пʼятницю, 6 грудня 2019 р.

Аналіз нової редакції закону про реабілітацію жертв політичних репресій

13 березня 2018 року Верховна Рада Україна ухвалила в другому читанні та в цілому законопроект №6574 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», яким майже повністю оновила закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року. Цей закон, спочатку прогресивний, поступово застарів і давно вимагав суттєвих змін. Було більше десятка законопроектів, один навіть пройшов 9 лютого 2010 року перше читання, але тим все й кінчилося.

За ухвалення відповідного законопроекту №6574 у другому читанні та в цілому як закону проголосували 237 народних депутатів.

Метою закону є відновлення прав осіб, які були засуджені у позасудовому порядку, а також засуджені за діяння, які не вважаються злочинами у цивілізованому суспільстві. Документом пропонується внести зміни до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» з метою більш чіткого визначення категорій осіб, які мають право на реабілітацію.

Згідно із законом, реабілітованими визнаються особи, які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання; стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів, якщо стосовно таких осіб не встановлено недоведеність вини у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення. Також до їх числа належать особи, які до 24 серпня 1991 року були арештовані, перебували під вартою і якщо справи проти них були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину.

Закон покладає повноваження на Національну комісію з реабілітації, утворену при Українському інституті національної пам’яті, за прийняття рішення про визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій. Разом з тим щодо прийняття заяв про визнання особи реабілітованою або потерпілою, надання допомоги особам в одержанні необхідних документів у зв’язку з реабілітацією, підготовку відповідних документів та подання Національній комісії обрунтованих пропозицій щодо можливості визнання (відмови у визнанні) особи реабілітованою або потерпілою від репресій покладаються на регіональні комісії з реабілітації, утворені Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Положення про Національну комісію з реабілітації та типове положення про регіональні комісії з реабілітації згідно із законом затверджуються Міністерством культури України.

За словами голови Комітету у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю Олександра Третьякова, до законопроекту 6574 при підготовці його до другого читання було внесено 68 пропозицій, із яких 45 враховано,  а 16 було відхилено, 7 враховано по суті.
Читайте також: В’ятрович каже, що в Україні декомунізація фактично завершена

Окрім того, Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроект 3815-д "Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення соціального захисту окремих категорій осіб із числа жертв нацистських переслідувань та політичних репресій", за який проголосували 247 народних депутатів.

Законопроектом пропонується внести зміни до Закону України "Про жертви нацистських переслідувань" та надати особам, на яких поширюється дія статей 61 та 62 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», право на пільговий проїзд всіма видами міського та міжміського пасажирського транспорту, на безплатне забезпечення ліками, безплатне зубопротезування та отримання пільг зі сплати за користування житлово-комунальними послугами без урахування середньомісячного сукупного доходу сім'ї.

Також законопроект передбачає безоплатний проїзд один раз на два роки (туди та назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом незалежно від наявності залізничного сполучення чи проїзд один раз на рік (туди та назад) зазначеними видами транспорту з 50-відсотковою знижкою.

Окрім того, проект документа передбачає внесення змін до статті 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», надавши громадянам, реабілітованим  відповідно до статті 1 цього Закону із числа осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади, право на отримання пільг, передбачених  статтею 12  Закону України  «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а визнаним інвалідами із числа цих осіб - статтею 13 зазначеного Закону.



Короткий аналіз нової редакції закону про реабілітацію жертв політичних репресій
ГУЛАГ

На сайті Харківської правозахисної групи Євген Захаров зробив аналіз нової редакції Закону:

 
...Метою закону декларовано відновлення прав осіб, які були засуджені у позасудовому порядку, а також засуджені за діяння, які не вважаються злочинами у цивілізованому суспільстві. Здавалося б, можна було б радіти, що ось нарешті маємо радикальне оновлення закону, який тепер охоплює всі категорії репресованих, і справедливість нарешті торжествує. Проте уважний аналіз визначення репресій та нових процедур надання статусу реабілітованих змушує вимагати перегляду цього закону.

Реабілітувати всіх?

Автори законопроекту вирішили, що реабілітації, зокрема, підлягають всі репресовані позасудовими органами, оскільки вони були позбавлені права на справедливий суд. Бажаючи реабілітації «своїх», автори законопроекту відмовилися від застереження, вказаного в статті 2 чинного закону:

«не підлягають реабілітації особи щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за:

– зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти;

– злочини проти людства і людяності, каральні акції щодо мирного населення, вбивства, мордування громадян і пособництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни;

– збройні вторгнення на територію України, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів».

Тобто діє презумпція, що усі докази скоєння перелічених злочинів у кримінальних справах репресованих є сфальсифікованими. Усі ці справи вже були переглянуті прокуратурою, тобто фактично ухвалений закон покликаний реабілітувати тих, кому прокуратура відмовила в реабілітації, посилаючись на статтю 2 чинного закону. І таких людей багато.

Приклади несправедливої відмови в реабілітації

Звинувачення в диверсіях, шкідництві і саботажі були дуже поширені під час штучного голоду 1932-1933 років стосовно насамперед голів колгоспів, обліковців, бухгалтерів, які намагалися якимось чином врятувати людей від голоду, і йшли на найрізноманітніші хитрощі – наприклад, оплачували зароблені трудодні. Люди по-різному пручалися державній політиці, спрямованої на те, щоб не видавати нікому хліб до тих пір, поки не буде виконано спущений зверху абсолютно нереальний план з хлібозаготівель. Багато засуджених за такими кримінальними справами так і не були реабілітовані.

Харківська правозахисна група (ХПГ) в середині 90-х років надіслала до управлінь СБУ всіх областей України та Автономної Республіки Крим списки засуджених за статтями про зраду Батьківщини з проханням переглянути їхні справи і повідомити нас про перспективи питання про їх реабілітацію. Списки складалися нами на основі бази даних облікових карток в’язнів Дубровлага та Пермських політичних таборів (створена російським «Меморіалом» та ХПГ), у цих списках було 446 осіб. Реабілітованими виявилися тільки 25 репресованих, хоча навіть за мізерними даними у цих списках можна було вважати, що вироки були необґрунтованими. Останні 35 років радянської влади вироки за «зраду Батьківщини» найчастіше отримували люди, які намагались втекти з СРСР. На сайті ХПГ викладено 115 таких історій, зібраних з різних джерел. Звичайне покарання в таких випадках було – 10 років позбавлення волі. Ці люди здебільшого не реабілітовані.

Членам Харківської міської комісії з відновлення прав реабілітованих неодноразово доводилося стикатися з відмовою в реабілітації, але при новому ретельному і неформальному перегляді цих справ з'ясовувалося, що люди були репресовані необґрунтовано. 

Перегляд справ, в яких йшлося про зраду Батьківщині, про пособництво німцям, про збройний опір владі і т.д. так і не відбувся, у таких справах автоматично відмовляли в реабілітації.

Отже, необхідно провести ретельне і неформальне вивчення всіх архівних справ не реабілітованих громадян, засуджених за політичними звинуваченнями.

Чи мають потерпілі від репресій отримати додаткову соціальну допомогу?

У новій редакції закону вводиться категорія «потерпілих від репресій», якими визнаються чоловік або дружина репресованого, діти та «інші особи, які на момент здійснення репресії спільно проживали, були пов’язані спільним побутом з репресованою особою або перебували на утриманні репресованої особи». Проте, на потерпілих від репресій не розповсюджуються заходи соціальної допомоги, які передбачені для реабілітованих, що виглядає вкрай дивно, особливо на тлі російського закону про реабілітацію, за яким соціальна допомога передбачена і для реабілітованих, і для потерпілих від репресій. Це ні що інше, як чистісінька дискримінація, заборонена українською Конституцією та законодавством. Крім того, на мій погляд, діти, які містилися в спецприймальниках і розподільниках НКВС, дитячих будинках, а також були разом з батьками в місцях позбавлення волі, в засланні, на спецпоселенні або вислані, а також народилися в цих місцях до звільнення батьків, мають отримати статус реабілітованих, а не потерпілих від репресій, та автоматично реабілітовуватись.

Чи справді рішення законодавця про соціальну допомогу потерпілим від репресій було б обтяжливим для бюджету? Скільки залишилось дітей колишніх «ворогів народу»? На сьогодні мало хто з них має менше 70 років. У Харкові, наприклад, соціальну допомогу за рахунок міського бюджету отримують усі діти реабілітованих, і їхня кількість – близько 300. За цим прикладом можна оцінити кількість представників цієї категорії жертв репресій на більшій частині України. На заході країни дітей репресованих значно більше, але там і соціальна допомога для них на значно більш високому рівні за рахунок місцевих бюджетів. Отже, відсутність в законі заходів соціальної допомоги для потерпілих від репресій видається і несправедливою, і нерозумною.

Чи всі жертви політичних репресій реабілітуються прийнятим законом?

У новій редакції закону суттєво оновлюється термінологія (хоча чомусь законодавці забули надати визначення ключового поняття «реабілітація»), визначаються форми репресій, «ознаки здійснення репресій». Проте наявність ознак здійснення репресій у вказаній формі ще зовсім не означає, що жертва цієї репресії буде реабілітована, окрім випадків рішень позасудових органів. Завдання охопити всі категорії політичних репресій, як на мене, так і не було вирішене до кінця.

Реабілітованими визнаються особи, які «були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання» або щодо яких були здійснені репресії у формах, визначених законом, «за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів» або якщо «встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення». Також реабілітуються ті, хто був репресований «за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння», якщо ця особа потім була реабілітована.

Категорії політичних та інших мотивів є оціночними, і досі практика складалася так, що якщо обвинувачення не були пов'язані зі статтями, за якими закон передбачає автоматичну реабілітацію, то шанси на реабілітацію мізерні, в разі ж психіатричних репресій – практично відсутні. На жаль, в новій редакцій закону ситуація ще гірше: автоматична реабілітація передбачена тільки у випадках рішень позасудових органів, а для інших органів – тільки, «якщо справи… були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину» і у разі обвинувачення у скоєнні певного кола злочинів, статті КК щодо яких перелічені в пунктах 1-5 статті 2. Слід визнати, що цей список не є повним. Наприклад, в списку немає статті 138 Кримінального кодексу в редакції 1960 року – порушення законодавчих актів про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, статті 209 – посягання на особу та права громадян під виглядом здійснення релігійних обрядів, статті 72 – ухилення від призову на строкову воєнну службу (санкція до 3 років позбавлення волі). Значна частина вірян протестантських церков були засуджені за статтею 72 за відмову від служби в армії з релігійних мотивів. Це баптисти, п'ятидесятники, єговісти, адвентисти сьомого дня та інші – на Україні представлено 18 протестантських церков. У радянський період, коли не було закону про альтернативну службу, за відмову від служби в армії віряне до 28 років встигали відсидіти двічі, по два-три роки. На мій погляд, це типові в'язні сумління, які мали бути реабілітовані в обов'язковому порядку.

Чи задовільна нова процедура визнання жертв політичних репресій реабілітованими?

В цих умовах, коли треба оцінювати наявність політичного чи іншого мотиву репресії та належність доказів вини в архівних кримінальних справах, дуже важливою є процедура визнання факту репресії та ухвалення рішення про визнання особи реабілітованою чи потерпілою від репресій. У новій редакції закону ця процедура докорінно змінюється. Рішення ухвалюється Національною комісією з реабілітації, яка створюється при Українському інституті національної пам’яті (УІНП), за поданням регіональних комісій при обласних державних адміністраціях. Національна комісія складається з 9 членів, 5 з яких делегуються УІНП, парламентським Уповноваженим з прав людини, МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою (дуже дивує відсутність у цьому списку представника судових органів, наприклад, Верховного суду України), а 4 представляють «наукові установи, що здійснюють дослідження у сфері історії України ХХ століття, громадські об’єднання, що провадять діяльність у сфері дослідження історії України ХХ століття та/або надання допомоги громадянам з питань, пов’язаних з реабілітацією жертв репресій тоталітарних режимів». Так само формуються регіональні комісії, але в них може бути до 11 членів, додаються представники обласних (міських – в Києві та Севастополі) архівів та Рад народних депутатів. Положення про Національну та регіональні комісії готується УІНП, він же формує склад комісій. Заява про визнання особи реабілітованою чи потерпілою від репресій подається до регіональної комісії, яка вивчає всі необхідні джерела та готує подання до Національної комісії. Уся процедура не повинна тривати більше трьох місяців, за необхідності вона може бути подовжена не більше, ніж на місяць. Рішення Національної комісії може бути оскаржене до адміністративного суду в порядку КАСУ.

Викликає сумнів така централізація в ухваленні рішення – досі воно ухвалювалося регіональними органами. Зокрема, комісії по реабілітації при місцевих Радах народних депутатів цілком успішно розглядали питання про репресії в адміністративному порядку, і численні прокурорські перевірки не знаходили порушень в їх діяльності. Вкрай сумнівним є наділення комісій функціями оцінки належності доказів в архівних кримінальних справах. На мій погляд, ці функції може виконувати тільки суд. Також, скарги на рішення Національної комісії не може розглядати адміністративний суд, – це прерогатива суду загальної юрисдикції на підставі КПК.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі