вівторок, 2 червня 2015 р.

Cамоідентіфікація європейців

На шляху поширення наднаціональної, загальноєвропейської самоідентифікації виникає безліч перешкод. Жителям континенту ближче ідея «Європи регіонів», ніж ідея «єдиної європейської нації». Для громадянської ідентичності середньостатистичної людини характерна, крім усього іншого, розділена лояльність - множинність форм самоідентифікації. Склалася ціла ієрархія народів, до яких люди себе зараховують: народ свого міста чи селища, своєї провінції, країни в цілому; нерідко народ того міждержавного об'єднання, в яке входить країна, де живе людина. Звернемося до Європи. В ряду просторових спільнот самоідентифікація європейців може здійснюватися на трьох основних рівнях - національно-державному, наднаціональному та локальному. З якою територіальною спільністю найбільшою мірою співвідносять себе європейці в умовах передачі суверенних функцій національної держави вгору - наднаціональним структурам і вниз - локальним співтовариствам, що зараз відбувається? Окремо слід виділити «новоселів» континенту - іммігрантів, що представляють іншокультурні спільноти, насамперед мусульман, частка яких у загальному складі населення безперервно зростає.  
Тернистий шлях формування європейської самоідентифікації 
Для урядів і політичних сил європейських країн, які виступили рушійними силами інтеграційних процесів, конструювання європейської ідентичності ставало ключовою проблемою, найважливішою умовою ефективного функціонування Європейського союзу. Ця умова було необхідною для того, щоб уникнути фрагментації і конфліктів, забезпечити згоду і співпрацю. Щоб надбудувати європейську ідентичність над існуючими національними ідентичностями, безумовно, були об'єктивні передумови - насамперед спільність історичних доль народів континенту, їх соціокультурна близькість. Грецька і римська античність, епоха Просвітництва - це поняття європейської культури. З Європи по всьому світу поширювалися принципи захисту прав людини та демократичного державного устрою, ідеали громадянського суспільства. При створенні ЄС на європейську ідентичність вплинула загальна мета: ніхто не хотів допустити повторення жахів Другої світової війни. У колективній свідомості Європи, що складається з безлічі переплетених культурних та історичних аспектів, виділяються такі основні елементи, як мир, свобода і добробут.  Примітно, що неєвропейці найчастіше розглядають європейців як єдине ціле. «Ви, європейці», - так називають жителів Європи за її межами. Але при всьому цьому конструювання європейської ідентичності було і залишається вкрай складним завданням, враховуючи, що історично ідея наднаціональної спільності на масовому рівні не сформувалася. В історії Європи суперництво і війни переважали над формами колективної поведінки. Країни ЄС докладають великих зусиль для формування європейської ідентичності. Вперше це поняття було зафіксовано в копенгагенской «Декларації європейської ідентичності», прийнятій в 1973 р. Основними її елементами в Декларації були названі представницька демократія, верховенство закону, соціальна справедливість, економічний прогрес і права людини. Акцентувалися також спільні інтереси, зобов'язання і спадщина європейців. У Маастрихтському договорі тези копенгагенскої декларації були доповнені; зокрема, там підкреслювалася важливість проведення спільної зовнішньої політики. У договорі йшлося і про повагу Союзом національної самобутності країн-членів. Разом з тим часом самобутність окремих країн ігнорується. Так, в 2013 р голова Європейської ради Херман Ван Ромпей заявив, що ознакою нової Європи має стати ліквідація національної ідентичності. Х. Ван Ромпей виступив із закликом переосмислити сьогодення і майбутнє Євросоюзу як організації, що об'єднує безліч де-юре незалежних держав. За його словами, «постійне розширення змішує політичні та географічні ідентичності, а це в свою чергу перетворює європейський континент в універсальний дім для всіх». Усні заяви доповнюються безліччю практичних кроків по виробленню у громадян країн континенту почуття приналежності до спільного дому. З'явилися символи єдиної Європи - прапор, гімн. Для країн, що приєдналися до Шенгену, був створений безвізовий режим. На обкладинках закордонних паспортів громадян країн ЄС є запис про приналежність останніх до Європейського союзу. Була введена єдина європейська валюта, засновані єдині водійські права. Введено спільне свято - «День Європи», який відзначається 9 травня (в цей історичний день 1945 завершилася війна в Європі, а через п'ять років, в 1950 р, міністр закордонних справ Франції Р. Шуман виступив з заявою, в якій висунув ідею європейської інтеграції). Саме в травні великі і малі міста Європи стають майданчиками для народних гулянь, парадів, фестивалів і конкурсів. Жителі континенту певною мірою відчувають себе європейцями. 
В ряді країн - «новачків» Євросоюзу спостерігалася помітна диференціація під час різноманітних соціальних опитувань в країнах Євросоюзу. Вступ до ЄС позитивно оцінили лише 31% чехів, по 39% угорців і латишів, 41% словенців. У той же час 62% литовців, 55% румунів і стільки ж естонців, 53% поляків і 51% болгар позитивно поставилися до участі своїх країн до ЄС. Частка виступаючих «проти» в цих країнах порівняно невелика - відповідно, 8, 10, 9, 10 і 7%. Разом з тим в кожній з країн- «новачків» було багато респондентів, які оцінили вступ до ЄС як «ні добре, ні погано». Найчастіше ця категорія перевершувала інші, складаючи від третини до половини опитаних. У соціодемографичному плані до європейської самоідентифікації більш розташовані чоловіки, молодь, громадяни з більш високим рівнем освіти і доходів. Навпаки, люди менш забезпечені схильні вважати, що участь в ЄС не поліпшить їхнє становище. Характерний приклад: участь в ЄС позитивно оцінюють 67% управлінських кадрів і тільки 44% робітників і 41% безробітних. Розуміння того, що таке європейська ідентичність, помітно різниться у громадян країн, що входять і не входять в єврозону. Для громадян першої групи держав основним критерієм регіональної ідентичності є євро (51% відповідей). Далі йдуть «демократичні цінності та свобода» (43%), культура (26%) та історія (24%). Навпаки, громадяни країн, що не входять в зону євро, віддають пріоритет демократичним цінностям та свободам (36% відповідей), далі йдуть історія (34%), культура (28%) і лише потім євро (24%). Цікаво відзначити, що в країнах єврозони, найбільшою мірою уражених кризою, «репутація євро» в червні 2013 порівняно з червнем 2012 впала: в Іспанії та Греції на 9%, в Італії - на 7%, в Ірландії - на 6%. Частка жителів ЄС, які цікавляться його справами, відносно невелика - 43%. Ця обставина, однак, «не скасовує» тяги частини громадян Євросоюзу до розвитку загальноєвропейської ідентичності. Приблизно 72% респондентів згодні з таким твердженням: «Те, що об'єднує європейців, сильніше того, що їх роз'єднує». В ряду факторів, які могли б підсилити європейську ідентичність в повсякденному житті, опитані виділяють впорядковану систему соціального захисту (41%); право оселитися в будь-якій країні Європи і отримувати тут пенсію (34%); повсюдне визнання дипломів про закінчення навчального закладу (31%); створення європейських служб екстреного втручання для боротьби з природними катастрофами (24%); єдине посвідчення особи, яке доповнює національне (24%); право брати участь у виборах в країні - члені ЄС, де знаходишся, навіть якщо не є її громадянином (23%). Частина європейців вважають, що важливим кроком у плані посилення європейської ідентичності в найближчому майбутньому могло б стати обрання голови Єврокомісії прямим голосуванням. На думку 26%, цей захід «посилило б самовідчуття жителів союзу як європейців». Стільки ж респондентів вважають, що дане нововведення «посилить зв'язки між Європейським союзом та її громадянами». В останні десятиліття формуванню загальноєвропейського свідомості сприяють відсутність кордонів, можливість вільно переміщатися і краще пізнавати один одного. Окремо слід сказати про те, що європейська ідентичність формується також через неприйняття цивілізаційних особливостей інших регіонів світу, в негативній взаємодії з іншими культурами. Історично протиставлення себе «іншим» відігравало певну роль у розвитку у європейців почуття спільності. У ряді «антиреферентних груп» є і мусульманські країни, і держави комуністичного Сходу, і США (в останньому випадку європейська модель соціальної справедливості протиставляється моделі, що грунтується на індивідуалізмі). Принагідно зауважимо, що «вибудовування» європейської ідентичності в рамках бінарної конструкції «ми» - «вони» таїть у собі руйнівний потенціал, оскільки може обернутися «зведенням демаркаційної лінії, що відгороджує Європу від решти світу». На думку 44% опитаних європейців, їх співвітчизники відчувають себе європейцями більшою мірою, ніж десять років тому. Навпаки, 27% вважають, що в наявності зворотна тенденція. У першій групі переважають латиші, шведи (по 72%), естонці, поляки (68%), мальтійці (67%) і словаки (65%). У другій - греки (50% проти 18%, які дотримуються позитивної точки зору), британці (47 проти 36%) і французи (40 проти 36%). Європейці оцінюють свої можливості впливати на стан справ у цілому ЄС невисоко. Лише 39% респондентів погодилися з тим, що їх голос «береться до уваги». При аналізі відповідей на відповідне питання простежується вже відзначена тенденція: рівень оцінок вище середнього - у громадян найбільш розвинених країн об'єднання: Швеції (64%), Данії (62%), Бельгії (60%), Німеччини (52%), Нідерландів (49 %) і Фінляндії (43%). У цій же групі опинилися й оптимістично налаштовані жителі Хорватії (57%), що стала членом ЄС недавно. Нижче середнього рівень самооцінок в проблемних державах єврозони: Португалії (31%), Італії (30%), Іспанії (28%) і особливо Греції (18%), а також у країнах, що вступили в ЄС недавно: Чехії та Латвії (по 25 %), Естонії (27%), Румунії (33%) та Словаччині (34%). Разом з тим у Польщі, Болгарії та Словенії настрою більш оптимістичні (відповідно 46%, 41 і 40). До держав з низьким рівнем самооцінки відноситься (по вже названій причині) Великобританія (28%). У всіх випадках «голос, що приймається до уваги ЄС», оцінюється вище, ніж національний (середній показник - 62% відповідей). Але і в даному випадку різниця між розвиненими і проблемними країнами, з одного боку, і державами, що недавно вступили в ЄС, з іншого, - у наявності. Трохи менше половини жителів ЄС «повністю незадоволені» функціонуванням демократії в своїх країнах. Найбільше незадоволених в Португалії (86% відповідей), Греції (81), Іспанії (71), Італії (64), а також у Болгарії (75), Румунії (74), Словаччині (65), Литві (64), Чехії (61) і Угорщині (60%). У розвинених державах частка повністю незадоволених набагато нижче: у Данії - 11%, Швеції - 12, Фінляндії - 21, Бельгії та Німеччині - по 24%. У багатьох жителів Європи відданість загальноєвропейської ідеї або недостатньо розвинена, або відсутня взагалі. До числа найважливіших факторів, що ускладнюють формування наднаціональної ідентичності, слід віднести розмитість поняття. У суспільній думці континенту немає ясності щодо того, що таке Європа і що значить «бути європейцем». Так, багато незгодні з розширювальним трактуванням континенту як простору «від Атлантики до Уралу». Немає єдності і щодо того, чи слід вносити до спільноти європейських народів жителів Туреччини, тільки частково розташованої на європейському континенті. Для одних європейці - це жителі країн - членів Євросоюзу, інші ж зараховують до таких мешканців усіх держав, розташованих на території континенту. Серйозна перешкода на шляху формування європейської ідентичності - падіння впливу християнської релігії, яка могла б стати однією з фундаментальних «скреп» спільноти. Секуляризація масової свідомості жителів континенту підтверджується численними опитуваннями. Невипадково в проекті так і не прийнятої Європейської конституції було відсутнє положення про «християнське коріння Європи». Грає роль також культурний фактор: унікальність історичного досвіду різних держав і, що особливо важливо, стійка пам'ять про конфлікти, часом кровопролитні і які обернулись національними трагедіями для європейських народів. Культурній гомогенізації перешкоджає і ще одна обставина - мовна роз'єднаність. Адже мова - одна з головних змістотворних елементів ідентичності, через нього формується групова свідомість. «Проведемо уявний експеримент: якщо посадити в один човен п'ять жителів країн ЄС - німця, латиша, француза, поляка та румуна, які не говорять ні на якій іншій мові, крім національної, між ними навряд чи виникне соціальний зв'язок, а сприйняття один одного буде будуватися на дихотомії «я» і «чужі». Справді, мовна проблема є нерозв'язною проблемою «європейської ідентичності». Якщо еліти говорять між собою англійською мовою, це не означає, що соціальна інтеграція сталася між народами та європейськими націями. Безумовно, для формування почуття європейської ідентичності англійська може використовуватися в якості робочої мови. Але в цьому випадку англосаксонська культурна традиція стане домінувати в усьому ЄС, а це суперечить положенню про повагу Євросоюзом самобутності держав-членів. Негативно позначається на формуванні загальноєвропейської ідентичності і вступ до ЄС нових членів, що ще більше розширює європейський простір і породжує нові конфлікти. Для країн Центральної та Східної Європи створення континентальної ідентичності зовсім не означає необхідність розчинитися в ній, відмовитися від ідентичності національної. Навпаки, розвиток обох ідентичностей розглядається як паралельні процеси. Ситуацію посилила глобальна фінансово-економічна криза, яка оголила глибоку нерівність між багатими і бідними державами. У нових умовах розвиток європейської ідентичності в єдиному ключі cтав неможливим. Слід підкреслити, що політична інтеграція країн, що входять в Євросоюз, досі не відбулася. Європейські держави не хочуть поступатися багатьма суверенними правами на користь наднаціональних структур. Гальмує інтеграцію і різноманітність форм політичного устрою. Так, співіснують парламентські та президентські республіки, конституційні монархії. Вони розрізняються і за партійними системам, і за формами політико-територіального устрою. Наднаціональні структури, за винятком Європарламенту, в очах європейців не є легітимними. Члени Європейської комісії призначаються національними урядами, Рада Європи - міжурядова установа. Європарламент - єдиний інститут, який обирається громадянами Європи, проте коло його повноважень і вплив обмежені. Всі ці інститути далекі від простих громадян, які найчастіше розглядають ці організації як технократичну бюрократію. Багато хто не сприймає систему управління ЄС як частину повсякденного життя. Відповідно, вибори до Європарламенту розглядаються як свого роду необов'язкове доповнення до виборів національних. Примітно, що вибори до Європарламенту, що відбулися в травні 2014, зафіксували зростання впливу євроскептиків - партій радикально-націоналістичного, регіонально-сепаратистського і популістського спрямування, розсіяних по різних фракціях і групах Європарламенту, а то і які не входять до жодного з зареєстрованих в ньому об'єднань. Євроскептики вимагають обмеження міграційних потоків, відновлення національних кордонів і повернення суверенітету, що має, передусім, висловитися у відмові від євро і проведенні самостійної національно орієнтованої економічної політики. Вони підняли тему зміцнення національної ідентичності народів, що входять в ЄС. У сукупності євроскептики зібрали 14,2% голосів, збільшивши своє представництво в порівнянні з виборами 2009 майже на 10%. Приріст голосів, поданих за партії (травень 2014), які виступають проти європейської ідентифікації, зафіксований у багатьох країнах. Великого успіху домоглися радикал-націоналісти з Данської народної партії (26,6%), що набагато перевершили показники 2009 (15,2%). Ривок зробив французький Національний фронт (з 6,5% в 2009 р до 24,9%). В Австрії помітно поліпшила показники Австрійська партія свободи (19,7% проти 13,1%), впритул наблизившись до правлячих соціал-демократичної та консервативної партій. У Фінляндії третіми стала партія «Справжні фіни».
 Електоральний ривок зробили невідомі з минулих виборів до Європейського парламенту «Шведські демократи» (9,7%) і грецька «Золота зоря» (9,3%). Деякі партії та рухи досягли успіхів, сконцентрувавши увагу електорату на темі перегляду відносин з ЄС. Так, в Італії «Рух п'яти зірок» набрав 21,1% голосів, поступившись лише соціалістам. Розгромна в лютому 2013 р у ФРН «Альтернатива для Німеччини» отримала підтримку 7% виборців. 
Національно-державна самоідентифікація як визначальний фактор 
Вибираючи між своєю країною та Європою в цілому, більшість європейців ставить на перше місце національний компонент, тобто вони вважають себе насамперед громадянами своєї держави. У ході соціальних обстежень респондентам було запропоновано відповісти на питання, ким вони бачать себе в найближчому майбутньому: громадянами своєї держави; громадянами своєї держави і європейцями; європейцями і громадянами своєї держави; тільки європейцями. Лише 3% відповіли, що бачать себе європейцями, в той час як 38% - тільки громадянами своєї держави. Серед прихильників змішаних форм самоідентифікації перші також опинилися в явній меншості: лише 7% опитаних бачили себе в найближчому майбутньому європейцями і громадянами своєї держави. Навпаки, 49% поставили на перше місце приналежність до своєї держави. Лідируючу позицію, причому з великим відривом від інших, серед народів, в яких поширена європейська самоідентифікація, займають люксембуржци - 10%. Якщо додати до цього 15% жителів цієї країни, які в змішаній формі самоідентифікації ставлять на перше місце європейську компоненту, то «європейців» там чверть. Лідируюче положення Люксембургу пояснюється тим, що у складі населення країни велика питома вага іммігрантів. Друге місце за поширеністю європейської самоідентифікації займають румуни (7%). Останнім часом багато громадян Румунії перетворилися на «кочівних іммігрантів», що переїжджають з однієї європейської країни в іншу. По 4% громадян, що ставлять на перше місце європейську компоненту, проживають в Італії та Іспанії. У більшості ж держав цей показник становить 2-3%. Якщо взяти сукупний показник осіб, які бачать себе в близькому майбутньому тільки громадянами своєї держави, а також громадянами своєї держави і європейцями, то в цьому відношенні лідирує Великобританія. Порядку 60% громадян цієї країни вважають себе «тільки англійцями», а ще 33% - «англійцями і європейцями». Великий цей показник також у Швеції (відповідно 42% і 52), Болгарії, Португалії (43% і 48 в обох випадках), Чехії (по 45%), Болгарії (47% і 42), Естонії (46% і 43), Польщі (33% і 56), Латвії (46% і 41), Литві (45% і 42). Розмірковуючи про ступінь поширення і вплив національно-державної самоідентифікації європейців, не слід забувати, що в умовах глобалізації роль і функції держави скорочуються. Глобалізація, так само як і індивідуалізація свідомості, які відбувається нині, ведуть до того, що європейці все менше пов'язують свої інтереси і потреби з розвитком держави, в якій вони живуть. Проте воно продовжує відігравати велику роль, в його розпорядженні залишаються основні механізми соціалізації особистості, насамперед система освіти. Не дивно тому, що національна самоідентифікація, як і колись, цементує європейські країни. Відданість нації - державі визначається трьома основними моментами: відчуттям того, що нинішнє покоління продовжує справу попередніх поколінь, спільною пам'яттю про колективну історію країни, а також почуттям спільної долі. Історичний досвід показує, що ці елементи об'єднують нації і дозволяють їм витримувати важкі випробування. Регіональна самоідентифікація, як конкурент національно-державної 
В рамках розділеної лояльності європейців їх національна ідентифікація все більше конкурує з ідентифікацією регіональною, відданістю своїй «малій батьківщині». У Європі традиційно високий рівень розвитку регіональної самосвідомості, особливо в поліетнічних країнах з федеративним типом державного устрою. У свідомості багатьох європейців загальнонаціональна ідентичність співіснує з регіональним патріотизмом. Так, для німців самоідентифікація з конкретною землею або містом означає більше, ніж з усією німецькою нацією. В іспанській державі автономій, що представляє собою унітарна держава з елементами федералізму, в міжгрупових відносинах особливо значущий рівень конкретного регіону. Національність тут ототожнюється саме з регіоном. В останні десятиліття регіональна самосвідомість зростає. Пояснень цьому декілька. Взяти хоча б політику ЄС. Принцип субсидіарності, покладений в основу його діяльності, передбачає, що управління здійснюється на можливо більш низькому рівні. Регіон - це дуже важливий елемент у багатошаровій структурі ЄС, оскільки рішення, на якому б рівні влади вони ні приймалися, реалізуються безпосередньо в тому чи іншому регіоні. Позитивна сторона субсидіарності - зміцнення автономії регіонів, підвищення якості регіонального управління. Своєрідність ситуації, однак, полягає в тому, що домагання частини жителів регіонів, і насамперед місцевих еліт, нерідко виходять далеко за рамки тієї ролі, яку відводять регіонам на рівні ЄС та національних урядів. Надані зверху повноваження часом тільки розпалюють апетити регіональних еліт, які заграють з місцевим електоратом, використовуючи популістські та демагогічні гасла. На руку їм грають побоювання частини населення регіонів втратити свою мову і традиції, розчинитися в безликому світовому середовищі. Радикально-націоналістичні партії «регіонального розливу» відіграють важливу роль у житті низки європейських країн. Регіональний націоналізм переростає в сепаратизм, а іноді і в тероризм. Можна сказати, що регіональний сепаратизм знаходить в епоху глобалізації друге дихання. Окремо слід відзначити той вплив, який чинить на розвиток регіонального націоналізму і сепаратизму надання незалежності Косово. Ця подія трактувалося багатьма країнами Заходу як безпрецедентна. Але що б не говорилося, для малих народів це, безперечно, прецедент. Вперше після 1945 р країни євроатлантичної спільноти визнали незалежність краю, який заявив не про національну, а про регіональну ідентичність. Надання незалежності Косово показало і умовність поняття «суверенітет» в сучасному світі, і можливість трансформації існуючої системи міжнародних відносин між суверенними державами в якусь іншу систему, де регіони можуть відігравати визначальну роль. Не дивно, що ця подія була з ентузіазмом зустрінута регіональними сепаратистами по всій Європі. В ієрархії переваг європейців регіональна самоідентифікація поступається національній зовсім небагато. Аналізовані нами обстеження виявили, що 91% жителів ЄС прив'язані до своєї країни, а 88% - до свого міста або селища; стільки ж - до своєї провінції (попутно зауважимо, що в цьому ряду відповідей прихильність до Євросоюзу виказали тільки 48% респондентів.) За середньостатистичними показниками ховаються серйозні відмінності. Найбільшою мірою прив'язані до своєї країни ніж до міста, селища або провінції мальтійці (95% проти відповідно 78 і 77), французи (92% проти 79 і 82), голландці (83% проти 70 в обох випадках), данці (98% проти 87 і 71) і шведи (94% проти 85 і 80). Майже порівну або порівну розподіляються ці показники серед австрійців (94% проти 93 в обох випадках), поляків (96% проти 95 в обох випадках), хорватів (91% проти 90 в обох випадках) і греків (у всіх випадках 94%). Разом з тим виділяється група держав, громадяни яких воліють регіональну ідентичність національної. Так, частка іспанців, що найбільшою мірою відчувають спільність зі своєю країною, становить 85%, а з містом, селищем або провінцією, відповідно, 91% і 87. Так само йде справа з італійцями (86% проти 90 і 87), румунами ( 90% проти 93 і 92), чехами (85% проти 86 в обох випадках). 
Проблеми самоідентифікації іншокультурних спільнот 
Звернемося до ще одного фактору, який здійснює великий вплив на формування спільної європейської ідентичності, - масовим міграційним потокам з країн колишнього «третього» світу. Ускладнення ситуації на континенті в етнічному, расовому та релігійному аспектах підточує культурно-цивілізаційну гомогенність західних суспільств і стає потужною перешкодою на шляху формування європейської ідентичності. Переселенці, прихильні цінностям і життєвим нормам незахідних цивілізацій, перетворюються на провідників інокультурного впливу. При цьому ступінь їх адаптації на «новій батьківщині» різна. Ряд етнічних меншин вельми успішно «вписуються» в європейські суспільства, зберігаючи власні традиції та національну ідентичність. Вони найчастіше безконфліктно співіснують з корінним населенням, залишаючись відособленими в соціально-культурному відношенні (наприклад, китайська та корейська громади). Складні йде справа з іммігрантами-мусульманами. Насамперед слід зазначити, що за поняттям «мусульмани» ховається зовсім не монолітна громада. Навпаки, мова йде про безліч громад, що розрізняються по ряду параметрів - географічних, мовних, професійних, ідеологічних та мають нерідко різні підходи до інтеграції. На відміну від інших переселенських потоків основу ідентифікації мусульман становить релігія, яка стверджує систему цінностей, які нерідко несумісні з західними. Розвиток в європейських суспільствах релігійного плюралізму, що дає ісламу можливість для затвердження його самобутності, проте викликає у частини мусульман почуття замішання і розчарування. Секуляризоване суспільство здається дивним і незрозумілим прихильникам ісламу, суть якого - у злитті релігії, держави і суспільства. Іслам -всеосяжна нерозчленована релігія - включає не тільки заповіді, а й норми поведінки, які регулюють спосіб життя мусульман в усіх його проявах. Тим часом у Європі виконання більшості таких норм і заповідей вступає в протиріччя з повсякденним життям корінного населення. Необхідність постійно перебувати на робочому місці заважає здійсненню п'яти обов'язкових протягом дня молитов; обмеження в їжі (заборона на свинину і спиртні напої) перешкоджає участі в звичайних для корінного населення формах дозвілля; трудовий графік не дозволяє дотримати пост під час рамадану (релігійний мусульманське свято). Мусульманам, основа буття яких - патримоніальна сім'я, де домінує воля батька, незрозумілий світ, де існує рівність статей, де жінкам гарантовано місце в публічній сфері, і вони можуть займати керівні пости. Мусульмани різко критикують характерні для західних суспільств гонку за матеріальними благами, «духовне падіння» суспільства споживання, розхитування структури сім'ї, відсутність повага до старших. Критичне ставлення до західних реалій особливо поширене серед чоловіків. Жінки ж у більшій мірі задоволені новим місцем проживання. Можливо, це пояснюється тим, що у жінок менше проблем з пошуками роботи. До того ж в силу більшої толерантності, притаманної жінкам взагалі, вони не сприймають ставлення до них корінних жителів так болісно, ​​як чоловіки. Саме для жінок характерна, насамперед, ломка звичних стереотипів мислення і поведінки. Відповідно до ісламської традиції жінка у всьому підпорядкована чоловікові: незаміжня - батькові та братам, заміжня - чоловікові. Її основними життєвими заповідями стають покірність і слухняність, вступ у шлюб (незаміжні жінки засуджуються) і відтворення потомства. Доля мусульманки - щоденні молитви, турбота про сім'ю, виховання дітей, передача мови і культурних традицій. В ході соціальної модернізації мусульманських країн в останні десятиліття ХХ - початку ХХI ст. роль жінки як зберігача ісламських традицій та ідентичності стала піддаватися сумніву. Однак на практиці їх участь у публічній діяльності залишалося незначною. У мусульманок, що перебралися на Захід, можливостей для досягнення економічної незалежності і свободи самовираження стає значно більше. Уже сам факт еміграції в чуже соціокультурне середовище розглядається ортодоксальними ісламістами як порушення традиційних культурних норм (втім, те ж поширюється і на чоловіків). Для мусульманок порушенням стає і необхідність працювати поза домом, виходити на вулицю однією. В даному випадку традиційні норми поведінки переселенок вступають у протиріччя з європейським культурним контекстом, в якому ролі чоловіків і жінок диференційовані в значно меншому ступені, ніж у мусульманських країнах. Виправданням роботи поза домом для оточуючих співвітчизників (і самовиправданням для жінки) стає необхідність підтримати родину (відсутність роботи у чоловіка, борги і т.д.). Ломкою традицій стає і те, що частина мусульманок на Заході перестає носити хіджаб, починає користуватися косметикою і т.д. Особливо сприйнятливі до західних цінностей молоді, освічені і незаміжні мусульманки. «Робота для них означає економічну незалежність, дає гарантію вільного розвитку особистості, незалежність від опіки чоловіки». Їх кредо - жіноча рівноправність. Вплив нового соціокультурного середовища не обійшло стороною і мусульман, які перебралися в Європу. Так, для чоловіка, який звик бути захисником і хранителем сімейного вогнища, погодитися з тим, що його дружина працює поза домом, - серйозна психологічна ломка, переосмислення традиційних уявлень про розподіл ролей у сім'ї. Не слід забувати, що в ортодоксальному мусульманському середовищі чоловік, нездатний забезпечити сім'ю, розглядається як невдаха. У Європі сформувався великий шар помірних мусульман, різною мірою інтегрованих в західні суспільства. Вони дотримуються законів країни, в якій живуть, засуджують тероризм. Експерти констатують все більше зближення способів життя вихідців з мусульманських країн і середньостатистичних європейців. Для багатьох мусульман, особливо другого і третього покоління, основною мовою спілкування стає мова країни проживання; їх переваги в їжі, одязі, музиці стають схожими на переваги європейців. Принципове значення має зміна характеру релігійності віруючих. Значна їх частина перестає відвідувати мечеті і дотримуватися релігійних обрядів. З'явилися світські мусульмани, які вважають можливим відмовитися від своєї віри. Виник євроіслам, представники якого сприйняли ліберально-демократичні цінності і ставлять питання про адаптацію окремих норм шаріату до європейських реалій. По суті відбувається трансформація ідентичності частини мусульман. Вони вважають себе одночасно представниками тієї чи іншої європейської країни і мусульманами, що не протиставляючи релігійну ідентичність національно-державній. Ці люди з подвійною ідентичністю готові прийняти громадянську модель політичної нації. Разом з тим в неоднорідній мусульманській діаспорі великим впливом користуються ісламісти. Вони «включені» в західні суспільства, оскільки володіють певним соціальним статусом і знають мову країни проживання, проте відкидають інтеграцію, виступаючи за ізоляцію від «безбожного суспільства» і життя за законами шаріату. Культурно-цивілізаційний розлом в сучасних європейських країнах посилюється розчаруванням багатьох європейців в ідеї мультикультурного суспільства, пропагованої протягом кілька десятиліть. Відповідно до цієї ідеї, етнокультурні та релігійні відмінності сприяють соціальному прогресу континенту. Серед корінного населення зростають ізоляціоністські настрої, які часто переростають у ксенофобію і націоналізм, посилюються позиції праворадикальних націоналістичних партій. Чітко виражене протистояння між прихильниками агресивно-націоналістичного підходу до «мусульманської проблеми» і прихильниками ліберально-толерантного ставлення до неї - ще один фактор, що утруднює формування спільної європейської ідентичності. 

Резюмуючи, підкреслимо, що на початку ХХІ ст. нація - держава в свідомості європейців, як і раніше, залишається вищим ступенем політичного життя. Разом з тим помітно посилюється регіональна самоідентифікація, в тому числі в її сепаратистської різновиди. На шляху ж поширення наднаціональної, загальноєвропейської самоідентифікації виникає безліч перешкод. У конкуренції національної, регіональної та наднаціональної самоідентифікацій основним суперником національно-державної самоідентифікації є регіональна. Жителям континенту ближче ідея «Європи регіонів», ніж ідея «єдиної європейської нації». Криза, європейської ідентичності, що розвивається, викликана внутрішніми причинами, вона не є наслідком «мусульманського фактора». Помірні мусульмани лояльні по відношенню до приймаючого суспільства і в тій чи іншій мірі здатні інтегруватися в нього.

 Нерідко вони мають подвійну ідентичність, перетворюючись на невід'ємну частину громадянської нації. Однак діяльність радикальних ісламістів, що становлять меншість мусульман, але мають значні можливості, націлена на зрив інтеграції більшості віруючих у приймаючі суспільства. Серйозний удар по формуванню європейської ідентичності наносять і місцеві радикально-націоналістичні сили. Дії радикалів розпалюють обстановку, поглиблюючи розлом культурно-цивілізаційного характеру і ще далі відсуваючи перспективу формування спільної європейської самоідентифікації жителів континенту. 
Скороход Юлія 
(За матеріалами зарубіжних інтернет-видань)

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі