише п'яту позицію (29% за сумою першого, другого та третього виборів), шосту та сьому позиції (21-22%) за сумою 1-3 виборів посі¬дають національність і "належність до України як "країни, в якій я живу".
Останні місця в ієрархії ідентичностей посіда¬ють класова належність (17%), релігійна належність чи ставлення до релігії (11%), політичні симпатії (7% за сумою 1-3 виборів).
Ідентифікація себе як громадянина України віді¬грає найбільшу роль для жителів Південного (сума 1-3 виборів становить 39%) та Західного (35%) регіо¬нів, найменшу - для жителів Східного регіону (11%).
Національність відіграє найбільшу роль для жителів Західного регіону (34%), найменшу - для жителів Сходу (10%), Півдня та Донбасу (по 15%); належність до України як до країни, в якій вони живуть, відіграє найбільшу роль для жителів Південного (26%), Західного (24%) і Центрального (23%) регіонів, найменшу - для жителів Сходу (13%).
Громадянство України має дещо більше значення для етнічних українців, порівняно з росіянами, (від-повідно, 30% і 25%), так само, як і національність (відповідно, 23% і 18%) та належність до України (відповідно, 22% і 15%).
ГРОМАДЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ. ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ДЕРЖАВИ, СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ, БАЧЕННЯ ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Чим ширшою є спільнота, з якою ідентифікує себе людина, тим ширшим може бути поле її актив¬ності (діяльності), тим більш загальними є інтереси, які вона відстоюватиме, і проблеми, в розв'язанні яких вона може брати участь. У межах країни (держави) такою максимально "широкою" спільно¬тою є все суспільство в цілому, або "громадяни країни".
Як і у 2014р. найчастіше респонденти вважають себе саме громадянами України (58%), на другому місці - локальна ідентифікація (як жителя села, району чи міста) (22%), на третьому - регіональна (11%).
1 Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова 18-23 листопада 2016р. в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2 015 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.
У таблицях двовимірних розподілів наведені результати лише по тих групах респондентів, чисельність яких у масиві опитаних перевищує 50 осіб. У таблицях, де наведено дані за регіонами, області розподіляються за регіонами таким чином: Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області; Центр: Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ; Південь: Миколаївська, Одеська, Херсонська області; Схід: Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області; Донбас: Донецька та Луганська області.
Ідентифікація себе як громадян України меншою мірою притаманна жителям Східного регіону (52%) та Донбасу (45%), хоча і в цих регіонах вона є переважаючою. Сумарна частка тих, хто ідентифікує себе, насамперед, з регіоном чи поселенням, у цих двох регіонах є вищою (на Донбасі - 39%, на Сході - 38%), ніж в інших регіонах (30-31%).?
Локальна та регіональна ідентичність переважає серед етнічних росіян - сумарна частка тих, хто іден-тифікує себе, насамперед, з регіоном чи поселенням, серед них становить 50%, тоді як частка тих, хто називає себе громадянином України, становить 34% (серед етнічних українців - відповідно, 31% та 62%). Також частіше етнічні росіяни, порівняно з етнічними українцями, вважають себе громадянами колишнього Радянського Союзу (відповідно, 9% і 1%) та громадянами світу (відповідно, 5% і 2%). Разом з тим, ідентифікують себе як громадян Росії лише 0,4% етнічних росіян.
Вплив мови спілкування у родині на ідентич¬ність менший, ніж національності (очевидно, це пов'язано з тим, що російськомовні українці мають ідентичність, близьку до ідентичності україномовних українців). Найбільші відмінності спостерігаються у частці тих, хто вважає себе насамперед громадя¬нином України - 62% серед україномовних респон¬дентів та 53% серед російськомовних. Серед російськомовних українців 60% мають загально¬національну ідентичність.
Слід зазначити, що в молодших вікових групах більшою мірою виражена загальнонаціональна ідентичність і меншою - локальна. Так, якщо частка тих, хто вважає себе, насамперед, громадянином України, становить 48% серед респондентів віком від 60 років і старших, то у віковій групі 30-39 років вона становить 66%, у віковій групі 18-29 років - 61%. Самоідентифікація як жителя поселення чи регіону властива 41% респондентів літнього віку, 25% респондентів віком 30-39 років і 31% респон¬дентів віком 18-29 років. Із віком знижується іденти¬фікація з колишнім СРСР - від 7% у найстаршій віковій групі до 0,2% - у наймолодшій.


Так само має вплив і освітній чинник (який, щоправда, пов'язаний з віковим, оскільки чим молодші респонденти, тим частіше вони мають висо¬кий освітній рівень). Серед респондентів з вищою освітою 64% мають загальногромадянську іден¬тичність, а 28% - локальну чи регіональну, тоді як серед тих, хто має неповну середню освіту - відповідно, 52% і 42%.
Сприйняття України
Відповідаючи на питання "З чим у Вас, у першу чергу, асоціюється слово "Україна"?", респонденти найчастіше відповідають, що це - їх Батьківщина (46%), країна, в якій вони живуть (24%), держава, громадянами якої вони є (17%).
Якщо в Західному та Центральному регіонах більше половини (по 56%) опитаних відповідають, що Україна - це їх Батьківщина, то на Сході та Донбасі - близько третини (відповідно, 35% і 32%), а на Півдні - 28%. У Південному, Східному регіонах і на Донбасі частка тих, хто відповідає, що Україна - це країна, в якій вони живуть (від 26% до 34%), є більшою, ніж у Західному та Центральному регіонах (18-19%). Варіант відповіді "Україна - це держава, громадянином якої я є", більш популярний у Південному (22%) і Східному (25%) регіонах.
Вважають, що Україна - це їх Батьківщина, 50% етнічних українців і лише 20% етнічних росіян. Для етнічних росіян Україна - найчастіше країна, в якій вони живуть (38%, серед етнічних українців таку відповідь дають лише 22%), також частіше етнічні росіяни дають відповідь "Україна - це дер¬жава, громадянином якої я є" (відповідно, 23% і 16%).
Почуття патріотизму
Дві третини (67%) респондентів вважають себе патріотами України, 10% відповіли на це питання негативно, 10% - відповіли, що це залежить від ситуації, а 13% вагалися з відповіддю.
На наявність почуття патріотизму, любові до України вказали 76% опитаних, 14% констатують його відсутність. Мають почуття патріотизму біль-шість жителів усіх регіонів - від 59% на Донбасі - до 88% на Заході країни, 80% етнічних українців та 53% етнічних росіян.
За самооцінками респондентів, найбільшою мірою почуття патріотизму посилили героїзм і самовідданість українських військових, доброволь¬ців, волонтерів, виявлені в боротьбі проти росій¬ської агресії та сепаратистських рухів (на це вказали 71% опитаних), російська агресія проти України: анексія Криму, військова підтримка сепаратистських формувань на Донбасі, що принесли значні людські та економічні втрати (55%), Майдан (50%), конфлікт на Донбасі та його наслідки (49%). Натомість, дії влади з реалізації реформ у 2014-2016рр. у віднос¬ної більшості опитаних (42%) послабили почуття патріотизму.
Героїзм і самовідданість українських військових, добровольців, волонтерів, виявлені в боротьбі проти російської агресії та сепаратистських рухів, поси¬лили почуття патріотизму у більшості жителів усіх регіонів (від 52% жителів Сходу до 90% жителів Західного регіону).
Російська агресія проти України посилила почуття патріотизму у більшості жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 76% і 64%), відносної більшості жителів Донбасу та Півдня (відповідно, 44% і 39%), тоді як серед жителів Сходу країни приблизно однакові частки становлять ті, у кого російська агресія посилила (31%) і послабила (29%) почуття патріотизму, а також не вплинула на це почуття (32%).
Майдан посилив почуття патріотизму у біль¬шості жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 77% і 56%), і відносної більшості жителів Донбасу (42%), тоді як серед жителів Південного регіону приблизно однакові частки ста¬новлять ті, у кого Майдан посилив (26%), послабив (22%) почуття патріотизму, а також не вплинув на це почуття (29%). Серед жителів Сходу країни від¬носна більшість (36%) заявили, що Майдан посла¬бив їх почуття патріотизму.
У таблицях двовимірних розподілів дані за групами, виокремленими за мовою спілкування у родині, наведені в колонках "мова".
Стосовно дій влади з реалізації реформ, то про те, що вони послабили у них почуття патріотизму,
заявили більшість (59%) опитаних на Сході, від¬носна більшість жителів Південного (45%) та Цен¬трального (40%) регіонів. У Західному регіоні від¬носна більшість (38%) зазначили, що ці дії влади не вплинули на їх відчуття патріотизму, а на Дон¬басі приблизно однакові частки опитаних зазначили, що дії влади послабили почуття патріотизму (35%) та не вплинули на нього (32%).
На думку більшості громадян, вищі керівники держави не є патріотами країни. Так, не вважа¬ють патріотом Президента П.Порошенка 51% опи¬таних, вважають його патріотом лише 23%. Подібно оцінюють респонденти Голову Верховної Ради України А.Парубія (його не вважають патріотом 53% опитаних), Прем'єр-міністра України В.Гройсмана (не вважають його патріотом 54%), Секретаря РНБО України О.Турчинова (не вважають його патріотом 55%).
На противагу їм, українських військовослужбов¬ців, які воюють або воювали в зоні АТО, вважають патріотами 74%, а громадян, які працюють і сплачу-ють податки в Україні - 58%.
Повага до українських військових, учасників АТО, добровольців пов'язана з тим, що, на переконання переважної більшості респондентів, "українські військові сьогодні є єдиним гарантом безпеки гро¬мадян України, суверенітету й територіальної цілісності Української держави" (з цим судженням згодні 72% опитаних), і "якби не самовідданість учасників АТО, добровольців, мобілізованих вій¬ськовослужбовців, волонтерів, то України сьогодні вже б не існувало" (з цим судженням згодні 71% опитаних). З цими судженнями згодні більшість жителів більшості регіонів (крім Східного, де частка тих, хто з цим згоден, статистично суттєво не від¬різняється від частки тих, хто з цим не згоден).
З обома судженнями згодні більшість етнічних українців. Стосовно етнічних росіян, то з першим із цих суджень згодні відносна більшість з-поміж них, а відносно другого судження частки згодних і незгод¬них статистично значимо не відрізняються.
Зміна ставлення до України за останні роки
Найчастіше респонденти відповідають, що за останні три роки їх ставлення до України не змі¬нилося (43%), у 29% опитаних воно погіршилось, а у 18% - покращилося. Респонденти, які вважа¬ють себе патріотами України, переважно не змінили своє ставлення до України (48%), у 23% воно покра¬щилося, а у 22% погіршилося.
Ті ж, хто не вважає себе патріотом, переважно погіршили власне ставлення до України (57%), лише у 8% з-поміж них воно покращилося, а у 32% - не змінилося. У відносної більшості (46%) тих, хто вважає або не вважає себе патріотом "залежно від ситуації", ставлення до України за останні три роки погіршилося, лише у 13% - покращилося, а у 27% - не змінилося.
Про те, що ставлення до України за останні три роки не змінилося, говорять більшість (55%) жите¬лів Західного регіону та відносна більшість жите¬лів Центрального, Південного та Східного регіонів (від 38% до 45%). На Донбасі приблизно рівні частки респондентів зазначають, що їх ставлення до України не змінилося (34%) та погіршилося (33%).
Кардинально відрізняється зміна ставлення до України в різних етнічних групах - якщо серед етнічних українців відносну більшість (45%) ста¬новлять ті, чиє ставлення до України не змінилося, то серед етнічних росіян - ті, чиє ставлення до України погіршилося (47%). З іншого боку, частки тих, чиє ставлення покращилося, є приблизно рівними - 19% серед етнічних українців та 16% - серед етнічних росіян.
Чинником, що впливає на зміну ставлення до України, є рівень добробуту - чим він є вищим, тим вищою є частка тих, чиє ставлення покращилося (від 14% серед тих, хто ледве зводить кінці з кін¬цями до 32% тих, хто відповів, що в цілому живе забезпечено), так само, як і знижується частка тих, чиє ставлення погіршилося (з 33% до 21%).
Слід зазначити, попри те, що відносна більшість респондентів відповідають, що за останні три роки їх ставлення до України не змінилось, оцінки проце¬сів, які відбувалися в Україні за останні три роки, частіше є негативними.
Так, більшість (52%) опитаних не погоджуються з судженням "після зміни влади у 2014р. в Україні збільшився рівень демократії, дотримання політичних і громадянських прав і свобод" (погоджуються з цим 36% опитаних).
68% не погоджуються з тим, що "реформи, які були проведені в Україні за останні три роки, відпо¬відають інтересам більшості громадян України" (погоджуються з цим лише 20% громадян).
Лише стосовно судження "після зміни влади у 2014р. Україна наблизилася до вступу до ЄС" частки згодних (42%) і незгодних (45%) статистично зна¬чимо не відрізняються.
Оцінки суспільних процесів істотно відрізняються в регіонах - найбільш позитивно вони сприймаються в Західному регіоні, найбільш негативно - у Східному.
Очевидно, що чим кращою є оцінка процесів, що відбуваються в Україні, тим кращою є тенден¬ція зміни ставлення до України. Так, серед респон¬дентів, які повністю згодні з судженням "після зміни влади у 2014р. в Україні збільшився рівень демо¬кратії, дотримання політичних і громадянських прав і свобод", у 58% покращилося ставлення до України, а серед тих, хто повністю не згоден із цим судженням, ставлення до України покращилося лише у 7% (а 45% констатують, що їх ставлення до України погіршилося).
Однак, слід зазначити, що результати дослід¬ження свідчать також і про те, що ставлення до України має певну "резистентність", тобто є досить стійким попри переважно негативну оцінку процесів, що від-буваються в Україні протягом останніх років.
Відчуття патріотизму тісно пов'язане з почуттям відповідальності за долю країни. Серед тих, хто вва-жає себе патріотом, 68% відчувають подібну відпові-дальність, серед тих, хто не вважає себе патріотом - лише 21%.
Загалом, же серед усіх опитаних відчувають таку відповідальність 54%, не відчувають - 37%. Якщо в Західному та Центральному регіонах від¬повідальність за долю України відчувають біль¬шість респондентів (відповідно, 68% і 56%), то в Південному, Східному регіонах та на Донбасі частка тих, хто відчуває таку відповідальність, статис¬тично значимо не відрізняється від частки тих, хто цієї відповідальності не відчуває.

Майже три чверті (73%) опитаних вважають, що "сильні патріотичні почуття громадян України посилюють позиції країни у світі" (не згодні з цим лише 13%), стільки ж - що "сильні патріо¬тичні почуття громадян України необхідні для того, щоб Україна залишалась єдиною" (не згодні 12%), більшість (57%) не погоджують з тим, що "сильні патріотичні почуття громадян України ведуть до негативного ставлення до іммігрантів" (погоджуються лише 18%), 56% не погоджують з тим, що "сильні патріотичні почуття громадян України ведуть до негативного ставлення до національних меншин" (згодні - 18%), а 51% не згодні, що "сильні патріо¬тичні почуття громадян України ведуть до нетоле- рантності" (згодні - 23%).
Відчуття себе господарем держави та відчуття гордості за державу
Відчуття патріотизму та відповідальності за долю країни передбачає прагнення відчувати себе гос-подарем держави. Так, серед тих, хто вважає себе патріотом, 62% відчувають подібну потребу, тоді як серед тих, хто не вважає себе патріотом - лише 25%. Разом з тим, лише 19% тих, хто вважає себе патріо¬том, відчувають себе господарями держави (серед населення загалом ще менше - 15%). До того ж, частка тих, хто відчуває себе господарем держави, порів¬няно з 2005р. , зменшилася з 17% до 15%, а тих, хто не вважає себе господарем, зросла з 71% до 77%.
Для того, щоб відчувати гордість за державу, як вважають 69% респондентів, насамперед, потрібно, щоб вона була політично стабільною, економічно розвинутою і забезпечувала умови для підвищення життєвого рівня своїх громадян.
Лише 18% дотримуються думки, що для цього вона повинна мати високу обороноздатність, а її полі¬тика має бути незалежною від зовнішніх впливів, 8% відповіли, що для цього вона має користуватись авторитетом і повагою на міжнародній арені і лише 2% - що її культура, мистецтво і спорт мають бути широко відомими та популярними у світі. У цьому аспекті пріоритети є практично однаковими в усіх регіонах України, різних соціально-демографічних групах респондентів.
Ставлення до громадянства
Відповідаючи на питання "Що для Вас особисто означає бути громадянином України?" найчастіше респонденти дають такі відповіді: "мати українське громадянство, український паспорт" (48%), "жити на своїй Батьківщині, де рідний дім, рідня, рідна земля, природа" (45%), "можливість відчувати турботу з боку влади, мати належні соціальні гарантії" (41%). 31% опитаних обирають варіант відповіді "відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури і традицій", 29% - "мати можливість оби¬рати Президента країни, Верховну Раду, місцеві ради, брати участь у референдумах", 26% - "можливість пишатися досягненнями своєї країни та її представ¬ників у різних сферах - економіці, науці, мистецтві, спорті", 23% - "впевненість, що українська влада захистить свого громадянина, якщо він потрапить у скрутну ситуацію за кордоном". Лише 4% обрали варіант "відчувати свою відмінність від представ¬ників інших держав". 1% опитаних дали відповідь "я хоч і громадянин України, але не хочу ним бути".
За більшістю відповідей регіональні відмінності є неістотними. Однак, слід відзначити, що соціо- культурне розуміння громадянства ("відчувати себе частиною єдиного українського народу, його куль-тури і традицій") є найбільш вираженими в Захід¬ному регіоні (43%), дещо менш вираженим у Центрі (33%) і на Півдні (31%), і найменш виражене у Східному регіоні (18%) та Донбасі (25%). За частотою вибору цього варіанту. також найбільш істотно від¬різняються етнічні українці та етнічні росіяни (відповідно, 33% і 16%).
49% респондентів, які є громадянами України, відповідаючи на питання "Якби у Вас була мож-ливість отримати, крім українського, громадян-ство іншої країни, яке б громадянство Ви обрали?" відповіли, що не стали б отримувати інше грома- дянство . Серед тих, хто допускає можливість отри-мання іншого громадянства, 27% відповіли, що готові заради цього відмовитися від українського грома-дянства (серед усіх опитаних цей показник стано¬вить 14%).
Готовність відмовитися від українського грома-дянства не відрізняється залежно від регіону опи-тування на статистично значимому рівні - від 13% усіх опитаних у Західному, Центральному та Півден¬ному регіонах до 15% - на Донбасі і 16% - у Східному регіоні. Слід зазначити, що серед тих, хто вважає себе патріотом України, 10% допустили можливість відмови від українського громадянства (серед тих, хто себе патріотом не вважає - 30%).
Бачення майбутнього України
Більшість (56%) респондентів вірять, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане замож-ною, процвітаючою державою, не вірять в це 22%, а ще 22% не визначилися.
Хоча, судячи з відповідей, лише меншість очіку¬ють цього в найближчому майбутньому - 39% вірять у свої власні перспективи гідного життя, тоді як 55% - у перспективи гідного життя в Україні для їх дітей, онуків.
Найбільше оптимістично налаштованих громадян, які вірять, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою державою - на Заході (71%) та в Центрі (60%).
На Донбасі таких 52%, на Сході - 47%, а найменше - у Південному регіоні (37%). Хоча в усіх регіонах частка "оптимістів" пере¬вищує частку "песимістів" (тобто тих, хто не вірить у те, що Україна стане заможною і процвітаючою). Частка останніх становить від 13% у Західному регіоні до 32% - у Східному.
Так само, частка тих, хто вірить у перспективи гідного життя в Україні їх дітей та онуків, у всіх регіонах перевищує частку тих, хто в це не вірить. І, так само, частка тих, хто в це вірить, істотно від¬різняється в регіонах (від 71% на Заході до 42% на Сході).
Віра як у майбутнє України, так і у власне май¬бутнє та майбутнє дітей та онуків більшою мірою виражена у молодих людей. Вірять у те, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане замож¬ною, процвітаючою державою, 63% тих, кому від 18 до 29 років і 51% тих, кому 60 і більше років.
Оптимізм стосовно майбутнього України, власного майбутнього та майбутнього дітей і онуків в Україні помітно більшою мірою виражений у етнічних українців, порівняно з етнічними росіянами - вірять у те, що Україна подолає існуючі проблеми і труднощі і стане заможною, процвітаючою дер¬жавою, 59% етнічних українців і лише 39% етніч¬них росіян (серед останніх це рівно стільки ж, скільки тих, хто не вірить у це).
СОЦІОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ. БАЧЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД МОВНОЇ ТА КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Мовна ідентичність та мовні практики
Більшість (69%) громадян вважають рідною мовою українську, 27% - російську, 2% - іншу мову. У 2011р.  українську мову як рідну відзначили 61% респондентів, російську - 36%, іншу мову - 2% .
Вдома переважно українською мовою розмовля-ють 55% респондентів, переважно російською - 41% опитаних, іншою мовою - 1% опитаних. У 2011р. ці показники становили відповідно, 52%, 45% і 1%.
Отже, із врахуванням особливостей вибірки опи-тувань у 2011р. і 2016р., у мові спілкування прак¬тично не відбулося змін. Тоді як частка тих, хто вважає рідною мовою українську, змінилася більш помітно. Можна припустити, що під впливом суспільно-політичних процесів, які відбувалися в Україні останніми роками, відбулися певні зміни в мовній ідентичності громадян, але не в мовних практиках, які виявилися більш стійкими.
Зберігаються істотні відмінності між регіонами - якщо в Західному, Центральному та Південному регіонах більшість опитаних назвали рідною україн-ську мову (відповідно, 97%, 86% і 63%), то у Схід¬ному регіоні та Донбасі - російську (відповідно, 52% і 66%).
Лише в Західному регіоні частка тих, хто назвав рідною мовою українську, близька до частки тих, хто розмовляє нею вдома. У всіх інших регіонах частка тих, хто переважно спілкується вдома україн¬ською мовою, менша, ніж частка тих, хто визнає її рідною.
Найбільшою ця різниця є в Південному регіоні, де визнають рідною мовою українську 63% опи¬таних, а переважно спілкуються нею вдома - лише 34%. Тобто, можна говорити про супереч¬ливість мовної ідентичності та мовних практик.
Слід також зазначити, що якщо частки тих, хто спілкується вдома українською та російською мовами, мало відрізняються у вікових групах, то стосовно рідної мови спостерігається тенденція зростання частки тих, хто вважає рідною мовою українську, із зменшенням віку респондентів (від 67% серед тих, кому від 60 років і більше, до 73% серед тих, кому від 18 до 29 років, відповідно, частка тих, хто вважає рідною російську мову, зменшується з 30% до 23%). Тобто у молодших респондентів поступово змінюється мовна ідентичність за збере¬ження мовних практик у родинному спілкуванні.
Водночас, слід констатувати, що дисонанс між мовною ідентичністю і мовними практиками най¬більш виражений у групі респондентів з вищою освітою - у цій групі вважають рідною мовою українську 66% опитаних, тоді як спілкуються нею вдома лише 48%.
Певною мірою це може бути пов'язано з тим, що люди з вищою освітою частіше є міськими жителями, а саме міста як у часи Російської імперії, так і у радянські часи, найбільш інтенсивно під¬давалися русифікації. Разом з тим, саме люди з високим освітнім рівнем відіграють найбільшу роль у формуванні стандартів мовних практик у суспільстві в цілому.
Стійкість мовних практик визначається тим, що вони формуються на ранніх стадіях соціалізації особистості - ще в ранньому дитинстві. Відпові¬даючи на питання "Що найбільшою мірою визна¬чає вибір мови, якою Ви розмовляєте?", най¬частіше респонденти обирають варіант відповіді "цією мовою я розмовляю з дитинства" (41%). 12% опитаних дали відповідь "ця мова є най¬більш поширеною в місті (селі), де я живу, нею розмовляють більшість жителів", 9% - "цією мовою розмовляють в моїй сім'ї", 5% - "цією мовою я нав¬чався в школі".
Частина респондентів застосовують "ідеологічне" обгрунтування мовних практик "це мова народу, до якого я належу" (15%), "це - мова моєї держави, розмовляти нею - мій обов'язок як громадянина" (6%), 5% - "це - мова країни, яку я вважаю своєю історичною батьківщиною".
"Прагматичні" мотиви вживання тієї чи іншої мови поширені дуже незначною мірою: варіант відповіді "я можу отримати найбільше інформації цією мовою - читати літературу, газети, журнали, дивитися телебачення тощо" обрали лише 2% респондентів, "цією мовою можна отримати кращу освіту" - 1%, "цією мовою розмовляють там, де я працюю" - 1%, "коли я розмовляю цією мовою, мене краще розуміють на роботі, в державних установах, магазині, на ринку" - 1%, "ця мова є більш зручною для моєї спеціальності" - 0,2%.
Самооцінка рівня знань української мови та культури
Оцінюючи власний рівень знань української мови за п'ятибальною шкалою, респонденти оці¬нюють його в середньому 3,9 балами. Ця само¬оцінка є вищою, ніж самооцінка рівня знання україн¬ської літератури (3,6 бала), українських народних звичаїв і традицій (3,6 бала), історії України (3,5 бала), української культури, мистецтва (3,4 бала), особли¬востей культури, традицій, звичаїв різних регіонів (3,3 бала).
Найвищі показники знання української мови демонструють жителі Західного регіону. Разом з тим, самооцінки жителів Західного регіону виперед¬жають жителів Сходу, крім знання мови, лише за знанням українських народних звичаїв і традицій, а жителів Півдня, лише за знаннями мови, україн¬ських народних звичаїв і традицій, також за знан¬ням української літератури.
Самооцінки жителів Центрального регіону за всіма показниками поступаються самооцінкам жите¬лів Західного регіону, статистично значимо не від-різняються від самооцінок жителів Півдня, і посту-паються жителям Сходу за показниками знання історії України та особливостей культури, традицій, звичаїв різних регіонів.
Самооцінки знань жителів Донбасу в усіх зазна-чених сферах є нижчими за самооцінки жителів кожного з інших регіонів, що говорить про більшу відстороненість Донбасу від загальноукраїнського соціокультурного та інформаційного поля.
Цілком очікувано рівень знань у більшості сфер зростає із зростанням освітнього рівня (крім обізнаності з українськими народними звичаями, традиціями та особливостями культури, традицій, звичаїв різних регіонів, обізнаність з якими не пов'язана з рівнем освіти).
Рівень обізнаності представників найстаршої вікової групи є нижчим у більшості сфер (крім обізнаності з українськими народними звичаями, традиціями та особливостями культури, традицій, звичаїв різних регіонів) за рівень обізнаності пред-ставників усіх інших вікових груп. Рівень обізна¬ності етнічних українців є вищим у всіх сферах за рівень обізнаності етнічних росіян.
Відчувають потребу в покращенні свого рівня володіння українською мовою 22% респондентів. При цьому, відчуття потреби в удосконаленні володіння українською мовою істотно не залежить від рівня володіння нею. Лише серед тих, хто оці¬нив рівень знання мови найвищим балом (5 балів), частка тих, хто відчуває потребу в покращенні володіння нею, є дещо меншою (15%). Серед тих, хто оцінив свій рівень володіння мовою 4 балами, відчувають потребу в покращенні володіння нею 24%, серед тих, хто оцінив його 3 балами - 26%, одним чи двома балами - 23%.
Етнічні українці та етнічні росіяни відчувають потребу в покращанні свого рівня володіння україн-ською мовою практично однаковою мірою (відпо¬відно, 22% і 19%), так само стосується україно¬мовних і російськомовних громадян (відповідно, 22% і 21%).
Серед жителів різних регіонів найбільшу потребу в оволодінні українською мовою висловили жителі Донбасу (33%), найменшою мірою - жителі Схід¬ного (8%) та Південного (12%) регіонів. Чим молодші респонденти, тим частіше вони відчувають таку потребу (від 16% серед тих, кому 60 років і більше, до 27% серед тих, кому від 18 до 29 років). Так само зростає відчуття цієї потреби із зростанням освіт¬нього рівня - від 17% серед тих, хто має неповну середню освіту, до 26% серед тих, хто має вищу освіту.
Відповідаючи на питання "Якби Вам запропо-нували наступні можливості для покращення свого рівня володіння українською мовою, якими з них Ви скористалися б?", ті респонденти, які від¬чувають потребу в покращенні свого рівня воло¬діння українською мовою, майже однаковою мірою сприймають усі запропоновані форми навчання: безкоштовні курси для дорослих у позаробочий час (35%), безкоштовні курси за місцем роботи, навчання (33%), безкоштовні Інтернет-курси (дис¬танційне навчання) (31%), безкоштовні тренінгові Інтернет-програми, програми для самостійного вдосконалення володіння українською мовою (27%). 9% відповіли, що не скористалися б жодним із запропонованого.
Відповідаючи на питання "Чому досить значна частка громадян України погано володіють держав-ною мовою?", найчастіше респонденти дають від-повідь "вони просто не хочуть вчити мову" (37%). Також називаються такі причини: "держава не ство-рила належних умов для вивчення державної мови громадянами, які не мали можливість вивчити її під час здобуття освіти" (30%), "є багато профе¬сійних галузей, де можна працювати і зробити кар'єру, не володіючи державною мовою" (29%), "мовою міжнаціонального спілкування, як і раніше, залишається російська, тому володіння державною мовою не є для громадян нагальною потребою" (29%), "значна частина інформації надходить до гро¬мадян іншими мовами (23%), "українська система освіти не забезпечує вивчення державної мови всіма учнями і студентами на однаково високому рівні" (20%).
Тобто, якщо при мотивації вживання першої (рідної) мови прагматичні мотиви практично не називаються, то при обгрунтуванні відмови навчання українській мові тими, для кого вона не є рідною, прагматичні мотиви (точніше, їх відсутність) стають провідними. Тому для стимулювання вивчення української мови тими, хто нею не володіє достат¬ньою мірою, очевидно, необхідне не лише покра¬щення її викладання, але й створення системи праг¬матичних стимулів її вивчення.
Якою має бути мовна та культурна політика держави
Відносна більшість респондентів вважають правильним такий підхід до мовної політики: "кожен громадянин України має володіти україн¬ською мовою в обсязі, достатньому для повсяк¬денного спілкування і спілкуватися нею в офіцій¬них установах. У повсякденному житті (за межами сім'ї та в сім'ї) кожен громадянин може спілкува¬тися будь-якою мовою" (42%).
Ще 15% опитаних займають більш жорстку позицію "кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілкування і спілкуватися нею в офіційних установах та у повсякденному житті (за межами сім'ї). У сім'ї кожен громадянин може спілкуватися будь-якою мовою", тобто, фактично обмежуючи спілкування іншими мовами межами родини.
21% респондентів підтримали позицію "кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілку¬вання. Спілкуватися в офіційних установах, у повсяк¬денному житті (за межами сім'ї та в сім'ї) кожен громадянин може будь-якою мовою".
12% вважають необов'язковим володіння україн-ською мовою і її вживання як в офіційних устано¬вах, так і повсякденному житті. Остання точка зору є більш поширеною на Донбасі (де її поділяють 28% опитаних) та у Південному регіоні (19%). Вона є більш популярною серед етнічних росіян (її поді¬ляють 30% представників цієї групи).
Більше двох третин (69%) опитаних погод-жуються з тим, що "в країні, де титульна нація становить переважну більшість населення, гро¬мадяни всіх національностей мають знати її мову" (не погоджуються - 15%), а майже три чверті (74%) погодилися з тим, що "спілкування державною українською мовою - це вияв поваги до себе як до громадянина України та до своєї держави - України" (не погоджуються - 13%).
Понад половини (59%) респондентів погоджу-ються, що "українська мова, яка багато років зазна-вала утисків, потребує сприяння з боку держави її розвитку і поширенню, незалежно від того, як це впливає на становище інших мов" (не погоджуються - 19%).
Разом з тим, відносна більшість (45%) респон¬дентів не погодилася із судженням "держава має право обмежувати на своїй території сфери викорис¬тання інших мов, крім державної, як це робиться, наприклад, у Франції" (погодилися з цим суджен¬ням 33% опитаних).
Останню точку зору найчастіше не сприймають у Східному, Південному регіонах та на Донбасі, тоді як у Західному регіоні більшість (51%) рес¬пондентів її підтримали, а у Центральному регіоні число її противників і прихильників є приблизно рівним.
42% респондентів вважають, що "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української мови і культури, а вже потім - мов і культур представни¬ків інших національностей, які проживають на тери¬торії України", 31% - що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представни¬ків усіх національностей, які проживають на тери¬торії України".
На думку 13% опитаних, "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і російської мов і культур (як мов і культур двох найбільших національних груп України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України".
4% респондентів вважають, що "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і кримськотатарської мов і культур (мов і культур корінних народів України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які про¬живають на території України".
Першу точку зору (пріоритетна підтримка української мови і культури) підтримують більшість жителів Західного та Центрального регіонів (відповідно, 56% і 57%).
У Східному регіоні майже половина (49%) опитаних вважають, що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представників усіх національностей, які проживають на території України", у Південному регіоні дві вищенаведені точки зору мають рівну кількість прихильників (по 30%).
На Донбасі найбільш поширеними є точки зору, що "держава має рівною мірою сприяти розвитку мов і культур представників усіх національностей, які проживають на території України" (31%) і "держава має, в першу чергу, сприяти розвитку української і російської мов і культур (як мов і культур двох найбільших національних груп України), а вже потім - мов і культур представників інших національностей, які проживають на території України" (30%).
Загалом, в українському суспільстві немає консенсусу стосовно того, що краще - збереження культурних особливостей регіональних та етнічних груп чи культурна уніфікація.
41% опитаних підтримали точку зору, що най¬більш ефективним для забезпечення суспільно- політичної єдності України є збереження культурних традицій, заохочення використання своїх націо¬нальних мов спільнотами громадян України різних національностей, а 36% - поступове зближення культурних традицій спільнот громадян України різних національностей з культурою українського етносу, заохочення їх до поширення використання української мови, вироблення на цій основі сучасної української культури.
Перша точка зору підтримується абсолютною чи відносною більшістю респондентів у Західному (52%), Центральному (43%) та Південному (44%) регіонах, друга - у Східному регіоні (52%), а на Донбасі частки прихильників цих двох точок зору статистично значимо не відрізняються (відповідно, 38% і 29%).
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ, РОЗУМІННЯ НАЦІЇ, СПРИЙНЯТТЯ ПІДХОДІВ У СФЕРІ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Національна ідентичність
86% опитаних за національною належністю вважають себе українцями, 11% - росіянами, 2% - представниками інших національностей, а 1% не змогли визначитися, до якої національності вони належать.
Українці становлять більшість населення всіх регіонів - від 60% серед жителів Донбасу до 97% - серед жителів Західного регіону.
Слід зазначити, що частка тих, хто вважає себе українцем, зростає, а частка росіян зменшу¬ється із зниженням віку респондентів. Так, якщо серед тих, кому від 60 і більше років, українцями себе назвали 81%, а росіянами - 15%, то серед тих, кому від 18 до 29 років - відповідно, 94% і 5%. Тобто частина молодих людей, серед чиїх батьків (дідів, бабусь) були росіяни, ідентифіку¬ють себе як етнічних українців (при цьому, як було показано вище, переважно залишаючись російськомовними).
Частіше (33% опитаних) респонденти схильні вважати, що національна належність людини має визначатися за етнічним походженням батьків (чи одного з батьків), 25% дотримуються думки, що національна ідентичність є результатом влас¬ного вибору, самовизначення людини, 14% - що вона визначається за країною постійного прожи¬вання, 12% - за мовою, яку вона вважає рідною, 11% - за мовою, якою вона повсякденно спілкується.
Мовні критерії національної належності (рідна мова та мова спілкування) найчастіше підтриму¬ються жителями Західного регіону, в інших регіо¬нах перевага віддається етнічному походженню (а на Донбасі - також критерію самовизначення).
Дещо більше третини (37%) опитаних вважають за потрібне, щоб в українському паспорті вказу¬валася національність його власника, не потрібним це вважають 26% респондентів, 29% ставляться до цього байдуже, а 8% не визначилися.
Частка тих, хто не вважає за потрібне, щоб у пас-порті вказувалася національність його власника, порівняно з 2005р. , зменшилася з 34% до 26%, тоді як частка тих, хто вважає це потрібним, статистично значимо не змінилася (відповідно, 35% і 37%).
Найбільше прихильників внесення національ¬ності до паспорту - в Західному регіоні (53%), у Центральному регіоні цю ідею підтримують від¬носна більшість (39%) опитаних, тоді як в інших регіонах частки прихильників і противників цієї ідеї статистично значимо не відрізняються.
За внесення національності до паспорту висту-пають відносна більшість етнічних українців (40%, не підтримують цю ідею 25%). Етнічні росіяни частіше виступають проти (34%), тоді як вважають, що це потрібно робити - 21% росіян.
Громадяни України частіше виступають проти концепції "плавильного котла" (коли різні расові та етнічні групи адаптуються і змішуються з біль¬шістю громадян) - її підтримують лише 30% опитаних, тоді як 46% респондентів вважають, що для країни краще, коли різні расові та етнічні групи зберігають свої особливі звичаї і традиції.

Другу точку зору підтримують абсолютна чи відносна більшість жителів усіх регіонів, відносна більшість як етнічних українців, так і етнічних росіян.
ЧИННИКИ, ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Чинники консолідації та роз'єднання українського суспільства
На думку громадян України, консолідації україн-ського суспільства найбільшою мірою сприятимуть:
• "подолання існуючих соціально-економічних проблем, підвищення добробуту більшості гро-мадян" (67% опитаних);
• "подолання корупції і притягнення корупціо- нерів до відповідальності" (66%);
• "зміна влади в Україні, прихід до влади чесних, професійних, некорумпованих людей" (51%);
• "більш справедливий розподіл суспільних благ, зменшення розриву між статками багатих і бідних громадян" (48%);
• "збільшення участі громадян у вирішенні соціально важливих проблем на державному та регіональному рівнях" (29%).
Відповідаючи на питання: "Що може бути основою для єднання жителів України?", найчастіше респонденти дають такі відповіді:
• "спільне бачення майбутнього напряму розвитку держави" (62%);
• "спільні проблеми, які стоять перед громадянами України сьогодні" (59%);
• "спільна історія та спільні оцінки подій і діячів історичного минулого" (43%).
Ці три чинники називають найважливішими для єднання жителі всіх регіонів. Ще 22% вважають, що такою основою може виступати спільна державна мова і стільки ж - спільний ворог.
Чинниками роз'єднання країни, найбільшою мірою, на думку громадян, можуть виступати:
• федералізація України (на це вказали 33% опитаних);
• вступ до оборонного союзу з Росією (32%);
• курс на членство в НАТО (31%);
• відмова від повернення Криму, згода на надання особливого статусу окупованим територіям Донбасу (31%).
Федералізацію України потенційним чинником роз'єднання найчастіше вважають жителі Захід¬ного (49%), Центрального (37%) регіонів і Донбасу (33%), так само, як і вступу до оборонного союзу з Росією (відповідно, 50%, 38% і 31%).
Відмову від повернення Криму, згоду на надання особливого статусу окупованим територіям Дон¬басу жителі Східного регіону вважають роз'єдную¬чим чинником дещо рідше (21%), ніж жителі інших регіонів (від 29% до 36%).
Жителі Західного регіону рідше (11%), ніж жителі інших регіонів (від 31% до 46%) вважають роз'єднуючим чинником курс на членство України в НАТО. В той же час, у Східному, Південному регіонах і на Донбасі курс на членство України в НАТО вважають першим за впливом роз'єднуючим чинником (відповідно, 46%, 33% і 39%).
У Східному регіоні на другому місці за рівнем важливості, як чинник роз'єднання громадян, пере-буває "історія України, позбавлена радянських і російських інтерпретацій, формування історичної пам'яті на власне українській основі" (так вважа¬ють 22% жителів цього регіону). Тобто більше п'ятої частини жителів цього регіону вважають, що "пере-писування" історії сприятиме посиленню розколу в суспільстві (загалом по масиву опитаних цей чин¬ник вважають роз'єднуючим 11%).
Тоді як у Західному регіоні 37%, на Донбасі - 28% респондентів, навпаки, дотримуються думки, що роз'єднанню країни сприяє радянське минуле, радянська історія, культурна спадщина (загалом по масиву опитаних так вважають 22%, найменше з цим згодні жителі Східного регіону - 8%).
У Західному регіоні також помітно частіше, ніж загалом по масиву опитаних, вважають роз'єдную¬чим чинником підвищення статусу російської мови в Україні (як другої державної чи офіційної у певних регіонах) (відповідно, 33% і 20%).
Відповідаючи на питання "Що найбільше роз'єднує громадян України?", респонденти най-частіше дають такі відповіді:
• "ставлення до влади і державної політики" (43%);
• "ставлення до війни на Сході" (41%);
• "ставлення до Росії" (40%);
• "бачення перспектив, напрямів розвитку своєї країни" (30%);
• "ставлення до Європи і США" (28%);
• "фінансові питання" (28%).
Жителі Донбасу частіше, ніж жителі інших регіо¬нів, вважають, що громадян України найбільше роз'єднують ставлення до війни на Сході України (54%) і ставлення до Росії (50%), а разом з жите¬лями Сходу вони частіше, ніж жителі інших регіо¬нів, вважають, що громадян України найбільше роз'єднує ставлення до Європи і США (відповідно, 40% і 42%).
Жителі Сходу, частіше, ніж жителі інших регіо¬нів, дотримуються думки, що громадян України найбільше роз'єднує ставлення до влади і держав¬ної політики (56%).
Бачення та оцінки минулого і майбутнього країни
59% громадян вважають, що Україна має свою власну історію, яка починається від виникнення перших поселень людей на її території і охоплює періоди перебування українських земель у складі інших державних утворень та час існування України як незалежної держави.
Близько третини (32%) погодилися з альтерна-тивною точкою зору, згідно з якою, "історія України є невід'ємною частиною історії вели¬кого східнослов'янського народу, як і історія Росії і Білорусі".
Першу точку зору поділяють більшість насе¬лення Західного та Центрального регіонів, другу - більшість жителів Східного регіону, на Півдні та Донбасі ці дві точки зору мають однакове число прихильників.
Етнічні українці та росіяни мають різне бачення цього питання - якщо етнічні українці переважно підтримують першу точку зору (63%), то етнічні росіяни - другу (63%).
Чим молодшими є респонденти, тим частіше вони погоджуються з першою точкою зору, і рідше з дру¬гою. Чим вищим є освітній рівень респондентів, тим частіше вони погоджуються з першою точкою зору (рівень згоди з другою точкою зору від рівня освіти не залежить).
Майже дві третини (65%) респондентів зазна¬чили, що вони не прагнуть відновлення Радянського Союзу, 13% відповіли, що прагнуть, ще 22% від¬повіли "так, але я розумію, що за сучасних умов це нереально".
Ті, хто не прагне відновлення Радянського Союзу, становлять більшість опитаних у всіх регіонах (від 51% у Східному регіоні до 87% - у Західному).
Якщо серед етнічних українців 69% відповіли, що не прагнуть відновлення Радянського Союзу, то серед етнічних росіян - лише 39%. Якщо серед респондентів віком до 29 років не прагнуть від¬новлення Радянського Союзу 83%, то серед тих, кому 60 років і більше - лише 44%.
Чим вищим є освітній рівень респондентів, тим частіше вони відповідають, що не прагнуть від-новлення Радянського Союзу - від 55% серед тих, хто має незакінчену середню освіту, до 71% серед тих, хто має вищу освіту. Якщо серед тих, хто від¬повів, що їх родина "ледве зводить кінці з кінцями", не прагнуть відновлення Радянського Союзу 50%, то серед тих, хто живе забезпечено - 79%.
Ті, хто прагне відновлення Радянського Союзу, найчастіше обгрунтовують своє прагнення тим, що за часів існування СРСР існувала впевненість у завтрашньому дні (70%), високим рівнем соціаль¬них гарантій за радянських часів (64%), існуван¬ням у ті часи можливості безоплатного отримання вищої освіти (58%), відсутністю безробіття (55%), достатнім матеріальним рівнем життя (53%), тим, що за радянських часів відчували гордість за велику державу у планетарному масштабі (50%), стабіль¬ністю і відсутністю збройних конфліктів (46%).?
Характеризуючи події, що відбулися в Україні наприкінці 2013р. - на початку 2014р., 42% назвали їх Революцією Гідності, 20% - вимушеною зміною влади не цілком легітимними засобами, а 21% - антидержавним переворотом.
У Західному регіоні більше двох третин (70%), а у Центральному регіоні - майже половина (47%) респондентів назвали ці події Революцією Гідності. На Донбасі більше половини (58%), а у Південному регіоні - 45% становлять сумарну частку тих, хто називає ці події або Революцією Гідності, або вимушеною зміною влади не цілком легітимними засобами. У Східному регіоні частка тих, хто нази¬ває ці події антидержавним переворотом (43%), ста¬тистично значимо не відрізняється від сумарної частки тих, хто називає ці події або Революцією Гідності, або вимушеною зміною влади не цілком легітимними засобами (41%).
Якщо серед етнічних українців називають ці події антидержавним переворотом лише 18%, то серед етнічних росіян - 38%.
Відповідаючи на питання "Чи хотіли б Ви повер-нутися в Україну, якою вона була до 2014р.?", 37% опитаних дали позитивну відповідь, 49% - негативну. Не хотіли б повернутися до "України до 2014р." 74% жителів Західного регіону, 50% жителів Центрального регіону (хотіли б серед жителів цього регіону - 36%). У Східному регіоні більшість (54%) хотіли б повернутися "в Україну до 2014р.", не хотіли б - 32%, на Півдні - відповідно, 43% і 32%, на Донбасі частки тих, хто хотів би, і тих, хто не хотів би повернутися до України, якою вона була до 2014р., статистично значимо не відрізняються - відповідно, 48% і 46%.
Якщо етнічні українці переважно не хотіли б цього (51%), то етнічні росіяни - переважно хотіли б (57%). Чим молодші респонденти, тим частіше вони не хочуть повернення "в Україну до 2014р." - від 43% серед тих, кому 60 років і більше, до 55% серед респондентів віком до 29 років. Якщо серед тих, хто відповів, що їх родина "ледве зводить кінці з кінцями", хотіли б повернутися в Україну, якою вона була до 2014р., 46%, то серед тих, хто живе забезпечено - лише 28%.
37% респондентів вважають, що в майбутньому Україна буде високорозвинутою, демократичною, впливовою європейською країною, 21% - що Україна буде країною, що йде особливим шляхом розвитку (як, наприклад, Китай), 9% - що вона буде слабо-розвинутим придатком Заходу, 5% - що вона назав¬жди стане країною "третього світу", нерозвинутою і маловпливовою, 3% - що Україна зникне як само¬стійна держава, 1% - що Україна буде слабороз¬винутим придатком Росії.
Порівняно з 2005р.8, бачення майбутнього України змінилося в тому, що з 14% до 21% зросло число респондентів, які вважають, що в майбутньому Україна буде країною, що йде особливим шляхом розвитку.
Частка тих, хто вважає, що в майбутньому Україна буде високорозвинутою, демократичною, впливо¬вою європейською країною, є найбільшою у Захід¬ному регіоні (53%), найменшою - у Східному (25%) і Південному (22%) регіонах.
Точка зору, що Україна буде країною, що йде особ-ливим шляхом розвитку, приблизно рівною мірою представлена у більшості регіонів (21-24%), крім Донбасу, де так вважають дещо менше (14%) респондентів.
Песимістичні сценарії (Україна буде слаборозвинутим придатком Заходу або Росії, назавжди стане країною "третього світу", зникне як самостійна держава) більш поширені у Східному, Південному регіонах і на Донбасі (сумарна частка тих, хто дає подібні прогнози, становить у цих регіонах від 21% до 26%, у Центральному регіоні ця частка становить 16%, у Західному - 10%).
Так само ці песимістичні сценарії є більш поширеними серед етнічних росіян (сумарна частка тих, хто саме таким чином бачить майбутнє України становить серед них 33%, тоді як серед етнічних українців - 15%).
Оцінки майбутнього країни істотно залежать від майнового стану респондентів. Так, серед тих, хто відповів, що їх родина живе забезпечено, частка тих, хто вважає, що Україна буде високорозвинутою, демократичною, впливовою європейською країною, є істотно вищою (51%), ніж загалом по масиву опитаних (37%).
Оцінка можливостей задоволення культурних і релігійних потреб
Задоволення культурних і релігійних потреб є одним з основних прав громадянина. Позбавлення цього права хоча б частини громадян підриває основи суспільної системи, призводить до соціаль¬них конфліктів.
Загалом громадяни України високо оцінюють
можливість задоволення культурних і релігійних потреб. Так, вважають, що вони мають можли¬вість отримувати об'єктивну інформацію про події в Україні та світі мовою, якою користуються у повсякденному житті, 89% опитаних, навчатися рідною мовою - 87%, відвідувати заклади куль¬тури, які ведуть діяльність їх рідною мовою - 85%, дотримуватися національних традицій - 90%, задо¬вольняти релігійні потреби - 89%.
8 За результатами дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова 20-27 грудня 2005р. в усіх регіонах України. Опитано 2 009 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.
Якщо серед україномовних респондентів від-повідають, що вони мають можливість отриму¬вати об'єктивну інформацію про події в Україні та світі мовою, якою користуються у повсякденному житті, 92%, то серед російськомовних - 86%, навчатися рідною мовою - відповідно, 92% і 82%, відвідувати заклади культури, які ведуть діяльність їх рідною мовою - відповідно, 88% і 82%, дотриму¬ватися національних традицій - відповідно, 94% і 84%, задовольняти релігійні потреби - відповідно, 92% і 87%.?
Отже, згідно з наведеними результатами дослідження, культурні потреби україномовного насе¬лення забезпечуються в Україні дещо краще, ніж російськомовного.
Регіональні відмінності та національна єдність
Відчуття спільності (історичної, культурної) з жителями інших регіонів виражене у громадян України незначною мірою. Відповідаючи на питання "Чи відчуваєте Ви спільність (історичну, куль-турну, спільні перспективи) з жителями інших регіонів України?", лише 39% дали однозначно ствердну відповідь. 40% відповіли "не з усіма, лише з деякими з них", щоправда, лише 11% дали однозначно негативну відповідь.
Найбільшою мірою відчуття спільності демон-струють жителі Заходу (51% відчувають спіль¬ність із жителями інших регіонів), найменшою - жителі Південного регіону (24%) та Донбасу (26%). Хоча в усіх регіонах частка тих, хто однозначно не відчуває такої спільності, є невисокою (від 4% у Західному регіоні до 20% на Донбасі).
Чим частіше респонденти бувають в інших регіонах країни, тим частіше вони схильні відчувати спільність з жителями інших регіонів. Якщо серед тих, хто ніколи не бував в інших регіонах України, відчувають таку спільність 30%, то серед тих, хто буває раз на рік або частіше - 46% . Так само частіше подібну спільність відчувають ті, хто має родичів або друзів в інших регіонах - 43%, тоді як серед тих, хто їх не має - 31% .
Водночас, відносна більшість (49%) опитаних вважають, що відмінності між жителями різних регіонів України - це добре, оскільки це збагачує країну, її культуру, 32% дотримуються думки, що це погано, оскільки створює можливості для "навішування ярликів", виникнення сепаратист¬ських рухів, заздрості одних до інших.
Ті респонденти, які відчувають спільність з жите-лями інших регіонів, частіше вважають, що відмінності між жителями різних регіонів України - це добре (59%, лише 28% вважають, що це погано), тоді як респонденти, які однозначно не відчувають такої спільності, частіше вважають, що існування подібних відмінностей - це погано (47%, вважають, що це добре - 32%).
Отже, ті громадяни, які відчувають спільність із жителями інших регіонів, усвідомлюють наявність різниці між ними та жителями інших регіонів, однак, переважно вважають ці відмінності позитивним явищем. Вважає, що відмінності між жителями різних регіонів України - це добре, більшість або відносна більшість опитаних у всіх регіонах, крім
Донбасу (де частки тих, хто вважає, що це добре, і тих, хто вважає, що це погано, статистично зна¬чимо не відрізняються).
Чотири п'ятих (81%) опитаних вважають, що для консолідації суспільства в кожній країні повинна бути своя спільна для всіх громадян національна ідея (лише 6% вважають, що вона не потрібна). З тим, що така ідея потрібна, згодні більшість опи¬таних у кожному регіоні (від 67% на Півдні до 91% на Заході країни).
85% респондентів (від 71% на Донбасі до 94% на Заході) переконані, що у дітей (незалежно від їх походження) варто виховувати почуття любові до України, поваги до її історії.
Певною мірою із успішністю такого виховання більшість (56%) респондентів пов'язують надії на те, що молодшому поколінню буде легше досягти єдності між собою, солідарності і взаємодопомоги. На це сподіваються більшість або відносна більшість жителів усіх регіонів (від 42% на Півдні до 70% на Заході країни).
Загалом громадяни України, попри досить нега-тивні оцінки сьогоденної ситуації в державі, налаштовані на те, щоб докласти зусиль для позитивних змін у країні.
Відповідаючи на питання "Що Ви порадили б українцям?", 55% обрали варіант відповіді "зосере-дитися над тим, щоб зробити життя у своїй країні кращим", 33% - "зосередитися над тим, щоб зро¬бити кращим життя у своєму місті (селі)", і лише 4% - "зосередитися над тим, щоб реалізуватися в інших, більш заможних країнах".
Проблема українсько-російських відносин
Ідеологема, суть якої полягає в тому, що український та російський народи є "братськими народами", є однією з важливих радянських ідеологем, яка, свого часу, була створена на зміну ідеологемі часів Російської імперії про "триєдність" російського народу (згідно з якою білоруси та українці не визнавалися окремими народами  ).
Ідеологема "братства" українського та російського народів пережила радянські часи і має досить багато прихильників у сучасній Україні, хоча під впливом останніх подій їх частка зменшується.
Так, якщо у квітні 2014р.  (вже після окупації Росією Криму) вважали українців і росіян "братніми народами" 62% громадян України, то в листопаді 2016р. - 51%, а частка тих, хто так не вважає, зросла з 28% до 34%. Єдиний регіон, де прихиль¬ники ідеї про "братство" українського та росій¬ського народів перебувають у меншості - Західний регіон (тут її підтримують 28% опитаних), у Центральному регіоні вони становлять відносну більшість (41% порівняно з 36% тих, хто її не поділяє), у Південному, Східному регіоні та Донбасі вони становлять більшість опитаних (відповідно, 61%, 87% і 55%).
Вважають українців і росіян "братніми наро¬дами" 82% етнічних росіян, але лише 47% етнічних українців. Чим старшими є респонденти, тим частіше вони поділяють цю ідеологему (частка таких зростає від 42% у віковій групі 18-29 років до 62% серед тих, кому 60 і більше років).
Ідеологему "українці і росіяни - це один народ"
підтримують 26% респондентів, 63% вважають, що це два різних народи. У Західному, Центральному регіонах і на Донбасі ті, хто не підтримує цю ідею, становлять більшість (відповідно, 85%, 67% і 58%), а в Південному регіоні та на Сході частка тих, хто підтримує цю ідею, статистично значимо не відрізняється від частки тих, хто її не підтримує.
Вважають, що українці і росіяни - один народ, 55% етнічних росіян і лише 22% етнічних українців (вважають їх двома різними народами - відповідно, 38% і 67%). Чим старшими є респонденти, тим частіше вони поділяють ідеологему, що українці і росіяни - один народ (частка таких зростає від 19% у віковій групі 18-29 років до 35% серед тих, кому 60 і більше років, хоча у всіх вікових групах вони становлять меншість).
Відповідаючи на питання "Чи вважаєте Ви, що відносини України і Росії мають бути норма¬лізовані, навіть якщо Крим залишиться у складі Росії,?", відносна більшість респондентів (41%) дають негативну відповідь, а 34% - позитивну. Серед тих хто вважає українців і росіян "братніми народами", 54% опитаних виступають за нормаліза¬цію українсько-російських відносин навіть за таких умов, а серед тих, хто не вважає українців і росіян "братніми народами", 73% виступають проти такої нормалізації.
Проти нормалізації українсько-російських відносин на таких умовах виступають більшість (58%) населення Західного регіону, відносна більшість (49%) жителів Центрального регіону, у Східному регіоні більшість (62%) виступають за нормаліза¬цію навіть на таких умовах, а на Донбасі і Півдні частки тих, хто виступає за і проти такої нормалізації, статистично значимо не відрізняються.
Виступають за нормалізацію на таких умовах 60% етнічних росіян і лише 31% етнічних українців. Чим старші респонденти, тим частіше вони висту¬пають за таку нормалізацію (їх частка зростає від 31% у віковій групі 18-29 років до 41% серед тих, кому 60 і більше років).
Відносна більшість (42%) опитаних не вірять у те, що Росія може розпочати відкриту повно- масштабну війну проти України (вірять 35%). Серед тих, хто вважає українців і росіян "братніми народами", 56% не вірять у можливість цього, а серед тих, хто не вважає українців і росіян "братніми народами", 55% - вірять.
У можливість такої війни вірять більшість (54%) населення Західного регіону, не вірять більшість населення Східного (59%) і Південного (58%) регіо¬нів, а в Центральному регіоні та на Донбасі частка тих, хто в це вірить, статистично значимо не відріз¬няється від частки тих, хто не вірить.
Не вірять у можливість такої війни 59% етнічних росіян, а серед етнічних українців частка тих, хто в це вірить, статистично значимо не відрізняється від частки тих, хто в це не вірить (відповідно, 38% і 39%). Чим старші респонденти, тим частіше вони не вірять у можливість такої війни (частка таких зростає від 37% у віковій групі 18-29 років до 47% серед тих, кому 60 і більше років).
У випадку, якщо Росія розпочне відкриту повномасштабну війну проти України, на думку 57% опитаних, Україна має дати збройну відсіч (34% вважають, що в будь-якому випадку, 23% - у випадку, якщо будуть гарантії міжнародної допомоги). 12% дотримуються думки, що Україна в такій ситуації повинна капітулювати. 31% опитаних не визначи¬лися з відповіддю на це питання.
Найбільше тих, хто не визначився - серед респондентів, які вважають українців і росіян "братніми народами" (41%). У цій групі респондентів також 40% вважають, що Україна в такій ситуації має дати збройну відсіч, а 20% - що капітулю¬вати. Серед тих, хто не вважає українців і росіян "братніми народами", 87% вважають, що Україна повинна захищатися.
Найбільше тих, хто не визначився, що робити в такій ситуації - серед жителів Південного (47%), Східного (40%) регіонів і Донбасу (38%).
Ті, хто вважає, що Україна повинна буде в такій ситуації дати збройну відсіч російській агресії, становлять більшість серед жителів Західного (82%) і Центрального (63%) регіонів, відносну більшість серед жителів Донбасу (48%) та Південного регіону (43%), а у Східному регіоні частки тих, хто вва¬жає, що Україна в такій ситуації повинна буде захи¬щатися, і тих, хто вважає, що Україна повинна буде капітулювати, статистично значимо не відріз¬няються (відповідно, 33% і 28%).
Серед етнічних українців 61% дотримуються думки, що Україна в такій ситуації повинна буде дати збройну відсіч російській агресії, тоді як серед етніч¬них росіян - лише 26%.
Оцінюючи, якою повинна бути політика України стосовно Росії, 21% респондентів виступають за поглиблення співпраці, 25% - за зменшення спів¬праці і впливу Росії на Україну, а ще 26% - за згор¬тання співробітництва з Росією.
Порівняно з квітнем 2014р., знизилася частка тих, хто обрав варіант відповіді "зменшення співпраці з Росією" (з 35% до 25%), значною мірою за рахунок зростання частки тих, хто займає більш радикальну позицію, тобто виступає за згортання співробіт¬ництва з Росією (їх частка зросла з 22% до 26%). Також з 22% до 29% зросла частка тих, хто не визначився. Частка тих, хто виступає за поглиблення співпраці, статистично значимо не змінилася (22% - у 2014р. і 21% - у 2016р.).
Найбільше тих, хто виступає за згортання спів-робітництва з Росією - у Західному регіоні (49%), а тих, хто виступає за поглиблення співпраці - у Східному регіоні (45%).
Серед етнічних росіян виступають за поглиб¬лення співпраці 38%, тоді як серед етнічних українців - удвічі менше (19%). Виступають за згортання співробітництва між Україною та Росією відповідно, 10% етнічних росіян та 28% етнічних українців.
Чим молодші респонденти, тим рідше вони виступають за поглиблення співпраці (від 27% серед тих, кому 60 і більше років, до 17% у віковій групі 18-29 років) і частіше - за згортання співробітництва між Україною та Росією (відповідно, 22% і 28%).
Лише 8% респондентів вважають, що у найближчі роки відносини України і Росії покращаться, 35% - що вони погіршаться, і стільки ж - що вони зали¬шаться без змін. На покращення відносин не сподіваються переважна більшість жителів усіх регіонів, так само, як і більшість представників усіх груп, за якими здійснювався аналіз.
За результатами дослідження можна зробити такі висновки.
В ієрархії ідентичностей громадян України громадянська та національна ідентичності не посідають провідних місць, поступаючись за значимістю самоідентифікації за належністю до мікрогруп (насамперед, до родини), професійних, вікових, тендерних груп. Разом з тим, громадянська та націо-нальна ідентичності мають для громадян більшу значимість, ніж класова, релігійна належність, політичні симпатії.
Обираючи між різними територіальними спільнотами, більшість респондентів ідентифікують себе як громадян України. Для представників молодшого покоління більшу значимість, ніж для представни¬ків старших вікових груп, має загальнонаціональна ідентичність, значимість локальної ідентичності для молоді зменшується.
Результати опитування підтверджують, що події останніх років істотно вплинули на формування громадянської ідентичності. За самооцінками рес-пондентів, найбільшою мірою почуття патріотизму посилили героїзм і самовідданість українських військових, добровольців, волонтерів, виявлені в боротьбі проти російської агресії та сепаратист¬ських рухів, російська агресія проти України (анек¬сія Криму, підтримка Росією сепаратистських фор¬мувань на Донбасі, значні людські та економічні втрати), Майдан. Дії влади з реалізації реформ у 2014-2016рр., навпаки, послабили почуття патріо¬тизму у відносної більшості опитаних.
Водночас, рівень патріотизму громадян є високим: дві третини опитаних вважають себе патріо¬тами України, а три чверті засвідчують наявність почуттів патріотизму, любові до України. Попри складну соціально-економічну ситуацію, більшість респондентів вірять у здатність України подолати існуючі проблеми і труднощі та у наявність перс¬пектив гідного життя в Україні, меншою мірою для себе, більшою - для своїх дітей та онуків. На оцінку перспектив України помітно впливають вік і націо-нальність респондентів.
На підставі результатів дослідження можна зробити висновок, що під впливом суспільно-політичних процесів, які сталися в Україні останніми роками, відбулися певні зміни в мовній ідентичності грома¬дян (зокрема, зросла частка громадян, які вважають українську мову рідною), але не в мовних практи¬ках, які виявилися більш стійкими. Тому можна говорити про суперечливість мовної ідентичності та мовних практик (найбільшою мірою це проявляється у Південному регіоні). У представників молодших вікових груп поступово змінюється мовна ідентичність за збереження мовних практик у родинному спілкуванні.
Громадяни дещо краще оцінюють свої знання української мови, ніж знання української літератури, народних звичаїв і традицій, історії культури та мистецтва, особливостей культури, традицій, звичаїв різних регіонів, хоча всі оцінки перебувають у діапазоні 3,3-3,9 балів за п'ятибальною шкалою. Водночас, відповідні самооцінки жителів Донбасу є нижчими за самооцінки жителів кожного з інших регіонів, що свідчить про більшу відстороненість цього регіону від загальноукраїнського соціокультурного та інформаційного поля.
Відчуття потреби в удосконаленні знання країнської мови істотно не залежить від рівня володіння нею. Серед жителів різних регіонів найбільшу потребу в оволодінні українською мовою висловили жителі Донбасу, найменшу - Східного та Південного регіонів. Чим молодші респонденти, тим частіше вони відчувають таку потребу, так само зростає відчуття цієї потреби із зростанням освітнього рівня.
Більшість опитаних вважають, що кожен громадянин України має володіти українською мовою в обсязі, достатньому для повсякденного спілкування і спілкуватися нею в офіційних установах.
Більшість респондентів також погоджуються з необхідністю державного сприяння розвитку та поширенню української мови, незалежно від впливу цих заходів на становище інших мов, на підставі того, що українська мова тривалий час зазнавала утисків. Разом з тим, відносна більшість респонден¬тів не підтримують надання державі права обмежу¬вати на своїй території сфери використання інших мов.
В українському суспільстві немає консенсусу стосовно того, що краще - збереження культурних особливостей регіональних та етнічних груп чи культурна уніфікація - рівень підтримки обох цих позицій мало відрізняється. Так само, як немає явної переваги за числом прихильників у дилемі - державна підтримка лише української мови і куль¬тури чи підтримка мов і культур також інших наро¬дів, які проживають в Україні. Однак, громадяни України частіше виступають проти концепції "пла¬вильного котла" (коли різні етнічні групи адаптуються і змішуються з більшістю громадян).
Загалом, громадяни України високо оцінюють можливість задоволення культурних і релігійних потреб, однак, згідно з результатами дослідження, культурні потреби україномовного населення забез-печуються в Україні дещо краще, ніж російсько-мовного.
Ідеї збереження культурної ідентичності регіо-нальних та етнічних груп поєднуються з неприй¬няттям ідей федералізації України, яку респонденти найчастіше називають чинником роз'єднання, дезінте-грації країни. Ті громадяни, які відчувають спільність із жителями інших регіонів, усвідомлюють наявність різниці між ними та жителями інших регіонів, однак, переважно вважають ці відмінності позитивним явищем (так само вважають відносна більшість усіх громадян України).
Більшість громадян вважають, що спільне бачення майбутнього, спільні проблеми, які стоять перед Україною сьогодні, можуть бути основою для єднання українського суспільства. Понад 80% респондентів вважають, що країні потрібна спільна для всіх громадян національна ідея.
Практичними заходами, що сприяють консоліда¬ції, більшість громадян бачить подолання соціально- економічних проблем та підвищення рівня добро¬буту, боротьбу з корупцією, якісну зміну влади, більш справедливий розподіл суспільних благ.
Чинниками роз'єднання найбільші частки рес-пондентів вважають федералізацію України, вступ до певного оборонного союзу (з НАТО чи з Росією), відмову від повернення окупованих територій (у т.ч. згоду на надання особливого статусу окремим райо-нам Донецької та Луганської областей).
Серед головних підстав, за якими відбувається розмежування українського суспільства, респонденти відзначили ставлення до влади і державної політики, ставлення до війни на Сході України і ставлення до Росії.
Опитування засвідчило, що більшість громадян визнають за Україною право на власну історію, поза межами історій інших національних спільнот. Переважна більшість респондентів не бачить ані потреби, ані можливості відновлення СРСР, від¬носна більшість позитивно оцінюють Майдан і не хотіли б повернутися "в Україну періоду до 2014р." (попри згадані вище скептичні оцінки змін, що відбулися в країні з того часу).
Понад 80% опитаних вважають, що у українських дітей варто виховувати почуття любові до України та поваги до своєї історії, на думку більшості - молодшому поколінню українців буде легше досягти єдності між собою, солідарності і взаємодопомоги.
Більшість респондентів вважають, що в майбут-ньому Україна буде високорозвинутою, демократич-ною, впливовою європейською країною або піде особливим шляхом розвитку. "Песимістичні" варіанти майбутнього України підтримують незначна частка опитаних.
Результати опитування дозволяють зробити вис-новок, що ідентичність громадян України продов¬жує формуватися у напрямі усвідомлення себе як окремої спільноти, політичної нації, яка має власну країну, історію, мову, культуру, спільне (за основними цілями) бачення майбутнього, веде збройну боротьбу проти агресора за право на реалізацію свого вибору. Особливо значущим індикатором цього процесу є вищий рівень патріотизму, загальнонаціональної та української соціокультурної самоідентифікації, більш оптимістичні оцінки перспектив розвитку України молодшими категоріями респондентів.
Формування громадянської ідентичності в сучас-них умовах супроводжується протиставленням у громадській думці, з одного боку, народу України, з іншого - владної і політичної еліти, при цьому остання розглядається переважно як непатріотична сила.
Разом з тим, опитування виявило наявність суттєвих відмінностей в ідентичності між етнічними українцями та етнічними росіянами. Ідентичність етнічних росіян відрізняється особливо високим рівнем суперечливості, підсиленим міждержавним російсько-українським конфліктом, що ставить етнічних росіян-громадян України в ситуацію нелег-кого для них вибору - не лише вибору ідентичності, але й значною мірою і морального вибору.
Зберігаються істотні відмінності в ідентичності жителів різних регіонів. Якщо ідентичність жителів Західного та Центрального регіонів відзначається більшою визначеністю, з точки зору громадянської позиції та національної свідомості, то ідентичність жителів Південного, Східного регіонів та Донбасу є більш суперечливою і, значною мірою, характери-зується проявами "трансформаційної аномії", коли у громадській думці цих регіонів широко представ¬лені протилежні тенденції.
Водночас, і в цих регіонах із значної частини питань, що характеризують громадянську ідентич-ність, бачення шляхів консолідації українського суспільства, підходів до розуміння соціокультурних питань, позиція більшості чи відносної більшості респондентів кореспондується із загальноукраїн-ськими показниками.
Усі ми є членами різних груп. Якщо ми думаємо про самих себе, деякі з цих груп видаються
щоб описати, ким Ви є?
% опитаних


ІЄРАРХІЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ
Питання ідентичності, самоідентифікації, само-визначення виявилося для респондентів досить складним. Для переважної більшості учасників фокус-груп першочерговою, пріоритетною є соці-альна, родинна ідентичність, і лише потім - етнічна та територіально-просторова.
Значна частина респондентів скоріше схильні ідентифікувати себе в першу чергу жителем свого населеного пункту, потім - області, регіону, і лише потім - громадянином України. Однак деякі учасники самостійно, спонтанно (без підказки) зазначили, що в першу чергу відчувають себе українцями, громадя-нами України.
При цьому, більшість учасників фокус-груп не запе¬речують, що відчувати себе громадянином України є для них важливим, але це відчуття не є однознач¬ним, оскільки часто не вистачає підстав для гордості за Україну, немає відчуття захищеності, стабільності, турботи та поваги з боку держави.
Разом з тим, узагальнюючи всі відповіді щодо гро-мадянства, можна зробити такі висновки:
• усвідомлення громадянства як певної цінності додає відчуття єдності, згуртованості, сили народу, посилює впевненість у тому, що все можна подолати, вирішити разом;
• це - один з елементів поваги до себе, невід'ємний елемент самоідентифікації людини з активною громадянською позицією, небайдужої до того, що відбувається у країні;
• це - невід'ємна частина самоідентифікації людини, яка вважає себе патріотом, любить Україну, її культуру, традиції, природу тощо;
• для частини учасників громадянство - це емо-ційне, але важливе відчуття рідного дому, затишку, великої родини, наявності Батьківщини та стійкого зв'язку з нею, історичного та етніч¬ного коріння.
Практично в усіх групах було по кілька респонден¬тів, які зазначили, що до подій 2014р. не замислюва¬лися над своєю громадянською позицією і громадян¬ською самоідентифікацією.
Згодом, після Майдану відчули гордість за воле-любний та сміливий український народ, необхідність і цінність самоідентифікації себе як громадянина України, українця, належності до українського народу. На жаль, за оцінками частини учасників, згодом гострота цього відчуття знизилася через загострення політичної та соціально-економічної ситуації в країні, різке зниження матеріального становища та зростання недовіри до нової влади.
Усі цитати з виступів учасників фокус-груп наведені за стенограмою, з мінімальними редакційними правками.
Такі фактори, як незадоволення власним життям і ставленням з боку держави, ситуацією в країні, став-ленням до українців у світі, знижують цінність гро-мадянської самоідентифікації. Саме через ці фактори частина учасників фокус-груп (незалежно від регіонів, статі, віку) не демонструють вираженої та мотивованої потреби відчувати себе громадянином України.?


Значущість локальної ідентичності підвищу-ється з огляду на наступні чинники:
• походження, постійне проживання у певному населеному пункті, наявність стійких сімейних, родинних зв'язків; спогади, ключові періоди, події свідомого життя пов'язані саме з цим насе-леним пунктом;
• відсутність достатнього досвіду подорожей або проживання в інших населених пунктах, облас-тях, регіонах України;
• індивідуальні внутрішні відчуття та прив'язки: любов до рідного міста/сила, відчуття затишку, рідного дому;
• усталені соціальні зв'язки, норми поведінки, правила та атмосфера проживання, традиції.
Усе це разом створює відчуття комфорту, рідного дому, місця, де все тобі знайоме, очікуване та зрозу-міле, а значить безпечне, надає певне відчуття захище-ності та стабільності.
Натомість, відчувати себе жителем більш мас-штабної території, усієї країни та бути її грома-дянином, допомагають наступні чинники:
• досвід проживання у різних містах, особливо різ¬них областях, регіонах країни;
• часті робочі або туристичні поїздки в межах кра¬їни та за кордон;
• наявність стійких особистих зв'язків у різних регіонах;
• любов до розмаїття традицій, звичаїв різних регі¬онів, любов до всього українського, патріотизм у масштабах країни, як результат власної свідомої громадянської позиції та виховання;
• відчуття свого значення, можливість впливу на певні процеси, події у суспільному житті країни, наприклад, перебування на держслужбі (участь у реалізації реформ), участь у волонтерському русі тощо;
• відчуття єдності з жителями інших областей, регіонів, навіть якщо воно базується на спільних проблемах.
- Якщо я львів'янка, то я і відчуваю себе жителькою саме Львова і більше переживаю за своє місто. В загальному за Україну переживають в Києві наші можновладці. (Львів)
- Яв первую очередь - житель Одесси... ^то наш дом. В доме порядок соблюдать, а потом уже дальше куда-то идти. ^то состояние души. (Одеса)
- Я-житель Днепропетровска. Я тут родилась, тут дети мои родились, я замуж вишла, жизнь моя прошла. (Дніпро).
- Я всю жизнь живу в Краматорске, и нигде я больше не била, т.е. местная. Ничего я такого не испитиваю, от того, что я украинка. (Краматорськ)
- В мене батько - із західної України, а мама - із центральної України. Я була майже в усіх областях України. Тому я завжди себе, якщо будь-де подорожую, відчуваю українкою, що це саме моя країна до цих кордонів. (Черкаси)
- Гражданин с правами и обязанностями. ^то очень важно. Потому что Украина - ^то какой-то закон. А на оккупированних территориях законов никаких нет. (Краматорськ)
- Для меня било би важно, если би государство что-то делало для меня. Поскольку ^того нет, то непонятно, бить частью чего? Бить нужним кому? (Дніпро)
- Я родился в Советском Союзе. И когда ми стали независимими, я, если честно, не очень ^то приветствовал. Потому что я бил совет- ским человеком. Но с 2014г., когда у нас оття- пали Крим, напали на Донбасс и Луганск - я украинец-патриот. (Одеса)
- Есть ощущение причастности к истории, которая творится вот прямо сейчас. Допустим, у меня била возможность бить граждани- ном Израиля, но здесь гораздо интереснее по ощущениям. (Харків)
- Важно ощущать себя гражданином. Наше государство очень молодое. 25 лет для госу- дарства - ^то совсем очень мало. Исходя из исто-рии, как наши предки стремились к ^тому, и шли к ^тому - я патриот своей страни, и хотел би, чтоби дальше наше государство развивалось, и дальше било независимим. (Одеса)
- Я горджуся, що живу саме в Україні. Я вважаю, що тут є нормальні перспективи, як би там не було. В нас люди, які не мають грошей теж можуть жити нормально, головне не сидіти і не нити. (Львів)
2. УКРАЇНА: БАТЬКІВЩИНА, КРАЇНА, ДЕРЖАВА
Відповідаючи на питання "Чим є для Вас Україна?", більшість респондентів демонстрували реакцію від нейтральної до скоріше позитивної, акцентуючи на тому, що Україна - це країна, де народився та живе сам учасник фокус-груп та його предки.?
Для близько третини учасників фокус-груп Україна - це Батьківщина, рідний дім, велика родина, близькі люди. Менші групи учасників зазначали, що для них Україна асоціюється з краєвидами, працелюбними та гостинними людьми. Ще менша частина вважали, що Україна - це просто територія, де вони живуть. Учасники різних фокус-груп зазна-чили, що пишаються волею українців, їх працьови-тістю, щирістю та гостинністю.
Серед підстав для того, щоб пишатись Україною, учасники фокус-груп зазначили:
• мальовничу природу, краєвиди, родючі землі, багаті надра;
• гарний, працьовитий, щирий, гостинний і вольо¬вий народ;
• національні традиції, культуру, національну кухню;
• талановитих діячів культури, митців, науковців, науково-технічний потенціал;
• талановитих спортсменів, особливо паралімпій- ців;
• українців, які здобули славу за кордоном;
• героїв АТО, волонтерів, представників силових відомств, які сумлінно виконують свій обов'язок.
- Я би сказал, что волей украинцев гор- жусь. Потому что... олимпийскими чемпионами становятся те, кто бук¬вально в сарае занимаются. (Черкаси)
- Я горжусь своей семьей, предками, бабушкой, моими родителями. Трудолюбивие люди. (Київ)
- Земля і природа. Село на Полтавщині, де я народилася. Я його обожнюю. Як я не поїду туди два місяці - я хвора, я вмираю. Я поїду, сяду під грушею - мені так добре. (Київ)
- Народ у нас трудолюбивий, жизнерадостний, оптимистичний. Как би в стране плохо не било, народ все равно надеется на лучшее, все равно смотрит в будущее с оптимизмом. (Дніпро)
- Украина очень богатая. Люди - очень хоро- шие, все миролюбивие, если их друг на друга не нажу- чивать.(Одеса)
- Военние люди сейчас подвиг совершают. (Краматорськ)
- Я не знав, що наш народ такий. Коли треба - піднявся, і не сподівався я, якщо чесно. (Львів)
- В Харькове все ^то очень чувствовалось, когда страна, волонтери, все вот ^ти вот движе- ния, просто народ в военкомати шел, я тоже шел, у меня появилось ощущение, что страна не просто виживет, а будет расти. (Харьков).
Натомість, негативно впливають на ставлення до України:

• влада (Верховна Рада, Уряд, Президент, політики) та її зневажливе, безвідповідальне ставлення до народу, її безкарність (цей пункт був першим в усіх групах);
• корупція, "постійне розкрадання країни можно-владцями";
• Крим, який "тихо віддали за кілька днів", та війна на Донбасі, яку нібито "влада може, але не хоче зупинити";
• бідність основної частини українського народу на тлі багатої влади, олігархів, відсутність серед-нього класу;
• загальний занепад в усіх сферах: економіці, освіті, медицині, судовій системі, соціальних програмах тощо;
• відсутність позитивних змін, досягнень за 25 років незалежності, відсутність перспектив;
• отримання державою великої кількості кредитів та їх безвідповідальне використання;
• низький рівень культури в суспільстві (засмічені вулиці, зруйновані майданчики, нахабна пове-дінка молоді тощо).
Яку країну громадяни обрали б Батьківщиною?
Частина учасників фокус-груп відповіли, що хотіли б народитися у таких країнах, як Франція, Норвегія, Нідерланди, Польща, Канада, Іспанія, Німеччина, США, Австралія, Італія, рідше - Росія, Білорусь, Бразілія, ОАЕ.
Мотиви вибору іншої країни в якості потенцій¬ної батьківщини:
1. високий рівень індикаторів якості життя, можли¬вість самореалізації, працевлаштування, можли¬вість забезпечити комфортне та стабільне життя дітям, соціальна захищеність;
2. верховенство права в усіх сферах, дотримання законів і прав людини, цінність громадянина, повага до нього з боку держави, всі види свободи, вибору;
3. вищий рівень розвитку економіки, інновацій та технологій, вищий рівень культури громадян.
Дещо рідше:
4. наявність родичів, друзів, які можуть полегшити період адаптації;
5. більш сприятливий клімат;
6. гарна природа, гарна архітектура;
7. цікава культура, історія.
Мотивація громадян, які вирішили б обрати Україну, мала більш емоційно забарвлений харак¬тер, наприклад:
• "Це щось рідне, не можу пояснити";
• "Ми нічого іншого не знаємо";
• "Добре там, де нас немає";
• Любов до України, національної культури, традицій, патріотичні почуття.
Поширені відповіді, що містили раціональний компонент:
• зрозумілі, вже звичні умови та спосіб життя. Наявність родичів, друзів, певного статусу, майна, бізнесу, корисних контактів, зв'язків;?
• клімат підходить, низька ймовірність природних катаклізмів - землетрусів, вивержень вулкану, цунамі, страшних повеней тощо;
• відсутність глибоких знань про інші країни, брак досвіду мандрівника, туриста;
• переконаність у тому, що український менталітет відрізняється від менталітету інших народів;
• в Україні достатньо природних і людських ресурсів, щоб жити в достатку та процвітанні, особливо часто згадували про родючі землі;
• треба не шукати, де краще, а тут в Україні все розвивати, працювати задля добробуту родини та країни.
Значна частина учасників фокус-груп, які вважа-ють себе патріотами, не заперечують, що за певних умов, кращої нагоди виїхали б з країни або відправили б за кордон своїх дітей.
Ті, які все одно хотіли б народитися в Україні, часто уточнювали, що це має бути Україна до 2014р. або із новою (не теперішньою) владою.
На тлі загальної картини вирізнялися одесити, які традиційно обирали в якості потенційної батьківщини не стільки країну, скільки конкретне місто - Одесу.
Чи змінилося ставлення до України за останні три роки?
Ставлення до України за останні три роки у значної частини учасників фокус-груп погіршилося. Головна причина має соціально-економічний характер - "жити в країні стало набагато важче". Обговорення тих чи інших питань дуже часто зводилося до акценту на скрутному матеріальному становищі, неможливості заробити, невпевненості в майбутньому своєї сім'ї, а особливо - занепокоєнні щодо майбутнього своїх дітей.
З одного боку, частина учасників фокус-груп вка-зували на те, що не відчувається помітних змін після Революції гідності, політика держави є неефективною. Для частини учасників рішення влади, в т.ч. декомуні- зація - незрозумілі.
Проте, з іншого боку, помітна частина учасників у всіх фокус-групах зазначили, що події останніх трьох років змусили іншими очима подивитися на україн-ський народ, який здивував своєю небайдужістю, сміливістю, чуйністю, єдністю у відстоюванні своїх прав на Майдані, масовими виявами патріотизму, особливо в перший період АТО, розгортанням волон-терського руху.
- Стидно за профуканний потенциал, которий у нас есть, и которий никто не развивает. В плане промишленности, в плане сельского хозяйства, в плане той же ІТ-сфери... (Харків)
- Украина заслуживает жалости. Страна уже могла би бить богатой, но она не может стать богатой. Илюди трудолюбивие, и почва у нас есть... (Дніпро)

- Появился страх. Опустились руки на самом деле. До ^тих собитий казалось, что ми как-то
защищени, что ми какая-то страна. А когда все ^то произошло, то печально то, что вот при¬шли - забрали Крим. Пришли - забрали Донецк... (Дніпро)
- За три роки зневірилися. Я думаю, що кожен Майдан підтримував, особливо Захід і вся Україна. Всі підтримували Майдан, а чого добилися? (Львів)
- Три года назад мне било 47 и я не думала, что на свете так много есть хороших людей. До Май- дана я ^того не подозревала. Я била приятно пора¬жена. И теперь я езжу в зону АТО (как волонтер). (Київ)
- Нас беда сплотила. Люди стали патриоти. Багато хто почали українською мовою спілкува¬тися. (Київ)
- Такой сложний период истории нашего государства. Мне нравится, что появилось много патриотов в стране. И многие начали немножко читать, ту же самую историю Украини. (Одеса)
Понад половини учасників фокус-груп сподіва¬ються на те, що життя в Україні зміниться на краще.
У якості раціональних аргументів і можливих чинників, які здатні призвести до позитивних змін, називали:
1. зміну влади в результаті виборів на нову, більш чесну, відповідальну та по-справжньому патріо-тичну, включаючи нового Президента;
2. сподівання на молоде покоління українців, яке, можливо, буде більш чесним, відповідальним, професійним.
Частина учасників наголошували на відповідаль-ності самого народу, який обрав таку владу та дозволяє до себе так погано ставитися. Висловлювалася думка, що поки не зміниться менталітет, світогляд українців, кожна наступна влада так само розкрадатиме країну, які і попередня.
У цьому контексті частина учасників у різних фокус-групах наголошували на важливості активної і відповідальної позиції кожного як громадянина, члена суспільства, жителя певного міста/села, виборця: треба більш ретельно та прискіпливо робити вибір і обов'язково ходити на вибори.
- Здесь вопрос в замене правительства.
Чем бистрее ^то произойдет...
тем скорее наша жизнь наладится.
(Краматорськ)
- Более молодие поняли, что нужно самому как-то стараться брать свою жизнь в руки. У людей поменялась ^та концепция в голове, старт-апов каких-то появляется в Харькове, откриваются какие-то магазинчики... (Харьков)
- Мені здається, що зараз молодь росте не така як ми - в них інше мислення, вони більше волелюбні, цілеспрямовані, вони готові тут щось будувати, жити, міняти. (Львів)
- Я не понимаю, зачем нам куда-то ехать, если здесь надо добиваться, чтоби нам било комфортно в своей стране жить. Если не я, то кто же будет ^ту страну поднимать. (Київ)?
- Прежде всего, вдумчиво относиться к виборам. ^то первое. Смотреть, что ми вибираєм, кого. Во-вторих, противостоять иногда тем несправедливостям, которие нас окружают. Не молчать, не прятать голову в песок, как страус. Ми должни сами себя уважать. (с.Шабо, Одеська обл.)
- Взагалі українцям треба думати. Будуть наступні вибори. По-перше, треба виконати свій обов'язок українця, і прийти на вибори насампе¬ред... В нас основна маса людей на вибори не ходять, а потім кажуть, що нам погано живеться. (Черкаси)
- Каждий должен начать с себя. Например, скажи, что ти сделал хорошего не для себя, вот для дома, где ти живешь, где работаешь ? Вот конкретно назови. Что ти сделал для того, чтоби било хорошо ? (Черкаси)
Розмірковуючи про можливий час настання позитивних змін, значна частина дійшли висно¬вку, що повинно змінитися щонайменше одне поко¬ління (25-30 років), частина вважає, що це питання 5-10 років. Були й ті, які вважають, що часу потрібно набагато більше (50 років).
"Держава і країна": особливості сприйняття
Значна частина учасників фокус-груп зазначили, що ставлення до України як країни та до держави - це різні речі. Ставлення до країни - нормальне, позитивне, оскільки країна розуміється як природа, люди, історія, традиції.
Ставлення до держави у більшості опитаних є ско-ріше негативним, оскільки це поняття, в першу чергу, асоціюється з урядом, президентом, владою в цілому. Іноді це ставлення є байдужим.
У різних групах були учасники, які ставили під сумнів наявність держави, мотивуючи це її нездат-ністю виконувати свої функції (захист територіальної цілісності України, забезпечення верховенства права, дотримання прав і свобод громадян та ін.).
У всіх фокус-групах лунала жорстка критика вищих інститутів влади.
Частина учасників фокус-груп зазначали, що коли йдеться про український народ як складову держави, то ставлення до держави покращилося.
- Я горд за украинский народ, за то,
что он не дал себя поработить.
(Чернігів)
- Сила воли, особенно на счет войни, что ми не сдались, ми пошли вперед. И ми сей- час довольно неплохо обороняемся. Очень неплохо. ^то очень важний момент, я считаю. (Черкаси)
Розуміння патріотизму
Для значної частини учасників фокус-груп пріори-тети самоідентифікації починаються від вузького кола сім'ї, потім - їх міста/села, і лише потім - у масштабах країни та сприйняття себе як громадянина. Тому оче-видно, що для багатьох учасників найбільш близьким і зрозумілим є почуття патріотизму стосовно родини, потім - до рідного населеного пункту/області, і лише потім - до країни в цілому.
Найбільш поширені відповіді можна узагальнити наступним чином: патріотизм - це:
1. любов до Батьківщини;
2. любов та повага до всього, пов'язаного з країною, державою - історія, традиції, державні символи, культура тощо;
3. здатність віддати життя за країну, із зброєю в руках захищати її інтереси;
4. вміння об'єднатися заради процвітання та миру у країні.
На рівні сім'ї, міста/села, в повсякденному житті патріотизм може проявлятися наступним чином:
1. відповідальна та порядна поведінка в повсякден-ному житті: небажання зла іншим, працелюбність, порядність, сплата податків, сумлінне виконання професійних обов'язків. Відповідальність перед колегами по роботі, перед сім'єю;
2. активна громадянська позиція;
3. відпочинок, подорожі не за кордоном, а в Україні;
4. виховання у власних дітей любові, поваги до України, її традицій, історії, мови.
Такі позиції, як підтримка вітчизняних виробників, волонтерство згадувалися рідше.
Почуття патріотизму посилюється, коли громадя-нин чітко усвідомлює, що саме і кого саме він захи¬щає, і має безпосередній зв'язок з почуттям власності.
У якості прикладу "справжнього" патріотизму до країни наводили згуртованість радянських людей у Велику Вітчизняну війну, порівняно з тим періодом теперішній рівень патріотизму є набагато нижчим.
Частина учасників зазначили, що помітний сплеск щирого патріотизму громадян відбувся під час Майдану та на початку АТО, але до тепер його рівень дещо знизився, оскільки громадяни не побачили такого самого патріотизму з боку нової влади.
Разом з тим, для багатьох жителів Донецької, Харківської, Дніпропетровської, Закарпатської облас¬тей виявилося складним завданням співставити поняття патріотизму з розвитком подій після Майдану та ситуацією на Сході країни.
На думку багатьох учасників різних фокус-груп, патріотом можна вважати не лише тих, хто із зброєю захищає інтереси країни, але й тих, хто у своєму мир-ному повсякденному житті є чесним, відповідаль¬ним, працьовитим, небайдужим до несправедливості та чужого горя, добрим і здатним співчувати, допома¬гати іншим, робити щось не тільки для своїх рідних і близьких, але й для свого будинку, вулиці, рідного села/міста, хто має активну громадську позицію.
Останнім часом, на думку деяких учасників груп, цінність поняття "патріотизм" знівельована частими маніпуляціями з боку політиків, а також показним і нещирим патріотизмом з боку представників влади. Окремі учасників фокус-груп зазначили, що вихо¬вання та прищеплення патріотизму, навіть вимогу щодо його наявності, треба висувати не українському народу, а представникам влади, починаючи із найви¬щих структур.?
Значна частина учасників фокус-груп наголошу-вали на тому, що бути патріотом легше, коли мате-ріально забезпечений, відчуваєш повагу, підтримку, захист з боку держави, а не стикаєшся із нав'язуванням мови, примусового та іноді не доречного використання національних і державних символів тощо. Частина учасників, незалежно від регіону, підкреслили, що додавання до свого зовнішнього вигляду, вбрання еле¬ментів державної символіки ще не є патріотизмом.
- (Патріотизм, це) ...Активное проти- водействие гноблению собственного народа, и твоего достоинства, как украинца.(Одеса)
- А я вот считаю, что лечь под танк - ^то патриотизм. (Дніпро)
- Не обязательно держать в руках автомат. Патриотизм - участие в жизни страни. Помощь окружающим.(Чернігів)
- (Патріот це)...Человек, которий знает исто- рию, чтит традиции. Знает национальную симво- лику и культуру государства. (Краматорськ)
- Патриотизм - ^то не верить нападкам на Украину, не бегать на ^ти псевдореферендуми. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
- (Патріотизм, це). Платить налоги. Воспитивать достойних детей. (Дніпро)
- Начинать надо с чего-то минимального. Вийти убрать бумажку, покрасить забор. (Дніпро)
- ^то то, что делает человек каждий день - идет на работу и виполняет свои обязанности во благо своего города и своих людей. (Краматорськ)
- Патриотизм ^то бескористное, да, но когда люди отдают бескористно, а государство при ^том их очень обманивает, и загоняет в долги, потом использует. В нашей стране очень сложно бить патриотом. (Одеса)
- Пример патриота - волонтери, которие за "спасибо"помогаютраненим. (Харьков)
- Патріотизм - це добро і дії людей, які мають свою думку, мають висловити свою думку. (Черкаси)
- Может достойно представлять Украину за рубежом. Рассказивает об украинцах с гордостью. Как гусляри раньше ходили и пели про свой край с любовью. Вот ^то патриот. (Краматорськ)
- Надеть флаг - не значит бить патриотом. Человек одевает флаг, обвязивается, витирается им. Он одет во флаг. ^то мероприятие. Бить патриотом - ^то что-то делать для страни. (Кра-маторськ)
- Патріотизм - те ж, наприклад, що кожна людина встає і молиться за державу, до церкви йде з цією думкою. (Львів)

- Патріотизм є тоді, коли є гроші в кишені... А що ця країна для мене зробила ? Подбала про мене ? Склала мені приємні умови, щоб я був патріотом? Нема такого! (Львів)
- Патріотами себе вважають ті, хто стрічку собі на машини чіпляють, а я вважаю, що, навіть просто, якщо сміття викидати саме в смітник, а не смітити. (Львів)
Державні символи
Ставлення до державних символів у більшості учасників фокус-груп є скоріше позитивним, у незнач-ної частини - нейтральним.
У якості яскравого прикладу, коли український прапор викликає почуття гордості, називали під¬няття прапору під час міжнародних спортивних зма¬гань, Олімпіад, коли є привід пишатися досягненнями України.
Деякі учасники фокус-груп через необізнаність з текстом гімну робить висновки щодо його нібито песимістичної тональності. Але для інших учасників це - привід для гордості.
- Сейчас многие знают свой гимн, герб - и ^то уже достижение. Благодаря войне, гордость у людейза Украину уже под- нимается. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
- Гордость за флаг. Вот соревнования: все знают, что ^то прапор Украини. Вот олимпиада параолимпийская била. ^то наш символ. ^то тот случай, когда страной можно гордиться. (Київ)
- Мне нравится наш герб. Там слово "воля". ^то исторический символ, которому более 2000 лет. (Київ)
- Некоторие слова в гимне мне не нравятся: "ще не вмерла Украина". ^то что, похорони? (Чернігів)

- Я болельщик, и когда играют гимн Украини, то годость и "холодок" прямо по коже. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
3. СТАВЛЕННЯ ДО МОВНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ
Державна українська мова
Більшість учасників у всіх фокус-групах (неза-лежно від регіональних, гендерних і вікових ознак) продемонстрували одностайність у наступних аспек¬тах мовного питання:
1. українська мова - дуже гарна, мелодійна, співоча. Ставлення до неї - позитивне, рідше - нейтральне;
2. українці (незалежно від походження) повинні знати українську мову, АЛЕ не обов'язково спіл-куватися нею у побуті;
3. українську мову будуть знати краще більш молоді покоління, які навчаються в українських школах та мають можливість спілкуватися українською у побуті;

4. у представників більш старшого покоління вивчити українську мову немає часу та можли-востей, особливо, якщо вони проживають у насе-леному пункті, де переважно спілкуються росій-ською мовою, і не мають достатньої практики спілкування українською;?
5. існує проблема з еталонною , чистою україн¬ською мовою, оскільки в різних областях україн¬ська мова різниться, існують різні діалекти.
Значна частина учасників фокус-груп зауважили, що знати (розуміти) українську мову та володіти нею і користуватися у повсякденному житті - це різні речі.
Частина учасників фокус-груп схиляються до думки, що у жителів України має бути право обирати, якою мовою спілкуватися у повсякденному житті. Найбільш активно наполягають на такому праві учас¬ники з Одеської, Харківської, Дніпропетровської, Донецької областей. "Українізація" викликала спротив серед деяких учасників фокус-груп з російськомовних міст.
Україномовні респонденти, демонструючи певну лояльність до російськомовних, все ж таки зауважу-вали, що спілкування українською мовою є певним аспектом поваги до себе, як до українця, громадянина та поваги до України.
З боку значної частини російськомовних рес-пондентів не відчувається готовності це визнати, натомість вони вимагають, щоб з ними в будь-яких ситуаціях спілкувалися російською.
Деякими учасниками відзначалося також, що питання мови є одним із чинників роз'єднання україн¬ців, його активно використовують політики, щоб від¬волікати від більш нагальних проблем і роз'єднувати українців різних регіонів.
Кілька учасників у різних групах заявили, що попу¬ляризація та системне впровадження української мови в усіх сферах життя повинні відбуватися не лише у вигляді офіційних нормативних актів, вимог до гро¬мадян України різного віку спілкуватися українською, але й у створенні умов і різноманітних заходів, що заохочують і сприяють вивченню української мови.
- Желательно било би, хотя би дети украинский знали, чтоби продолжался украинский язик дальше.(Черкаси)
- В побуті ти собі розмовляй хоч китайською, але державну мову ти маєш знати, документи ти пишеш, заповнюєш державною мовою. Мусиш знати державну мову. (Львів)
- Знание родного язика - ^то просто обяза- тельно. ^то уважение к своей родине. (Одеса)
- Гражданин Украини государственний язик должен знать, а разговаривать - ^то уже дело дого. (Харьков)
- Я считаю, что желательно, чтоби все граждане Украини владели и знали украин¬ский язик, но обязательно, как в Прибалтике, заставлять русскоязьічное население учить латишский язик - не стоит... Но вся документация должна при ^том вестись на украинском. Потому что ^то официальний язик. (Краматорськ)
- Если человек живет на ^той территории, то он должен уважать культуру и мову. (Київ)
- Українську мову треба знати, тільки хоча би для того, щоб самим себе поважати. Ти ходиш по цій землі, дихаєш цим повітрям, живеш у цій країні.
Маєш синенький паспорт. Сам себе хочеш поважити - мову треба знати. (Черкаси)
- Взять тот же украинский язик, он навязивается: если ти не умеешь разговаривать на украинском язике, значит, ти все... не украинец. Не патриот. (с.Шабо, Одеська обл.)
- Даже когда рекламную какую-то раздаешь, людям неинтересно ^то на украинском. (Дніпро)
- Я заканчивала университет в России, филолог, мне хотелось би также свободно вла- деть и украинским язиком. Но из нас же ^то виколачивали каленим железом 70 лет. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
Кого можна вважати/назвати українцем?
Найбільш поширеними відповідями на питання "хто може вважатися українцем" були: ті, хто має пас-порт України, хто народився та проживає на території України. Дещо менше учасників фокус-груп вказують також на тих, хто сам себе усвідомлює та вважає укра¬їнцем, і на тих, хто приймає, поважає культуру та тра¬диції України, знає/вивчає історію, українську мову, дотримується законів та поширених моральних прин¬ципів, норм поведінки.
Значна частинка учасників фокус-груп схильні висувати більш високі вимоги до тих, хто народився в інших країнах і має інше походження, аніж до народ-жених в Україні і до себе особисто. Стосовно колиш-ніх громадян України, які емігрували та змінили гро-мадянство, таких сумнівів або особливих вимог в опи¬таних не виникало, їх вважають українцями, якщо вони себе так усвідомлюють.
Отже, українцями можна називати/вважати всіх громадян, незалежно від національності і навіть тих, хто не є громадянами України, але вважають себе українцями, дотримуються українських тра¬дицій, звичаїв, відстоюють інтереси та репутацію України, вболівають за її долю, іншими словами, люблять Україну.
Більшість учасників фокус-груп не мають сумніву в тому, що всі українці, незалежно від походження, повинні досить добре знати мову своєї держави, її історію і культуру, поважати державні символи. Це вони сприймають як аксіому, що не вимагає доказів чи додаткових аргументів.
Частинаучасників дотримуються думки, що длятого, щоб вважатися справжнім українцем, треба народи¬тися в Україні, жити тут та любити цю країну.
У повсякденному житті більшість учасників фокус- груп не переймаються тим, хто якої національності, особливо жителі багатонаціональних областей.

- На мою думку, українцем може бути і та людина, яка народилась, і та людина, яка приїхала. Та людина, яка приїхала, вона прийняла громадянство України, і несе повну відповідальність за те, що вона стала українцем. І для цього вона вивчає історію, традиції, переймається нашим духом, любить нашу батьків-щину, нашу Україну так, як вона любила колись іншу батьківщину, якщо то можна було назвати бать-ківщиною. (Черкаси)?
- Например, он живет в Канаде, но считает себя украинцем. Потому что он любит свою страну. Ему нравится тут бивать. Он считает себя укра¬инцем. Хотя по паспорту он - канадец Душа лежит к ^той стране. ^то внутренне состояние и самоо- щущение. (Краматорськ)
- Я родился в России и живу в Украине всю жизнь. Я - украинец. (Чернігів)
- Моиродители все-такирусские, они приехали из России. И я родилась тут, но я считаю себя укра- инкой, и дети мои так считают. (Дніпро)
- Не обов'язково, щоб людина народилася укра-їнцем. Це важливо, але навіть якщо ти народився в іншій країні, приїхав сюди, живеш тут і любиш ту державу, то можна назвати її українцем. (Львів)
- Бить украинцем - ^то моральний крите- рий. Интерес к стране, к образу жизни, культуре. К истории и корням. К будущему. (Краматорськ)
Розуміння української нації
Результати дискусій свідчать, що для багатьох, якщо не для більшості учасників фокус-груп, сам тер¬мін "нація" до кінця не є зрозумілим.
Найпопулярніші тлумачення цього терміну мали такий вигляд:
1. Нація - синонім слова "національність" (тобто етнічне походження).
2. Нація - це народ, корінне населення певної країни.
3. Нація асоціюється із націоналізмом, має нега¬тивне забарвлення.
4. Нація асоціюється із якостями, характеристи¬ками, національними рисами, притаманними певному народу, національності. Наприклад, німці - це пунктуальність, акуратність; японці - працелюбство. У цьому контексті поняття "українська нація" викликало асоціації із пра-целюбними, талановитими людьми, які гарно співають, відрізняються своєрідним побутом, традиціями, багато натерпілися в різні історичні періоди, бідні в економічному плані, але готові захищати, боротися за Україну.
Деякі учасники фокус-груп вважають, що до укра-їнської нації належать усі українці в світі.
- Нация - народ со своей историей, со своими традициями. (Дніпро)
- Нация - ^то те, кто вирос в украин- ских традициях. ^то тот, кто помнит
свои корни и знает свой язик. (Краматорськ)
- Народ - це ширше поняття, а нація вужче. Мені так здається. (Львів)
- Нація - це ми з вами.(Черкаси)
4. СПРИЙНЯТТЯ РІЗНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
У багатьох фокус-групах спостерігався один і той самий ефект: їх учасники впевнено та одностайно стверджували, що існують істотні відмінності між різними регіонами України, а на етапі конкретиза¬ції цих відмінностей процес обміну думками суттєво гальмувався відразу після озвучування першої відмін-ності: мови.
Далі менш впевнено та без конкретних прикла¬дів говорили про регіональні відмінності в традиціях, історії, менталітеті, але навести конкретні приклади, як правило, не могли.
Розмірковуючи про регіональні відмінності, най-частіше в усіх групах обирали вектор "схід - захід" України, саме ці регіони отримали найбільшу кіль¬кість відмінностей.
Жителі Півдня України (окрім Криму), на думку частини учасників фокус-груп, не мають суттєвих від-мінностей від жителів Центральної України.
Велика частина учасників, особливо сільські жителі, не мають достатньо досвіду подорожей Україною, щоб сформувати своє особисте ставлення до цього питання. Багато хто керується чутками, враженнями знайомих та інформацією із ЗМІ.
Наприклад, у різних фокус-групах описували як типові, випадки, коли російськомовних туристів у західних областях не хотіли обслуговувати або зави-щували ціну через те, що вони розмовляли російською мовою. Складається враження, що можливі реальні поодинокі випадки популяризуюються та стають поширеними чутками-легендами, підживлюючи нега-тивні стереотипи, оскільки самі респонденти, які впев-нено та безапеляційно по це розповідали, з подібними випадками особисто не стикалися.
Слід підкреслити, що на своїй окремішності, від-мінності від жителів решти регіонів країни (і в т.ч. - західних) наголошували учасники фокус-груп з Закарпаття.
Жителі всіх регіонів, крім Донеччини, вказували на швидше негативне сприйняття жителів Сходу - через низький рівень культури, сконцентрованість злочин-них елементів, бідність і певну депресивність при¬роди, архітектури.
Разом з тим, значна частина учасників фокус- групи в Краматорську позиціонують Донбас історично окремим, відмінним від решти України, регіоном. До Сходу на чолі з Донбасом, або Донецьком відносять Харківську, Запорізьку та Дніпропетровську області.
Собі вони протиставляють Захід, де, на їх думку, "немає промисловості", "люди не працюють, а бала-кають", "тотальний розслабон", більшість працюють за кордоном і не сплачують податків в Україні. Жителі Донеччини навіть зараз схильні повторювати, що саме вони "годують Україну".
Майже в усіх групах були учасники, які в якості найбільш типової, "найбільш української" області назвали Полтавську, що теж є застарілим стереотип-ним уявленням.
Загалом, учасники фокус-груп звертали увагу на те, що в Україні відрізняються між собою не тільки регіони, але й області, навіть населені пункти в межах області, і це нормально. У першу чергу помітні відмін-ності в мові (вимова, місцеві діалекти).
Значна частина учасників наголошували на своєму "нормальному" ставленні до жителів усіх регіонів. Інші схильні вважати більш зрозумілими та близькими за менталітетом жителів сусідніх областей.
Загалом, наявні відмінності між жителями різних регіонів оцінюються як нормальне явище, що може свідчити про багатогранну українську культуру, тради¬ції, національний колорит.
- А мне кажется, что четкихразграни- чений нет. В любомрегионе есть хорошие и плохие люди. (Чернігів)
- Кожен регіон відрізняється мислен-ням, розмовою, діалектом, у кожного навіть інша вимова. (Львів)
- Историческое деление - ^то левий берег и правий берег Днепра. ^то разние культурьі и миро- воззрение. ^то два разних язика. Левий берег - ^то то, что России принадлежало. (Краматорськ)
- Я думаю, виделять ми можем только Запад- ную Украину, а так - везде одинаково. В основном да, ми все похожи здесь. (Дніпро)
- На Западной Украине очень семейние отно- шения, то есть они семью во главе всего ставят. Традиции у них больше соблюдаются Религиозние очень сильно. И в общем все очень консервативно. (Харьков)
- На западе вообще нет промишленности. Там можно целий день проехать и за все время увидеть одну трубу только. А у нас - одни труби. (Краматорськ)
- Ми здесь, на востоке, ближе к Рос- сии, ми на границе. Они, Западная Украина - на границе с Польшей, Венгрией. ^то влияет на наш уровень жизни и на наш менталитет. Запад - ближе к Европе, там больше свободи. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
- Херсон, Миколаїв, як на мене, там люди про-стіші, кращі. А от Одеса. Там стягають з тебе останню копійку. (Львів)
- Харьков - ^то восток интеллектуальний, промишленний, финансовий, сейчас город развива- ется сам. (Харьков)
- Исторически, религиозно и ^тнически ми [захід і схід України] разние народи. Нас обьединили практически искусственно, советская власть собрала всех в одну кучу. (Одеса)
- Ми є українці. Так. Але Закарпаття - це не зовсім Україна... Навіть близько до неї не дохо¬дить. Ми живемо венгри, угорці, українці, цигани, ми живемо разом, ми ніколи ні з ким не сваримося. (с.Ратівці Закарпатської обл.)
- Сравнить киевский либо полтавский украин- ский язик и сравнить украинский язик примерно на Закарпатье, то ^то что-то вообще не совсем понятное. Там венгерские нотки, польские, что-то такое... (Харьков)
- Если взять Донецк и его историю, то туда свозили всех преступников. (Дніпро)
- Донбасс. Ремарка. Когда я в СССР служил на Байконуре, у нас били с Украини ребята, но ми били с Донбасса. Ми били отдельно... Донбасс бил как отдельное государство. (Краматорськ)
- Донбасс бил в СССР престижнее, чем сама Украина! (Краматорськ)
- Восток - я представляю почему-то рабочего. Рабочий класс. Просто тут люди скорее работают на заводах и фабриках, а там [на Заході] нет такой промишленности. А там туризм. (Краматорськ)
- Они более европейци, а ми азиати. Почему? Они изменяются за счет туризма, их города посе- щают много иностранцев. И люди там каждий раз настроени встречать ^тих гостей. Они гостеприимние и потому воспитанние, откритие и радостние. Ми немного отличаемся. Ми - замкнутие. (Краматорськ)
- Суми, Полтава - там справжня Україна, . вони можуть виступати як показники України. (Львів)
- Одеса - це багатонаціональна така маленька країнка, як можна назвати. Тому що там дуже багато етнічних груп. (Черкаси)
- Регіони відрізняються ставленням один до одного, мова, культура, звісно ж, інша. Там традиції інші, але все це цікаво, це і є Україна. (с.Ратівці Закарпатська обл.)
На відміну від сприйняття жителів Донбасу, жите¬лів Криму учасники фокус-груп вважають скоріше кримчанами, ніж українцями, корінним населенням Криму значна частина вважають кримських татар. Деякі учасники в кількох групах зазначили, шо крим-ські татари виявилися більшою мірою українцями, ніж жителі Донбасу.
- Они [жителі Криму] сами не хотят к нам возвращаться. (Одеса)
^ЯВ^ - [Жителі Криму] ... не українці, з них українців не можна зробити. (Черкаси)
- И как оказалось, что самими украинцами в Криму являются татари. (Одеса)
5. ЄДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ЗМІЦНЕННЯ
Питання єдності українського народу виявилося досить складним, неоднозначним для значного числа учасників фокус-груп та представлене досить різними думками.
Частина учасників (близько третини) не бачать про¬блем із єдністю українців. Інші таку проблему визна¬ють, але не мають уявлення, як її вирішити.
Оцінюючи зміни у країні за останні три роки, учас-ники фокус-груп не змогли дійти спільних висновків. Значна частина вважають, що українці за останні три роки віддалилися один від одного. Частина вважають, що українці з різних регіонів зблизилися через спільні проблеми, конфлікт на Донбасі, АТО. Частина припус-тили, що суттєво нічого не змінилося: кожен як жив своїм життям і переймався матеріальними пробле-мами, так і зараз живе, тільки проблем побільшало. Були й такі, що не змогли визначити, чи відбулися зміни в даному контексті за останні три роки, чи ні.?
- Единства нет. Нас столько раз обманивали. Единство било в 2004г., потом еще било. Но когда нас постоянно много лет обманивают... (Чернігів)
- Взагалі народ згуртований, але більшість опинилася у злиднях. І є такий егоїзм, озлобленість. Особенно именно у пенсионеров. (Черкаси)
- Последние собития, мое личное мнение, нас очень сплотили, мне кажется. Едут защищать Донбасс из Западной и Центральной Украини. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
В якості чинників, що роз'єднують український народ, називалися такі:
1. відсутність середнього класу, глибока прірва між багатими та бідними;
2. мовне питання;
3. різне бачення вектора розвитку України, очікування допомоги від різних країн: одні орієн-туються на Європу, інші - на Росію;
4. націоналізм, особливо у його радикальних проявах;
5. байдужість, заздрісність, озлобленість самих українців один до одного, зацикленість на влас-ному добробуті, безпеці, схильність до вирішення справ, проблем за допомогою хабарів;
6. різне ставлення до війни, переселенців, до подій та жителів Донбасу;
7. рідше - різне ставлення до історії, до подій мину-лого та історичних постатей, наприклад, таких, як Бандера, Шухевич, Мазепа, Грушевський.
- Война разьединяет, разве мами Западной Украини простят жителям Донбасса, что убивали их детей? И будет опять: там Донбасс, там Запад. (Краматорськ)
- Менталитет по регионам отличается... То есть так, как они видят свое будущее: кто-то вместе с Россией, кто-то с западними странами. Просто исторически так сложилось, каждий смо- трит в разние сторони. (Чернігів)
- Кто-то считает Россию агрессором, а кто-то не считает. Кому-то нужен ^тот Евросоюз, кому-то - нет. (Краматорськ)
- История разьединяет. Кто-то за Оте- чественную войну, кто-то за Вторую мировую, кто-то за Голодомор, кто-то против Голодомора. (Харьков)
У якості чинників, які об'єднують українців з різних регіонів, називалися:
1. різке зниження якості життя, проблеми соціаль-ного та матеріального характеру, бідність;
2. спільна територія, кордони країни;
3. спільні надії та бажання миру, кращого життя;
4. спільне горе, біда - конфлікт на Донбасі, загибель рідних, знайомих в АТО;
5. негативне ставлення до влади, Президента;
6. здатність українців до співпереживання, взаємо-допомоги, терплячість, працьовитість.
Волонтерський рух у контексті обговорення об'єднуючих чинників згадували нечасто, громадські організації не пригадали жодного разу.
- Обьединяет бедность. И просвета ^тому не видно. Все понимают, и ощу- щают, что всем плохо. (Чернігів)
- Наш народ всегда бил сплоченним. То есть в беде друг друга никто, по большому счету, никогда не бросает... Если би не било ^той сплоченности, уже било б все просто забрано давним-давно (не только Донбасс и Крим). (Черкаси)
- Все мечтают о хорошем будущем. И ради ^того готови на какие-то компромиссьі. Вот закон- чится война и будет все хорошо. (Краматорськ)
- Люди скучковались больше - группами, поня- тиями. Стали более патриотичними. Два года армию кормили. (Дніпро)
- Обьединяют победи, например, Олимпи- ада, или когда Украина вииграла Евровидение. (Краматорськ)
- Загнанние в угол люди начинают становиться более терпимими друг к другу, ми начинаем прити-раться. (с.Шабо, Одеська обл.)
На питання: ХТО роз'єднує українців різних регі-онів, - відповіді більшості учасників усіх груп були подібними: влада, політики, потім - ЗМІ, які знову ж таки належать політикам, олігархам, та активно мані¬пулюють громадською думкою, свідомістю.
- Нас - українців різних регіонів - ніколи не ділила війна, нас влада ділила. (с.Ратівці Закарпатська обл.)
- Раніше була єдина Україна, а тепер акцентують увагу - Захід, Схід, Південь, Північ. Телебачення акцентує, бо колись так не було. Колись була єдина Україна і не було важливим, чи на сході ти жив, чи на заході. (Львів)
- Еще виборная кампания Януковича в 2004г. била построена, что какие-то цвета - красний, желтий, зелений, что Ющенко к кому-то там лучше относится. Да не било ничего подобного! Нельзя било ^того делать. (с.Василівська Пустош, Донецька обл.)
Рідше, але згадували в якості суттєвого роз'єднуючого чинника - пропаганду з боку Росії.
- Разьединяет пропаганда русских и украинские политики, которие проплачени Россией. Вот они и отрабативают бабло. (Київ)



Частина учасників фокус-груп зауважували, що усталені стереотипи стосовно жителів різних регіонів, як-то "Схід годує всю Україну" або "на Заході тільки розповідають про патріотизм, а самі живуть заробіт¬чанством за кордоном", є результатом пропаганди у ЗМІ.?
Оцінка впливу на суспільну єдність окремих чинників
Спільне минуле
Значна частина учасників фокус-груп схильні до того, що цей чинник скоріше об'єднує. Проте єди¬ного визначення цього спільного минулого немає. Хтось зрозумів спільне минуле з часів козацтва, хтось у першу чергу подумав про СРСР.
Вважають, що період СРСР об'єднує в першу чергу тих, хто зараз передпенсійного або пенсійного віку. У багатьох групах були учасники, які продемон-стрували певну ностальгію за радянськими часами (зокрема в Чернігівській, Одеській, Київській, Дніпропетровській областях).
Спільне сучасне
Близько половини учасників фокус-груп схильні сприймати державну незалежність України як об'єднуючий фактор: Україна стала незалежна як дер¬жава, більше уваги стали приділяти вивченню історії українського народу, популяризації української мови, національної культури, традицій.
Частина респондентів вважають, що ставлення до незалежності було різним у різних регіонах, і що саме з цього періоду почався розподіл та поступове розкра-дання країни.
Спроби переоцінити події минулого з погляду саме українського народу
Цей чинник був більш зрозумілим у контексті пере-оцінки, перегляду певних історичних фактів, періо¬дів. Молодші учасники продемонструвала більш ней-тральну позицію.
Учасники середнього та старшого віку дійшли думки, що це все сприймається досить неодноз¬начно, викликає відторгнення, іноді навіть дратує. На їх думку, "історію потрібно залишити історикам і не маніпулювати нею у політичних іграх, які роз'єднують народ та цілеспрямовано відволікають його від більш актуальних проблем".
Частина респондентів незадоволені процесами перегляду трактувань тих чи інших історичних подій і вважають це "нав'язуванням".
Боротьба за цілісність своєї країни проти спільного ворога - Росії
Для багатьох учасників фокус-груп не є очевидним визначення Росії як ворога України. Це стосується не лише жителів східних і південних областей країни.
Серед учасників фокус-груп помітною була тен-денція вважати винними у військовому конфлікті на Сході керівництво Росії та України, олігархічні клани обох країн, але не покладати відповідальність на цілу Росію та її народ. Значна частина не вважають за мож-ливе воювати проти Росії, де вони мають родичів і знайомих.
У цілому, ставлення учасників фокус-груп до війни, її причин і способів її припинення є досить неоднозначним.
Бачення спільного майбутнього
Учасники всіх без винятку фокус-груп висловили бажання жити в мирній, багатій країні, незалежній від впливу інших держав та авторитетній серед міжнарод-ної спільноти.
Шляхи досягнення такого стану учасники бачать різні, але шлях об'єднання з Росією підтримували лише поодинокі учасники.
Деякі учасники констатують, що сам факт потреби в геополітичному виборі є чинником, що роз'єднує.
Спільні герої
Розглядаючи питання спільних героїв, видатних особистостей, які б користувалися повагою та пози-тивним ставленням українців різних регіонів, учас-ники фокус-груп обирали кандидатури переважно серед науковців, дослідників, письменників, поетів, культурних діячів, лікарів, спортсменів рідше - серед політиків та історичних постатей.
Частина учасників одразу наголосили на тому, що це не мають бути політики.
Вибір учасників (від найчастіше згадуваних):
1. Микола Амосов, Олександр Шалімов, Борис Патон, рідше - Ігор Сікорський, Сергій Корольов, Олег Антонов.
2. Тарас Шевченко, Леся Українка, Григорій Сковорода, рідше - Іван Франко.
3. Богдан Ступка, одиниці - Ада Роговцева.
4. Святослав Вакарчук із групою "Океан Ельзи", рідше - Скрябін.
5. Олександр Усік, Андрій Шевченко (футболіст), Володимир Кличко (до періоду, поки не став мером Києва, після чого його імідж погіршився, на думку багатьох респондентів), Сергій Бубка.
6. Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський.
7. Рідше - Микола Гоголь, Михайло Булгаков, Ільф і Петров, Леонід Биков, Сергій Жадан, Казимир Малевич.
Першочергові кроки для об'єднання українців, які повинна зробити влада
За результатами відповідей учасників фокус-груп можна виокремити такі очікування:
1. закінчити війну на Донбасі;
2. підвищити рівень життя громадян та їх соціальний захист. У результаті люди стануть більш спокій-ними, добрішими, задоволеними, краще ставити-муться до держави, підвищиться рівень патріо-тизму та єдності;
3. підвищити цінність особистості в суспільстві, повагу до кожного громадянина з боку держави;
4. припинити розділяти українців, наголошувати на їх відмінностях у негативному контексті, маніпу-лювати питаннями мови, історичними подіями;
5. відшукати та активно просувати національну ідею, яка буде зрозумілою та привабливою для жителів різних регіонів, ідеологію, яка, наприклад, роби-тиме акцент на незалежності України від інших країн, на активному економічному, науково- технічному розвитку тощо;
6. активно підвищувати культурний рівень населення.
Головну відповідальність за проведення політики єдності респонденти покладають на Президента та владу різних рівнів, наголошуючи на тому, що прості громадяни не мають інструментів впливу на владу та ситуацію у країні загалом.
Учасники всіх фокус-груп наголошували на тому, що дійсно об'єднати українців може новий харизма- тичний чесний лідер, який повинен бути професіона-лом, а головне патріотом.
Що можуть зробити прості громадяни (на думку частини учасників фокус-груп), щоб посилити єдність суспільства:
1. займати більш активну громадську позицію у різних її проявах: не бути байдужим до чужих проблем, уміти співпереживати та допомагати іншим, брати участь у вирішенні проблем на рівні
будинку, під'їзду;
2. не ігнорувати вибори різного рівня з думкою, що "від мене нічого не залежить, і оберуть тих, кого треба, а не за кого голосували";
3. реагувати на факти несправедливості та неповаги з боку держави, не боятися відстоювати свою пози-цію навіть за допомогою участі в акціях протесту;
4. бути більш толерантними, терплячими, розсуд-ливими. З повагою ставитися до жителів інших регіонів, не бути жертвами стереотипів. Бути порядними та відповідальними, наприклад, не давати хабарів;
5. більше подорожувати Україною, більше знайо-митися із традиціями, звичаями, особливостями інших регіонів. Бути більш відкритими для спіл-кування, запрошувати гостей;
6. підвищувати власний культурний та освітній рівень, який не дозволить бути жертвами про-паганди, стереотипів, вестися на провокації та порожні обіцянки;
7. виховувати в дітях повагу один до одного, прище-плювати любов до України, до її різноманітних традицій, культури, історії, мови, національних символів, звичаїв, до її колориту та неповторності кожної з областей. Виховувати гідних, щирих, добрих, працьовитих патріотів.
ДЕЯКІ ВИСНОВКИ ЗА ПІДСУМКАМИ ФОКУС-ГРУП
Відповіді громадян засвідчили, що в суспільстві зберігається неоднозначне ставлення до України та різних груп українців. Значну роль у відповідях віді-грало незадоволення респондентів їх особистою соціально-економічною ситуацією, у першу чергу - падінням рівня життя. У багатьох випадках саме це лягало в основу ставлення до держави (в цілому - негативного). Окрім того, значна частина учасни¬ків усіх фокус-груп продемонстрували схильність до пріоритетної концентрації на власних проблемах і проблемах свого кола спілкування.
Сприйняття учасниками фокус-груп України як держави часто змішуються з недовірою до держав¬них інституцій, державного керівництва і політиків, а також часто є залежними від думок, що побутують у тому чи іншому колі спілкування, незалежно від наяв¬ності доступу до інших джерел інформації.
Під час оцінок інших регіонів України та в оцін¬ках європейського вектора розвитку держави даються взнаки брак особистого досвіду, достатньої поінфор-мованості, зумовлюючи живучість стереотипів і чут-ливість громадян до поширених міфологем.
Відчувається значний рівень взаємної недовіри жителів різних регіонів, який часто є наслідком уста-лених стереотипів, консерватизму та недостовірної інформації, браку знань і взаємної комунікації. На це вказує, зокрема, мала кількість конкретних посилань під час озвучення проблем у спілкуванні з жителями інших регіонів.
Можна констатувати, що наслідки політиза- ції і використання відмінностей між жителями різ¬них регіонів країни, в т.ч. - історичної пам'яті, мов¬ного питання, геополітичного вибору - продовжують чинити негативний вплив на процес формування спільної загальнонаціональної ідентичності.
Ситуація ускладнюється погіршенням соціально- економічного становища більшості громадян, розча-руванням у діях владних інститутів, втратою довіри до влади та політиків, зневіри у їх спроможності здій¬снити позитивні зміни в країні.
Водночас, дослідження чітко фіксує наявність тен-денції до цілком толерантного взаємного сприйняття жителями різних регіонів країни. Окрім того, воно засвідчує наявність у суспільстві потенціалу для кон-солідації та суспільного запиту на формування нової, спільної для всіх громадян національної ідеї, яка про-понувала б громадянам чіткі й зрозумілі спільні пер-спективи. Так, значна частина учасників фокус-груп продемонстрували схильність до усвідомлення себе саме як громадян. Важливо також зазначити, що жителі різних регіонів України хотіли б мати більше підстав для гордості за свою країну.
Аналізуючи результати досліджень у фокус-групах, слід також брати до уваги особливості цього виду досліджень і їх відмінності від масових соціологіч¬них опитувань, у т.ч. - можливість впливу лідерів на учасників фокус-груп, регіональну та місцеву специ¬фіку та ін.


ДОСВІД ФОРМУВАННЯ/ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН У КРАЇНАХ БАЛТІЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Б
агато країн колишнього СРСР і соціалістичного табору постали перед проблемою формування
або "перезавантаження" своєї ідентичності в нових умовах, що принципово відрізняються як від їх соціалістичного минулого, так і від міжвоєнного періоду, коли відбувалися становлення (країни Балтії), відродження (Польща) або динамічний розвиток (Румунія) їх державності.
При цьому, підходи та засоби формування ідентичності у кожній з країн відображували спе¬цифіку їх історичного розвитку, суспільно-політичної, соціально-демографічної, етнонаціональної, мовної, конфесійної ситуації, що зумовлює їх унікальний, подекуди суперечливий характер. Цей чин¬ник має враховуватися у процесі вивчення відповідного досвіду та оцінки можливостей і доцільності його використання у вітчизняній практиці.
Головними напрямами розв'язання проблеми формування/збереження ідентичності, що тією чи іншою мірою реалізувалися у згаданих країнах, можна вважати такі.
1. Розробка політики пам'яті або "історичної політики", основними завданнями якої були, як пра¬вило: подолання "комуністичної спадщини" в культурі, науці, освіті, національному світогляді; форму¬вання позитивного образу нації, якій ця спадщина була нав'язана під зовнішнім примусом; створення прийнятної для національної гідності картини відносин з іншими народами у довоєнному минулому.
З цією метою приймалися відповідні нормативні акти, створювались інституції з їх реалізації (інститути національної пам'яті та інші дослідницькі центри та фонди, музейні установи, фахові комісії при владних інституціях тощо), здійснювалися заходи в освітній і культурній сферах, прово¬дилася реконструкція символічного простору країни.
2. В окремих випадках, особливо тоді, коли вироблення прийнятної для всього суспільства полі¬тики пам'яті становило проблему, засобом формування ідентичності виступали заходи, спрямовані "назовні": створення міфологем великої в минулому країни та розділеного народу, відокремлені частини якого необхідно інтегрувати в єдиному державному утворенні або, принаймні, взяти під культурну та політичну опіку. Такий шлях формування або зміцнення національної ідентичності створював проблеми у відносинах із сусідніми країнами, ускладнював міждержавні відносини.
3. У тих країнах, де національний склад після Другої світової війни суттєво змінився не на користь титульного етносу, були передбачені особливі заходи: (1) відмова в автоматичному наданні грома¬дянства тим, хто прибув до країни після втрати нею незалежності, та їх нащадкам і, відповідно, обме¬ження їх можливостей впливати на політичний курс країни; (2) прийняття законів про громадянство, відповідно до яких останнє може набува- тися мігрантами та їх нащадками лише на досить жорстких умовах натуралізації.

4. Усі країни Балтії, на відміну від країн ЦСЄ, як і інші колишні республіки СРСР, тією чи іншою мірою пережили вплив руси¬фікації, що виявлявся не стільки у витіс¬ненні мов корінного населення, скільки в їх штучній стагнації - неминучому наслідку обмеження сфери їх функціонування в умовах бездержавності. Для вирішення цих проблем (розвитку мов титульних етносів, розширення сфери їх застосу¬вання і кола їх носіїв) були вжиті особливі заходи - прийняті відповідні закони, ство¬рені спеціальні органи для контролю за їх виконанням (мовні інспекції) і з питань розвитку та збереження чистоти держав-них мов.
Політика ідентичності в країнах Балтії має як спільні риси, так і відмінності, зумовлені різною істо-рією і національним складом населення на час від-новлення державної незалежності. До спільних рис можна віднести бажання радикально відмежуватися від радянської спадщини.
На відміну від України, Литва, Латвія та Естонія ніколи не розглядали радянський період як час, в якому "було і щось добре". Для них це був період окупації, тому радянська влада, хоча й частково представлена місцевими кадрами, вважалась абсо¬лютно чужим інститутом, і будь-які її "досягнення" оцінювалися негативно, як такі, що здійснювалися не в інтересах цих країн.
Відповідно, і "визволення від німецько-фашистських загарбників" вважалося лише заміною одного оку-панта іншим, а термін "Велика Вітчизняна війна" від самого початку був виключений з історичного дискурсу. Внаслідок цього відносини країн Балтії з Росією, яка офіційно проголосила себе правонаступ- ницею СРСР і з певного часу створила своєрідний культ перемоги у згаданій війни, завжди були прохо-лодними або й загостреними.
Оскільки балтійські республіки розглядали здо-буття незалежності як відновлення державного статусу, який мали до 1940р., а себе - як прямих політичних і правових спадкоємиць держав міжвоєнного періоду, в їх суспільствах (за винятком некорінного населення) не виникало сумнівів щодо основ їх ідентичності.

Отже, йшлося не про її формування чи "перезаван-таження", а, насамперед, про її захист шляхом подо-лання наслідків радянської окупації і "повернення" до європейської спільноти. Послідовне прагнення бал-тійських політичних еліт домогтися для своїх країн членства в ЄС і НАТО диктувалося чітким усвідом-ленням, що лише це, а не будь-які регіональні альянси чи двосторонні домовленості, може стати надійною гарантією збереження їх державного суверенітету та національної самобутності.
Особливості політики іден¬тичності Латвії в перші роки відновлення державної неза¬лежності значною мірою зумовлювалися тим, що за час її перебування у складі СРСР, відсоток етнічних латишів у загальній структурі населення республіки істотно зменшився. У 1989р. вони становили 52%, тоді як у 1935р. - 77%, у 1959р. - 62%, у 1970р. - 57%, у 1979р. - 54% .
Російською мовою володіли 81,6% населення Латвії, в т.ч. 68,3% латишів, при тому, що латиською мовою володіли лише 20% російськомовних жителів республіки, в т.ч., 21,2% етнічних росіян . З 1959р. по 1989р. відсоток тих, хто вважав російську мову рідною, зріс з 31,4% до 42,1% . Російська мова пере¬важала у столиці Латвії та в усіх містах респуб¬ліканського підпорядкування.
Виникали небезпідставні побоювання, що такі тен-денції за загальної малочисельності етнічних латишів (із 2 665 770 жителів Латвії у 1989р. латиші складали 1 387 757)  можуть призвести до їх асиміляції. Тому першим напрямом збереження латиської ідентичності стала мовна політика. Місцевими органами влади ще до формального здобуття незалежності, як першо-чергові, були вжиті заходи щодо захисту латиської мови.
У 1989р. до Конституції Латвійської РСР була вне-сена стаття про латиську мову як державну на терито¬рії республіки, а також прийнятий Закон "Про мови", суттєво змінений у 1992р. У 1999р. був прийнятий новий Закон "Про державну мову". Закон визнає єди¬ною державною латиську мову. Статус мови корін¬ного населення було надано лівській мові, яку держава зобов'язувалася зберігати, захищати і розвивати (нині нею володіють лише кілька десятків осіб ). Всі інші мови, що використовувалися в країні як мови приват¬ного спілкування, були визнані іноземними.
Відповідно до закону був складений перелік про-фесій у публічному і приватному секторах, які вима-гають знання державної мови, і визначені штрафи за порушення вимог до її знання. У подальшому цей перелік був розширений, а штрафи - збільшені. Закон "Про державну мову" та інші закони та підзаконні акти забезпечили домінування латиської мови в освіті, судочинстві, у ЗМІ.
При цьому, інші мови (переважно російська) збері-гають певні позиції у середній і середній професійній освіті, а також у приватних вищих навчальних закла-дах. З 811 шкіл, які отримують державне фінансу¬вання, у 104 існують навчальні програми мовами націо-нальних меншин (у 94 - російською, 4 - польською, 1 - українською, 1 - білоруською, 2 - на іврит, 1 - литовською, 1 - естонською ). Водночас навчання в них частково ведеться й державною мовою.
У судових процесах можливе використання недер-жавної мови за згодою всіх сторін. В інших випадках особи, які не володіють державною мовою, забезпечу-ються перекладачем.
Державним органом, на який покладається нагляд за дотриманням Закону та інших нормативно- правових актів у частинах, де йдеться про викорис-тання державної мови, був визначений Центр державної мови (УаШз уаіо^аа сепїті) при Мініс-терстві юстиції (створений у 1992р.). Латвія з прин-ципових міркувань не ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин.
16 січня 2002р. з ініціативи Президента Латвії Вайри Віке-Фрейберги була створена Комісія з дер-жавної мови з метою "осмислення ситуації з держав-ною мовою, розробки пропозицій щодо зміцнення ста-тусу латиської мови як державної і розвитку державної мови". Діяльність Комісії фінансується Канцелярією?
Президента Латвійської Республіки . Головними завданнями Комісії є забезпечення розробки концеп¬ції політики державної мови на підставі всеосяжного аналізу мовної ситуації, розробка державної програми з дослідження і розвитку латиської мови й визначення стратегії реалізації цієї програми .
Важливе місце у збереженні ідентичності посідає політика з питань громадянства, спрямована на запобі¬гання асиміляції корінного населення Латвії. Першим з її заходів стало прийняття постанови Верховної Ради Латвійської Республіки "Про відновлення прав громадян Латвійської Республіки і основні умови натуралізації" від 15 жовтня 1991р. 22 липня І994р. ця постанова та інші дотичні документи втратили силу у зв'язку з прийняттям Закону "Про громадянство" .
Згідно з цим Законом, громадянами Латвії визнава¬лися особи, які були її громадянами станом на 17 червня 1940р. (день окупації Латвії частинами Червоної Армії), та їх нащадки, а також латиші та ліви, які підтвердили: про¬живання своїх предків на території Латвії у період з 1881р. по 17 червня 1940р., своє знання латиської мови, належ¬ність до державної нації (для латишів) або автохтонів (для лівів). Право на громадянство зберігалося за особами, які залишили Латвію в період з 17 червня 1940р. до 4 травня 1990р., рятуючись від окупаційного режиму СРСР або Німеччини, та їх нащадки.
Інші категорії населення були визнані негромадянами і, за бажання, могли пройти процес натуралізації. Умови натуралізації: проживання на території Латвії останні п'ять років; знання латиської мови (на побутовому рівні), основ¬них положень Конституції, тексту державного гімну, основ історії та культури Латвії; наявність легального дже¬рела засобів існування; вихід з попереднього громадян¬ства; зобов'язання бути вірним Латвійській Республіці. Для низки категорій жителів Латвії встановлені обме¬ження на натуралізацію . На цей час у Латвії нарахову¬ється 232 тис. негромадян, які позбавлені можливості брати участь у політичній діяльності, а також основних соціальних гарантій і права вільного вибору професії та місця роботи .
Закон передбачає позбавлення громадянства Латвії, зокрема, за: службу у збройних силах чи інших військо¬вих організаціях інших держав за певними винятками; ведення дій, спрямованих на насильницьке повалення державної влади Латвійської Республіки, ліквідацію її незалежності; публічні заклики до таких дій або насиль¬ницької зміни конституційного ладу, щоправда, із застере¬женням "якщо це констатовано рішенням суду і у випадку позбавлення громадянства Латвії особа не стає особою без громадянства".
У 2013р. до Закону були внесені зміни та допо-внення, які дещо лібералізували набуття латвійського громадянства.
Третім напрямом політики зі збереження націо-нальної ідентичності стала політика пам'яті, в якій найбільша увага приділяється періоду радянської оку¬пації та Другій світовій війні. Головними документами, в яких сформульоване офіційне ставлення до подій тих часів, є декларації Сейму Латвійської Республіки "Про окупацію Латвії" від 22 серпня 1996р., "Про латиських легіонерів у Другій світовій війні" від 29 жовтня 1998р., "Про засудження тоталітарного комуністичного окупаційного режиму, що здійсню¬вався в Латвії" від 12 травня 2005р.
У згаданих постановах сформульовані основні під-ходи до оцінок історичного минулого: стверджується, що під час радянської окупації здійснювався ціле-спрямований геноцид проти народу Латвії та заходи із знищення його ідентичності; дається позитивне пояс-нення мотивів участі громадян Латвії у формуван¬нях Латиського добровольчого легіону СС та антира- дянському національному підпіллі - захист Латвії від відновлення сталінського режиму та боротьба за дер-жавну незалежність країни; засуджується тоталітар-ний комуністичний окупаційний режим СРСР та діяль-ність усіх осіб, які брали участь у здійсненні злочинів цього режиму, визнаються та вшановуються учасники національного опору як борці за свободу Латвії .
У 1998р. при Президентові Латвійської Республіки була створена Комісія істориків. Існує також посада Радника Президента з питань історії, чим підкреслю-ється значущість історичних питань для сучасної дер-жавної політики Латвії. Головним завданням Комісії на першому етапі її існування було дослідження та осмислення проблеми "Злочини проти людства під час двох окупацій 1940-1956рр.", а також організація під-готовки підсумкової доповіді .
У подальшому Комісія має "зробити внесок у шкільне викладання історії, підготувавши базу для написання нових навчальних посібників, а також сприяти поширенню у суспільстві інформації про події цього періоду, роз'яснювати історію Латвії за кордоном" .
Серед державних структур, які активно займа¬ються дослідженнями історії окупації і популяриза¬цією набутих знань, потрібно згадати Музей окупації, Воєнний музей Латвії, Центр документації наслідків


тоталітаризму при Бюро із захисту Конституції. Серед недержавних - Товариство з вивчення окупації Латвії, фонд "Мала бібліотека історії Латвії", серед завдань якого - вироблення у населення Республіки "імуні¬тету" до російсько-радянських міфів.
Загалом, політика ідентичності Латвії спрямована, передусім, на подолання радянської спадщини в полі-тичній, демографічній та культурній площинах і обме¬ження пропагандистського впливу Росії, в якій небез¬підставно бачать загрозу латвійському суверенітету.
Особлива увага естонців до захисту власної ідентичності ЕСТОНІЯ після відновлення держав¬
ності зумовлюється негатив-ними демографічними чинни¬ками, які діяли в Республіці в радянський період. Частка естонців у складі населення Естонії у повоєнні роки постійно зменшувалася. Так, якщо в 1934р. естонці складали 88% населення країни, то у 1989р. - 61,5% . Така тенденція не могла не викликати побоювання щодо майбутнього нації. За даними соціологічного опитування у 1995р., 67% естонців вважали, що загроза існуванню естонської нації все ще існує .
Як і в Латвії, головними напрямами збереження національної ідентичності стали мовна політика, полі¬тика в галузях громадянства та національної пам'яті.
Метою мовної політики було визначено збере-ження, поширення і розвиток естонської мови, пере-творення її на мову міжнаціонального спілкування в країні. Згідно з Законом Естонської Республіки "Про мову" 1995р., державною мовою в Естонії є естонська, всі інші мови, в т.ч. й ті, якими користуються націо-нальні меншини, вважаються іноземними. Заходи з підтримки іноземної мови, згідно з Законом, не повинні завдавати шкоди естонській мові.
Володіння естонською мовою є обов'язковим для публічних службовців, працівників державних установ та установ місцевого самоврядування, а також працівників публічно-правових юридичних осіб та їх установ, нотарі¬усів, судових виконавців, присяжних перекладачів і працівників їх бюро.
Від працівників комерційних товариств, некомерцій- них об'єднань і фондів, які мають статус приватноправо¬вих юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців володіння естонською мовою вимагається тоді, коли це виправдано з точки зору суспільних інтересів, до сфери яких належать: безпека суспільства, громадський поря¬док, публічне управління, освіта, охорона здоров'я, захист прав споживачів і безпека праці. Знання мови оцінюється на іспиті, за результатами якого особі видається посвід¬чення про рівень володіння мовою. Ці посвідчення зано¬сяться до державного реєстру.
Державний нагляд за виконанням Закону здійсню¬ється Мовною інспекцією, чиновники якої мають право направляти осіб із зазначених вище категорій на іспит, якщо у них виникли обгрунтовані сумніви щодо володіння цими особами естонською мовою на належному рівні. У разі, якщо особа не склала іспит на відповідному рівні, вона позбавляється свідоцтва про володіння мовою з відповідними кадровими наслідками.
Крім того, Мовна інспекція контролює відповід¬ність офіційного використання мови літературним нор¬мам, виконання вимог, встановлених до мови діловод¬ства, ведення засідань, спілкування з громадянами тощо. Чиновники інспекції мають право безперешкодно отри¬мувати необхідну їм інформацію, вносити роботодавцям пропозиції про припинення трудових договорів з праців¬никами, які не володіють естонською мовою на належ¬ному рівні, вносити такі ж пропозиції щодо звільнення з посад публічних службовців.
Мова національних меншин може використовува¬тися у внутрішньому діловодстві органів місцевого само¬врядування, якщо в самоврядній одиниці представники даної меншини складають не менше половини населення. Право на використання мови меншини як мови внутріш¬нього діловодства надається Урядом Республіки за про¬позицією зборів місцевого самоврядування.
Однак, мова меншини може використовуватися в цих органах лише поряд з естонською мовою, а їх листування з іншими органами місцевого самоврядування і держав¬ними установами здійснюється лише естонською. Естон¬ською мовою мають бути і тексти на печатках, штемпелях та офіційних бланках, а також тексти повісток, оголошень і повідомлень, до яких можуть докладатися переклади мовою відповідної меншини.
Естонська є основною мовою інформації. Нею повинні перекладатися іншомовні тексти аудіо-візуальних творів, радіо- та телепередач, реклами. Перекладу не потребують уроки іноземної мови, дик-торські тексти оригінальних іншомовних передач новин, прямі передачі, однак вони не можуть стано-вити більше 10% тижневого обсягу передач власного виробництва .
Мовними питаннями опікується Рада з естонської мови при Міністерстві освіти і досліджень, створена 6 квітня 2000р.  У 2004р. Урядом була затверджена Стратегія розвитку естонської мови у 2004-2010рр. Нині реалізується План розвитку естонської мови на 2011-2017рр.
Важливим напрямом мовної політики стало зміц-нення позицій естонської мови в освітній системі. Згідно з ст. 21 Закону "Про базові і середні школи", прийнятого у 2010 р., естонська мова є мовою навчання у базових школах (дев'ять років навчання) та у вищих середніх школах (12 років навчання). Муніципальні школи можуть за певною процедурою обирати інші мови навчання .
Однак, у школах і класах з неестонською мовою навчання, по-перше, обов'язковим є вивчення естон-ської мови у 1-3 класах, по-друге, "... забезпечується організація навчання естонської мови на рівні, який дозволить випускникам базової школи продовжити навчання в естономовному навчальному закладі".
Цілями переведення на естонську мову більшої частини шкільної освіти називаються: "заохочення учнів використовувати державну мову в різних мов¬них ситуаціях, забезпечення їм рівних можливостей для отримання вищої освіти, участі в суспільному житті, допомога в досягненні успіхів на ринку праці". Навчання державною мовою розглядається також як "важливий засіб інтеграції, який може збільшити єдність суспільства" .
Одним із засобів збереження власної ідентичності, забезпечення перспектив національного розвитку та державного будівництва стало обмеження можливос-тей неестонського населення впливати на політичне та економічне життя країни, а, відповідно, і зменшення можливостей Росії впливати через російськомовне населення на політику відновленої держави (як і в Латвії, в Естонії йшлося не про здобуття незалеж¬ності, а про відновлення державності, втраченої у 1940р. внаслідок радянської окупації).
На початку 1992р. був введений у дію Закон "Про громадянство" 1938р., відповідно до якого громадя-нами Республіки вважалися лише ті, хто мав її гро-мадянство до 16 червня 1940р., та їх прямі нащадки. Особи, які прибули до країни після її анексії СРСР, та їх нащадки, могли набути естонське громадянство досить складним шляхом натуралізації. Внаслідок того, що негромадяни (близько третини населення, переважно росіяни) були позбавлені політичних прав і не могли брати участі у виборах, депутатський склад Парламенту після виборів 1992р. став цілковито естонським. Це дало можливість відновленій державі швидко провести ліберальні економічні реформи та послідовно утримувати курс на євроінтеграцію.
Нині чинний Закон Естонської Республіки "Про гро-мадянство", прийнятий у 1995р., містить такі вимоги для одержання естонського громадянства: наявність посвідки на довготривале або постійне проживання; проживання в Естонії на підставі даної посвідки не менше восьми років, з них п'ять - постійно; наявність в Естонії зареєстрова¬ного місця проживання; володіння естонською мовою відповідно до вимог цього Закону; знання Конституції і Закону "Про громадянство"; наявність легального постій¬ного доходу; лояльність до Естонської держави; прине¬сення присяги вірності конституційному ладу Естонії.
Знання мови передбачається на рівні В-1, що дозво¬ляє: вміти спілкуватися у більшості повсякденних ситуа¬цій; мати можливість описати власний досвід, події, мрії і цілі, стисло обгрунтувати та пояснити свої позицій і плани; розуміти все суттєве на такі теми як робота, школа і дозвілля; вміти скласти простий текст зі знайомої теми.
Існують і обмеження у наданні громадянства Естонії. У ньому відмовляють, зокрема: особам, які вчинили дії, спрямовані проти Естонської держави та її безпеки; пере-бувають або перебували на розвідувальній службі або службі в органах безпеки іноземної держави; служили в якості кадрових військовослужбовців у збройних силах іноземної держави; звільнені з них у запас або у відставку; їх дружинам, які прибули до Естонії у зв'язку з направлен¬ням військовослужбовця на місце служби, зарахуванням у запас або звільненням у відставку .
Очевидно, що останні положення були спрямовані проти колишніх працівників спецслужб СРСР і військово¬службовців Радянської Армії, які переважо не підтри¬мували незалежність країн Балтії, а подекуди й активно їй протидіяли.
Значну роль у формуванні пострадянської естон-ської ідентичності відіграє політика пам'яті, яка, як і в Латвії, спрямована передусім на "зведення рахунків" з радянським періодом естонської історії.
У 1998р. Президентом Леннартом Мері була ство-рена Естонська міжнародна комісія з розслідувань зло¬чинів проти людяності. Комісія розслідувала злочини проти людяності, скоєні в Естонії, починаючи з її оку¬пації Червоною Армією у червні 1940р. У своїй роботі вона спиралася на визначення "злочину проти людя¬ності", "воєнного злочину", "геноциду", що містяться в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Комісія видала три доповіді: "Німецька окупа¬ція Естонії 1941-1944рр.", "Радянська окупація Естонії 1940-1941 років", "Радянська окупація Естонії з 1944р. і далі".
Комісія завершила свою роботу у грудні 2008р. Її роботу в частині досліджень радянського періоду естонської історії продовжує Естонський інститут пам'яті, створений у 2008р. за ініціативою Президента Тоомаса Хендріка Ільвеса з метою "дати громадя¬нам Естонії докладний і об'єктивний огляд стано¬вища з правами людини в Естонії під час її окупації Радянським Союзом".?
Естонський інститут пам'яті діє при Президентові Республіки. Він не виконує правозахисних або судо¬вих функцій, а досліджує порушення прав людини в зазначений період, створює базу даних, яка "дозво-лила б вивчати процеси, що проходили в радянські часи в Естонії, а також їх наслідки в сучасному естон-ському суспільстві і в усій Центральній та Східній Європі, починаючи з моменту розпаду Радянського Союзу" . Обираючи теми досліджень і готуючи вис-новки, Інститут спирається на Загальну деклара¬цію прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН у 1948р.

До інституцій, що формують історичну пам'ять естонців і їх пострадянську ідентичність, належить і створений у 2003р. в Таллінні Музей окупацій Естонії, експозиція якого відображає період з 1940р. по 1991р.
Ситуація в Литві, після від¬новлення державної незалеж¬ності, досить суттєво відріз¬нялася від латвійської та естонської, оскільки литовці складали переважну біль¬шість населення республіки - 79,58% за переписом 1989р.  Серед національних меншин найбільшими були росіяни (9,37%) і поляки (7,02%) . У зв'язку з цим проблема асиміляції литовців не вважалась акту¬альною, що дозволило прийняти ліберальний закон про громадянство, згідно з яким громадянами прого¬лошувалися всі жителі республіки на момент віднов¬лення державної незалежності . У Литві ніколи не виникало проблеми "апатридів", яка ускладнювала внутрішньополітичну ситуацію в інших країнах Балтії та їх міжнародні відносини.
За даними перепису 2011р., литовці складають більшість у всіх районах республіки (в більшості районів - понад 80%), за винятком Шальчинінкайського та Вільнюського, де переважають етнічні поляки . Така однорідність етнічного складу зумовлює відносно незначну вагу міжнаціональних проблем у житті кра¬їни, хоча вони існують: наприклад, поляки вимагають культурної автономії, зокрема права на польське напи¬сання власних імен і прізвищ у документах, двомов¬них назв вулиць, населених пунктів і вивісок у місцях компактного проживання.
Литва приділяє велику увагу збереженню мови як важливої складової національної ідентичності. Закон Литовської Республіки "Про державну мову", як і її Конституція, проголошує державною литовську мову. Інші мови не мають офіційного статусу.

Згідно з законом, литовською мовою ведеться діло-водство, облік, звітність, документація всіх інституцій, установ, підприємств та організацій, а також листу-вання між державними інституціями та інституціями місцевого самоврядування, установами, підприєм-ствами та організаціями; здійснюються усі угоди між юридичними та фізичними особами; ведуться судові процеси (особам, що нею не володіють, надаються безкоштовні послуги перекладача); проводяться офі-ційні заходи (сесії, з'їзди, збори, засідання, наради тощо), що організуються державними інституціями та інституціями місцевого самоврядування, державними установами, підприємствами .
Держава гарантує право на одержання загальної, професійної, вищої освіти державною мовою на всій своїй території. При цьому існують школи національ¬них меншин, де литовська мова викладається лише як предмет. Однак передбачається впровадження в них викладання литовською мовою також історії та географії.
Аудіовізуальні програми, кінофільми, що демон-струються публічно, повинні перекладатися держав-ною мовою або супроводжуватися литовськими суб-титрами (водночас на радіо та телебаченні існують передачі мовами національних меншин - білоруською, польською, російською, українською).
Керівники, службовці та посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування, установ, служб, керівники, службовці, посадові особи поліції, правоохоронних служб, закладів зв'язку, транспорту, охорони здоров'я, соціального захисту і т.п. повинні знати державну мову відповідно до категорій знання мови, встановлених урядом.
Закон передбачає піклування держави про престиж правильної литовської мови, створення умов для збе¬реження її норм, особистих імен, топонімів, діалектів, письмових пам'яток; забезпечення матеріальної бази для функціонування державної мови; здійснення все¬бічної підтримки дослідженням у царині литовської мови як пріоритетній галузі науки.
Контроль за виконанням закону покладається на Мовну інспекцію Державної комісії литовської мови .
Державна комісія литовської мови визначає напрями та завдання опіки державної мови, встановлює і апробує її норми. Членів Комісії у складі 17 осіб призначає Сейм Литовської Республіки. 15 з них представляють універси¬тети, Інститут литовської мови та інші установи.
Комісія розглядає проекти законів, пов'язаних з мов¬ною політикою і які стосуються державної мови, і подає рекомендації Сейму або уряду. Згідно з рішенням Кон-ституційного суду, Сейм не може ігнорувати пропозиції Комісії, якщо вони стосуються використання мови.
У період між засіданнями Комісії постійно працюють комісії з термінології, граматики, вимови, прізвищ та імен, інформаційних технологій. Важливим напрямом діяльності Комісії є сприяння поширенню литовської мови в інформаційній сфері. З цією ж метою Міністер¬ство зв'язку Литви реалізує програму "Литовська мова в інформаційному суспільстві".
У Литві створено Державний банк термінів, до якого включаються лише ті терміни, що були апробовані Комі¬сією, і саме вони повинні використовуватися в офіційному слововжитку.?
Згідно з Законом "Про суспільну інформацію" від
2 липня 1996р., публічна інформація готується і поши-рюється державною або іншою мовами з дотриманням Закону "Про державну мову" і постанов Державної комісії литовської мови. Передачі, що транслюються не литовською мовою, повинні перекладатися або йти
3 субтитрами (виняток становлять навчальні, святкові, спеціальні програми та передачі, а також програми і передачі іноземних держав і тих, що призначені для національних меншин). Частку останніх у кожному конкретному випадку (під час видачі ліцензії на мов-лення) визначає Комісія з радіо і телебачення Литви із урахуванням потреб національних меншин .
За даними перепису населення 2011р., 98% жите¬лів Литви назвали рідною одну мову, з них 85,4% - литовську. Більшість представників найбільших етнічних груп назвали рідною мову свого етносу: 99,2% литовців, 77,1% поляків і 87,2% росіян .
Важливу частку національної ідентичності в Литві складає історична пам'ять. У литовців, які створили власну державність ще у ХІІІ ст., вона є досить гли-бокою, але, як і в українців, досить контроверсій- ною, оскільки на значну частину литовської історич¬ної спадщини можуть претендувати білоруси (які складали більшість населення Великого князівства Литовського) і поляки (які політично та культурно домінували в Речі Посполитій після Люблінської унії 1569р.).
На цей час головними темами політики пам'яті є період радянської і німецької окупації та литовський рух опору. За заперечення факту окупації Литви перед¬бачена кримінальна відповідальність - ув'язнення до трьох років. Героїзація руху опору є важливим напря¬мом політики пам'яті. В Литві поширеною є думка, що саме його масовість і організованість не дозволили радянській владі змінити етнічний склад країни шля¬хом переселення до неї жителів інших регіонів СРСР, як це було зроблено в Латвії та Естонії.
У Литві існує Центр дослідження геноциду та Резистенції жителів Литви . До 16 липня 1993р. це був Державний центр дослідження геноциду жите¬лів Литви (створений постановою Сейму Литовської Республіки від 29 жовтня 1992р. з метою збереження, опрацювання і вивчення "архівів усіх спецслужб, репресивних структур і Комуністичної партії Литви"). При Центрі діє Музей жертв геноциду.
У 1998р. при Центрі був заснований Фонд дослід-ження геноциду і резистенції жителів Литви, під¬тримки та увічнення пам'яті жертв. Фонд надає мате¬ріальну допомогу жертвам репресій і учасникам руху опору, фінансує програми з увічнення їх пам'яті. Діяльність Центру, крім його статуту, регулюється окремим Законом "Про Центр дослідження геноциду і резистенції населення Литви" від 5 червня 1997р.
На відміну від колишніх радянських республік, а нині незалежних держав, для Польщі, як і інших постсоціа- лістичних країн, не були настільки актуальними про-блеми утисків, зменшення чисельності або й геноциду корінної нації, захисту національної мови та культури. Втім, питання захисту польської мови вважається важливим засобом збереження національної ідентич-ності та розвитку національної культури. Це випливає з тексту преамбули до Закону "Про польську мову" від 7 жовтня 1999р. (Пііа^а о ]%гуки роїШт), де міс¬тяться наступні положення, що зумовили необхід¬ність прийняття цього акта:
• польська мова є основним елементом націо-нальної ідентичності і надбанням національної культури;
• існує історичний досвід, коли боротьба загарб-ників та окупантів з польською мовою була знаряддям денаціоналізації;
• існує необхідність захисту національної ідентич-ності в процесі глобалізації;
• польська культура є внеском у розбудову спільної культурно різноманітної Європи, і збереження та розвиток цієї культури є можливими лише через захист польської мови;
• захист польської мови є обов'язком усіх органів і публічних інституцій Республіки Польщі та її жителів .
Одним з важливих чинників формування сучас¬ної польської ідентичності є історична пам'ять. Польському суспільству за відносно короткий істо-ричний період неодноразово доводилося коригувати уявлення про себе, звертаючись за підтвердженням нових поглядів до минулого.
У різні періоди становлення й розвитку сучасної польської нації актуалізувалися різні періоди націо-нальної історії, в інтерпретації яких шукали відпо¬відей на проблеми сьогодення. Зокрема, перед пост- соціалістичною Польщею стояли наступні завдання, що вимагали звернення до новітньої історії:
• довести світові відданість європейській ідеї, тобто готовність держави та суспільства до вступу до НАТО та ЄС;
11 березня 2006р. була підписана декларація про спів¬робітництво між Центром дослідження геноциду і резистенції жителів Литви і Центром дослідження українського визвольного руху.

• зв'язати минуле з сучасним, тобто довоєнну та постсоціалістичну Польщу, що вимагало визна-чення ставлення до повоєнного минулого;



• визначити ставлення до проблем історичного минулого у відносинах із сусідніми народами, з яких деякі щойно отримали/відновили свою державність;
• врешті-решт, окреслити контури сучасної поль¬ської ідентичності.
Хоча "історична політика" ("роїііука кіьіогусгпа") була офіційно визнана одним з напрямів державної політики лише у 2005р., після приходу до влади партії "Право і справедливість", реально вона має в Польщі давні традиції і добре забезпечена інституційно.
Інститут був створений як державна установа 18 грудня 1998р. Об'єктом його багатобічної діяльності стали зло¬чини проти польського народу, скоєні в період з 1 вересня 1939р. до 31 липня 1990р.
Інститут займається обліком, збором, зберіганням, опрацюванням і публікацією документів польських орга¬нів безпеки комуністичних часів, а також органів безпеки Третього Рейху та СРСР, що стосуються злочинів проти польських громадян нацистського та комуністичного режимів, інших злочинів проти миру, людства або воєн¬них злочинів, скоєних у зазначений період, розслідуван¬ням цих злочинів, люстрацією працівників органів безпеки та державної влади (за період 1944-1990рр.), просвіт¬ницькою діяльністю.
Складовими Інституту є Бюро з надання доступу та архівації документів, Бюро публічної освіти, Люстраційне бюро та Головна комісія з розслідування злочинів проти польського народу.
Філії Інституту створюються у містах, де знаходяться апеляційні суди. Хоча Інститут національної пам'яті фінан-сується з державного бюджету, згідно з законом про його утворення він є незалежним у своїй діяльності від органів влади. Його президент обирається і звільняється Сеймом за поданням Ради Інституту. Прокурорів Комісії з розслі¬дування злочинів проти польського народу і Люстрацій- ного бюро, які належать до складу Інституту, як і про¬курорів комісій і бюро, що належать до складу філій, призначає і звільняє Генеральний прокурор. Директора Комісії призначає і звільняє Президент Польщі за подан¬ням Генерального прокурора після консультацій з прези¬дентом Інституту національної пам'яті .
Крім академічних установ, у країні ще з повоєнних часів діяли такі державні інституції як Рада охорони пам'яті боротьби і мучеництва  і Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу - Інститут національної пам'яті . Нині головною дер¬жавною інституцією Польщі у цій сфері є Інститут національної пам'яті.
У 1991р. була створена Установа у справах комба¬тантів і репресованих осіб, яка ставила своїми голов¬ними завданнями: забезпечення комбатантам і репре¬сованим особам належної пошани, допомоги й опіки; збереження і поширення традицій боротьби за сувере¬нітет і незалежність Польщі .
Згідно з Законом про комбатантів, а також осіб, що стали жертвами воєнних і повоєнних репресій, комба¬тантами вважаються, зокрема ті, хто служив у: Війську Польському або польських військових формуваннях при арміях союзників під час Другої світової війни; підпіль¬них формуваннях і партизанських загонах у 1939-1945рр.; арміях союзників і союзницьких організаціях руху опору у 1939-1945рр. (за винятком Народного комісаріату внут¬рішніх справ СРСР та інших спецслужб, що діяли проти польського народу); підпільних військових формуваннях з кінця війни до кінця 1956р., а також ті, хто брав участь у боях з Українською повстанською армією .
Таким чином, комбатантами були визнані й колишні бійці Армії Крайової, офіційне ставлення до яких у соціа¬лістичній Польщі було приблизно таким самим, як у СРСР до УПА.
Серед неурядових організацій потрібно відзначити Центр "Карта". Він виник у 1982р., спочатку як редак¬ція однойменної підпільної газети (а згодом альма¬наху). З 2004р. має статус неприбуткової благодійної організації, яка займається документуванням та опри¬людненням матеріалів щодо новітньої історії Польщі та Центрально-Східної Європи.
Центр збирає та систематизує документи за такими напрямами: Східний архів - присвячений долям поль¬ського населення і людства на східних теренах Другої Речі Посполитої після початку Другої світової війни; Архів опозиції - присвячений суспільному спротиву та опозиції проти влади у 1944-1989рр.; Архів "близької історії" - містить конкурсні роботи учнів шкіл вищого ступеня (ропагідітпащІпусії), в яких описуються події, що відбувалися в різних регіонах Польщі протягом ХХ ст.; Архів фотографії - містить понад 190 тис. фотографій за період 1890-1990рр.; Архів усної історії - містить понад 2 500 звуко- та відеозаписів за період 1987-2007рр.
Засоби популяризації зібраної і дослідженої інфор¬мації надзвичайно різноманітні. У 2005р. Центром був створений Інтернет-портал "Вчитися історії", присвяче¬ний історії Польщі та її сусідів у ХХ ст. Також діє пор¬тал "ХХ сторіччя" і видається історичний квартальник "Карта".
Прикладом міжнародної співпраці стала започатко¬вана в 1992р. програма "Спільне місце - Східна Європа", в якій, крім Центру, беруть участь товариства "Меморіал" України та Росії, а також організації з Білорусі, Литви, Болгарії, Чехії та Словаччини .
У 2006р. за ініціативою Центру у Варшаві був створе¬ний "Будинок зустрічей з історією" - культурна інститу¬ція, що з метою популяризації новітньої історії органі¬зовує виставки, покази документальних і художніх фільмів, дискусії, конференції, освітні програми, мис¬тецькі інсталяції, театральні вистави тощо .
У грудні 2007р. за дорученням Сенату Польської республіки Центром "Карта" була підготовлена експер¬тиза діяльності державної влади в царині внутрішніх і міжнародних проблем, пов'язаних з новітньою історією. Цей документ розцінювався як спроба формулювання згаданої політики.
Загалом, для політики пам'яті Польщі завжди було характерне культивування образів героїзму та мучеництва, що відповідає трагічній історії країни у ХІХ ст. (поразки повстань 1831р. і 1863р.) і особливо у ХХ ст., коли обидва образи найбільш яскраво втіли¬лися у Варшавському повстанні 1944р. Однак остан¬нім часом під впливом ідеології партії "Право і спра¬ведливість" цей напрям став основним .
При цьому, слід вважати позитивним те, що полі-тика пам'яті в Польщі все ж таки не монополізована ні владою, ні будь-якою партією і залишається пред-метом досить жвавих дискусій у громадських та екс-пертних колах . Це зменшує (хоча й не усуває) загрозу "індоктринації" суспільної свідомості певними ідео- логізованими трактуваннями новітньої історії.
Одним з важливих засобів підтримки історич¬ної пам'яті і зміцнення національної ідентичності в Польщі завжди був кінематограф (можна згадати кла¬сичні екранізації історичних творів Г.Сенкевича та С.Жеромського ще в соціалістичні часи). І нині зйомки фільмів на історичну тематику мають пріоритетну під¬тримку з боку Польського інституту кіномистецтва та Міністерства культури .
Говорячи про польську "історичну політику" в кон¬тексті українських інтересів, потрібно пам'ятати, що деякі її напрями періодично стають "каменем споти¬кання" в українсько-польських відносинах.
Одним з важливих чинників формування сучасної румун¬ської ідентичності є історична пам'ять. Експерти відзнача¬ють її складність і багато¬шаровість, зумовлену супере¬чливістю і драматичністю румунської довоєнної та воєнної історії: "У 1990 році румунське суспільство виглядало як зріз різних гео-логічних епох. Ще були живі легіонери, прибічники Кароля ІІ, шанувальники короля Міхая та апологети Антонеску. Існували адепти Георгіу-Дежа, Чаушеску і прихильники Ілієску з пам'яттю про "комунізм з людським обличчям" між 1964 та 1971 роками"  .
Тому в Румунії, на відміну від деяких інших пост- соціалістичних і пострадянських країн, зв'язати сьогодення з докомуністичним минулим виявилося значно важче. Якщо політика пам'яті у країнах Балтії і Польщі полягала, переважно, у зведенні рахунків з тоталітарними режимами, жертвами яких ці країни стали під час Другої світової війни і після неї, то в Румунії ситуація виглядала набагато складнішою. Адже до 1944р. ця країна була союзницею нацист-ської Німеччини, довоєнні роки в її історії були позначені гострими політичними конфліктами та проявами насильства, що ускладнювало для суспіль-ної свідомості ідентифікацію сучасної Румунії з дер-жавою того періоду.
Утім, певний час злочини, скоєні радикаль¬ними націоналістичними організаціями та режимом І.Антонеску, в т.ч. й на територіях, окупованих румун¬ською армією в роки Другої світової війни, не знахо¬дили однозначної оцінки в румунській громадській думці. Травматичний досвід останнього періоду прав¬ління Н.Чаушеску (1980-1989рр.) призвів до того, що в суспільній свідомості саме комуністичний період став виглядати найбільш драматичним і "похмурим" у новітній румунській історії.
На його тлі довоєнні часи виглядали привабли-вішими, ніж вони були в дійсності. З іншого боку, в суспільній свідомості в перші післяреволюційні роки відбувалася певна ідеалізація як легіонерського руху - "виразника та захисника румунських націо¬нальних ідеалів", так і І.Антонеску - "патріота і борця проти більшовизму"  . Останньому навіть ставили пам'ятники і називали його іменем вулиці.
Ситуація змінилася у жовтні 2004р., коли за ініці-ативою "лівого" Президента І.Ілієску була створена міжнародна комісія з вивчення Голокосту в Румунії, яку очолив відомий громадський діяч і письменник, лауреат Нобелівської премії Е.Візель.
Доповідь комісії розкрила масштаб насильства проти євреїв і циган у Румунії та на окупованій румун-ською армією території під час Другої світової війни та засвідчила злочинний характер режиму, що пра¬вив країною в той період. Логічним підсумком цього напряму румунської політики пам'яті став Закон "Про внесення змін і доповнень до надзвичайної постанови Уряду "Про заборону організацій та символів фашист-ського, расистського і ксенофобського характеру, а також пропаганди культу осіб, винних у скоєнні злочинів проти миру та людяності", прийнятий 30 липня 2015р.
Особливий резонанс викликали формулювання Закону, які стосувалися:
• визначення Голокосту в Румунії ("Під Голокостом на території Румунії розуміються систематичні переслідування та знищення євреїв і циган, під¬тримувані румунською владою і державними інституціями, на підпорядкованих їй територіях у період 1940-1944 років");
• оцінок легіонерського руху ("Під легіонерським рухом розуміються фашистські організації в Руму¬нії, які діяли у період 1927-1941 років під назвами "Легіон архангела Михаїла", "Залізна гвардія" і "Партія "Все для країни"), згідно з якими "легіонер¬ські організації" прирівнювалися до "фашистських, расистських і ксенофобських".
Цей закон у деяких ЗМІ назвали "антирумунським", "останнім чаушистським законом", "замахом на національну пам'ять". У клерикально-консервативних колах він отримав назву "антилегіонерського" і був оха¬рактеризований як "фронтальна атака на національну пам'ять про героїв і мучеників - антикомуністів". Нагадувалося, що легіонери піддавалися жорстоким репресіям і при королі Каролі ІІ, і при І.Антонеску, і при комуністах, тобто виглядали ідеальними жерт¬вами боротьби за національну ідею. Вказувалося також, що закон завдає удару по румунській куль¬турі, оскільки членами легіонерського руху були такі видатні її представники як М.Еліаде та Е.Чоран .
У 2006р. за ініціативою "правого" Президента Т.Бесеску була створена президентська комісія з вивчення комуністичної диктатури в Румунії. Вона також підготувала доповідь, подану Парламенту 18 грудня 2006р., в якій комуністичний режим харак-теризувався як "нелегітимний і злочинний". Доповідь також містила рекомендації, зокрема щодо необхід-ності подальшого дослідження цього періоду румун-ської історії і правового реагування на факти конкрет-них злочинів, пов'язаних з функціонуванням згаданого режиму.
Головною державною установою, що проводить такі дослідження, є Інститут розслідування кому-ністичних злочинів та пам'яті румунської емігра- ції . Діяльність Інституту присвячена "аналізу при¬роди, цілей та наслідків тоталітаризму в Румунії у 1945-1989рр., а також пам'яті про цей режим у румун-ській еміграції та в посткомуністичний період".
Інститут також ставить за мету вивчати "інтелектуальні джерела комуністичної доктрини, генеалогію тоталітарної думки і практик, структури Комуністичної партії до і після 1945р., інституційне визначення колишньої Секурітати, як і репресивних механізмів у соціалістичній Румунії", "дослі¬джувати організацію і функціонування інститутів, відпо¬відальних за встановлення та увічнення комуністичного режиму", "ідентифікувати риторику і пропаганду кому¬ністичної ідеології в галузях, що мають публічний вплив, таких як кінематограф, телебачення, пластичні мистецтва, музика тощо", "вивчати вплив комуністичної ідеології і практики та урбаністичну політику у 1945-1989рр. у галу¬зях освіти, архітектури, спадщини, образотворчих мис-тецтв", "аналізувати коротко- та довготерміновий вплив економічної, екологічної і соціальної політик, ініційованих комуністичним режимом".
До завдань Інституту належить підготовка матері¬алів для слідства та люстрації: він має "збирати дані, документи і свідчення стосовно всіх дій, що призвели до порушення прав і свобод людини під час комуніс¬тичного режиму, базуючись на цьому, попереджати слідчі органи, не зважаючи на час та обставини, за яких ті дії були вчинені; викривати членів партії, військових, цивільних і посадових осіб, які активно діяли в репресивній партії і державній системі; ідентифікувати зловживання та злочини, скоєні або інспіровані згаданими вище особами". Крім цього, Інститут займається науковою і просвітницькою діяльністю у своїй царині .
Отже, пам'ять про комуністичний режим та його попередників навряд чи можна розглядати як об'єднавчий чинник для румунського суспільства, хоча її актуалізація є необхідною для подальшого просування країни на шляху демократії та засвоєння європейських цінностей. Однак на цю роль може пре¬тендувати пам'ять про пакт Молотова-Ріббентропа, внаслідок реалізації секретних протоколів до якого Румунія втратила значну частину своєї території, а також спогади про страждання румунських гро¬мадян внаслідок дій Червоної Армії та радянських спецслужб у 1940-1941рр. і після 1944р.
Так, 1 квітня 2011р. було оголошене Національним днем пам'яті румунів, що стали жертвами різанини в селі Біла Криниця (рум. Рапґапа АІЬа), депортацій, голодомору та інших репресій тоталітарного режиму в Північній Буковині та Бесарабії.
Біля села Біла Криниця (нині Чернівецька область, Україна) у квітні 1941р. радянськими прикордонниками була вбита група місцевих жителів, які намагалися втекти з СРСР до Румунії. У румунській історіографії прийняте число загиблих - 3 000, хоча називаються й цифри від 7 до 15 тис.
У квітні 2016р. в Європарламенті була відкрита виставка "Різанина у Финтина Албі. 75 років - прихована сторінка історії". На її відкритті румунський депутат Євро- парламенту З.Мурешан порівняв цей злочин з "різаниною польської еліти в Катині". Цей захід викликав негативну реакцію у Росії . Таку ж реакцію з боку МЗС РФ викли¬кала й відкрита в січні 2016р. в Бухаресті виставка, при¬свячена депортації до СРСР трансільванських німців у січні 1945р.
Значний об'єднавчий потенціал у Румунії, як на рівні політикуму, так і на рівні суспільства, мають також ідеї єдності румунської нації попри державні кордони та відмінності в самоідентифікації різних груп, які розглядаються як її потенційні складові, і від¬новлення "Великої Румунії" у кордонах до 28 червня 1940р.
Найбільшою із згаданих груп є молдавани. Юніоністські тенденції, важливим елементом яких є заперечення самобутності молдавського народу та молдавської мови, стимулюються румунською владою як у самій Молдові, так і в Україні, де існує чисельна молдавська меншина. Можна згадати протести румун¬ського МЗС з приводу внесення "молдаван" до пере¬ліку національних груп під час українських переписів населення. 24 лютого 2014р. МЗС Румунії виступив із заявою з приводу можливого скасування Закону України "Про засади державної мовної політики", у якій, зокрема, висловлювалося занепокоєння з приводу визнання українським законодавством окре¬мої молдавської мови.
Згідно з поправками до румунського закону про громадянство від 29 жовтня 2009р., останнє можуть отримати за спрощеною процедурою особи, які наро¬дилися на території, що була частиною Румунії з 1918р. до 1940р., а також їх родичі до третього покоління . Таким чином, Румунія фактично поширює своє гро¬мадянство на території України (Північна Буковина та Південна Бессарабія), Молдови та деяких інших країн. Підтримку ідеї "Великої Румунії" можна вважати ста¬лою тенденцією румунської політики, яка має під¬тримку в суспільстві. Згідно з даними соціологічних опитувань, у 2012р. 86% жителів Румунії підтримали б об'єднання їх країни з Молдовою .
8 травня 2013р. румунський Парламент за ініціа-тиви Демократичної ліберальної партії ухвалив Закон, згідно з яким романомовні балканські народи (ару- муни, істрорумуни, мегленорумуни, молдавани, влахи та ін.) визнаються представниками єдиного румун¬ського етносу. Вони отримали назву "румуни звіду¬сюди" (Котапіі йе Ргеґиґіпйепі).
За словами міністра закордонних справ Румунії Б.Ауреску, румуни "існували протягом тривалого часу під різними назвами. Всі вони відображають одне й те саме коріння, ту саму культуру, ту саму мову, ту саму духо¬вність: румунізм. Отже, ми проти будь-яких спроб перепи¬сати нашу історію таким чином, аби вплинути на священ¬ний принцип самоуправління та ідентифікації і накласти різні ідентичності для тих, хто відчувають себе румунами та заявляють про свою належність до румунської куль¬тури й духовності" .
"Румуни звідусюди" стали об'єктами державної політики ще до того, як вони набули законодавчого визначення у правовій базі Румунії. Їх справами опі-куються, зокрема, Департамент політики відносин з румунами звідусюди при Міністерстві закордонних справ (Берагґатепґиі РоІНісі репґги Кеіаґіа си Котапіі йе РгеШіпйепі)5і і неурядова Національна фундація для румунів звідусюди, заснована 20 квітня 1999р. Робота з їх культурної інтеграції є одним з напрямів діяльності Міністерства національної освіти і науко¬вих досліджень Румунії.
На цей час національне об'єднання і відновлення "Великої Румунії" може розглядатись як консолідуюча ідея для румунського суспільства, пов'язана з більш глибокими спогадами про майже двотисячолітню історію формування румунського етносу .
У К А З П Р Е З И Д Е Н Т А У К Р А Ї Н И
№534/2016
Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері
З метою сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, визначення пріоритетних заходів з вирішення цих питань, а також забезпечення взаємодії державних органів з організаціями громадянського суспільства з реалізації таких заходів постановляю:
1. Звернутися до державних органів, органів місцевого самоврядування стосовно визначення одним із пріоритетів їх діяльності забезпечення вжиття заходів щодо зміцнення національної єдності та консолідації українського суспільства, взаємодії з організаціями громадянського суспільства.
2. Кабінету Міністрів України:
1) розробити у тримісячний строк за участю представників державних органів та органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства, із залученням провідних вітчизняних вчених і міжнародних експертів та затвердити комплексний план заходів щодо зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства та підтримки ініціатив громадськості у цій сфері, передбачивши, зокрема:
проведення систематичних досліджень суспільних процесів та громадської думки з актуальних питань, що стосуються зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства, можливих загроз цим процесам, розроблення на основі аналізу та оцінки таких досліджень пропозицій для органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування щодо вирішення проблемних питань, що виникають у цій сфері;
вироблення дієвого механізму отримання, у тому числі із залученням міжнародних інституцій, інформації про факти порушення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях, оперативного реагування на такі факти, привернення уваги до них міжнародної спільноти;
вжиття заходів щодо розвитку міжрегіонального співробітництва з реалізації економічних, соціальних, освітніх, туристичних, інформаційних та інших проектів, у тому числі культурно-мистецьких, зокрема, підтримки загальноукраїнського проекту культурної інтеграції "Український Донбас";
забезпечення підтримки, у тому числі шляхом надання грантів, проведенню наукових досліджень, реалізації науково-популярних, інформаційних та інших проектів, спрямованих на відновлення і збереження історичної пам'яті Українського народу, зміцнення національної єдності, консолідацію українського суспільства;


створення тематичного веб-ресурсу для поширення інформації про історію Українського народу, досягнення наших співвітчизників та їх внесок у розвиток світової цивілізації, сучасні події в Україні, а також про заходи, що здійснюються для зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства, національно-патріотичного виховання громадян, подолання існуючих стереотипів та пропагандистських міфів, спрямованих на руйнування єдності Українського народу;
організацію проведення серед учнів, студентів, молодих учених конкурсів робіт, у тому числі науково-дослідницьких, курсових, дипломних, наукових робіт, присвячених темам звитяг Українського народу у боротьбі за волю і незалежність, історії державних символів України, національно- патріотичного виховання, зокрема щодо розроблення сценаріїв для театральних постановок та радіовистав, створення короткометражних фільмів, соціальної реклами, інших тематичних мистецьких, медійних, освітніх та наукових проектів, а також сприяння поширенню робіт лауреатів таких конкурсів;
опрацювання питання щодо надання державної підтримки створенню та розповсюдженню національних фільмів історико-патріотичного змісту;
залучення представників української громадськості за кордоном та організацій закордонних українців до підготовки та проведення заходів, спрямованих на зміцнення національної єдності та консолідацію українського суспільства;
вирішення в установленому порядку питання фінансування відповідних заходів;
2) забезпечити врахування під час розроблення проекту Державної цільової програми "Відновлення та розбудова миру в східних регіонах України" заходів щодо:
вирішення першочергових питань життєзабезпечення громадян, які проживають на територіях Донецької та Луганської областей, звільнених внаслідок проведення антитерористичної операції, насамперед у населених пунктах, розташованих біля ліній зіткнення;
забезпечення навчальних закладів, розташованих на відповідних територіях, педагогічними та науково-педагогічними працівниками, зокрема у галузях суспільних і гуманітарних дисциплін, передбачивши вирішення в установленому порядку питань щодо надання таким працівникам житла, компенсації їм матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;
забезпечення доступу населення до об'єктивної інформації про події в Україні та світі, розповсюдження матеріалів, спрямованих на протидію інформаційній війні Російської Федерації проти України;
3) розробити із залученням представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства, експертів, учених та затвердити у тримісячний строк план заходів з розвитку громадянської освіти в Україні на 2017-2021 роки, абезпечити в установленому порядку реалізацію відповідних заходів;
4) забезпечити взаємодію центральних та місцевих органів виконавчої влади з організаціями громадянського суспільства з метою підтримки ініціатив громадськості, спрямованих, зокрема, на:
поширення інформації стосовно інтеграційного курсу України в європейський політичний, економічний та правовий простір, євроатлантичний безпековий простір;
національно-патріотичне та військово-патріотичне виховання дітей і молоді, створення умов для їх розвитку як творчих особистостей;
розвиток взаємодії та спілкування дітей та молоді з різних регіонів, проведення ними спільних медійних, культурних, освітніх та інших заходів;
розширення сфери застосування української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності;
створення умов щодо оздоровлення та літнього відпочинку в інших регіонах України дітей та молоді, які проживають на територіях Донецької та Луганської областей, що зазнали негативного впливу внаслідок збройного конфлікту;
розвиток волонтерського руху;
проведення інформаційної та роз'яснювальної роботи стосовно подолання історичних та розвінчування сучасних пропагандистських міфів.
2. Кабінету Міністрів України, органам виконавчої влади:
1) забезпечувати підтримку громадських ініціатив щодо проведення за участю учасників антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, волонтерів, внутрішньо переміщених осіб міжнародних, всеукраїнських та місцевих заходів національно-патріотичного змісту, у тому числі спрямованих на утвердження національно-патріотичної свідомості дітей та молоді, ушанування героїв боротьби Українського народу за незалежність і територіальну цілісність, популяризацію національної духовно-культурної спадщини, розвиток мережі військово-патріотичних клубів;
2) уживати заходів щодо інформаційного висвітлення заходів щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, розвитку міжрегіонального співробітництва.
3. Обласним, Київській міській державним адміністраціям:
1) розробити у двомісячний строк після затвердження Кабінетом Міністрів України комплексного плану заходів щодо зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства та підтримки ініціатив громадськості у цій сфері і забезпечити реалізацію відповідних регіональних планів заходів;
2) сприяти реалізації всеукраїнських і регіональних громадських ініціатив, спрямованих на зміцнення національної єдності, утвердження патріотизму, відновлення і збереження національної пам'яті, розвиток національної свідомості, популяризацію духовно-культурної спадщини Українського народу, міжрегіональне співробітництво.
4. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент П.ПОРОШЕНКО 1 грудня 2016 року

Підготувала Шевченко Тетяна



Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі