вівторок, 8 серпня 2017 р.

ВІЛ в Україні: боятися чи боротися?

Його називають найбільшим вбивцею в світі. Безжальним, всеохопним та жахаючим. Більшість навіть боїться називати ці три літери в голос, боячись притягнути до себе невідворотнє. Меншість же сміється в голос і називає це найбільшою фальсифікацією з елементами фарсу ХХІ століття. Не будемо сперечатися із меншістю – краще заспокоїмо більшість, і скажемо, що чорт, хоч і страшний, але «обізнаний значить озброєний».

Все почалось 35 років тому, коли розумні вчені в білосніжних халатах на скельцях своїх мікроскопів побачили те, чого не бачили ніколи раніше. Таке таємниче «прибуття» нового виклику було збуджуючим і страшним водночас. Фаталісти почали повторювати, що «цього і треба було очікувати», а середньостатистичні лікарі рвали на собі волосся, намагаючись зрозуміти, яким чином нове «щось» з’їдає імунну систему здорової людини.

Сьогодні це вже не здається «кошмаром на яву». Про ВІЛ, про СНІД ми чуємо чи не кожного тижня із вечірніх новин, бачимо у заголовках в газетах та журналах чи пробігаємо очима по новій рекламі на біг-борді, яка закликає нас не дати СНІДу шанс. Ми всі все чули. Це – небезпечно/страшно/смертельно/невиліковно (правильне підкреслити). Та чи можна сказати, що цей наш вже притуплений страх базується на конкретних фактах, а не на завчених фразах, які нам підсовують медіа кожного дня?

Для початку варто розібратися з найбільш поширеним питанням – ВІЛ і СНІД – це одне і те ж чи взагалі різні хвороби? Ні, це не одне і те ж. Ні, це не різні хвороби. ВІЛ (Вірус Імунодефіциту Людини) – вірус, який вражає лімфоцити (клітини імунної системи). Лімфоцити це такі собі «помічники», на яких наша імунна система і тримається. Саме вони захищаються людський організм від різноманітних інфекцій. Ви не побачите ВІЛ. Ви його навіть не відчуєте. Відчують тільки клітини вашої імунної системи, які будуть гинути все більше і більше під натиском цього «повільного» вірусу. Їх ставатиме все менше і менше, що потім призведе до настільки критично малої кількості клітин імунної системи в організмі, що він не зможе ефективно боротися із подразниками, які кожного дня вражають людину.

Ось тут все переходить до СНІДУ (Синдром Набутого ІмуноДефіциту Людини). Це як кінцева станція поїзда чи метро. Всі вже вийшли. Нікого немає. І немає нікого (нічого), хто міг би допомогти. Клітин і ресурсів, які «керували» імунною системою в організмі вже не лишилося і тому він не може боротися із захворюваннями. Тепер все вже можна побачити чи відчути. Тому, якщо коротко, ВІЛ – така собі «внутрішня» стадія, а СНІД вже її «зовнішній» прояв. Ось чому ці дві абревіатури це не одне і те ж, і не дві різні хвороби. 

ВІЛ взагалі дуже підступний. Ви можете не помічати його. Різноманітні медичні тести можуть не помічати його. Але він може бути. Може жити і розмножуватися у вашому організмі роками – аж до десяти років, поки почнуть з’являтися перші ознаки якихось захворювань.

На жаль, більшість також не знає конкретно які шляхи передачі цього вірусу. Їх всього три. І не варто вірити «великим науковцям з сусіднього під’їзду», котрі говорять, що на ВІЛ можна захворіти, якщо їхати в одному транспорті з хворою людиною. Так, пасажирський транспорт дуже небезпечне місце – вам можуть обікрасти, зазіхнути на вашу честь і гідність, заразити вас новим видом свинячого/курячого/котячого/собачого грипу та порушити ваш слух/музичний смак, прослуховуванням останніх сумнівних хітів шансону. Будь-що може статися у транспортному заході. Все, крім зараження ВІЛ, якщо ви поводите себе як середньостатистичний пасажир транспорту.

Отож, є три шляхи – через кров, внаслідок статевого контакту та від матері до дитини. Все. Кінець списку. The end. Fin. Ні, ви не заразитесь, якщо сходите до стоматолога чи в манікюрний салон. Чи якщо вас вкусить собака/кіт/комар/хом’як/черепашка. Чи ви вирішите зробити собі татуювання. Чи якщо ви обіймете людину, яка є переносником ВІЛ. Чи через рукостискання, кашель, чхання, спільний посуд. Чи внаслідок відвідування публічних басейнів, туалетів, ванн і т.д. Ви навіть можете поцілувати заражену людину. І нічого не станеться. Ви не помрете через 24 години.

І в цьому проблема, чи не так? Ми його боїмося. Всі. Без винятку. Ми можемо багато про цей вірус знати. Ми можемо здати на «12 балів» контрольну з «Основ безпеки життєдіяльності» в школі, отримати «А» за відповідний залік в університеті, брати листівки  про профілактику ВІЛ на вулицях (і звісно потім викидати їх в найближчий смітник), уважно слухати (і, можливо, занотовувати) на тренінгах/лекціях у Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Ми справді можемо все знати. Але ми все одно будемо обходити стороною лікарні для ВІЛ-інфікованих. Ми будемо вірити кожному слову, коли читатимемо про нові випадки ВІЛ-тероризму. Ми будемо розривати всі зв’язки, якщо дізнаємося, що хтось із наших знайомих отримав «позитивний» результат.
Ось в чому проблема. Ми боїмося. Ми готові замкнутися в своїх невеликих печерах-квартирах  і молитися про те, щоб нас обійшло це стороною. Ми боїмося інфікованих людей, ніби вони розносять чуму. Ніби від одного погляду на них ми самі захворіємо. Ми багато говоримо про жахіття ВІЛ і СНІД, про симптоми, про можливі джерела зараження і про те, скільки це може коштувати. Але чомусь ми не говоримо про шляхи лікування. Так, не будемо брехати, ліків, які вбили б цей «повільний» вірус не існує. Але, зачекайте, не потрібно знову лякатися та оминати стороною всі публічні місця. Є препарати, які знижують кількість вірусу в крові до мінімальних показників. Завдяки АРВ-терапії (Антиретровірсуній-терапії) люди і живуть довше, і нічим взагалі не відрізняються від звичайних середньостатистичних людей. І ще, що є надзвичайно важливим, в Україні така терапія безкоштовна.

Цей вірус не страшний. І інфіковані люди не страшні. Ви ж не лякаєтеся, коли ваші колеги хворіють на грип? Ви навпаки пропонуєте їм свою підтримку та «сильне плече» у разі необхідності. І ВІЛ-позитивні люди такі ж. Нічим не гірші. Нічим не кращі. Такі ж як і ми з вами. Потребують підтримки, коли все йде шкереберть. Потребують друзів, з якими можна було б розділити щасливі моменти. Ми всі дуже виступаємо на захист прав всіляких меншин, але дуже часто забуваємо, що інфіковані і хворі є також меншинами, які потребують не тільки матеріальної підтримки від держави, але і більш толерантного ставлення від всіх нас. І підтримки. Моральної. Наприклад, не боятися потиснути руку чи обійняти, знаючи, що саме ця людина нещодавно отримала лікарський висновок із словом «позитивний» у ньому.

Білоусова Дана

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі