субота, 25 жовтня 2014 р.

Українізація в Україні в 20-30-х роках 20 століття. Микола Скрипник

Харків. 1933 рік. Надворі бавиться сонячними відблисками, гомонить, вирує веселий липень. А в задушливій залі міської думи на засіданні Політбюро Центрального комітету КП(б)У, закритій від світла скрадливими шторами, сановиті сталіністи грають карколомну комедію, яка пахне бідою. 

"Судять" учорашнього соратника, заступника голови Раднаркому, народного секретаря у справах праці, наркома освіти УСРР, наркома внутрішніх справ Миколу Олексійовича Скрипника. Усі ці посади віднині для нього вже в минулому, попереду — принизливе визнання "антиленінських помилок", болісне каяття у "гріхах", публічне визнання своєї "провини". 

Нещадна машина, народжена злим генієм України, вождем усіх народів і корифеєм наук, упивається владою: Микола Скрипник має визнати свій "буржуазно-національний" ухил та "ідеологічне падіння". Сповнений болю, він змушений свідчити, що даремно віддав батьківщині всі свої сподівання, думки, сили й наснагу. Він уже знає, що за кілька хвилин поставить жахливу крапку у своєму житті…

"В активі" більшовика-підпільника було чимало тяжких перипетій. "Микола Скрипник 15 разів заарештовувався, 7 разів перебував у засланні, загалом був засуджений на ув'язнення строком до 34 років і один раз — до страти, 6 разів утікав з царських тюремних казематів", — пише доктор історичних наук Валерій Солдатенко. 

Усіх, хто знав Миколу Олексійовича, бачив і чув, вражали глибина його мислення, ерудиція, особливий погляд на життя, твердість характеру. Ці риси повною мірою знадобляться Скрипникові, коли навколо нього почне затягуватися сталінський імперський зашморг. 

У 1918 р., прибувши в Україну, Скрипник уперше стикається з розбіжностями своєї дотеперішньої "віри" і прагненнями, що їх сповідують представники українського визвольного руху. 

Микола Скрипник дедалі частіше стикається у відкритих дискусіях з першим секретарем ЦК КП(б)У, членом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, головою Раднаркому України Квірінгом та другим секретарем ЦК КП(б)У Лебедем. 

"Один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану "теорію боротьби двох культур", з якої випливало, що оскільки російська культура в Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей "природний процес", — пише професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету Орест Субтельний.

Микола Скрипник, нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, нарком юстиції, нарком освіти, з ентузіазмом сприйняв постанови XII з'їзду РКП(б) та резолюцію ЦК КП(б)У про українізацію партійного й професійного апарату радянських установ. Микола Скрипник взявся за роботу по українізації негайно, працював рішуче, завзято і наполегливо. Він програму українізації розумів буквально і щиро, та мав на меті:
  по-перше, провести дерусифікацію 1,3 млн. (нині таких вже 5,5 млн.) етнічних українців,
а по-друге навчити української мови 2,6 млн. (нині вже 8,3 млн.) етнічних росіян України.

Сповнений бажання якнайповніше реалізувати українізацію, нарком освіти Микола Скрипник, відомству якого фактично підпорядковувалося все культурне й освітнє життя України, з притаманною йому відповідальністю активно береться до українізації преси, шкільництва, науково-дослідної сфери, вищої школи, книговидання. 

Зі збільшенням кількості українських шкіл частка неписьменних у республіці становила у 1931 р. лише 8% (у 1926-му — 47%). Наклад україномовних газет у 1933 р. сягнув 3,5 млн. примірників, в установах Всеукраїнської академії наук послуговувалися тільки українською мовою. "Мабуть, ні в одній з республік нашого великого Союзу народів національні процеси не проходили з такою глибиною і з таким розмахом, як на Україні", — пишався він тодішніми успіхами українізації.
Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні, особливо народної освіти. На українську мову перейшло 86% загальноосвітніх шкіл, 30% вищих навчальних закладів, більше половини технікумів. У 1922 р. в республіці виходило до десяти українських газет і журналів, а в 1933-му з 426 газет — 373 були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. 

Наркомату освіти довелося переборювати величезні труднощі, насамперед брак педагогічних кадрів, що володіли українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати опір російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатися «селянською» мовою. На подолання цих та інших перешкод були мобілізовані партійні, профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.

З ініціативи Миколи Скрипника було здійснено спроби поширити українізацію на етнічно українські території РРФСР. Розгорталася українізація в таких районах РРФСР, як Кубань, Далекий Схід та інших, де проживало багато українців. "У зв'язку з результатами перепису населення 1926 року Скрипник вимагав українізації Кубані, оскільки там почали забувати рідну мову. В Центральному архіві громадських об'єднань України знаходиться написаний за ініціативою Скрипника лист, адресований ЦК КП(б)У від 21 травня 1927 року, "Про приєднання до України областей з українською національною більшістю", — пише магістр історії історичного факультету Лейпцизького університету Ян Шонфельдер. 

Скрипник насамперед бажав, щоб в історично україномовних Курській, Воронезькій, Саратовській областях, Ставропольському краї, на Кубані було запроваджено україномовне шкільництво, театр, пресу тощо.

За життя Миколи Скрипника українську мову було вперше піднесено до статусу мови державного управління. У 1927 р. у Харкові він скликав Всеукраїнську правописну конференцію. Її результатом став так званий харківський правопис ("скрипниківка"), який усував з української мови русизми. З 1929 р. усі школи й видавництва УСРР дотримувалися саме цього правопису.

Хочу обширно процитувати уривки програмного тексту М.Скрипника, "Донбас і Україна (З історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.)", опублікованого у 1920 році:
«Село на Україні за своїм національним складом майже виключно українське. Місто складається з елементів, за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства - переважно дрібні або середні.
Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними передсудами. Один з таких передсудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, - це передсуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для "простого" домашнього вжитку. Річ у тому, що в містах України розмовною мовою є частково російська, а частково, на заході - польська мова. Селяни свої культурні потреби задовольняють так-сяк, вживаючи українську мову. Природно, що .... робітничий клас повинен був засвоїти собі від буржуазії і поміщицького класу зарозуміле, зневажливе, у крайньому випадку, ставлення до української мови і до української культури».

У той час, коли Микола Скрипник, засукавши рукави, завзято допомагав батьківщині посісти належне їй місце, за ним неусипно стежило пильне око Москви. Сьогодні декотрі історики дотримуються думки, що, демонструючи лояльність до України пожовтневих років, Сталін волів поставити волелюбних українців на місце й поспішав розправитися з головним провідником "шкідливих" національних ідей — Миколою Скрипником. 

Ворожість вождя всіх народів до подій в Україні була відома всім. "У Сталіна було два пугала: український націоналізм і ленінградська опозиція", — свідчить далекий від політики син члена Політбюро Анастаса Мікояна Степан, який виріс у кремлівських стінах і добре знався на настроях більшовицьких вождів.

Тож бурхлива діяльність українського наркома освіти чимдалі дужче дратувала Сталіна. Іван Курас зазначав, що послідовний інтернаціоналіст Микола Скрипник не міг з самого початку не зіткнутися з генсеком: "Уже навесні 1918 року у відповідь на безпідставні, нічим не виправдані звинувачення Йосипа Сталіна, який брутально назвав Українську Радянську Республіку "грою", голова уряду України Микола Скрипник заявив "рішучий протест проти виступу наркома Сталіна". 

Закритому кремлівською стіною Сталіну різала слух тональність скрипниківського виступу: "Звичайно, теоретично правильним є наведене в тезах тов. Сталіна зіставлення двох націоналізмів: націоналізму великодержавного, панівного й націоналізму колишніх пригнічених національностей… А чи не занадто це випнуто у тов. Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів приводом до того, щоб багато й багато дехто на практиці свою бездіяльність у галузі національного питання виправдовували таким протиставленням? Я дуже й дуже боюся цього…". 

"Пересторога Миколи Скрипника була недаремною. Як відомо, Сталін і у ті часи, і особливо згодом постійно наголошував на небезпечності лише місцевого націоналізму, об'єднуючи цим жупелом всіх, хто намагався чинити опір наростаючим централізаторським тенденціям адміністративно-командної системи", — пояснює Іван Курас. 

Микола Скрипник твердо повстав і проти проекту закону про землекористування, згідно з яким земля мала бути власністю всього Союзу, а не республік. "Якщо прийняти такий закон, то це значило б, що суверенність окремих республік зводиться лише до того, що вони мають свій уряд, не маючи своєї території. Я вважаю, що всім таким тенденціям треба дати рішучу відсіч", — переконував він. 

На відміну від новоспеченого великодержавника Сталіна переконаний українець Микола Скрипник категорично протестував проти "свого роду державного перевороту", який він убачав у пропозиції передати Союзу РСР права затверджувати конституції окремих республік. "Основною рисою суверенності кожної союзної республіки є те, що вихідним пунктом для конституції республіки є воля держави, організованої даним народом. Пропозиція, щоб до Союзу РСР перейшло затвердження конституцій союзних республік, робить вихідним пунктом для цих конституцій не волю даної республіки, а волю всього Союзу", — зазначав голова Наркомосу. 

Коса находила на камінь. "Чесний, принциповий більшовик" (за характеристикою Хрущова), сталінський опричник Павло Постишев, один з організаторів і натхненників голодомору 1930-х рр., доповідав у Кремль: "На Україні, в даний момент, головну небезпеку становить місцевий український націоналізм. Ухил Скрипника почав оформлятися як… ціла система націонал-опортуністичних поглядів". 

Конфлікт між Скрипником і Сталіним досяг свого апогею, коли Микола Олексійович "дозволив собі" заявити: "Нам треба поставити питання про методи керівництва. Методи адміністрування і окрику не можуть стати нашими. Ради не гартують сил, не виковують і не виховують їх, а навпаки — трощать…". "Це був останній виступ Миколи Скрипника на пленумі ЦК КП(б)У як наркома освіти УСРР. 28 лютого 1933 року його було звільнено з цієї посади, а його заступник по Наркомосу Затонський і перший заступник Хвиля почали ретельно вишукувати "націоналістичне засмічення" працівників системи народної освіти", — зазначає дослідник радянської історії Дмитро Космін. 

Настала вирішальна фаза боротьби проти Миколи Скрипника: Сталін руками "своїх" Політбюро ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розправлявся зі старим більшовиком-українцем. "Останній, 1933, рік в житті Миколи Скрипника став майже суціль ганебною кампанією проти нього. В його творах невпинно вишукувалися "перекручення ленінізму", шкідництво у мовознавстві та діяльності НКО України", — зауважує Валерій Солдатенко. 

У журналі "Більшовик України" негайно з'явилися розгромні статті Шліхтера і Хвилі: "За більшовицьку непримиренність у теорії" і "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті". Як найбільший гріх Миколі Олексійовичу приписували таке: "Обійшов т. Скрипник і т. Сталіна, а між тим вся партія знає, що т. Сталіну належить величезна роль у дальшій розробці і конкретизації марксистсько-ленінського вчення у національному питанні". 

Скрипникові закидали "ворожі, чужі, петлюрівські погляди", які призвели до перекручення лінії партії, потурання шкідницьким елементам у мовознавстві, організацію розстановки "шкідників" у ВУАН і, звісно ж, буржуазний націоналізм. 

Крапку власноруч поставив Сталін. "На Україні ухил до українського націоналізму не становив головної небезпеки, але коли перестали з ним боротися і дали йому розростися до того, що він зімкнувся з інтервенціоністами, цей ухил став головною небезпекою". 

7 липня 1933 р. на початку чергового засідання Політбюро Микола Скрипник залишив залу і заподіяв собі смерть у власному кабінеті… 

Утім, Кремль не заспокоївся: він мав пояснити радянському народові, як треба ставитися до "ганебного вчинку" Скрипника. Наступного ж дня офіційна преса опублікувала некролог, в якому назвала самогубство Скрипника "неприпустимим актом малодушності, не гідним комуніста". Сам Сталін вичавив із себе: "Людина пішла на вбивство тому, що боялася, що все відкриється, вона не хотіла бути свідком своєї власної всесвітньої ганьби. Це найлегший засіб, як, ідучи з цього світу, можна останній раз плюнути на партію, обдурити її".

Звісно, муляла Сталіну та його послідовникам і "шкідницька спадщина" Миколи Олексійовича. "Тривала боротьба з мертвим Скрипником. 21 липня 1933 року політбюро ЦК КП(б)У… доручило скласти повний опис (його) творів, а 24 березня 1934 року політбюро прийняло рішення вилучити твори з масових бібліотек, книгарень, заборонити їх продаж надалі. Термін виконання — до 15 червня 1934 року", — пише Юрій Шаповал. 

Куди поспішали вельможні більшовицькі мужі, чому бажали мерщій знищити навіть згадку про Миколу Скрипника? Пояснюється все до болю просто — страх. Страх того, що знайдуться послідовники "злісного націоналіста" Скрипника, що почне давати збої імперська машина, яка невтомно перемелює людський матеріал, що небезпечні одиниці цього "матеріалу" почнуть вибиватися зі слухняної маси… 

Літературна спадщина Миколи Скрипника залишалася під забороною аж до 1960-х, коли людей трохи попустило в період оманливо теплої хрущовській відлиги. "Тільки через 30 років, 1962 року, відповідно до Постанови Президії ЦК КПУ "Про 90-річчя з дня народження М.О.Скрипника" постало питання про видання його творів, проте виконання цього завдання розтягнулося ще майже на 30 років. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 року", — пише історик Валерій Солдатенко. 

Бумеранг історії повертається. Невдовзі у сталінських катівнях та перед розстрільними командами зів'яне швидкоплинна слава вчорашніх парткомівців, але крок у безсмертя буде дано зробити одиницям. Йосип Сталін і Микола Скрипник — постаті одного часу й однієї системи, проте подзвін по них лунає в Україні по-різному... 

В статті використані матеріали:
"Він був особистим ворогом Сталіна"
Олена Григор’єва 5 липня 2013

Підготував О. Сирота

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі