АКТУ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ – 75. ІСТОРИКИ ВСЕ ЩЕ СПРОСТОВУЮТЬ МІФИ ДОВКОЛА НЬОГО

29-30 червня у Київському національному університеті імені Т. Шевченка Український Інститут національної памяті, Національний Науково-дослідний інститут українознавства, Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центр досліджень визвольного руху МБУ "Центр національного відродження" провели Міжнародну наукову конференцію "Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація". Наукова дискусія була присвячена 75-річчю Акту відновлення української державності, що був проголошений бандерівським крилом Організації українських націоналістів у Львові 30 червня 1941 року.

 Акт проголошував відновлення української держави та закликав боротися за суверенну владу на національних землях, декларував створення на західноукраїнських землях Державного правління – українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком, яке у майбутньому підпорядковувалося б національному урядові у Києві.

Акт відновлення української державності від 30 червня 1941 р., був надрукований у газеті «Самостійна Україна» 10 липня 1941 р.

"Про Акт 30 червня серед інших рівнозначних подій говориться найменше, – зазначив на відкритті конференції голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. – Оскільки довгий час тема ОУН-УПА була надзвичайно заполітизована, історики не надто охоче бралися за її дослідження. Акт 30 червня часто наводять як приклад колабораціонізму чи навіть намагаються прив'язати до єврейських погромів у Львові." Наукова дискусія спростувала низку таких стереотипів".

Серед почесних гостей були нинішній голова Організації українських націоналістів Стефан Романів та в.о. голови Державного правління – тієї структури, створення якої проголошував Акт 30 червня і яка продовжувала функціонувати в еміграції, – Богдан Федорак.

Спростуванню стереотипів довкола Акту відновлення української державності присвятив свій виступ на пленарному засіданні декан історичного факультету КНУ ім. Шевченка Іван Патриляк. 

Що зазвичай закидають творцям Акту 30 червня? Найперше, що цей документ був колабораціоністським, аргументуючи це третім пунктом, в якому зазначалося, що майбутня українська держава буде союзницею Німеччини. А також, що Акт був непідготовленим, авантюрою невеликої групи людей, тому він зазнав фіаско й не мав широкого резонансу в тогочасному українському суспільстві.

Проголошення Акту 30 червня не можливо до кінця зрозуміти, якщо не враховувати ширший історичний контекст. На зламі 1940-1941 років в повітрі завитала війна між колишніми союзниками – Німеччиною та Радянським Союзом. Очевидно, що ОУН – чи не єдина самостійницька структура, яка прагнула здобути незалежність України та зберегла свою мережу на території Радянської України – повинна була відреагувати на такий поворот подій. В ОУН розуміли, що незалежність може відбутися за умови зміни існуючого в Європі статусу-кво. Тобто якщо будуть ослаблені або знищені держави, які володіють українськими землями. Відповідно вони розуміли, що не мають права не готуватися до здобуття незалежності.

Одразу після великого краківського збору, наприкінці березня – у квітні 1941-го, в інструкціях, які керівництво ОУН (б) розробляло для своїх структур, був зафіксований чорновий варіант Акту проголошення незалежності. Серед відмінностей від остаточного варіанту – йшлося про проголошення, а не відновлення незалежності й не було "знаменитого" третього пункту – він з'явився у Львові.

Чому він з'явився? Будь-який політичний сценарій будується на основі наявного політичного досвіду. Політичний досвід, який мали оунівці, – це був досвід І світової війни, досвід боротьби за незалежність у 1918-му році. Тоді українці за день до передачі Львова полякам австрійською адміністрацією зайняли місто за допомогою незначних військових сил і проголосили його своєю столицею. Очевидно, подібний сценарій готували цього разу. За домовленістю з Абвером, було підготовлено невеликий, чисельністю 330 осіб батальйон "Нахтігаль", який мав наступати на Львів разом із німецькими з'єднаннями. Передбачалося, що він увійде до Львова першим. До приходу німецьких сил буде проголошено незалежність – і німці вже будуть змушені визначатися, чи визнавати її.

Це було важливо не лише, щоб задекларувати волю до незалежності. У випадку, якби ця незалежність німецькою стороною підтримана не була (як, власне, й сталося), українська сторона мала б абсолютно легітимний привід розпочинати боротьбу з німцями як з окупантом.

30 червня учасники конференції та співробітники Українського інституту національної пам'яті поклали квіти до меморіальної дошки Дмитру Миронові-Орлику на будівлі Національної опери України.

МИРОН Дмитро (псевдонім — «Орлик») народився 5 листопада 1911 р. в селі Рай (нині Бережанського р-ну Тернопільської обл.). Навчався в Бережанській гімназії, з якої був виключений за приналежність до ОУН. Середню освіту здобув у Малій духовній семінарії у Львові. Із 1930 р. — студент факультету права Львівського університету, в цей час займав пост референта юнацтва Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Один із редакторів першого підпільного видання ОУН в Україні «Бюллетень КЕ ОУН на ЗУЗ».

За участь в підпіллі був засуджений, карався в польських тюрмах у Равічу і Вронках (1933-1938 рр.). Політичний референт Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (1938-1939 рр.). Співавтор вишкільного матеріалу «44 правила життя українського націоналіста» (1938 р.) та автор праці «Ідея і чин України» (1940 р.). Член Проводу ОУН (б), крайовий провідник ОУН(б) на західноукраїнських землях (1940 р.). Влітку 1941 р. – провідник Північної похідної групи ОУН(б), згодом заарештований гестапо за підпільну діяльність на Київщині.

Однак Дмитру Мирону разом із Василем Куком й Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під арешту й повернутися до Львова. У 1941-1942 рр. займав пост крайового провідника на Центрально-Східних українських земель. Загинув 25 липня 1942 р. у перестрілці з гестапівцями на розі вулиць Фундуклеївської та Театральної (нині – Богдана Хмельницького і Лисенка) у Києві.

Ігор Монашенко