Здоров'я так переважує всі інші блага життя, що в дійсності здоровий жебрак більш щасливий, ніж хворий король
Здоров'я та його складові. Здоров'я... Як часто останнім часом нам доводиться чути це слово. Що ж воно означає? У словнику С. Ожегова під здоров'ям розуміється «правильна, нормальна діяльність організму, його повне фізичне та психічне благополуччя». Хоча однозначно оцінити, що ж таке здоров'я, досить складно. Те, що одні вважають нормальним здоров'ям, інші можуть сприймати як нездоров'я. На думку С. Волкова, «здоровою можна вважати людину, яка, як мінімум, здатна адекватно вирішувати професійні, сімейні й особисті проблеми».
Відповідно до матеріалів ВООЗ, здоров'я - це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних дефектів.
Рубіж століть ознаменований актуальністю проблеми здоров'я в усіх її аспектах. Цьому сприяють:
- стрімкий темп науково-технічного прогресу;
- високий ритм життя;
- інформаційні й емоційні перевантаження;
- екологічне неблагополуччя та багато інших факторів сучасного життя.
Усе це призвело до різкого росту кількості так званих «хвороб століття» (серцево-судинних, онкологічних, виразкових, психічних та інших захворювань). Різко зросла кількість алкоголіків і наркоманів. Можливо, ці хвороби є наслідком нездатності багатьох людей швидко адаптуватись до бурхливих змін умов життя. Що й казати, нелегке життя сучасної людини, але подвійно воно нелегке для керівника. Сучасний керівник працює, як правило, в умовах:
- дефіциту часу;
- надлишку інформації;
- ненормованого робочого дня;
- постійного тиску з боку підлеглих і вищого начальства;
- змушеності йти на ризик;
- одночасного рішення кількох різнорівневих завдань.
Ось чому керівник перебуває у стресовому стані майже постійно. Систематичні перевантаження та стан напруги, що випливає з них, стають для керівника все більш звичайними. Якщо йому не вдається вирватися зі стану надзбудження й перенапруги протягом тривалого часу, то може з'явитись небезпека розвитку в нього певного захворювання. Як же вберегти себе від цього передчасного старіння та захворювань?
Перш ніж ми спробуємо відповісти на це запитання, розберемося, що ж включають складові здоров'я.
Звичайно виділяють три види здоров'я:
- фізичне;
- психічне;
- духовне.
Фізичне здоров'я являє собою стійкий функціональний стан організму, що забезпечує успішну життєдіяльність людини (життєдіяльність як окремих тканин, органів і систем, так і всього організму в цілому). Важливо відзначити, що стійкий функціональний стан розглядається в межах вікової норми.
Дуже важливо сприймати себе як здорову людину. Не випадково існує приказка: поки людина не замислюється про своє здоров'я, вона здорова.
Фізичне здоров'я, як правило, пов'язують із біологічним (функціональним) віком, тобто з функціональною зрілістю організму. Критерії біологічного віку змінюються залежно від періоду розвитку та включають:
- морфологічні критерії (кісткова та зубна зрілість, зрілість форм тіла, його пропорцій, розвиток первинних і вторинних статевих ознак);
- функціональні критерії (зрілість центральної та вегетативної нервової системи й опорно-рухового апарата);
- біохімічні критерії (ферментативні, гормональні та цитохімічні показники).
Психічне здоров'я оцінюється за трьома основними критеріями:
- адаптації;
- соціалізації;
- індивідуалізації.
У нашому випадку, стосовно здоров'я, під адаптацією розуміється здатність людини усвідомлено ставитись до функцій свого організму (наприклад, травлення, виділення тощо), здатність регулювати свої психічні процеси (управляти своїми думками, почуттями, бажаннями). Межі змісту індивідуальної адаптації існують, але є й загальні для всіх людей закономірності. Критерієм успішної адаптації є здатність людини жити в сучасних геосоціальних умовах.
Соціалізація стосовно здоров'я розуміється у трьох основних проявах:
по-перше, людина реагує на іншу людину, як на рівну собі («Інший така ж людина, як і я»);
по-друге, людина визнає існування норм у відносинах між людьми («Між людьми існують певні норми взаємин, і я керуюсь ними»);
по-третє, людина визнає необхідну міру самітності та відносну залежність від інших людей, тобто між параметрами «самотній» та «залежний» існує певна гармонія («Я - єдиний, але не самотній; я маю потребу в оточуючих, я - серед собі подібних»).
Таким чином, критерієм успішної соціалізації є здатність людини жити в умовах сучасних соціальних норм, у системі «Я-інші».
Індивідуалізація розуміється як здатність:
по-перше, усвідомлювати власну неповторність та індивідуальність як цінність і не дозволяти руйнувати її іншим людям;
по-друге, співставляти свою індивідуальність із проявами індивідуальності інших людей.
Таким чином, критерієм успішної індивідуалізації є здатність людини ставитись до самої себе та до оточуючих як до індивідуальностей.
Розглянувши склад психічного здоров'я, можемо зробити такий висновок. Психічно здорова людина характеризується її можливостями адаптації, соціалізації й індивідуалізації. Ці можливості є в кожної людини, а ступінь їхньої реалізації визначається соціальною ситуацією, тобто тими щоденними умовами розвитку людини, в яких вона реалізує себе, свої думки, можливості, бажання, якості.
Кілька слів про духовне здоров'я людини. До основних його ознак і показників відносяться такі:
- сприймаючи життя як цінність, людина прагне до створення в ньому нових ціннісних якостей. Стан пошуку охоплює людину мимо її волі та індивідуальних зусиль, і людина шукає його джерела поза своїми силами, у сферах, що лежать вище неї;
гуманістичні способи впливу на себе та на оточуючих (заохочення, покарання, прощення);
- цілісність внутрішнього світу, що задається системою правил і суджень, прийнятих для себе людиною усвідомлено (так звана «життєва філософія»);
переживання постійної радості від життя як такого.
Духовне здоров'я проявляється у зв'язку людини з усім світом і виражається в:
релігійних почуттях;
- почутті краси та світової гармонії;
- почутті замилування та благоговіння перед життям.
Найбільш плідні дослідження духовного здоров'я у представників гуманістичної психології. Так, А. Маслоу вважав, що люди, здорові духовно, мають особливі характеристики, які відрізняють їх від інших людей за низкою показників. Ці люди задовольнили свої потреби в безпеці, причетності, любові, повазі та самоповазі й тому можуть прагнути до самоактуалізації, тобто до здійснення своєї місії, покликання, долі, прагнення до єдності своєї особистості.
До характеристик здорових людей, підтверджених спостереженнями А. Маслоу, можна віднести такі:
Об'єктивне сприйняття реальності. Духовно здорові люди менш емоційні та більш об'єктивні у сприйнятті реальності, терпимі до суперечливості та невизначеності. Вони вітають сумнів і неходжені шляхи.
Повне прийняття себе, інших і природи. Духовно здорові люди приймають себе такими, які вони є як на психічному, так і на фізіологічному рівні, та відчувають при цьому радість життя (у них добрий апетит, сон, секс тощо). Із розумінням вони ставляться до основних біологічних процесів у організмі. Подібним чином вони сприймають інших і людство в цілому.
Безпосередність, простота та природність поведінки. Як точно помітив М. Литвак (1997), із цими людьми спілкуватись так само просто, як і з японською технікою. Однак ця простота спілкування не означає, що вони доступні для кожного в будь-який момент і що вони так само прості «всередині».
Захопленість і відданість будь-якій справі (сконцентрованість на проблемі, а не на собі). Духовно здорові люди прихильні до якогось завдання, обов'язку, покликання чи улюбленої роботи, що вважають для себе життєвою місією. Говорячи словами А. Маслоу, вони живуть, щоби працювати, а не працюють, щоб жити.
Незалежність і потреба в самоті. Вони мають велику потребу в недоторканності внутрішнього життя, самоті, спілкуванні із собою.
Автономія, незалежність від культури й оточення. Вони більше покладаються на свій власний потенціал і внутрішні джерела росту та розвитку. У цьому сенсі вони самодостатні, тобто незалежні насправді, а не в сенсі заяви своєї позиції.
Свіжість оцінки та сприйняття. Духовно здорові люди кожний день свого життя сприймають як захоплюючу та хвилюючу подію. Для них стократне сприйняття веселки так само прекрасне та чудове, як і сприйняття першої веселки в житті.
Верховні або містичні переживання. Ці люди здатні переживати моменти сильного хвилювання або високої напруги, екстатичні стани. Коли вони переживаються? У кульмінаційні моменти любові й інтимності, творчості, осяяння, відкриття та злиття із природою.
Суспільний інтерес, почуття причетності, єднання з іншими, доброзичливість. Це виражається в жалі, симпатії та любові до всього людства (часто у вигляді ставлення старшого брата до молодшого).
Глибокі міжособистісні відносини. У цих людей вузьке коло спілкування, тому що дійсне спілкування, стан духовної єдності з іншими вимагають часу та зусиль. Однак їхнє спілкування відрізняється глибиною пережитих почуттів. Крім того, для цих людей характерне високе почуття емпатії, співпереживання.
Демократичний тип характеру. У цих людей немає упереджень до іншого класу, раси, релігії, статі, віку, професії, сексуальної орієнтації, інших атрибутів статусу. Вони охоче вчаться в кожного, якщо тільки в нього можна чомусь навчитись. У той же час вони не вважають усіх без винятку рівними. А. Маслоу писав: «Ці індивіди самі по собі є елітою, вибирають у друзі також еліту, але це еліта характеру, здатностей і таланта, а не народження, раси, крові, імені, родини, віку, молодості, слави або влади».
Розмежування засобів і цілей. У повсякденному житті вони більш певні, послідовні та тверді, ніж інші, у відношенні того, що правильне, а що помилкове, добре чи погане. Вони дотримуються певних моральних та етичних норм, хоча деякі з них релігійні в ортодоксальному розумінні цього слова. У той же час для них часом сам процес означає більше, ніж мета, нехай і дуже гарна.
Філософське почуття гумору. Ці люди віддають перевагу доброзичливому, філософському гумору, що висміює дурість людства в цілому, на відміну від інших людей, які можуть одержувати задоволення від жартів, що висміюють чиюсь неповноцінність, що принижують когось чи непристойно ставляться до нього. Гумор духовно здорових людей викликає посмішку, а не сміх.
Креативність, творчий підхід до життя. Для них характерна природна та спонтанна креативность, що дозволяє буденну справу здійснювати щораз по-новому. Крім того, їхній творчий підхід проявляється насамперед у повсякденних справах, а не як у видатних талантів у поезії, мистецтві, музиці чи науці. Ось чому А. Маслоу якось помітив, що в першокласному супі більше творчості, чим у другосортній поезії.
Опір окультуренню. Вони в гармонії зі своєю культурою, разом з тим зберігають певну внутрішню незалежність від неї. Вони традиційні й нічим не відрізняються від інших, поки вимоги культури не зачіпають їх основні, базисні цінності.
Сказане вище може привести до висновку, що здорові духовно люди - ангели. У них є недоліки і, як інші люди, вони недосконалі. Однак вони нагадують нам, що потенціал психологічного росту людини, її можливості стати духовно здоровою набагато вище, ніж ті, котрих досягло людство.
Здоров'я людини: від чого воно залежить? Розберемося, від чого ж залежить наше здоров'я (особливо фізичне). Опираючись на дані Всесвітньої організації охорони здоров'я, можна виділити чотири групи узагальнених факторів, що впливають на стан нашого здоров'я:
Спадковість (20 %).
Екологічно сприятливе середовище (20 %; згодом внесок цього фактора буде збільшуватись).
Медичне забезпечення (10 %; згодом внесок цього фактора буде зменшуватись).
Спосіб життя людини (50 %).
Спосіб життя - це цілісна сукупність особливостей повсякденного життя людей, обумовлена:
- індивідуальними психічними особливостями;
- потенціалом здоров'я, закладеним у кожній людині;
- життєвим досвідом;
- сімейними та місцевими звичаями;
- стандартами життя, характерними для даного соціального прошарку, даного регіону, даної держави (наприклад, мешканець міста або селища, мешканець Західної або Східної Європи, мешканець пострадянського простору тощо).
Спосіб життя охоплює:
- трудову діяльність;
- побут;
- форми використання вільного часу;
- форми задоволення матеріальних і духовних потреб;
- норми поведінки людей у типових ситуаціях.
При настільки важливому значенні способу життя варто пильніше придивитись до факторів, що підтримують фізичне здоров'я. Із них до провідних звичайно відносять:
- дихання;
- харчування;
- рух.
Над диханням ми якось не замислюємося, поки здорові органи дихання. Воно виконується автоматично, хоча при бажанні ми можемо ним управляти. В організмі фізіологічні та біохімічні процеси відбуваються без участі свідомості й управляються вегетативною нервовою системою.
На дихання давно звернули пильну увагу на Сході. На Заході й у нас - значно пізніше. Одні кажуть, що треба дихати глибше, інші вважають, що корисним є неглибоке дихання (за методом Бутейка). При напруженій фізичній роботі потрібно глибоко дихати для забезпечення киснем біохімічних процесів. Дихання за методом Бутейка, коли в організмі накопичується вуглекислота, виводить організм як би на межу, за якою починають розкриватись резервні можливості організму. Воно ефективне при багатьох захворюваннях, але ним не можна користуватися постійно.
Йоги відпрацювали різні варіанти дихання (пранаями), що включають чотири приблизно рівних за часом етапи: вдих - пауза - видих - пауза. Тривалість етапів підбирається індивідуально, але звичайно по 4-8 с на етап, із поступовим збільшенням до 10-14 с. Таке дихання має оздоровлюючий і навіть омолоджуючий вплив.
Останнім часом багато уваги приділяється проблемі харчування. Існують різні способи харчування - сироїдіння, рослинна монодієта, вегетаріанство, тваринна монодієта, змішане харчування. Доведено, що можна застосовувати будь-який спосіб, але найменш ефективним є останній.
Існує декілька заповідей харчування:
- харчуйся чотири рази на день і регулярно;
- споживай тільки продукти живої природи. Причому головну увагу варто приділяти свіжим фруктам та овочам (по можливості сирим) і так званій клітковині (хліб грубого помолу, з висівками тощо). Жири рекомендується вживати не більше 80 г на день і намагатися, щоб вони були ненасиченими, тобто рослинними та не смаженими. До мінімуму необхідно звести споживання цукру та солі. Те, що ми вживаємо при харчуванні, у середньому має засвоюватись на 80-90 %. Жири затримують і знижують це засвоєння на 60 %, а овочі та фрукти - збільшують на 10-15 %;
- їж, коли голодний. До половини їжі, прийнятої без апетиту, розкладається та перетворюється на отруту;
- розмаїтість їжі повинна бути максимальною протягом тижня та мінімальною в одній трапезі;
- не забувай про соки (краще натуральні) та питну воду (краще талу або джерельну). Щоденний прийом рідини має становити не менше 1-2 л;
і, мабуть, головне - індивідуально підбирай для себе ту їжу, якої не вистачає тілу.
Рух становить основу життя. Найбільшою мірою потреби організму в русі реалізуються в різних видах фізичних вправ і ходьбі. Максимальний ефект досягається при виконанні великої кількості циклічних рухів не дуже високої інтенсивності. Головне при цьому не просто збільшувати силу та гнучкість тіла, а підсилити саморегуляцію організму.
Найпростіше ввести у своє життя фізичні вправи, збільшивши щоденну рухову активність. Швидка хода - дешева, проста, безпечна та найпопулярніша форма вправ. Замініть ходою всі автомобільні поїздки на близькі відстані. Ефективним і веселим способом, що дозволяє спалювати зайві калорії, є танці й участь у спортивних змаганнях. Доступним та ефективним видом фізичних занять є повільний біг, тому що саме він забезпечує антигравітаційний режим (через наявність фази польоту). Завдяки кровотоку та газообміну в легенях краще виділяються шлаки, поліпшується робота ендокринної та нервової систем. Стан легкого позитивного стресу створює адаптаційні механізми для більш складних стресових впливів і сприяє зміцненню імунної системи.
Повільно й поступово збільшуйте інтенсивність своїх тренувань. Тоді вас не буде лякати необхідність додавати до занять більші зусилля (а боячись цього, люди часто припиняють заняття спортом). Нехай навантаження на ваших тренуваннях зростатимуть природно, відповідно до вашого бажання та потреби. Негайно припиніть заняття, якщо вони стануть викликати у вас почуття дискомфорту, слабкість або хворобливі відчуття.
Стрес у діяльності керівника. Управління емоційним станом
Поняття про стрес. У побуті слово «стрес» уживається в досить широкому сенсі. Що таке стрес? Під ним мається на увазі напруга, тиск або тягар, навантаження. «Стрес» - слово, запозичене з англійської мови й означає «напругу».
Саме це поняття взяте з арсеналу матеріалознавства та позначає там тиск (навантаження), з яким впливають на матеріал при його випробуванні. У літературу з медицину та психологію слово «стрес» потрапило в середині 30-х років. У 1936 р. у журналі «Nature» було опубліковано коротке повідомлення канадського фізіолога Г. Сельє під назвою «синдром, викликаний різними ушкоджувальними агентами». Так було покладено початок утвердженню в науковому та повсякденному побуті однієї з наймодніших теорій ХХ століття.
У стресових ситуаціях протікають процеси фізичної та розумово-психічної адаптації до зовнішніх і внутрішніх впливів. Відповідно, і сам стрес можна розглядати як захисну реакцію на зовнішні та внутрішні подразники (стресори). Разом із тим стрес - це комплекс емоційних станів, що виникають у відповідь на різноманітні екстремальні впливи.
За допомогою стресової реакції організм намагається відновити порушену під впливом стресів рівновагу. Г. Сельє показав, яким чином стрес пов'язаний із поступовим виснаженням резервів організму, що намагається пристосуватись до нових умов. При цьому, наприклад, відбувається активізація тієї частини вегетативної нервової системи, що відповідальна за активність і працездатність організму.
Г. Сельє назвав комплекс цих реакцій загальним адаптаційним синдромом та описав три стадії цього синдрому. Перша стадія - реакція тривоги, що виражається в мобілізації всіх ресурсів організму у відповідь на вплив ззовні, що порушує рівновагу процесів життєдіяльності. За нею починається стадія опору, коли організму вдається впоратися зі шкідливими впливами. У цей період може спостерігатись підвищена стресостійкість.
Якщо ж дію шкідливих факторів довго не вдається усунути та перебороти, наступає третя стадія - виснаження. Пристосувальні можливості організму знижуються. У цей період він гірше опирається новим шкідливим впливам, збільшується небезпека захворювань. Однак настання третьої стадії не обов'язкове.
З доісторичних часів, коли печерні люди жили під постійною загрозою нападу, людське тіло придбало властивість певним чином реагувати на будь-яку напругу. Потрапляючи в загрозливу ситуацію, первісна людина була змушена швидко мобілізувати всі свої сили, захищаючись або тікаючи від небезпеки. Коли ми почуваємо небезпеку, у нашому організмі відбувається таке:
- наднирники починають виробляти гормон адреналін, що «готує» наше тіло до виходу із критичної ситуації;
- серце починає битися швидше, а дихання стає частішим;
- збільшується приплив крові до мозку, якому потрібно більше кисню для активної життєдіяльності під час небезпеки;
- м'язи напружуються та готові діяти;
- припиняється процес травлення, що дозволяє організму заощадити чимало енергії.
Виходячи із цього, до основних психофізіологічних ознак стресу можна віднести:
- зіпрілі долоні;
- часте серцебиття;
- рясне потовиділення;
- виникнення проблем із диханням;
- обличчя червоніє або блідне;
- зіниці розширюються;
- зростає кров'яний тиск;
- м'язи напружені;
- виникає відчуття пригніченості.
Людина, яка щойно уникла нещасного випадку, може відчути у своєму тілі в момент небезпеки всі перераховані фізіологічні зміни. Подібні, але не такі сильні наслідки відбуваються й у менш небезпечних ситуаціях.
На жаль, якщо людина не може управляти собою й не здатна швидко виходити зі стресових станів, то в усьому організмі відбуваються невеликі, але незворотні зміни. Як це відбувається, дотепер не зовсім зрозуміло, однак численні дослідження підтверджують, що, перетворившись у стійкі, ці зміни породжують у людині відчуття слабкості, хворобливості та сприяють виникненню нового стресу.
Стрес - це природна та неминуча особливість життя. На думку Г. Сельє, відсутність стресу рівнозначна смерті й навіть уві сні людина відчуває легкий стрес. На ранніх етапах розвитку людського суспільства стрес виникав в умовах необхідності фізичного виживання (здобування їжі, притулку, вогню, партнера для продовження роду). У сучасному суспільстві (особливо в умовах науково-технічної революції) наші стресори досить мало пов'язані з основними механізмами виживання і значно більше із соціальним успіхом, із породженням зростаючих вимог життєвих стандартів, а також з необхідністю відповідати очікуванням інших і самих себе.
Ми всі маємо потребу в певному рівні стресу, якщо не хочемо нудьгувати та почуватися нещасними. Але обов'язковий рівень стресу для кожної людини різний. Від людини до людини міняється не тільки рівень потреби у стресі, але сам зміст чи вид необхідного стресу.
«Добрий» та «поганий» стрес. Пізніше Г. Сельє доповнив свою теорію, висловивши думку, що не всякий стрес шкідливий: стрес - невід'ємна частина життя і його не можна уникнути. Важливо, на його думку, підтримувати оптимальний для себе рівень стресу, що дозволяє діяти найбільш ефективно. У цьому випадку стрес - це «аромат і смак життя». Чи зробить стрес пагубний вплив на стан здоров'я чи ні, залежить від відповідної дози, виду навантаження та відгуку на роздратування.
Стрес як тиск, навантаження або напруга нейтральний. Наше тіло не розрізняє, впливає на нього позитивний чи негативний стрес. Вирішує тут те, як ви самі розумово й емоційно оцінюєте відповідну ситуацію, Наприклад, швидше за все, позитивно ви сприймете в повсякденному діловому житті такі ситуації:
- діяльність вимагає надзвичайних дій і особливо збуджує творчий потенціал;
- зустріч після довгої розлуки з партнером, приятелем тощо;
- добровільні заняття спортом і подібні до нього фізичні навантаження.
У таких ситуаціях ви самі управляєте своєю поведінкою та реалізуєте власну мету, тобто ви автономні та самостійні. Форма напруги, що виникає при цьому, сприятливо діє на вас, стимулює, мотивує та вивільняє сили. Позитивний стрес іменують еустресом або евстресом (грец. eu - добре).
Негативні стресові ситуації виникають здебільшого тоді, коли ви почуваєтесь відчуженим, залежним, коли перебуваєте під сильним впливом обставин. У цьому випадку ви обмежені в можливості впливати на хід подій і почуваєте себе скоріше жертвою. Негативний стрес позначають словом дистрес (грец. dis - погано). Сюди включають усі гостро чи хронічно виникаючі ситуації, які ви відчуваєте для себе незадовільними, загрозливими або страшними. Тут мова може йти як про «повсякденне нервування», так і про надзвичайні обставини.
Чи здійснює стрес на вас позитивний вплив чи шкодить, залежить від дози й, природно, від виду навантаження. Як відзначають німецькі фахівці Ф. Готвальд і В. Ховальд, чим триваліше та інтенсивніше впливає подразник і чим різноманітніше та незвичайніше самі навантаження, тим сильніше реакції, викликані ними. Якщо у вас - керівника вже протягом тижнів існують труднощі у спілкуванні з одним зі своїх підлеглих (тривалість) і даний конфлікт вас самого сильно тривожить (інтенсивність), якщо ви вперше переживаєте таку конфліктну ситуацію (новизна) і, можливо, вона поширюється ще на інших співробітників (множинність), то доза одержуваного стресу виявляється максимальною. Таким чином, чи є сам стрес шкідливим для вашого здоров'я чи ні, він визначається тривалістю, інтенсивністю, новизною, множинністю стресових ситуацій.
Коли ви занадто багато працюєте та сильно навантажені, саме по собі це не шкодить вам доти, доки робота радує вас і вас супроводжує успіх. Але якщо до напруження сил додаються ще розчарування та невдачі, то істотно підвищується ризик захворювань.
Фактори, що викликають стрес (або стресори). Важливо усвідомити, що існують певні стресори, здатні викликати стрес, фактори, що породжують перевищення здатності організму адекватно реагувати на вплив ззовні. Під стресом (синонім - «стрес-фактор», «стрес-ситуація») звичайно розуміється надзвичайний чи патологічний подразник; значний за силою та тривалістю екстремальний вплив, що викликає стрес.
У найбільш загальному вигляді звичайно розрізняють таки види стресорів:
фізіологічні (надмірні біль, шум, забруднене повітря, несприятливе харчування, вплив екстремальних температур, приймання ряду лікарських препаратів тощо);
психологічні (інформаційне перевантаження, нереалістичні очікування та домагання, критичні події в житті, змагання, погроза соціальному статусу, самооцінці найближчого оточення тощо).
На думку Д. Фонтана, для аналізу стресорів професійного стресу та стресу керівників варто орієнтуватись на трохи іншу класифікацію. Із цього погляду можна виділити дві великі групи стресорів:
- стресори службової діяльності;
- стресори позаслужбової діяльності.
Стресори посадової діяльності підрозділяються на загальні та специфічні. Розглянемо загальні стресори. До них відносять такі.
Погану організацію посадової діяльності (затримки, безвідповідальність, неритмічність тощо), тобто відсутність системи в роботі. Організацію час від часу «заморожує». Вона найчастіше працює в режимі пожежної команди. Керівник, у свою чергу, діє у вертикальній структурі, вибудованій за ієрархічним принципом, і неритмічність, безсистемність у роботі вищого керівника відразу позначається на діяльності нижчих керівників.
Недоліки співробітників, що примушує виконувати, крім своїх обов'язків, ще й обов'язки інших. Це зменшує кількість часу, необхідного для виконання безпосередніх обов'язків. У цих умовах або робота виконується неякісно, тому що її обсяг різко збільшений, або вона виконується з високою якістю, але ця якість дається занадто високою ціною - шляхом надзвичайної напруги сил.
Режим робочого часу (робота в понаднормові та незручні години). Людський організм має природні, циклічні ритми протягом доби, тижня, року тощо. Сюди входять періоди сну й активної діяльності. Коли робота примушує порушувати природний ритм, то накопичується стрес.
Робота керівника вимагає понаднормового часу. Її складно втиснути у строгі рамки розпорядку службового часу. Крім цього, діяльність будь-якого керівника поєднана з вирішенням раптових кризових проблем.
Статусні проблеми (низький статус, невелика зарплатня, недостатні перспективи службового просування). Для більшості керівників-професіоналів робота стає частиною їхньої особистості. Однак, при всій її значущості, в умовах, коли суспільство та держава оцінюють її невисоко, коли інші схильні розглядати те, що робить керівник, як щось, що не має особливого значення, або ж як справу, з якою може впоратися хто завгодно, нелегко зберегти почуття достоїнства, власної значущості.
Можливість службового просування сприяє усвідомленню як цінності власного професіоналізму, так і впевненості в довгострокових перспективах. Без цього в керівника виникає гостре відчуття, що час іти, залишаючи роботу у стані застою, а іноді й безнадійності.
Заорганізованість, формалізм і засідательська метушня (непотрібні ритуали та процедури). Найбільш явними проявами цього стресора є непотрібне «паротворення» і нескінченні наради. Ці фактори викликають стрес самі по собі, тому що в керівника виникає відчуття, що він витрачає на написання несуттєвих, непотрібних звітів і подання всіляких даних не менше часу, ніж на саму роботу.
Імовірність виникнення стресу підсилюється в результаті усвідомлення керівником того погано приховуваного факту, що вимога постійних звітів і проведення тривалих нарад є не що інше, як спроба вищих керівників виправдати власну зайнятість, підняти свій статус і значущість, зміцнити власне положення.
Невизначеність чи непередбачений розвиток подій в організації. Невизначеність вириває керівника зі звичного середовища, в якому він добре орієнтується та стабільно відчуває себе. В організації невизначеність може приймати форму частих змін у місцевій політиці без з'ясованої необхідності. У результаті керівник ніколи точно не знає, що відбувається і що буде відбуватись.
За допомогою чого вищі керівники створюють невизначеність? Найчастіше за допомогою раптових змін мети та завдань діяльності, обов'язків, частих пересувань співробітників як по горизонталі, так і по вертикалі. Усе це руйнує визначеність і зрозумілість ситуації, передбачуваність, почуття безпеки, кидає керівника у стрес.
Вимагають окремого розгляду специфічні стресори в діяльності керівника. Під ними розуміються стресори, які властиві не стільки самій роботі, скільки способу, за допомогою якого здійснюється управлінська діяльність на відповідному рівні. До специфічних стресорів відносять такі.
Нечіткі рольові обов'язки. Іноді керівник не має чітких посадових інструкцій із приводу того, що він повинен робити і де межі його відповідальності. Нечіткий перелік функціональних обов'язків ставить керівника в дуже вразливу позицію: якщо він нічого не робить, йому кажуть, що він повинен діяти; якщо ж він проявляє ініціативу, його обвинувачують у перевищенні повноважень й у тому, що він бореться за своє особливе місце в організації.
Рольовий конфлікт, що виникає в умовах, коли два аспекти діяльності керівника виявляються несумісними. У роботі керівника такого роду стресор може виникнути в умовах лояльності до інтересів організації, вимог вищих керівників і такого ж ставлення до підлеглих. Нерідко рольовий конфлікт призводить до психологічної плутанини: що би керівник не зробив, він принаймні хоч би за одним із критеріїв виявляється не правий. Це викликає внутрішній конфлікт, страх перед викриттям та осудом з боку керівництва. І як підсумок - відчуття власної неадекватності та низька самооцінка.
Нереалістично високі домагання, прагнення до досконалості. Керівник може постійно чекати від себе занадто багато чого, примушуючи себе трудитися на повну силу, проте залишатись незадоволеним результатами. У силу цього він не має змоги розслабитись і відчути, що робота зроблена ним добре. Ці нереалістичні домагання відрізняє ряд особливостей:
- повинність - в основі стоїть категоричний імператив типу: «Я в будь-якому випадку повинен»;
- глобальна негативна самооцінка та самознищення типу «Якщо я зазнав поразки, виходить, я невдаха»;
- низький поріг фрустрації, що виражається в тому, що керівник не бачить можливості перебороти труднощі, які виникають (фрази й установки типу: «Я цього не перенесу», «Я таке не витримаю»);
- катастрофічність (фрази й установки типу «Якщо це не заладиться, то все, уважай, пропало»);
- неправомірні узагальнення (фрази й установки типу «Якщо в мене навіть це не вийшло, то взагалі нічого не вийде й надалі»).
За нереалістичною оцінкою перспектив невідступно випливають негативні, тяжкі почуття та сама невдача. Наприклад, якщо керівник має виступати на нараді, а перед її початком думає: «Мене сьогодні оброблять дощенту», то він заздалегідь і неминуче виявляється в ситуації, коли буде почувати себе скованим, невпевненим і відчуватиме величезний тиск. І якщо все на нараді закінчиться для керівника відносно добре, те його тривоги не зникнуть. Адже він очікував провалу, а цього не відбулось, виходить, тут щось не так, і заспокоюватись рано. То ж не сама ситуація, як така, доводить керівника до стресу, а винятково те, як він її оцінює та приміряє на себе.
Особливості взаємодії з вищими керівниками, ігнорування ними думки керівника. Вищі керівники здатні викликати стрес тому, що вони можуть вплинути на життя та діяльність керівника матеріально й морально (більший чи менший оклад, можливості просування службовими сходинками тощо). Крім того, вони можуть довіряти керівникові чи ні, бути дріб'язково причепливими, постійно втручатись у те, що робить керівник, бути постійно скупими на похвалу та щедрими на критику. У результаті в керівника виникає почуття, що його недооцінюють, притупляється відчуття задоволення від роботи і в остаточному підсумку - стрес.
Керівник воліє усвідомлювати, що має деяку владу та здатний впливати на події, що його особисті переваги та ідеї щодо підвищення якості службової діяльності одержують розуміння. Однак коли пропозиції та думки керівника, та й він сам, ігноруються, це викликає високий рівень розчарування та напруженості. Особливо стресогенним є вплив цього фактора в умовах, коли ніхто, крім керівника, краще не знає існуючої системи та її недоліків.
Особливості взаємодії з колегами по горизонталі.
По-перше, керівник найчастіше пов'язаний лише відносинами по вертикалі, на шкоду горизонтальній взаємодії. У цих умовах він обмежений у можливості обговорити професійні проблеми, отримувати не тільки схвалення, підтримку, а й зауваження, оцінку, тобто те, що ми називаємо зворотним зв'язком, заспокоїти себе свідомістю того, що колеги переживають ті ж труднощі, що й він сам. Для більшості керівників таке становище веде до зростаючого почуття уразливості та виснаження професійних ресурсів. Крім того, ізоляція породжує відчуття, що ніхто не зможе впоратись із навантаженням керівника так само, як і він. Це призводить до інтенсифікації його діяльності та до стресу.
По-друге, неадекватний стиль вищого керівництва, що не задовольняє потреби співробітників, найчастіше створює вакуум влади. Його з неминучістю починають заповнювати боротьба за владу між співробітниками, тиск на керівництво, склоки, розбрід і хитання як по горизонталі, так і по вертикалі.
Нарешті, по-третє, неминуча боротьба за статус, за особливе місце в організації, захист територіальних домагань або привілеїв веде до різноманітних форм з'ясування стосунків між колегами по горизонталі.
Особливості взаємодії з підлеглими. «Важкі» підлеглі можуть викликати стрес, коли сутички з ними або абсолютно несподівані, або несправедливі та неправомочні. У першому випадку керівник очікує приємних (у крайньому випадку - нейтральних) відносин, а натрапляє на холодність і мовну агресію. У другому випадку керівнику висувають претензії й обвинувачення, які за своєю суттю відносяться до системи та загальної ситуації, а не до конкретного керівника цієї системи. Прагнення залишатись «увічливим і коректним» анітрохи не полегшує ситуацію. З іншого боку, у випадку втрати контролю над собою керівник почуває себе ще гірше, сприймаючи цей конфлікт як свідчення свого непрофесіоналізму.
Кілька слів про вплив емоційного фактора. Тут важко уникнути двох крайностей. З одного боку, керівник не може чарівним чином відмовитись від почуттів приязні та ворожості, симпатії й антипатії або навіть любові та ненависті. До функцій керівника входить прийняття рішень, що впливають на долі інших. Рішення ці забарвлені в різні почуття, яким би безстороннім не намагався виглядати керівник.
З іншого боку, будь-який керівник може бути під впливом так званого «синдрому емоційного вигоряння (виснаження)», коли він сприймає підлеглого не як «живу» людину, а як якийсь об'єкт своєї діяльності, елемент складної системи. Іноді керівник може затвердитись у думці, що в підлеглого є різні почуття, думки, бажання, погляди, але він не зобов'язаний їх ураховувати у своїй діяльності, більше того, їхнє урахування тільки шкодить спільній справі. Такі підходи не можуть час від часу не викликати в керівника стреси.
Особливості управлінської праці.
З погляду стресогенності управлінська праця має ряд особливостей.
По-перше, будь-якого керівника час від часу охоплює почуття професійної неспроможності. Темпи технологічних змін у наш час настільки великі, що кількість знань, необхідних для того, щоб не відставати від життя, досягає запаморочливих розмірів. У керівника виникає відчуття, що йому не вистачає освіти, досвіду, навичок. Зусилля ж, необхідні для посилення нових знань і досвіду, щороку віднімають усе більше й більше часу та енергії. Керівник постає перед вибором: або щосили намагатись погнатися за часом і вирішити непосильне завдання, або залишитись у хвості з негативним самовідчуттям своєї компетентності та професіоналізму. У свою чергу, неможливість або нездатність бути на висоті свого професійного обов'язку спричиняє поява відчуття особистісної поразки, особливо у фахівців з високим почуттям професійної відповідальності.
По-друге, управлінська праця пов'язана з перевантаженнями, тимчасовим пресингом, постійним перемиканням з одного виду діяльності на іншій. Іноді, коли вона спонукається силою, виникають тверді тимчасові рамки та фіксований розклад. Однак це не може тривати постійно, тому що чревате стресом. Будь-якому керівнику, поряд із традиційними перервами в роботі, необхідні короткі паузи (від кількох годин до кількох днів) між завершенням одного службового завдання й переходом до наступного. Під час цього відносного затишку він може скинути напругу, що накопичується, озирнутись навколо, розслабитись, дійсно позбутись усього зайвого. Без цих короткочасних перепочинків керівник почуває себе майже в пастці. У нього немає ні хвилини, щоб зупинитися й об'єктивно проаналізувати результати своєї роботи.
По-третє, для управлінської праці характерні монотонність, нестача розмаїтості. Керівник час від часу має потребу в нових враженнях, щоби зберегти зібраність і творчі потенції. Його діяльність, в основі своїй, що складається з виконання адміністративних обов'язків, веде до стану монотонності. Ряд професіоналів, за влучним зауваженням Д. Фонтана, зізнаються, що вранці, збираючись на роботу, вони відчувають майже панічний стан, оскільки впевнені в одноманітності та непохитності всіх подій майбутнього трудового дня. Справа не в тому, що самі по собі ці події небажані. Просто їхня передбачуваність досягає тієї точки, за якою втрачається її заспокійливий ефект і з'являються одноманітність, монотонність, сірість й обмеженість. Чому монотонність поєднана зі стресом? Тому що одноманітність деяких аспектів роботи гостро нагадує керівнику про час, що спливає.
По-четверте, керівник найчастіше приймає рішення при явній нестачі необхідної службової інформації або при неможливості передати необхідні інструкції у відповідні інстанції. Зазвичай це створює відчуття неповного контролю над подіями. Іноді пряма спроба одержати потрібну інформацію перетворюється з короткого, легко здійсненного завдання у щось тривале, часто вкрай марне й таке, що призводить до сильного стресу.
Успішно конкурують зі стресом на роботі так звані позаслужбові стресори. До них звичайно відносять такі:
Стрес, викликаний чоловіком чи дружиною. Виникає, головним чином, у результаті зіткнення або темпераментів, або інтересів (небажання допомагати вдома, затримки на роботі, ревнощі, різні погляди на життя, подружня зрада та ін.).
Стрес, викликаний дітьми. Проблема батьків і дітей стара, як цей світ, і, проте, дає про себе знати. Керівник уважає, що діти роблять усе зовсім не так, «як треба», забуваючи, що у свій час він поводився точно так само. Він намагається їх «учити життя», намагається передати їм свій життєвий досвід. Однак із гіркотою розуміє, що діти більше вчаться не в нього, а в життя, яким воно є. Чомусь їм більше подобається вчитись на своїх помилках.
Стрес, викликаний батьками та родичами. Тут та ж проблема батьків і дітей, однак погляд уже з іншої сторони. Керівник не може зрозуміти, чому він - людина, яка впливає на долі кількох сотень людей, усе ще залишається сином чи дочкою, яких можна продовжувати виховувати. Якщо це поєднується з якою-небудь формою залежності, то стресові стани забезпечені напевно.
Стрес, викликаний домашньою обстановкою. Головне при цьому, що в керівника занадто велика кількість домашніх обов'язків і занадто мало часу для їхнього виконання.
Стрес, викликаний тиском навколишнього середовища на родину керівника. Тут і гучні сусіди, і фінансові проблеми, пов'язані зі сплатою домашніх рахунків, і виникаючі час від часу побутові проблеми тощо.
Управління стресом.
Традиційним способом боротьби зі стресом є вживання алкоголю, кави, різних медичних препаратів. Однак вони мають побічні дії та здійснюють той чи інший руйнівний вплив на здоров'я. До основних недоліків уживання алкоголю як антистресового засобу можна віднести такі:
- затримка процесу природної саморегуляції емоційних реакцій;
- формування залежності;
- зниження інтелектуальних можливостей;
- створення додаткових проблем (наприклад, утрата соціального контролю).
Чи означає це, що алкоголь не здатний в окремих випадках відігравати антистресову роль? Ні, але він не може стати заміною іншої, більш діючої та тривалої допомоги. Навіть якщо алкоголь і використовується в умовах стресу, то необхідно дотримуватись помірності в його споживанні - не більше трьох доз на день для чоловіків і двох доз - для жінок (доза - склянка сухого вина або чарка горілки чи коньяку, або 250-300 г пива).
Найбільш потужним (і часто ігнорованим) засобом рятування від стресу є свідомість людини. Важливо тільки навчитись уміло та вчасно нею управляти. З іншого боку - можливістю управління своєю свідомістю є управління стресом.
Під управлінням стресом звичайно мається на увазі сукупність стратегій, методів і прийомів, що дозволяють людині запобігти негативному впливу стресорів або звести цей вплив до мінімуму. Сам процес управління можна представити декількома варіантами:
- до появи стресу головні зусилля необхідно зосередити на проблемах профілактики стресу;
- після появи стресу головна увага приділяється засобам активної протидії стресу;
у гострій стресовій ситуації здійснюються засоби першочергової самодопомоги.
Профілактика стресів.
До стресів необхідно готуватися завчасно, тому що нікому на цьому світі не вдавалось їх уникнути. А ось успішно управляти ними під силу будь-якій людині, у тому числі й керівнику. В основі профілактики стресів лежать такі основні підходи.
По-перше, мудре ставлення до власного життя, його активне конструювання.
У будь-якій ситуації існують вихід і вибір. Складна ситуація перевіряє нас на міцність - витримаємо чи ні? Якщо не витримаємо, то кому, крім нас і наш близьких, стане від цього гірше? А якщо ми витримаємо, то хто в остаточному підсумку виявиться переможцем? Сама драматична ситуація не припускає абсолютного й однозначного алгоритму дій. Навіть в умовах найбільш твердих реалій існує можливість маневру, відносна свобода, вибір.
На думку Р. Кричевського, до принципів мудрого ставлення до життя можна віднести:
Постійно ставити та домагатись рівних нашим можливостям життєвих цілей. Мова не йде про відмову від своїх домагань, у тому числі й пов'язаних з відомою часткою ризику. Необхідно замислитись про реальності наших домагань і вибирати цілі, які трохи вище реальних можливостей. Як писав Г. Сельє: «Прагни до найвищої з доступних тобі цілей і не вступай у боротьбу через дрібниці».
Цей принцип вимагає певної динамічності наших установок. Керівник із більшим набором гнучких установок і досить значних за кількістю найближчих і перспективних цілей («галерея цілей») володіє здатністю їх заміняти, у випадку невдачі показує свої здатності управляти стресом.
Уміти відрізняти головне від другорядного. Цей принцип орієнтує нас на знаходження якоїсь основної, домінуючої лінії життя, застерігає від погоні за миттєвими, випадковими цілями. Але ж часто саме у прагненні досягти їх непомітно проходить все життя. Свого часу Р. Нібур писав: «Боже, дай нам розсудливість спокійно приймати те, що ми не можемо змінити; мужність, щоби зміняти те, що можемо; і мудрість, щоб відрізняти одне від іншого».
Знати засіб впливу на події, тобто бути реалістичними в оцінці як власних можливостей, так і ситуації, в якій перебуваємо. Ігнорування принципу веде не тільки до зайвої витрати сил, а й до дистресу. Г. Сельє радить: «З якою би життєвою ситуацією ви не зіштовхнулись, подумайте спочатку - чи варто боротись».
Уміти підходити до проблеми з різних сторін. Мова йде про багатоплановість бачення виникаючих проблем, здатність подивитись на них із різних сторін і позицій, про необхідність гнучкого підходу в оцінці людей і подій. Французький мислитель Монтень якось помітив: «Людина страждає не стільки від того, що відбувається, скільки від того, як вона оцінює те, що відбувається».
Цей принцип вимагає здійснювати об'єктивацію стресів, тобто об'єктивно оцінювати те, що на початку уявлялось катастрофічним або трагічним.
Приготування себе до будь-яких несподіваних подій заздалегідь. Налаштовуючи себе на можливі, та й на непередбачені, повороти подій, ми тим самим проявляємо відому гнучкість, реалістичність у підході до дійсності, позбуваємось непотрібних ілюзій, а часом готуємось таким чином до малоприємних новин.
Сприймати дійсність такою, яка вона в реальності, а не в нашій уяві. Мова йде знов-таки про реалізм в оцінці того, що відбувається навколо нас, що дозволяє розумно сприймати та вирішувати виникаючі проблеми, не ухиляючись від них і не ховаючись у шкарлупу ілюзій.
Намагатись розуміти оточуючих. Адекватне розуміння інших, зокрема мотивів їхньої поведінки, проникнення в їхній внутрішній світ дозволяє обрати більш гнучкі лінії поведінки, уникнути непотрібних зіткнень і в остаточному підсумку забезпечити собі деякий рівень психологічного комфорту.
Уміти витягати позитивний досвід, уроки з усього, що відбувається. Будь-який (за знаком) придбаний досвід, за умови його серйозного осмислення та відповідних висновків, здатний значно розширити наші можливості в оцінці людей і ситуацій, сприяючи, тим самим, і кращій життєвій адаптації.
Жити повним життям у кожний даний його момент. Незважаючи та всупереч складностям нашого життя, треба жити, а не існувати; жити щодня і щогодини; жити кожною миттю відпущеного нам життя. Жити... Більше двох тисячоліть назад Марк Аврелій сказав: «Наше життя є те, що ми думаємо про нього». Його висловлення вірне й у наш час.
Важливо не тільки мудро будувати своє життя, а й активно конструювати свою повсякденну реальність. Активні люди відрізняються тим, що події, як правило, не застають їх зненацька. Їм притаманні:
- передбачення подій. Вони визначають, що найімовірніше може трапитись, і уживають заходів, щоб уникнути неприємностей,або, навпаки, одержати користь від того, що повинно відбутись,або змінити хід подій і задовольнити власні інтереси.
Вони, як правило, бувають добре поінформовані й уміють опинятись у потрібний час у потрібному місці. Іноді з цієї причини їх не зовсім справедливо називають щасливчиками. Насправді ж ці люди здаються такими завдяки своїм активним і раціональним діям;
рішучість. Вони примушують себе діяти, у той час як інші ще коливаються. Загалом, рішучість не тотожна імпульсивності. Імпульсивні люди не передбачають розвитку подій і діють поспішно навіть у тих випадках, коли «небезпека» майже поруч;
- мужність. Необхідність діяти швидко й рішуче припускає елемент усвідомленого ризику. Одні готові взяти цей ризик на себе, у той час як інші баряться із цим (і в перспективі викликають на себе ще більший ризик);
- добра опірність стресу. Люди активні дуже часто здатні діяти, перебуваючи у стані стресу, і при цьому зберігати тверезу здатність стежити за розвитком подій. У той же час люди, які сильно піддаються стресу, намагаються відсторонитись від стресогенної ситуації, уникаючи або заперечуючи її.
Однак, активно конструюючи реальність свого життя, не варто забувати про оточуючих. Наша активність означає зміну нашої поведінки, однак ці зміни можуть виявитися стресогенними для оточуючих. Створюється ситуація, коли зменшення стресу для керівника може означати збільшення стресу для підлеглих. Щоб уникнути такого розвитку подій:
- сповістіть підлеглих заздалегідь і привселюдно про зміни, які ви збираєтеся ввести, які б очевидні вони не були. Інакше кажучи, правила в жодному разі не міняються непомітно й не в ході процесу, що розгортається. Поясніть, що ці зміни спрямовані на поліпшення справи, а не проти співробітників;
- будьте тверді й послідовні в нововведеннях. Уміння сказати «ні» та дотримуватись відповідної лінії поведінки - найважливіша особистісна якість, що забезпечує здатність опиратися стресу;
- утягуйте підлеглих у процес планування та реалізації змін. Це зміцнить вашу позицію та зніме багато питань;
- прогнозуйте та попереджайте невигідний розвиток подій. Краще діяти, ніж реагувати. Спробуйте мобілізуватись до того, як очікувані зміни та їхні наслідки стануть незворотними. Прогнозуйте їх там, де це можливо, і беріть ініціативу у свої руки. Люди, які віддаються на милість обставин, звичайно чекають, доки грім не вдарить, і лише потім реагують на це. Керівник зобов'язаний за своєю статусною роллю передбачати розвиток подій і діяти в належний час і належним чином так, щоб убезпечити себе та інтереси справи.
По-друге, прогнозування стресогенних факторів індивідуального життя та завчасна підготовка до стресів, тобто формування стресостійкості. До основних заходів цього напрямку необхідно віднести такі:
- використання різноманітних тестових методик, самоспостереження для пізнання себе та раннього виявлення стресу, що насувається;
- ознайомлення з досвідом інших, спеціальною літературою з проблем стресу;
динамічне формування адекватного способу життя (якщо потрібні зміни, то вони вносяться й упроваджуються);
- фізичні вправи;
- наявність ефективного середовища природної підтримки (родина, соціальне оточення, друзі, родичі тощо);
- формування вольових якостей (цілеспрямованості, ініціативності, наполегливості, витримки (самовладання), рішучості, витривалості тощо).
Заходи активної протидії стресу
Активна протидія стресу може включати ряд заходів, підходів і стратегій поведінки, які у своїй сукупності утворять систему, покликану якщо не зняти повністю негативні наслідки стресу, то в максимальному ступені їх послабити. До основних структурних елементів цієї системи можна віднести такі.
По-перше, аналіз індивідуальної картини стресу. Стрес - явище особистісне і частіше за все ситуативне. Його аналіз включає ряд обов'язкових дій:
складання переліку стресорів (перелік робить ситуацію керованою, а проблему - більш реальною та відчутною). Або принаймні створює відчуття підконтрольності та прогностичності ситуації. Що саме по собі теж важливо, тому що веде до підвищення впевненості у своїх силах;
- ранжування стресорів (від найдужчого до найбільш слабкого);
- планування реальних і конкретних дій стосовно стресорів. Можна виділити такі види дій:
- негайна дія (стресори, стосовно яких можна щось зробити прямо зараз, сьогодні чи протягом найближчих днів, наприклад, нечіткі службові обов'язки, невизначеність);
- перспективна дія (стресори, що піддаються корекції, але не ясно, якій саме та коли, наприклад, більші навантаження або занадто багато нарад);
- ігнорування або адаптація (стресори, що перебувають поза межами досяжності, принаймні в доступному для огляду майбутньому; до них варто просто пристосуватись і приймати їх такими, які вони є, наприклад, погані умови роботи).
По-друге, мобілізація фізіологічних можливостей організму для протидії стресу за допомогою:
- збільшення прийому якоїсь рідини (до восьми склянок на день до тієї кількості, що ми випиваємо щодня);
- харчування;
- дихання;
- фізичних вправ - комбінація вправ на гнучкість (5 хвилин на день) і витривалість (20 хвилин на день).
Нарешті, по-третє, мобілізація психофізіологічних можливостей для протидії стресу, або психічна саморегуляція.
Психічна саморегуляція - аутовплив людини за допомогою спеціально організованої психічної активності для регуляції свого стану. До основних різновидів психічної саморегуляції відносяться:
- релаксація (від лат. relaxatio - зменшення напруги, розслаблення) у формі свідомого нервово-м'язового розслаблення тіла. Воно представляє собою курс систематичних тренувань з довільного розслаблення різних груп м'язів. Суть релаксації - у періодах, що чергуються, максимального скорочення та швидкого розслаблення певної ділянки тіла.
Теоретичними передумовами релаксації виступають такі положення:
стрес і тривожність, пов'язані з м'язовою напругою;
шляхом ослаблення напруги м'язів можна досягти значного зменшення переживання, занепокоєння, тривоги, інших проявів підвищеного занепокоєння;
розслаблення м'язів досягається легше в порівнянні з напругою.
Релаксації необхідно вчитись; це вміння досягається тільки постійною практикою. Зазвичай потрібно кілька місяців безперервних занять, не менше півгодини щодня, щоб навчитись досягати повної релаксації організму. Але опанувавши мистецтво релаксації, ви станете власником знання, силу якого визнають і культурний досвід багатьох народів, і сучасна наука.
Особливо необхідні навички релаксації при боротьбі зі стресом. Вона зменшує напругу в тілі та знімає фізичне порушення, тобто протидіє саме тим фізіологічним наслідкам, які викликає стрес за допомогою адреналінової атаки. Завдяки релаксації міняється вся картина впливу гормонів на організм. За допомогою однієї тільки регуляторної практики глибокої м'язової релаксації можна перебороти депресію та гнітюче почуття занепокоєння, вилікувати безсоння, позбутися м'язових судом, напруги шийних м'язів, головних болів у спині, знизити кров'яний тиск. М'язова релаксація зменшує ризик серцевих захворювань. Нарешті, деякі дослідження дозволяють зробити висновок про позитивний вплив релаксації на імунну систему людини.
Самонавіювання у формі аутогенного тренування (або аутотренінгу) являє собою метод психічної саморегуляції станів, заснований на свідомому вселянні відчуття тепла, ваги, полегшення різних органів і ділянок тіла. Але переживання цих відчуттів - не самоціль. Головне - досягнення необхідного стану «на виході» з аутогенного занурення, а також одержання відстроченого оптимізуючого ефекту.
Аутотренінг був розроблений німецьким психіатром І. Шульцем на основі творчої переробки багатовікової спадщини східних (головним чином тибетських та індійських) учень. Основним елементом в аутотренінгу виступає засвоєння й оперування вербальними формулюваннями (формулами самонавіювання) у вигляді самонаказів.
Самонавіювання у формі сенсорної репродукції, або візуалізації, являє собою метод психічної саморегуляції станів, заснований на уявному відтворенні в усіх подробицях образу приємного місця, гарного пейзажу та своїх відчуттів при знаходженні там. Крім зазначених образів це може бути спогад про найбільш удалий день канікул чи відпустки, про подорож лісами в горах, про відпочинок на палубі корабля, що борознить простори океану, тощо.
Медитація (лат. meditatio - міркування, обмірковування) являє собою метод психічної саморегуляції за допомогою розумових дій, спрямованих на приведення психіки людини у стан поглибленої зосередженості, занурення в себе. Головна мета медитації - досягти почуття гармонії та причетності до світу, повернення до джерела всієї духовної та фізичної діяльності, до самості. Стан людини в результаті занять медитацією характеризується:
- у психічному плані - усуненням емоційних «крайностей» і значним зниженням реактивності; піднесеністю та деякою відмовою (як від зовнішніх об'єктів, так і від внутрішніх переживань);
- у тілесному плані - розслабленістю.
Древні традиції багатьох культур містять згадки про те, як важливо регулярно практикувати медитацію, стан внутрішньої тиші, щоб досягти глибокого спокою та ясності розуму. Східні вірування - індуїзм, буддизм, даосизм і дзен - надають особливого значення практиці зовнішнього світу та гармонії. У християнстві, іудаїзмі та ісламі стану тиші та самоти також надається дуже велике значення. Ми знаємо з Біблії, що Авраам чи Ісус молились у самоті, ідучи в пустелю або піднімаючись на гору. Медитації в тихому та відокремленому місці були обов'язковим ритуалом для членів середньовічних чернечих орденів.
Зазвичай виділяють три основні техніки медитації:
- концентрація на певних словах, які повторюються під час медитації, часто в заданому ритмі. У результаті людина може досягти стану спокою та відчути свій внутрішній світ. Для кожної релігії та культури характерні свої слова, свої молитви. У східній традиції застосовуються особливі молитви, які називаються мантрами. Під час медитації мантри повторюються повільно, багато разів, із певним ритмом і наспівом. Найбільш відома мантра представляє собою звук «ом», що символізує розвиток Космосу в його абсолютній єдності. Згодом мантри стали застосовуватись і в західній релігійній культурі. Протягом сторіч християни повторюють ім'я «Ісус» як молитву під час медитації. Деякі люди медитують, повільно повторюючи «мир», «любов», різні словосполучення, наприклад «мирна релаксація» або «безтурботний спокій»;
- розслаблене, ритмічне дихання, що заспокоює збуджений розум і звільняє його від думок і хвилювань. Дихання - важлива складова частина будь-якої східної медитації. У традиціях християнства також існують дихальні практики, що супроводжуються молитвами. Уповільнення та поглиблення дихання фізично сприяє процесу релаксації;
досягнення стану «нерухомого розуму» (найглибша та складна техніка). Медитуючий як би перебуває у стані відстороненого спостереження за своїми думками: він стежить за тим, як вони виникають, змінюються та зникають, у той же час перебуваючи поза ними й не ототожнюючи себе з ними. Вважається, що в подібному стані досягається чисте сприйняття світу, сприйняття щирої реальності, не перекрученої упередженнями, бажаннями й ідеями людини щодо тих чи інших речей. Таку здатність сприйняття реальності можна розвивати. Відповідно до східної традиції, тривала практика цього способу медитації наближає людину до Вищої Гармонії - об'єднання з Божественним Принципом Всесвіту.
Заходи першочергової самодопомоги
Вплив стресу буває настільки інтенсивним, несподіваним і стрімким, що може серйозно позначитись на нашому здоров'ї (а часом і житті). У цих випадках кожному керівникові необхідно твердо знати основи першочергової самодопомоги. До заходів такої допомоги звичайно відносять такі.
У гострій стресовій ситуації не слід приймати (або намагатись приймати) ніяких відповідальних рішень. Виключення становлять стихійні лиха, коли мова йде про порятунок самого життя.
Повільно порахуйте до десяти.
Займіться своїм диханням. Повільно вдихніть повітря носом і на якийсь час затримайте дихання. Видих здійснюйте поступово, також через ніс, зосередившись на відчуттях, пов'язаних із вашим диханням.
Подальші події можуть розвиватися за двома напрямами.
Стресова ситуація застала вас у приміщенні:
Підведіться, якщо це потрібно, і, вибачившись, вийдіть із приміщення.
Скористайтесь будь-яким шансом, щоби змочити чоло, скроні та артерії на руках холодною водою.
Повільно озирніться навкруги, навіть у тому випадку, якщо приміщення, в якому ви перебуваєте, добре вам знайоме або виглядає цілком пересічно. Переводячи погляд з одного предмета на іншій, подумки описуйте їхній зовнішній вигляд.
Потім подивіться у вікно на небо. Зосередьтесь на тому, що бачите. Коли ви востаннє ось так дивились на небо?
Набравши води у склянку (у крайньому випадку - у долоні), повільно, зосереджено випийте її. Сконцентруйте свою увагу на відчуттях, коли вода буде текти горлом.
Випростайтесь, поставте ноги на ширину плечей і на видиху нахиліться, розслаблюючи шию та плечі, так, щоб голова й руки вільно звисали вниз. Дихайте глибше, стежте за своїм диханням. Продовжуйте робити це протягом 1-2-х хвилин. Потім повільно випростайтесь; дійте обережно, щоб не закружилась голова.
Стресова ситуація застала вас де-небудь поза приміщенням:
Озирніться навкруги, спробуйте подивитись на оточуючі предмети з різних позицій, подумки називайте все, що бачите.
Детально роздивіться небо, називаючи про себе все, що бачите.
Знайдіть який-небудь дрібний предмет (листок, гілку, камінь тощо) й уважно роздивіться його. Розглядайте предмет не менше чотирьох хвилин, ознайомлюючись із його формою, кольорами, структурою таким чином, щоб зуміти чітко уявити його із закритими очами.
Якщо є можливість випити води, скористайтесь нею - сконцентруйте свою увагу на відчуттях, коли вода буде текти горлом.
Ще раз простежте за своїм диханням. Дихайте повільно, через ніс: зробивши вдих, на якийсь час затримайте дихання, потім так само повільно, через ніс, видихніть повітря. При кожному видиху зосереджуйте увагу на тому, як розслаблюються й опускаються ваші плечі.
Як перша допомога цього цілком достатньо. Не зашкодять помірні заняття спортом чи прогулянка - словом, будь-яка діяльність, що вимагає фізичної активності та зосередження, але, знову ж таки, не перестарайтесь.
Життєві кризи в діяльності керівника
Кожний із нас протягом усього попереднього життя неодноразово зустрічався з поняттям «криза». Воно широко використовується в нашій повсякденності, коли ми говоримо про кризи надвиробництва, про духовно-моральну кризу суспільства, про кризу у стані хворої людини, про психологічну кризу окремої особистості.
Теорія криз з'явилась на психологічному обрії порівняно недавно. Початок був покладений статтею Е. Ліндеманн, що опублікована в 1944 році та присвячена аналізу гострого горя. На думку ряду зарубіжних психологів, на теорію криз вплинули чотири інтелектуальних рухи:
- теорія еволюції та її додатку до проблем загальної та індивідуальної адаптації;
- теорія досягнення та росту людської мотивації;
- підхід до людського розвитку з погляду життєвих циклів;
- інтерес до вгамування екстремального стресу.
Серед ідейних джерел теорії криз є психоаналіз (і в першу чергу такі його поняття, як психічна рівновага та психологічний захист), деякі ідеї К. Роджерса, а також теорія ролей.
Дослівно «криза» (krisis) у перекладі із грецької означає рішення, поворотний пункт, результат. У психології ця категорія розуміється:
по-перше, як життєва криза, тобто поворотний момент у житті людини, а не суспільства;
по-друге, як важкий перехідний стан, викликаний хворобою, стресом, травмою тощо; як емоційно значуща подія або радикальна зміна статусу в персональному житті.
Під кризою розуміються різкі відхилення від звичайного життя, будь-які раптові переривання нормального ходу подій у житті індивіда чи суспільства, які вимагають переоцінки моделей поведінки, дій, мислення тощо. Криза - це загальне значення втрати звичайних основ повсякденної діяльності.
Таким чином, криза - це складний перехідний стан, що виникає в умовах неможливості (або ускладнення) жити, як колись, і незнання, як жити далі, пов'язане з болісним переживанням свого нового «Я».
Як особливий стан криза відбувається в кілька стадій:
- шок і заціпеніння (ігнорування подій, що травмують);
- усвідомлення дійсності та пошук змісту (гнів, почуття несправедливості, спроби «зруйнувати реальність» тощо);
- гостре горе та розпач (щирий біль, труднощі в концентрації, утрата енергії тощо);
- реорганізація та народження нового (створення образу пам'яті).
Як процес переживання криза розуміється російським психологом Ф. Василюком. В основі його підходу покладено такі положення:
- внутрішньою необхідністю життя особистості є реалізація свого життєвого задуму;
- психологічним «органом», що здійснює задум, незважаючи на неминучі труднощі та складності світу, є воля;
- коли перед особою події, що охоплюють найважливіші життєві відносини людини, воля виявляється неспроможною (не в даний ізольований момент, а у принципі, у перспективі реалізація життєвого задуму), виникає специфічна критична ситуація - криза;
- таким чином, криза - це критичний момент і поворотний пункт життєвого шляху, коли реалізація життєвого задуму серйозно ускладнюється або стає неможливою;
- динаміка виникнення та розвитку кризи така - вона починається з розгортання боротьби мотивів у процесі здійснення життєвого задуму (випробування) та досягає апогею, коли індивід так само гостро відчуває актуальність свого задуму, що зірвався, і впевнений у неможливості його реалізації.
Процес переживання може протікати у двох формах:
- коли реалізація життєвого задуму серйозно ускладнюється (при цьому зберігається можливість відновлення перерваного кризою ходу життя);
- коли реалізація життєвого задуму стає неможливою (у цьому випадку відбувається метаморфоза особистості, переродження та прийняття нового задуму життя, нових цінностей, нової життєвої стратегії, нового образу «Я»).
Розуміння та пояснення кризи можливе лише при аналізі всієї сукупності факторів (принаймні більшості), що впливають на людину. Не менш важливе ставлення до людини як до активного учасника своєї повсякденності, до людини, яка здійснює активне конструювання повсякденної реальності.
Давайте розглянемо складові процесу сприйняття людиною навколишньої дійсності, які дозволять нам побачити джерела виникнення кризи.
Для того щоб існувати в навколишньому світі, ми повинні мати внутрішню картину або образ навколишнього світу.
У кожний даний момент нашого існування світ навколо нас мільйонами фрагментів інформації бомбардує наші органи почуттів.
Процес додання змісту тому, що відбувається навколо нас, є основним. Усе те, що відбувається навколо нас, повинно бути піддане інтерпретації та співвіднесенню із внутрішньою картиною навколишнього світу.
Поки зовнішня інформація тотожна внутрішній картині, що оточує дійсність, сприймається як щось таке, що саме собою розуміється, тому що вона звична. Чому? Тому що кожний має певні плани на майбутнє («картину майбутнього»), які надають передбачуваності навколишньому світу. Реалізація та підтвердження цих планів завжди залежать або від оточуючих, або від власного тіла.
Коли оточуючі або наше тіло порушують передбачуваність подій, виникає те, що ми називаємо кризою.
Виходячи із цього, ми можемо очікувати на ще одне визначення кризи як феномена як психологічної реальності. Криза - це приголомшуючий основи існування людини виклик її уявленням про себе та своє місце у світі.
Чому він виникає? Тому що раптово наступає момент, коли наявна в людини картина світу виявляється повністю неможливою. Потрібний час для того, щоб осмислити, засвоїти та сприйняти нову інформацію. Але через раптовість надходження інформації часу для осмислення просто немає. Простір часу осмислення зайнятий кризою.
До основних подій повсякденного життя, здатних призвести до кризи, відносять:
- смерть чи важку хворобу близької людини;
- важке захворювання, що викликає страх смерті;
- відділення від батьків, родини, друзів, улюбленої (звичної) роботи, зміну місця проживання;
- зміну зовнішності;
- зміну соціальної обстановки;
- одруження;
- різку зміну соціального статусу.
Таким чином, основними причинами виникнення кризи є такі:
- значущий «інший» поводиться не так, як ми очікуємо;
- наше тіло вводить нас у стан хвороби чи травми;
- відбуваються досить значні порушення звичного ходу подій (катастрофи, нещастя тощо).
Процес переживання кризи збільшується дією ряду факторів, до яких можна віднести такі.
Когнітивна ригідність, тобто небажання людини змінити власні уявлення. Кожний повинен попереджуючим чином реагувати на можливі зміни в навколишньому світі, уміти пристосуватись до цих змін раніше. «Люди, перебуваючи у стані кризи, - зауважує Г. Перрі, - нерідко замість того, щоби провести ревізію свого розуміння світу й себе, чіпляються за старі уявлення, що істотно обмежує їхні можливості та майбутні дії». Важливим у цьому є пошук альтернативних варіантів дій.
Категоричність у сприйнятті альтернатив. Чим їх менше, тим менше простору для маневру.
Наявність невірних уявлень та установок («відносно нешкідливі у звичайних обставинах, вони можуть створювати проблеми на тлі сильного стресу». Що звичайно розуміється під такими уявленнями й установками? По-перше, уявлення про те, що страждання є запорукою чесноти. По-друге, невірне уявлення про те, що страх можна перебороти, уникаючи контакту з його джерелом. Нарешті, по-третє, установка, яка стверджує, що соромно бути щасливим, коли навколо так багато нещастя. Особливо це характерно для слов'янського менталітету. У людей виникає почуття психологічного дискомфорту через те, що багато людей страждають і нещасні, у той час як тобі добре й ти почуваєш себе щасливим. Виникає важкозрозумілий стан, коли людина нещаслива своїм щастям.
Інерція мислення. Після кризової події розум продовжує використовувати старі плани, колишні уявлення та намагається змусити реальність відповідати ім. Це неминуче, такі особливості людського сприйняття. У цих умовах створити нову картину світу непросто з ряду причин. По-перше, наявність якої-небудь картини, плану завжди краща, ніж їхня відсутність. Будь-яка картина, план надають змісту навколишнім подіям. Безглуздість же переноситься людиною із працею. По-друге, ми не можемо миттєво повірити в щось нове. Потрібні не малозначущі коректування картини світу або образу «Я», а корінне переосмислення всього існуючого. Це не досягається відразу та безболісно.
Прагнення уникнути хворобливих емоційних переживань. Радикальна невідповідність між внутрішньою картиною світу та сигналами, які надходять ззовні, викликає емоції. Емоції - це сигнал про необхідність приділити чомусь більше уваги, поки воно не переросло в більшу проблему. Як влучно помітила Г. Перрі, «ми вибираємо короткочасне звільнення від тривоги, що одержуємо ціною появи проблем, які вимагають тривалого рішення. Коли криза зрештою вражає нас, те, що зазвичай виявлялось як побоювання, досада, сум, переростає в паніку, лють і розпач, тобто переживання, яке у значно меншій мірі піддаються управлінню».
Криза суперечлива. З одного боку, це хворобливі переживання своєї невідповідності, своєї нікчемності. З іншого боку, криза - це можливість для особистісного росту. Якщо основні переконання переглядаються, то в підсумку виникає більш глибоке й повне усвідомлення себе та світу.
Ось чому час кризи - це вирішальний поворотний момент у житті людини, коли в результаті страждань і болю народжується щось нове й гарне. Ось чому будь-яка криза - це вибір. Або захищати нашу внутрішню картину від яких-небудь зовнішніх доказів її неправильності, або спробувати сформувати нову картину оточуючого нас світу. У змістовному відношенні другий шлях вимагає:
- перебудови значеннєвих структур свідомості;
- переорієнтування на нові життєві завдання, що ведуть до зміни характеру діяльності.
Стрес і криза.
Усіляка криза обов'язково супроводжується стресом. Але із цього зовсім не обов'язково випливає, щоб кожний стрес був і кризою. Найважливіше полягає в тому, що криза торкається верховної частини особистості - її самосвідомості, спрямованості, у той же час далеко не всякий стрес може викликати зміни в цій сфері. Які ж характерні риси кризи як явища? Зазвичай до них відносять такі:
- криза переживається як подія, що не піддається (або слабко піддається) контролю. Якщо людині загрожує стрес (небезпека), вона може спробувати врятуватися втечею. При кризі немає дії, що дозволяє відійти від стресу (небезпеки), неможливе таке перетворення дійсності, що вирішувало б ситуацію. Дж. Каплан до життєвих подій, що ведуть до кризи, відносить такі, які ставлять перед індивідом проблему, «від якої він не може відійти і яку не може розв'язати в короткий час і звичний спосіб»;
- криза пов'язана з відкриттям чогось досить неприємного для себе (утрата, небезпека, приниження - усе це руйнує світ звичних реалій та образ «Я»);
- криза виникає зненацька;
- криза має глобальний характер, тобто віна пов'язана не з якоюсь однією проблемою чи сферою життєдіяльності, а торкається всіх сфер особистості;
- криза надає майбутньому невизначений характер (саме майбутнє ставиться під сумнів), позбавляє можливості пророчити майбутнє;
- криза руйнує звичний хід подій, життя;
- криза включає тривале страждання (як правило, процес переживання, що травмує, може тривати від двох до шести тижнів).
Особливості криз професійного становлення. Аналіз професійного становлення особистості керівника підводить до висновку: перехід від однієї стадії професійного життя до іншої, як правило, супроводжується особливими кризами, які можна визначити як кризи професійного становлення. Ці кризи можуть і не усвідомлюватись, але від цього вони не перестають існувати та впливати на всю життєдіяльність керівника.
Під кризою професійного становлення варто розуміти відносно недовгі за часом (до року) періоди кардинальної перебудови особистості керівника, обумовленої внутрішніми протиріччями та незадоволеністю своєю управлінською діяльністю.
Перебудова значеннєвих структур професійної свідомості, що відбувається, переорієнтація на нову мету, корекція та ревізія соціально-професійної позиції підготовлюють зміну способів виконання діяльності, ведуть до зміни взаємин з оточуючими, а в окремих випадках - до зміни професії. При характеристиці таких криз, як правило, аналізуються труднощі професіоналізації особистості, суперечливість управлінської діяльності та колізії кар'єри.
До причин, що породжують кризи професійного становлення, звичайно відносять такі:
- незадоволеність своїм соціальним і професійним статусом, поступові якісні зміни способів виконання діяльності. У будь-якого керівника наступає момент, коли подальше освоєння діяльності вже неможливе без докорінного її ламання. Особистості стають тісними колишні професійні рамки, вона намагається піднятись над ними. Керівник намагається зробити прорив зі звичного, але незадовільного сьогодення в невідоме майбутнє, але таке, що обіцяє можливість самоактуалізації й удосконалення. Цей прорив може здійснюватись як у рамках своєї професії, так і в умовах зміни місця роботи, служби, професії, місця проживання тощо;
- соціально-економічні умови життєдіяльності людини. До таких умов відносять скорочення штатів, а іноді й організації, незадовільну оплату праці, соціальну незахищеність, складність перебування між «невгамовними» підлеглими та вимогливим керівництвом тощо. На формування криз професійного становлення можуть вплинути погіршення здоров'я, професійна втома, інтелектуальна безпорадність, синдром «емоційного згоряння». Нерідко кризи такого роду виникають при вступі на нову посаду, участі в конкурсі на заміщення вакантної посади, атестації тощо;
- надмірне занурення у професійну діяльність. Керівники, які одержимі роботою як засобом досягнення визнання й успіху, жертвують усім заради «справи всього свого життя». Керівництво як діяльність заміняє їм усе - родину, друзів, радість спілкування, вільний час, захоплення тощо. Для них іноді забезпечення «справи» заміняє саму «справу». Поступово в них починає спостерігатись так званий «технократичний підхід» до рішення управлінських проблем. Вони порушують професійну етику, стають конфліктними, проявляють надмірну твердість у взаєминах із підлеглими та колегами.
Час від часу такий керівник намагається зупинити надшвидкий плин часу й замислитись над сакраментальним запитанням: «І це все, до чого я так прагнув?». Його охоплює почуття незадоволеності й собою, й оточуючими, і життям узагалі. Як наслідок, виникає стан професійної апатії та пасивності, депресія, що перериваються іноді пропасними пошуками виходу.
Переживаючи кризу, керівник, як правило, піднімається на більш високий рівень розвитку. Це пов'язано з тим, що криза призводить до перебудови психологічної структури особистості. Породжуючи психічну напруженість, криза стимулює професійний розвиток.
Як же перебороти кризу професійного становлення? Немає відповідей, однакових для всіх ситуацій. Відзначимо лише, що керівник, який підвищує свою кваліфікацію, прагне реалізувати себе в діяльності, керівник, який є лідером не тільки у своїй організації, а й на своєму суперечливому життєвому шляху, має всі шанси успішно перебороти цю кризу.
О. Урбанович
