пʼятниця, 26 грудня 2014 р.

Концепція виховання у громадян європейськості і європейської культури

Становлення української державності, інтеграція у європейське, світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і побудова громадського суспільства передбачають орієнтацію на Людину, пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування виховного процесу серед громадян України.

Ця концепція є елементом нової ідеології виховання, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації.

Стрижнем усієї системи виховання в Українi є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючогo, консолідуючого фактора у суспільному розвиrкові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний xapaктep виховання полягає у формуванні людини як громадянина України, незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою нaцiональної системи виховання є спільність історико-reoграфічного походження, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обгрутоване, належним чином організоване виховання відображає духовний поступ нapoду, процес збереження й збагачення його культури.

Виховання українського громадянина відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так і представників інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання Їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності.

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення громадян до світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та європейської культур.
Національне виховання дає суспільний характер. До нього причетні сім'я, найближче соціальце оточення ­ формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об'єднання та ін: Роль держави полягає у координації виховних зусиль усіх інституцій суспільства, забезпечення його єдності та пріоритет загальнодержавних (національних) інтересів.

Процес виховання органічно поєднаний з процесом опанування основами наук багатством національної, європейської і світової культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи українців, їх індивідуальних можливостей, поваги до особистості, турботи про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у виховному процесі.

Такий підхід передбачає ставлення до кожного українського громадянина як до неповторної особистості, суб' єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з цим першорядного значення набуває дїяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна і національно свідома людина- громадянин України, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовним якостями, родинними і патріотичними почут­тями, є носієм кращих надбань національної, європейської та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Головна мета національного виховання - набуття громадянами соціального досвіду, успадкування, духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування людини незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої дyxовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного та європейського виховання конкретизуєтся через систему виховних завдань що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому,

Забсзпечення умов для, самореалізації, особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів; відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на опосередковану особистість ;

формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

виховання правової культури: повага до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів забезпечення, духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;

формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції;

утвердженння принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчиностей;

культивування кращих рис української та європейської ментальності, ­працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;

формування почуття господаря і господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи., звичка до життя в умовах ринкових відносин;

забезпечення повноціного розвитку громадян України, охорона і зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я:

формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення громадян  у процес державотворення, реформування суспільних стосунків:

забезпечення високої художньо-стетичної культури розвиток естетичних потреб і почуттів;

вироблення екологічної культури людини розуміння необхідності гармонії її відносин з природою:

прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадською відповідальністю:

спонукання громадян до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Виховання громадян у будь_якому регіоні України в кінцевому рахунку переслідує одні й ті ж стратегічні цілі, грунтується на одних І тих же принципах і теоретико-методичних засадах. Разом з цим, у процесі виховання враховуються регіональні й етнографічні особливості.

Принципи національного виховання

Єдність національного і загальнолюдського - формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодівання українською мовою, використаннявсіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодівання надбанням  європейської, світової культури;

пpиpoдoвiдnoвiднicть виховання - врахування у процесі виховання багатоrpанної і цілісної людини, вікових та iнвiдуальних особливостей громадян, їх психологічних, національних і релігійних особливостей;

культуровідnовідність вихованння - органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та проrpecивними родинно-побутовими і релігійними традиціями з народним миcтeцтвом, традиціями і культурами народів Європи,  інших народів світу: забезпечення духовної єдності, нaступнocтi та спадкоємності поколінь, зв' язок виховання з життям;

активність, самодіяльність і творча ініціатива громадян,
утвердження життєвого оптимізмму, розвиток навичок позитивного мислення;

демократизація виховання - розвиток різних форм співробітництва:- встановлення довір'я, повага до суверенітету особистості громадянина, розуміння його запитів та інтересів:

гуманізація виховання - пріоритет завдання самореалізації особистості людини створення умов для вияву обдарованості і талантів, формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної;

безперервність і наступність вuxовання - досягнення цілісності і наступності у вихованні, перетворення його у процесі, що триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання,. що, полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту виховання формуванню особистості;

розвиroк і формування особистості, опанування нею національної, європейської і світової культури, здійснюється як єдиний процес, що передбачає на6уття знань, вироблення ставлень та цінностей, які в кінцевому paxyнкy обумовлюють світогляд та ідеали людини;

диференціація та індивідуалізація виховного процесу -

врахування у виховній роботі рівні фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку громадян України, стимулювання активності, розкриття творчої індиві­дуальності кожного;

гармонізація родинного і суспільного виховання - організація, об'єднання і координація виховних зусиль усіх суспільних інституцій.

Основні напрямки виховання

Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі виховання здійснюється у ряді пріоритетних напрямів.

Патріотичне виховання - формування патріотичних почуттів означає вироблення високого ідеалу служіння нaродовi, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім'я процвітання української держави, воно покликане формувати громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадянського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, спонукати до фізичного вдосконалення, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу його Збройних Сил.

Правове виховання - формування правової культури ­прищеплення поваги до прав і свобод людини і громадянина, Конституції, державних символів (Герба, Прапора, Гімну); знання й дотримання у поведінці Законів У країни; активна протидія особам та установам, що порушують закони, завдають збитків державі, зазіхають на тeриторіальну цілісність і незалежність України.

Моральне виховання - прищеплення й розвиток моральних почуттів, переконань і потреби поводити себе згідно з моральними нормами, що діють в суспільстві. Опанування духовною культурою людства, нації, найближчого соціального оточення. Наслідування кращих моральних зразків своєї родини, українського народу, європейської спільноти, загальнолюдських моральних ціностей.

Цілісний процес виховання передбачає художньо-есте­тичну освіченість і вихованість особистості. Виховуючи у громадян естетичні погляди, смaки які грунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь власноручно примножувати культурно-мистецьке надбання народу.

Трудове виховання - формування творчої, працелюбної особистості, умілого господаря, що володіє відповідними навичками та вміннями, професійною майстерністю, на основі сучасних знань про ринкову економіку може самостійно віднайти застосування власним здібностям у системі виробющтва, науки, освіти.

Фізичне вuxoвання - утвердження здорового способу жпr­тя, як невід'ємного елеменra загальної культури особиcтocтi. Повноцінний фізичний розвитoк особистості, формування її фізичних здібностей, зміцнення здоров'я, гармонія тiла і духу, людини і природи - основа фізичного виховання.

Екологічне виховання громадян передбачає фор­мування екологічної культури особистості, усвідомлення себе частиною природи, відчуття відповідальості за неї, як за національне багатство, основу життя на землі, залучення вихованців до активної екологічної діяльності, нетерпиме ставлення до тих, хто завдає шкоди природі.

Сімейно-родинне виховання

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ ­такий шлях розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості. Родинне виховання - це природна і постійно діюча ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя.

Тому у своїй виховній діяльності система виховання має спиратися на сім`ю, підвищувати її психолого-педагогічної культури, активно впливати на взаємини між її членами.

Основними завданнями родинного виховання є:

виховання фізично й морально здорової особистості, забезпечення необхідних екосоціальних умов ддя повної реалізації можливостей розвитку людини (генотип),

повноцінного психічного та духовного її становлення, формування навичок здорового способу життя:

створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку почуттів;

засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури

поведінки, здатності піклуватися про молодших і немічних;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення людей до народних традицій, рідної мови, виховання поваги до законів. прав і свобод людини, залучення до світу знань, виховання поваги до науки, розвиток прагнення до творчого самовдосконалення;

включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис творчої працелюбної особистості формування почуття власності та навичок господарювання;

формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої діяльності людей;

статеве виховання,розвиток моральної чистоти, поваги до жінки, почуття дружби, кохання, підготовка до подружнього життя, прищеплення навичок виховання у сім'ї; розвиток внутрішньої свободи.

Виховання громадян України має ряд специфічних виховних завдань, а саме:

філософсько-світоглядна підготовка громадян, допомога їм у визначенні сенсу життя в умовах соціально­-економічних змін, нових форм господарювання, виробленні ціннісного ставлення до власного життя;

формування в людей основ наукового світогляду, пізнавальної активності і культури розумової праці. вироблення уміння самостійно здобувати знання, застосовувати їх у своїй практичній діяльності;

розвиток почуття любові до Батьківщини і свого народу як основи духовного розвитку особистості, шанобливе ставлення до історичних пам'яток, активна діяльність громадян по поліпшенню умов життя в piднiй мicцeвостi, дієва участь у розбудові держави і духовному оновленні суспільства, формуванні високої етики міжнаціональних стосунків; формування навичок самоврядування.

Формувані політичної культури громадян, розвиток моральних почуттів і рис особистості, а саме доброти, справедливості, честі, гуманності, поваги до себе й інших, практичне оволодіння народною етикою, розуміння проблем духовності у контекcтi діалогу культур народів світу, готовність, і вміння будувати своє життя за принципами гуманізму;

розвиток правосвідомості - формування правової культури, вільне володіння державною мовою, засвоєння основ державного, трудового, rpомадського, сімейного і кримінального права; активна протидія випадкам порушення законів;

вироблення свідомого ставлення до праці як до вищої цінності людини і суспільства, активної позиції кожної особистості; розвиток потреби в творчій праці, діловитості, формування у громадян розуміння, що людина ­ частина природи, оволодіння знаннями про природу свого краю, залучення громадян до активної еколопчної діяльності, виховання дбайливого ставлення до природних багатств України, прищеплення основ глобального екологічноro мислення;

формування основ естетичної культури, розвиток художніх здібностей і почуттів особистості: оволодіння цінностями і знаннями світового і нapoднгo мистецтвa, музики, архітектури, усної народної творчості розвиток почуття прекрасного, формування здатності розуміти і цінувати твори мистецтва, пам'ятки iстopiї, красу і багатство природи, активна робота по відродженню традицій та історичних коренів, національної духовності.

ВИХОВАННЯ  ОСОБИСТОСТІ НА ЗАСАДАХ НОВОЇ МЕТОДОЛОГІЇ

Сучасна психолого-педагогічна наука докорінно переглядає свої методологічні підходи до морально-духовного виховання й розвитку особистості. Від продума­ності цієї роботи безпосередньо залежатиме те, якої особистісно перетворювальної проби будуть виховні методи як основний інструмент діяльності вихователів.

Нині стало очевидним, що лише ті наукові положення матимуть перспективу, які покладаються на людину в її сутнісному вимірі, звертаються до її свідомості й само­свідомості, до вищих її почуттів в опануванні морально-духовної культури і свого на­роду і людства вцілому.

Завважимо, що виховна методологія - це система положень, які виступають пояснювальними схемами в організації виховного процесу. 3 огляду на це пропонуємо виховні інваріанти, тобто усталені вимоги, на основі яких вихователі зможуть науково об­фунтовано виховувати людину.

 Формування в суб'єкта здібності й бажання усвідомлювати себе як особистість

Завдання допомогти людині усвідомити себе як особистість має стати головним для організатора виховного процесу. Адже тільки через усвідомлення можливе опанування складових внутрішнього світу, тобто формування вихованця як суб'єкта власного морально-духовного розвитку. Але що означає усвідомити себе як особистість щодо людини, яка ще має стати цією особистістю, в якої ще не розвинено базових особистісних цінностей? Тут слід виходити з того, що структура образу "Я" людини переважно емоційно-чуттєва і чим молодший вік, тим ця особливість яскравіше прояв­ляється. Тому треба створювати такі виховні ситуації, які вимагали б від вихованця прояву широкої емоційної палітри, але позитивної спрямованості, оскільки негативні емоції особистісно руйнівні.

Спеціальні психологічні дослідження засвідчують, що совість як система суспільне значущих моральних цінностей розвивається швидше з того емоційного матеріалу, який робить індивіда психічно сильним. Почуття ж страху, слабкості тощо блокують розвиток повноцінної особисюсті.

Усвідомлення людиною своїх почуттів, прагнень, намірів відбувається за допомо­гою внутрішнього мовлення. Можна стверджувати, що воно є процесом оснащення свого "Я", Основна функція внутрішнього мовлення - вплив швидше на своє "Я", ніж на інших людей. Коли людина починає більше усвідомлювати себе як особистість, вона звертається безпосередньо до себе, не прагнучи вступити в спілкування з іншою люди­ною.

Використовуючи внутрішнє мовлення для представлення самому собі своїх почуттів щодо різних подій, людина у результаті такої внутрішньої праці визначає і спосіб взаємин з іншими людьми. Власне, людина цим самим створює свій життєвий світ, у якому вона має здійснити себе, працюючи постійно над своїм особистісним проектом.

Якраз почуття вихованця щодо себе організовують його життєвий світ, визначаючи і його емоційну атмосферу й ціннісну спрямованість.

Культивування у людини цінності іншої людини

Потрібне виховання в людини такого фундамен­тального для її морального розвитку новоутворення, яким є здібність цінувати осо­бистість людини. Ця риса передбачає сформованість відповідних знань про дану люди­ну і прагнення до їх реалізації в поведінці.

Якщо таке прагнення стає стійким, набуває ознаки поведінкової звички, то воно перетворюється на почуття любові до людини і проявляється в різноманітних добро­дійних вчинках. Це почуття має бути безумовним, таким, що не пов'язане з якоюсь вигодою для иого носія.

Здібності цінувати особистість людини формуються двома шляхами. Пер­ший з них - це детальне розкриття людині позитивних сторін навколишніх людей.

Слід звертати увагу на те, чим саме ця людина різниться від людей, яких йому ставлять за приклад для наслідування, чого йому не вистачає, щоб зрівнятися з ними в особистісному зростанні. Треба сповна підкреслювати, якою важкою морально-духов­ною працею дається людині та чи інша суспільно значуща якість чи цінність. Якщо вихо­ванець переконуватиметься в обсязі й вагомості тих внутрішніх зусиль, які мобілізує й витрачає людина в процесі свого морального вдосконалення, то в нього створювати­муться реальні підстави для об'єктивної її оцінки, для виникнення почуття її значущості для себе. Тільки в процесі формування у вихованця цінності людської особистості мож­на сформувати в нього й адекватну оцінку власної значущості, без якої неможливейого моральне вдосконалення.

Другий шлях формування в людини здібності цінувати особистість людини - це попередження зневажливого ставлення до інших. Таке явище за недоцільних виховних дій може набрати загрозливого характеру. Часто формуванню в людини зневажливого ставлення до інших сприяють авторитети, яких лякає стрімке зростання кола спілкування, і тому вони проявляють зневагу до інших людей, порівняння з якими, як Їм видається, може бути не на їхню користь. Такими неадекватними діями ці авторитети завдають непоправної шкоди: нав'язуючи зневажливе ставлення до людей, вони втручаються в розвиток почуття величі людини як "міри всіх речей", блокують формування уявлень про людську гідність.

Виховуючи здібність цінувати особистість людини, вихователі  мусять пам'ятати про деструктивну дію такого захисного механізму, як самоствердження за рахунок приниження інших, і сам не повинен його проявляти; більше того, він мусить запобігати його прояву у своїх вихованців. Цей механізм - свідчення особистісної недосконалості, а то й примітивності людини, коли вона замість професійно-морального самовдоскона­лення як основи для розвитку почуття власної значущості підтримує його, доводячинаскільки негідні навколишні.

Формування у людини образу "хорошого іншого"

Вибудовуючи виховну стратегію, вихователь має виходити з домінуючої потре­би мати друзів-товаришів, що поділяють його захоплення, чий статус з усіх боків восновному відповідає її статусу. Це взаємини приятелювання.

Така змістовна спрямо­ваність міжособистісних стосунків може позитивно впливати на моральну ви­хованість і поведінку людини за умови формування в неї чіткого образу товариша. Йдеться про образ саме "хорошого іншого". Такий образ може виникнути й розвинути­ся в процесі спільних дій, в побутових ситуаціях, у процесі навчання тощо. У цьому зв'язку важливою обставиною є те, щоб ці види взаємодії були взаємо, успішними, бо інакше виникатимуть ускладнення. У цілому можна вважати, що існуючий у людини образ "хорошого іншого" завжди символізує майбутнє задоволення бага­тьох її нагальних потреб і прагнень, чи, іншими словами, символізує інтеграцію, підтримкуі вирішення ситуацій, які виявляються обов'язковою умовою для здійснення людиною ефективних і адекватних дій, спрямованих на реалізацію його актуальних мотивів.

Суттєвим у характеристиці образу "хорошого іншого" є те, що він уособлює не сис­тему абстрактних логічних суджень морального змісту, а насамперед сукупність пози­тивних емоційних переживань, яких зазнає людина. І в цьому факті вбачається основна виховна сила таких образів.

Образ "хорошого іншого" кожної людини має стійку тенденцію до безперервного розвитку емоційних переживань, пов'язаних з певною особстістю. Важливо, щоб такий образ мав досить великий обсяг переживань, оскільки їх обмеженість не дає очікуваного виховного ефекту. У цій справі вихователеві не слід покладатися лише на спонтанність, а потрібна продумана система виховних дій, які спонукали б людину постійно вичленяти певні сторони життя товариша, емоційно збагачували Їх аж до виникнення суб'єктивної значущості. Образ "хорошого іншого" виступає посередником у формуванні в людини суспільно прийнятних ставлень до свого товариша. У цьому зв'язку слід враховувати психологічну закономірність, згідно з якою міра ефективно реалізації суспільне цінних ставлень на першому етапі може досить сильно коливати в людини, що взаємодіє з різними людьми чи з одним із них у різних ситуаціях. : допомогою розвитку цього образу моральні вимоги, що об'єктивуються в певній системі суспільне значущих ставлень, вихованець усвідомлює більш ефективно.

У внутрішньому світі людини образ "хорошого іншого" функціонує спочатку нерозчленовано, синкретично як недостатньо структурована цілісність і лише згодом диференціюється, тобто образ "хорошого іншого" як результат його узагальнення і образ товариша як доброзичливого помічника в конкретних ситуаціях розмежовуються. Звичайно, що узагальнений образ товариша як помічника може виникнути, пройшовши стадію формування його образу.

Сформованість у громадянина узагальненого образу "хорошого іншого" має принципов значення для його самопочуття.  Так завдяки мінімізації негативних переживань виникає стабільність у позитивних емоційних ставленнях громадян.

Узагальнений образ "хорошого іншого" спонукає людину до міжособистісної взаємодії, і в цьому вбачається його виховна цінність. Все ж педагогові слід зважати на те, що імпульс до моральної дії - це не миттєве явище, яке виникає в людини під впливом простого сприйняття нею свого товариша, опосередкованого його образом.

У виникненні й реалізації моральної спонуки суттєву роль відіграють так звані про­вісники, уявлення про яких мусить мати високопрофесійний вихователь, щоб навчити людей опанувати їх. Провісники - це своєрідні образи-знаки, які сигналізують і про стан людини, яка очікує піклування, і про стан іншої людини, яка його має проявити. Такими провісниками є експресивні емоційні прояви (збентеженість, відчай, розгубленість), ру­хові реакції (жести рук, швидкість і ритм рухів, напруженість м'язів обличчя, незвичністьпази людини тощо), мовні висловлювання, інтонації голосу, вигуки, пильність погляду, позитивна чуттєва схильність, зосередження уваги на іншій людині тощо. Люди мусять, по-перше, чітко й детально розпізнавати й визначати ці психічні знаки, а по-друге, правильно встановлювати значення кожного з них, і тоді вони стануть суб'єктивними знарядцями, що спонукатимуть до особистісної взаємодії. Є всі підстави вважати інтер­претацію людиною знаків самостійною методичною процедурою вихователя. Психічно ж інтерпретація знаку зумовлюється переживаннями людей  в результаті безпосеред­ньої актуалізованої взаємодії з ним, в основі чого лежать передбачувані переживання, яких людина зазнала в минулому.

Таким чином, знак являє собою окрему модель переживання людиною ситуацій, що диференціюються в руслі чи за межами загального потоку емоційних переживань. У виховному плані доцільне одночасне формування в людини як узагальненого "образу іншого", так і відповідної системи психічних провісників-знаків, адже їх часове відставання негативно позначатиметься на процесі формування й розвитку особистості людини.

Використання "ефекту генерації" у виховному процесі. Використання "ефекту генерації" у виховному процесі, на нашу думку, докорінно змінює його сутність, а отже, і його методичний перебіг та загальну результативність. Розкриємо саме поняття "ефекту генерації": Воно фіксує внутрішній процес породжен­ня, генерування вихованцем знань-суджень морально-духовного змісту. Таким чином, ідеться про таке спрямування виховного процесу, коли людині тотально не транслюють відчужених моральних норм, стандартів, етичних правил чи вимог, а вона стає час від часу в позицію їх активного створення. Навіщо це потрібно- Річ у тім, що здобуті само­стійно знання не залишаються у свідомості їх автора на рівні певного пізнавальногоутворення, а емоційно збагачуються, позитивно емоційно переживаються, чупєво забар­влюються, набувають особистісного сенсу.

Треба пам'ятати, що, породжуючи моральні судження, людина мусить, так би мовити, приміряти їх до себе, адже вони мають стати його моральним надбанням тому в цьому процесі переважає моральна рефлексія, тож важливо, щоб вона була достатньо глибокою.

Глибока рефлексія потребує від суб'єкта розвитку певних мислительних умінь. До них належить уміння виділяти в пропонованій моральній темі судження, які визначають і зміст. При цьому важлива кількість таких суджень і особливо несуперечливе враху­вання Їх у рефлективному процесі. У зв'язку з цим доцільно використовувати поняття когнітивна складність" - операційний показник, що дає змогу оцінити кількість пара­метрів, які суб'єкт одночасно враховує в рефлексивному аналізі. Чим вищий рівень когнітивної складності, тим диференційованіша система психічних засобів для глибокої рефлексії.

Більш диференційований зміст, який є результатом аналітико-синтетичної діяльноаі мислення, містить значно ширші можливості для породження емоційного переживання, збільшення його повноти. Тому вихованець мусить цілеспрямовано формувати в себе вміння знаходити в запропонованій йому морально-поведінковій темі більше моментів для проявлення емоцій, вичленяти джерела переживання.

Використання у виховному процесі "ефекту присутності"

У європейскій  гуманістичній психології використовують досить наукомістку, на нашу думку, категорію "присутність" як форму взаємин вихователя з вихованцем. Психологічний зміст даної категорії доцільно визначати як вплив вихователя на людину своєю сутністю, своїми корінними духовними надбаннями. Таким чином, присутність вихователя, це "робота собою" як основним виховним засобом, що унеможливлює будь-яке напучу­вання людини.

Бути присутнім - означає проявляти цілковиту сконцентрованість своїх сутнісних сил і спрямованість їх на людину, діяти за принципом "лазерного проміння", віддавати­ся повністю своєму задуму. При цьому присутність як виховний засіб "вимагає відповідного за якістю ставлення, контакту з людиною. Поважаючи суверенність її індивідуальності, вихователь не тягне людину силоміць до себе, не змушує бути його"споживачем", а запрошує створювати разом і особистість людини, і свою особистість. Запрошення - це оптимальний міжособистісний зв'язок, перетворювальна сила якого неперевершена.

Ситуація присутності можлива в умовах, коли вихователь має, так би мовити, осо­бистісний голос і обличчя. Тоді інші його приймають. "Ти тут, щоб тебе брали до уваги", тобто ти не поряд в одному фізичному просторі, а в просторі особистісних взаємин завдяки своїй особистісній індивідуальності.

Культивування у людини досвіду свободи самому вирішувати. Вміння громадянина самостійно вирішувати, діяти згідно з певною етичною нормою розгортається, так би мовити, між двома центрами. З одного боку - зміст соціальної вимоги. З другого - суб'єкт, який мусить зайняти морально значущу й відповідально активну позицію щодо неї. Що ж є визначальним у вільному особистісному вирішенні? Зміст соціальної вимоги чи психічна організація суб'єкта в конкретний момент?

Вочевидь, яким би духовно цінним не був зміст вимоги, він не може сам по собі, ізольовано спонукати вільне рішення, оскільки цей зміст завжди зустрічає опір з боку самосвідомості людини. Саме від суб'єкта залежить доля зовнішнього впливу - буде його прийнято чи ні. Важливими тут є те, в руслі якого ставлення до соціальної вимоги розгортається довільне рішення - в руслі узгодженості чи конфронтації. Бо ж відомо, що людині від народження властиві почуття співпереживання як емоційне підгpунтя роз­витку в неї моральності. Прояв лише цього емоційного переживання, звичайно, полег. шував би особистісне вирішення.

Але позбутися конфронтації людина практично не може, оскільки він теж має природні джерела і безпосередньо пов'язана з його егоїстичним "Я". До того ж сила егоїстичного прагнення людини набагато більша від її здатності до співпереживання. Враховуючи це, виховний вплив треба спрямовувати на формування в суб'єкта вміння власними силами нейтралізувати дію егоїстичних прагнень і цим самим розчищати поле свідомості для діяльності в межах відносин узгодженості. Таким чином, виховну роботу вихователі мають спрямовувати на визнання людиною справедливості певної мо­ральної вимоги і своєї активної відповідальності за неї. Така внутрішня діяльність відбувається завдяки співвіднесенню проаналізованого змісту моральної вимоги з власним”Я" як діючим і спроможним самостійно вирішувати. саме усвідомлення суб'єктом такої цінності, як власна здатність так чинити, є дійовим чинником вільного прий­няття етичної норми як мотиву його індивідуальної поведінки.

Важливу роль в усвідомленні людиною власного "Я" відіграє також ставлення до себе як до причетного до навколишнього світу, як до активного суб'єкта, кот­рий живе за принципом: "Якщо не я, то хто ж?" По­дібне ставлення й може сформуватися через сукупністьвідповідальних вчинків, через ланцюг особистісних рішень. І саме те рішення, над яким працює вихованець в даний момент, є важливою сходинкою до подібної моральної позиції в повсякденні.

Культивування зворушливого вихов­ного впливу.

Сучасна гуманітарна наука у своїх пошуках смисло­ціннісного виміру людської особистості вичленяє фундаментальний її критерій - міру чуттєвих ставлень до соціального й природного довкілля, до самої себе та міру життя в цілому. Тому предметом вивчення й розвитку стають такі категорії, як совість, глибока лю­бов до інших, глибоке піклування, сила ego, рівень ус­відомлення свого "Я", життя на повну силу тощо. Лише сильні почуття здатні духовно вдосконалити особистість. Виходячи з цього, потрібно культивувати проникаюче, зворушливе виховання, а це виховання вищої людської духовності. Воно грунтується на піднесених почут­тях, або надпочупях, сильної радості, незвичного за­хоплення, насолоди, натхнення, осявання.

Для цього треба створювати такі ситуації, які б актуалізували ті глибинні резерви душі, які розмірене буденне жипя вимагає лише зрідка. Людину потрібно спонукати до таких вчинків, завдяки яким вона прихо­дить у стан піднесення, захоплення, величності. Пере­живання величної краси вчинку - це і його духовно­створювальна сила. Треба виховувати ставлення до вчинку як до сенсу свого жипя. Осявання через пе­реживання надпочупів може бути властивим і людині­ егоїстові, прагматикові, і тоді вона поводитиметься бла­городно.

Ефективність виховного процесу значною мірою за­лежить від так званих контрольованих чинників, тобто системи наукових положень, які визначають сутність
конкретної виховної методики. Звичайно, що у вихо­ванні діють і чинники, які мають ситуативний характер, і чинники, які завчасно врахувати досить складно. Ос­танні не повинні нейтралізувати організований вплив вихователя - це основна вимога, з якою він мусить рахуватися.

КОНЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

Об'єктивна потреба врахування у вихованні регіональних особливостей зумовлена тим, що, крім спільного для всієї Україн­ської держави, кожен її регіон має свої специфічні особливості розвитку. Вони стосуються природи, економіки, господарської діяльності, освіти, культури, мистецтва, говірки, звичаїв, традицій, фольклору в усіх його жанрах тощо. 

Вихідні теоретиko-методологічні засади та умови
українського національного виховання 

Українське національне виховання його необхідність заповіли нам у зверненнях до нащадків видатні будівничі самостійної Української держави В. Великий, Я. Мудрий, В. Мономах, Я. Осмомисл, Д. Галицький, І. Ма­зепа, П. Орлик, Б.Хмельницький, наші національні генії

Т. Шевченко. Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський,

знамениті філософи-мудреці Ф. Прокопович, П. Юркевич, Г. Сковорода, С. Гогоцький, О. Потебня визначні. вітчизняні педагоги К.Ушинський, С. Русова, Г. Ващенко, В. Сухомлинський.

За основу нашої наукової концепції беремо саму природу виховного процесу в його етнічному, національному й регіональному вираженні, людину як окрему оригінальну й непов­торну цінність.

Найбільш природним й оптимально вираженим для людини є виховання рідною (материнською) мовою в атмосфері культури рідного народу й етнографічної групи, тобто виховання національне. Саме воно найдужче пасує як родині, так і національній школі.

Українською національною називаємо ту систему виховання, яка історично склалася на нapoднoму грунті України й своїми цілями, змістом засобами підпорядко­ванa самобутній природі українця.

Українська традиційна родина - то перший осередок виховання українського патріотизму, національної свідо­мості, демократизму й людяності місце пришеплення навичок культурної повсдінки, пошани до рідної мови

Маємо потенційні можливості, аби прилучити до участі в українському націонапьному вихованні громадян України усі без винятку виховні інституції - сім'ю, громадськість, школи, місцеві культурологічні центри (народні доми, читальні, позашкільні установи, церкви засоби масової інформації - місцеві радіо, телебачення, пресу). 

Мета і головнi напрями національного виховання

Мета національного виховання як і його головні напрями, чітко визначена у програмно-нормативних документax Української держави. Це набуття громадянами соціального досвіду, успадкування духовних надбань народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної належності особистісних рис громадян української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, економічної культури.

Щоб виховання було ефективним, необхідно добитися того, щоб життя людини npотікало в максимaльно сприятливих для нього умовах, створюючи психологічний комфорт. Це означає, що лише той учитель чи вихователь може чинити і чинить позитивний виховний вплив на людину, якому людина вірить, симпатизує, якого любить і поважає. Отже, вихідна умова успішного виховання дітей у школі - це високий рівень загальної та професійної культури вихователів.

Це стосується й батьків. Tому посильна виховна робота соціальних інституцій з батьками - одна з важливих умов успішного виховання. У роботі з батьками, особливо у сільській місцевості, істотну роль може відігpати духовенство.

Справжній вихователь у своїй виховній діяльності неод­мінно опирається на звичаї й традиції того села, міста чи селища, у якому він працює. Вони мають вирішальне значення. Через систему національних звичаїв і традицій кожна етнічна група  відтворює і продовжує себе, свою духовну культуру, характер і психологію у своїх нащадках.

Принципи виховання - це ті вихідні положення, якими потрібно керуватися в процесі організації виховної діяльності.

Зауважимо, що головні принципи українського наці­онального виховання, як і його провідні ідеї, стосуються виховання громадян у будь-якому куточку України.

Його реалізація передбачає раціональне поєднання виховної діяльності педагогів і самовиховання громадян, управління з боку адміністрації та самоврядування людей, регламентації діяльності та іх ініціативи, співпраці вихователів, батьків.

Реалізуючи цей принцип, варто застсрегти від крайнощів у питаннях виховання, тобто перехід від крайнього авторитаризму (примусу, насильства) до повної самодіяль­нocтi анархічного характеру. У питаннях виховання людини дуже важливо обрати раціональну міру її свбоди бо, як засвідчує досвід, так зване вільне виховання здебільшого призводить до разючого порушення порядку та робочої дисципліни як вихованців так і вихователів. Головна ідея, якою варто керуватися тут - це постійне зростання самодисцип­ліни учасників виховного процесу.

Реалізація принципу гуманізації життя полягає в тому, щоб створити оптимальні умови для виховання кожної людини. Неодмінна умова цього ­ грунтовнe психологічне вивчення людей(стану їхнього здоров'я, потреб, інтересів, домагань тощо).

Принцип народності у вихованні. Його суть полягає в забезпеченні постійної опори на національну культуру, передусім народну (фольклор, мораль, етнопедагогіку, місцеві звичаї, традиції тощо) Головний шлях реалізації ­раціональне поєднання ідеї наукової та народної педаго­пчно їкультури.

Принцип природовідповідності у вихованні. Його реалізація передбачає, як ми вже згадували, ретельне врахування у виховній роботі вікових, статевих та індиві­дуадьних особливостей учнів, їхньої генетичної спадко­вості, місцевих умов тощо.

Принцип культуровідповіднocтi у вихованні. Суть цього принципу полягає у відповідності змісту та рівня виховання здобуткам національної та загальнолюдської культури, у тому числі народної, місцевої. Його реалізація потребує широкого використання культурних здобутків, місцевих (регіональних) культурних надбань.

Принцип органічної єдності національних та загальнолюдських місцевих вартостей у вихованні.

Основну базу виховання складає національна культура україн­ського народу. Це, одначе, не означає, що сучасна україн­ська школа стоїть на позиціях національної замкненості. Навпаки, вона передбачає творче й доцільне використання культурних цінностей інших народів, місцевих надбань передовсім тих вартостей, які набули статус загальнолюдських.

Принцип cиcтeмнocтi у вихованні.

Системність означає цілісність виховного процесу та иого перманентність

(неперервність), а також комплексне використання наявних виховних засобів і єдність різних виховних інституцій.

Принцип історизму.

Під принципом історизму розу­міємо плекання історичної пам'яті через прищеплення учням шанобливого ставлення до української мови й рідної говірки своїх предків, національної віри, до світлих і одночасно трагічних сторінок історії України, до національних борців і героїв, вихідців рідного села, міста, краю - опришків, козацьких військ Б. Хмельницького, січових стрільців, вояків і провідників ОУН-УПА. Зрозуміло, що ідеї й подвиги великих синів і дочок нашого народу є надбанням усієї України, а не лише Прикарпаття.

Реалізація даного принципу найуспішніше відбувається через грунтовне засвоєння учнями українознавства й розгортання краєзнавчої роботи.

Принцип євроnеїзму зобов'язує вчителя всю увагу сконцентровувати на дитині, на формуванні людської особистості, становленні українця-європейця в дусі вимог європейської культури.

Принцип європеїзму завжди нагадує нам, що виховання - це не піднесення всім усього. Воно завжди повинно мати адресний характер, тобто стосуватися кожної окремої kонкретної особи учня у підведенні його до осягнення європейської культури мислення і поведінки українця.

Здобуття волі й незалежності України відкрило реальні nерспективи для прилучення дітей до української націо­нальної, а з нею і до всіх найкращих пластів європейської культури. до возвеличення особи індивідуальності, особис­тості, людини як найбільшої цінності на землі.

Не забуваймо, що рушій сусniльства - творча людина.

Кожна на своєму місці. Якщо її можливості не реалізовуються, якість життя падає. Культуру нації творить культура особистого духу.

Один із пріоритетних напрямів виховання школярів є формування національної свідомості, любові до piднoї землі, свого народу, бажання працювати заради розквіту своєї держави, готовності її захищати.

Розв'язання цього завдання має на меті прищеплення й розвиток в учнів цілого ряду якостей, що є складниками громадянської культури людини. Серед них провідне місце посідає національна свідомість, що виявляється в усвідомленні своєї належності до української нації, певної етнічної групи, готовності відстоювати її інтереси, примножувати соціально культурний досвід українського народу.

Український національний дух передається з покоління у покоління. У цьому - важлива умова подальшого поступу у вихованні національної свідомості підростаючих поколінь. ми маємо всі передумови дня переходу від словесно-ейфорійного патріотизму до патріотизму діяльного, тобто такого, що проявляється в сумлінній праці людини на користь держави, ії активно-діяльній участі у громадському житті, навчанні та вихованні молоді тощо. 

У системі пріоритетних напрямів виховання чільне місце посідає формування високої мовної культури володіння українською мовою.

Концепція превентивного виховання громадян.

Превентивне виховання

- це комплексний цілеспрямований вплив на особистість у процесі її активної динамічної взаємодії із соціальними інституціями, спрямованої на фізичний, психічний, духовний, соціальний розвиток особистості, вироблення в неї імунітету до негативних впливів соціального оточення, профілактику і корекцію асоціальних проявів у поведінці громадяні на їх допомогу і захист.

Будучи детермінована об'єктивними і суб'єктивними факторами, преве­нтивна діяльність є самостійним спеціалізованим видом загального виховального процесу, має свою мету, принципи, зміст, форми і методи та використовує елементи правоохоронної, правової, медико-оздоровчої роботи. Превентивне виховання має бути цілеспрямованою системою заходів економічного, правового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, освітнього, інформаційно-освітнього та організаційного характеру, спрямованих на формування позитивних соціальних установок, запобігання вживанню наркотичних речовин, відвернення суїцидів та формування навичок безпечних статевих стосунків. Воно є пріоритетним напрямом діяльності держави, всіх виховних інституцій і здійснюється в інтересах особистості та суспільства. Превентивна робота проводиться з усіма громадянами з метою попередження відхилень у поведінці, особливо з тими, хто перебуває у несприятливих умовах виховання, характеризується негативною поведінкою, а також з тими, хто став на шлях асоціальної і протиправної поведінки. Превентивність має бути складовою будь-якої соціально-педагогічної дії, оскільки превентивний процес суттєво посилює позитивний потенціал суб'єктів взаємодії.

Мета nревентивного виховання полягає у досягненні сталої відповіда­льної поведінки, сформованості імунітету до негативних впливів соціального оточення. Вона може розглядатися поліаспектно.

Виховний аспект превентивної діяльності полягає у сформованості такої позиції особистості, яка конкретизується культурою цінностей, само­актуалізацією, свідомим вибором моделей просоціальної поведінки.

Соціальний зміст передбачає об'єднання зусиль суб'єктів превентивної діяльності на міжгалузевому рівні, спрямованих на узгоджену і своєчасну реалізацію попереджувальних заходів: нейтралізацію і поступове усунення детермінант, що викликають негативні прояви.

Психологічний аспект превентивної діяльності передбачає диференці­йований індивідуально-психологічний, cтатево-віковий підходи до виявлен­ня генезису деструктивних проявів у поведінці особистості й розробку нау­ково обгрунтованих програм соціалізації та корекції девіацій.

Правовий аспект полягає в охороні й захисті прав особистості, форму­ванні правової культури.

Основні завдання превентивного виховання громадян:

- створити умови для формування позитивних якостей особистості в процесі різноманітних видів трудової, навчальної, позащкільної й іншої дія­льності, що сприяють інтелектуальному, морально-етичному, естетичномурозвитку, виробленню стійкості до негативних впливів;

- забезпечити соціально-психологічну діяльність, педагогічно зорієн­товану на протидію втягуванню громадян в негативні ситуації;

- надавати комплексну психолого-педагогічну та медико-соціальну до­помогу тим громадянам, які її потребують;

- забезпечити адекватну соціальну реабілітацію громадян, які вчи­нили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами;

- стимулювати громадян до здорового способу життя і позитивної соціальної орієнтації, сприяти валеологізації навчально-виховного процесу, навчанню навичкам охорони власного життя і здоров'я;

- сприяти виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів, соціальних працівників), батьків та ін.; об'єднанню зусиль різних суб'єктів Превентивної роботи.

Функції превентивного виховання

Діагностично-nрогностична функція полягає в аналітичній роботі зі з'ясування причин і умов відхилень у поведінці громадян; у передба­ченні тенденцій їхнього розвитку; у виявленні шляхів і способів превентив­ного втручання в соціальну ситуацію розвитку особистості.

Корекційно - реабілітаційна функція ставить за мету узгодження вихов­ного процесу з реальними умовами соціалізації дитини і пов'язана із втру­чанням у негативну ситуацію їі розвитку на рівні знань, емоцій, поведінки, використання оптимальної коригувальної допомоги, перевиховання та по­долання негативних проявів у поведінці, налагодження стосунків для пози­тивного способу життя.

Освітньо-консультативна функція передбачає використання сучасних технологій надання оптимальної освітньої, консультативної інформації; по­передження і нейтралізацію надмірної інформації про види і форми негативних явищ.

Організаційно-методична функція ставить за мету опрацювання і реа­лізацію міжгалузевих науково-дослідних проектів із проблем превентивного виховання; дослідження соціально-гігієнічних та медико-біологічних факторів розвитку схильності неповнолітніх до негативної поведінки та розробку заходів щодо їі профілактики; відпрацювання медико-біологічних, соціа­льно-педагогічних та психолого-педагогічних технологій.

Iнтeгрaтивно -nросвітницькa функція передбачає збір, аналіз, адаптацію узагальнення та впровадження вітчизняного й зарубіжного досвідy превентивної практики, інтеграцію у світовий превентивний процес у роботі з громадянами.

Превентивне виховання здійснюється на трьох рівнях:

а) раннє, або первинне, превентивне виховання (соціально-педагогічна профілактика);

б) вторинне превентивне виховання (превентивна допомога і корекція);

в) третинне превентивне виховання (адаптація, реабілітація і ресоціалі­задія).

. Соціально-педагогічна nрофілактuка (первинна профілактика) - вид превентивної роботи, спрямований на здійснення освітньо-профілактичних заходів та інших педагогічних моделей впливу на особистість з метою по­передження різних видів небезпечної поведінки на ранніх стадіях відхилень. Вона грунтується на позитивній виховній діяльності, мета якої - своєча­сне виявлення та виправлення несприятливих інформаційних, психологічних, організаційних та інших факторів, що зумовлюють відхи­лення у соціальному розвитку громадян, у їхній по­ведінці, стані здоров'я. Соціально-педагогічна профілактика здійснюється за місцем проживання, роботи, навчання, оздоровлення та дозвілля .

Зміст соціально-педагогічної профілактики: взаємодія у формуванні знань, умінь, установок та мотивів свідомого вибору просоціальних моделей поведінки; підготовка та розповсюдження превентивної інформації через друковану продукцію, засоби масової інформації, спілкування на рівні між­особистісних стосунків, інші форми соціально-педагогічної роботи; ство­рення на базі Центру превентивного виховання умов для виявлення і під­тримки соціальних ініціатив.

Превентивна допомога і корекuія - вид психолого-педагогічної та ме­дико-соціальної діяльності, що полягає у допомозі окремим категоріям ­ групам ризику (зменшення шкоди, допомога з метою самодопомоги то­oj). Це передбачає психолого-виховний та соціально-терапевтичний вплив на особистість з тим, щоб вона сама навчилась допомагати собі, роз­в`язуючи багаточисельні проблеми, що провокують на деструктивну поведі­нку. На цьому рівні є доцільними:

реалізація програм превентивного виховання з «групами ризику» із за­лученням державних, громадських, конфесійних організацій, волонтерів;

патронажна робота з «групами ризику», не.повнолітніми із дисфункціо­нальних сімей по усуненню соціально-психологічних передумов деструкти­вної поведінки;

організація різноманітних форм превентивної освіти за місцем проживання, проведення дозвілля, у зонах відпочинку.

Адаптаuія. реабілітаuія та ресоціалізаuія полягає в реконструкції соціокультурного оточення для різних категорій громадян, допомозі­ в спілкуванні, працевлаштуванні та навчанні з метою відновлення втрачених соціальних зв'язків або адаптації в соціальній життєдіяльності. Необхідними заходами такої роботи є: .

науково-методичне забезпечення превентивної соціально-терапе

тичної роботи у створених притулках та інших спеціалізованих закладах.

співпраця і науково-методична підтримка роботи центрів соціальної адаптації, анонімних наркологічних кабінетів, діагностично-консультативних центрів, служб «Телефонів довіри», інших закладів, до функцій яких входить вирішення проблем негативної поведінки дітей і молоді;

науково-методичне сприяння організації і розвитку терапевтичних співтовариств взаємопідтримки громадян;

адаптація і впровадження в систему превентивної роботи вітчизняного і світового досвіду соціальної адаптації та реабілітації.

Принципи побудови системи превентивного виховання:

- принцип комплексності забезпечує реалізацію концепції превентив­ного виховання у поєднанні з діяльністю інших суб'єктів профілактичноїроботи;

- принцип системності пердбачає узгодженість, послідовність і взає­мозв'язок усіх рівнів профілактичної діяльності та погодження відомчихпрограм з програмами інших. суб'єктів цієї діяльності зі стратегічних пи­тань;

- принцип науковості забезпечує науковість аналізу ситуацій, доціль­ність вибору форм, методів, прийомів реалізації програм фахівцями відпові­дних галузей знань; .

- принцип інтегрованості передбачає зближення і поглиблення взаємо­дії вітчизняних і зарубіжних превентивних програм;

- принцип мобільності дає можливість оперативно модифікувати за­вдання, форми і методи превентивного виховання залежно від умов і зміню­вати сфери впливу;

- принцип наступності означає розгортання превентивних програм з використанням набутого досвіду;

- принцип конкретності зумовлює включення до превентивних програм чітко сформульованих заходів, строків виконання, визначення відповідаль­них за їх реалізацію;

- принцип реалістичності передбачає соціальний зміст превентивного виховання, який полягає в оптимізації форм і методів, спрямованих на роз­виток адаптаційних якостей цільових груп.

- принцип етичності забезпечує моральні основи превентивної діяльності, відображає її гуманний характер, опору на позитивний потенціал особи­стості, збереження конфіденційності, поваги та інших дійових умов взаємо­дії з цільовими групами превентивного виховання .


ПРО ОСОБЛИВОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ 
Правове виховання стало центром уваги вітчизняної філософської, юридичної та педагогічної науки приблизно у другій половині минулого століття. Й сьогодні правове навчання розглядається як одна з найважливіших форм правового виховання. Однак додаткової уваги потребує вивчення загальнометодологічних засад громадянсько-правового виховання в західноєвропейських країнах. 
Західна правова цивілізація, що існує в двох основних формах (романо-германській та англо-американській), має глибоке релігійне, етичне та філософське коріння. Це передусім: 1) 
християнська концепція світу, історії та людини. Бог розуміється не тільки як творець, учитель та вихователь людства, а й як верховний Суддя - суворий, проте справедливий. Вся історія розуміється як процес виховання людини, котра не тільки дотримується вищих законів, а й порушує їх, проте, на відміну від тварин, має унікальну перевагу - право на вільне самовизначення та самоствердження; 2) багата філософська спадщина давніх греків, які заклали підвалини європейської морально-правової свідомості. Так, ще Сократ, Платон та Арістотель сформулювали незмінні для європейської правової культури уявлення про громадянську чесноту як невід’ємну рису громадянина, де важливе місце посідає законослухняність; 3) реалізм та організаційний талант давніх римлян, які поставили емпіризм, раціоналізм та практицизм свого мислення на службу юриспруденції. Це у свою чергу зумовило прагнення впорядкованості, дисциплінованості, служіння державі, а дотримання законів стало вважатися чи не найвищою чеснотою. 
Для європейської цивілізації суттєве значення має також те, що зворотною стороною конфлікту завжди ставав договірний характер розвитку суспільства, виражений відомою формулою Е. Дюркгейма: «Консенсус стоїть за спиною контракту». 
Особливості західної правової культури та правового виховання зумовлені й європейською ментальністю, головними рисами якої є: прагнення чогось нового, освоєння та перетворення дійсності, що в результаті зумовлює відсутність сильної прив’язаності до минулого та культу традиції; прагнення виділяти своє індивідуальне «Я» із загального «Ми», вміння цінити та відстоювати інтелектуальну та духовно-моральну незалежність, готовність боротися за громадянські права та свободи; практицизм, здатність вбачати у практичній діяльності своє покликання та сенс життя, що іноді обертається забуттям вищих духовних цінностей та протиправною поведінкою. 
У правосвідомості європейця право традиційно розуміється як таке, що має власний автономний характер, хоча й перебуває під сильним впливом релігії, політики та моралі. Закон же сприймається як зв’язане ціле, єдина система, «організм», що розвивається у часі крізь століття та покоління. Також суто західною рисою є впевненість в історичності права - його здатності зростати та розвиватися, що дозволяє шляхом нового тлумачення минулого задовольняти потреби сьогодення. 
Громадянсько-правове виховання в Європі зумовлене вихідною ідеєю: громадянином не народжуються, ним стають. У зв’язку з цим йдеться не про стале становище, а про перманентне становлення: громадянин, це той, хто здатен втручатися в життя спільноти, а це передбачає поміркованість думки, здатність до роздумів, а також згоду на публічне обговорення їх. Отже, громадянство за такого розуміння - це конструктивна здатність втручатися або принаймні намір втручатися в життя спільноти. 
Відповідно до цього один з головних принципів правового виховання -створення знання. Просте передання інформації зумовлює формування пасивних громадян, які сприймають знання як дещо відсторонене від соціальних, економічних та політичних цілей. Коли ж знання стає власним світоглядним надбанням тих, хто навчається, то згодом має сформуватися зрілий, вільний, автономний та активний громадянин. 
Сучасна система правового виховання в Європі зумовлена традиційною орієнтацію на повагу до прав і свобод людини і громадянина, а також спрямована на розв’язання політичних та соціально-демографічних проблем, найбільш суттєвими з яких є: загострення міграційної політики - притік до країн Європи переселенців зі Сходу та Африки, утворення «паралельних суспільств», не інтегрованих або недостатньо інтегрованих в європейський соціум; реакція європейського суспільства на ці процеси, яка часто набуває форми ксенофобії та політичного екстремізму; суперечності між високими гуманітарними стандартами у забезпеченні прав меншин та стандартами життя переважної більшості європейців. 
У зв’язку з цим пріоритетним напрямком у розвитку європейської спільноти стає соціокультурна інтеграція, яка у свою чергу зумовлює міжкультурний та міждисциплінарний підходи до громадянсько-правового виховання. Західноєвропейські громадські організації прийняли пакет документів, що ініціюють так зване полікультурне виховання, яке стало офіційним курсом Євросоюзу. 
Головне завдання полікультурного виховання - допомогти особистості усвідомити культурне розмаїття як умову розвитку суспільства та індивіда, протистояти виявам расизму, націоналізму, сформувати відчуття солідарності та взаємодопомоги, а також долучити громадян до національних, міжнаціональних та загальнолюдських цінностей. 
Полікультурне виховання переслідує три основні мети, які можна означити такими поняттями: плюралізм (збереження культурного розмаїття та повага до нього); рівність (підтримка рівних прав на освіту та виховання); об’єднання (формування в дусі загальнонаціональних політико-правових, економічних та духовних цінностей). 
Полікультурне виховання орієнтує передусім на усвідомлення не тільки прав, а й обов’язків щодо інших соціальних та національних груп. 
Сучасна європейська система громадянсько-правового виховання спирається також на концепцію перманентного (безперервного) виховання, що передбачає спадковість між дошкільними, позашкільними та шкільними закладами, самоосвіту, підготовку та перепідготовку активних учасників суспільного життя. В Європі безперервне виховання координують так звані інтегровані культурні центри, соціопедагогічні комплекси, при яких функціонують навчальні курси, бібліотеки, спортивні заклади, церква. 
Рада Європи як найбільша та найстаріша організація в Європі ухвалила магістральну програму «Освіта, спрямована на виховання демократичної громадянськості». У межах цієї програми передбачається й досягнення правовиховних цілей: забезпечення громадян правовими знаннями, а також вміннями та навичками, необхідними для активної участі у демократичному суспільстві; створення можливостей діалогу та правового розв’язання конфліктів між людьми, досягнення консенсусу, спілкування та взаємодії; заохочення усвідомлення прав і обов’язків людини, норм поведінки, цінностей та моральних норм усередині спільноти. 
Відповідно до цього майже в усіх європейських країнах розроблено програми з громадянського виховання. Їх основу складають передусім політико-правові та моральні знання, тобто ті знання про суспільство та людину, які допомагають учням підготуватися до життя у сучасному світі.
Правове виховання в Європі разпочинається ще в дошкільних закладах. На цьому етапі педагоги активно використовують методичну літературу з малюнками та адаптованим текстом, в якому малюкам розповідається про країну та «спільний світовий дім», роз’яснюються такі поняття, як нація, республіка, її символи, обов’язки громадян, права людини, безпека тощо. 
Однак найбільш значущим з огляду на цілі правового виховання вважається шкільне, ліцейське та гімназійне середовище, адже саме в ньому частина учнів досягає громадянського повноліття, отримує виборче право і можливість здійснити свій політичний вибір. У більшості західних країн правове виховання здійснюється згідно з програмами громадянського виховання або в межах навчання прав людини. Такі програми спрямовано на розвиток у членів суспільства відчуття громадянськості. Розкриваючи головні обов’язки та права людини, фахівці прагнуть правильно сформувати уявлення про свободу та рівність у «спільному домі». Сучасні педагоги навіть змоделювали риси громадянина ХХІ ст. Це громадянська грамотність (вміння висловлювати обґрунтоване судження щодо головних проблем від економіки до екології); критичне мислення, совість (уміння визначити добро), терпимість (до інших вірувань, культур, звичаїв) та плюралізм думок, глобальне громадянство («спільний світовий дім»), політична активність. 
Так, передумови виникнення ідеї громадянського виховання у Франції з’явились у ХІУ-ХУІ століттях, що було пов’язано з прагненням здолати негативні сторони середньовічної освіти, а також зі спробою розглядати людину як особистість, індивідуальність та найвищу цінність. Саме у цей період закладаються основи гуманістичного виховання, наступний розвиток яких відтворився в філософсько-педагогічних ідеях представників епохи Просвітництва, спадщині діячів Великої Французької революції, поглядах соціалістів-утопістів ХІХ ст., педагогів та психологів ХХ ст. 
На сучасному етапі громадянсько-правове виховання у Франції ґрунтується на досвіді таких міжнародних організацій, як Рада Європи, ЮНЕСКО, Європейський Союз, що відображено в декретах, інструкціях та циркулярах Міністерства національної освіти Франції, Програмі громадянського, правового та соціального виховання, Віденській декларації, Всесвітній конференції з прав людини та інших рекомендаціях щодо виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва, поваги до прав людини та її основних свобод. 
Громадянсько-правове виховання у Франції здійснюється передусім на всіх етапах шкільної освіти, а також через діяльність громадських організацій. Воно передбачає будь-яку виховну практику, будь-який зміст навчання, метою яких є передання правил індивідуального та суспільного життя. Виховання не робить відмінностей між громадянами, їх належністю до певних груп людей, проте формує повагу до їх думок та інтересів. Громадянське виховання - це не тільки пропаганда чогось, а передусім заклик до відповідальності та свободи. 
Значущість правового виховання французьких громадян підсилюється також гострою необхідністю здолати суперечності між стратегічною метою розвитку європейських країн як правових держав та засобами досягнення цієї мети. Так, молодих громадян необхідно підготувати до життя у світі, де все ще існують расизм, безробіття і нестабільна ринкова економіка. 
Завданнями правового виховання є формування: 
1) знань про форми політичного життя та його функції (знання про права та обов’язки громадян не тільки у країнах Європі, а й в інших країнах світу); 
2) свідомого ставлення до духовно-правових цінностей європейського суспільства; 
3) вміння врегульовувати конфлікти мирним шляхом, поважати думку інших, приймати колективні рішення; 
4) вміння дотримуватися норм громадянської поведінки (поваги до оточуючих, чемного ставлення, вміння слідкувати за своїми звичками та лексиконом). 
5) навичок суспільної діяльності (наприклад, солідарності в школі, родині, кварталі тощо). 
Відповідно до цих завдань сформульовано три кінцеві мети громадянсько-правового виховання: 
1) патріотична (повага до батьківщини); 
2) інтелектуальна (ретельне вивчення документів, їх критичний аналіз, що впливає на формування власної точки зору); 
3) практична (формування і розвиток норм громадянської та правової поведінки в різних соціально-політичних умовах протягом всього життя). 
Такий підхід послідовно втілюється на всіх етапах правового навчання та виховання. Однак найбільш значущим з огляду на цілі правового виховання вважається ліцейське середовище, адже саме в ньому частина учнів досягає громадянського повноліття, отримує виборче право і можливість здійснити свій політичний вибір. Правова освіта в ліцеї є невід’ємною складовою програми громадянського, правового та соціального виховання. 
Однак школи та ліцеї не можуть і не повинні претендувати на те, аби бути єдиним місцем подібного навчання. Вони покликані брати у ньому повноправну участь разом зі всіма іншими суб’єктами виховання. 
Висновки. Громадянське виховання розуміється як процес перетворення особистості на члена політичної спільноти, а головний акцент робиться на правах та свободах особи, її громадянському обов’язку, а також на формуванні практичного досвіду громадян у цьому відношенні. В процесі довготривалого, систематичного правового навчання під керівництвом викладачів та інших зацікавлених фахівців у громадян країн Європи формуються не тільки глибокі, широкі та системні знання права, а й позитивні емоційно-чуттєві правові переконання в їхній великій цінності, постійна вольова готовність до правомірної поведінки. 


Підготував Олександр Майстренко



Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Коментарі