середа, 11 березня 2015 р.

Початок війни Німеччини з Радянським Союзом

Вторгнення на територію СРСР ворожих військ стало переломним моментом у житті всього населення СРСР. Головним стало завдання порятунку Батьківщини від поневолення, збереження незалежності та територіальної цілісності. Перед цим відступили на другий план всі внутрішні проблеми. У перші години війни, коли обстановка була ще неясна, Сталін навідріз відмовився виступити по радіо з повідомленням про німецьке вторгнення. Опівдні 22 червня з заявою Радянського уряду виступив заступник голови Раднаркому СРСР і нарком закордонних справ В.М. Молотов. У заяві виражалася тверда впевненість у перемозі над віроломним агресором: 

Для успішного ведення війни було потрібно насамперед зміцнити збройні сили, збільшити їх чисельність. З цією метою 22 червня була оголошена мобілізація чоловіків у віці від 23 до 36 років, що дозволило вдвічі збільшити розміри армії. До 1 липня радянські збройні сили отримали поповнення - 5,3 млн. чоловік. Результат збройної боротьби визначався чисельністю і рівнем бойової виучки військ, а також кваліфікацією командного складу. Поряд з червоноармійцями в армію влилися сотні тисяч офіцерів запасу. Для поповнення діючої армії спочатку використовувалися кадрові частини і з'єднання, розташовані у внутрішніх військових округах. Але вони не могли задовольнити потреби фронту. Розгорнулася величезна робота по створенню нових частин. Для керівництва цією роботою при Наркоматі оборони створюється спеціальна група з формування нових стрілецьких і танкових дивізій і артилерійських полків. Незабаром група була перетворена в Головне управління формування та укомплектування військ Червоної Армії (Главупроформ).

Наркомат оборони отримав завдання сформувати до 1 серпня 56 стрілецьких і 10 кавалерійських дивізій. Промислові наркомати отримали завдання виготовити і поставити Червоної Армії в третьому кварталі понад план по 2 млн. пар шароварів і гімнастьорок, по 1 млн. шинелей, тілогрійок, армійських валянок і вушанок, 500 тис. пар чобіт, 900 тис. казанків та інше майно.

Завдання підготовки поповнень для фронту, незважаючи на величезні труднощі, була успішно вирішена. З 22 червня по 1 грудня 1941 в діючу армію були направлені 291 дивізія і 94 бригади, що дозволило військовому командуванню своєчасно відшкодувати понесені втрати.

Питання про стратегічне керівництві в майбутній війні не було опрацьоване в передвоєнний період, тому створення Ставки Головного Командування 23 червня стало результатом імпровізації. Оскільки вирішальне слово при обговоренні будь-яких питань завжди належало Сталіну, йому і пропонувалося очолити вищий орган стратегічного керівництва. Але вождь ухилився від цього і призначив головою Ставки наркома оборони Тимошенко, який при сформованій тоді системі не мав права приймати остаточні рішення і був змушений звертатися за підтвердженням до фактичного Главкому. Членами Ставки були Сталін, Молотов, маршали Тимошенко, Ворошилов, Будьонний, начальник Генштабу Жуков і нарком Військово-морського флоту адмірал Кузнєцов. При Ставці існував інститут постійних радників з 13 осіб: маршали Кулик, Шапошников, генерал Мерецков, перший заступник начальника Генштабу Ватутін, начальник ВПС Жигарев, начальник ППО Воронов, кандидати та члени Політбюро Мікоян, Каганович, Жданов, Берія, Вознесенський, Маленков і начальник ГУПП Мехліс.

Вийшов громіздкий некерований орган з 20 осіб, половина яких були професійними військовими, а решта - політиками. У повному складі Ставка жодного разу не збиралася. Вже наступного дня Мерецков був оголошений шпигуном і опинився в камері Луб'янки, а Жуков, Шапошников, Кулик, Ворошилов, Будьонний і Мехліс відбули на фронти. Воронов, Кузнєцов і Жигарев запрошувалися на засідання лише при обговоренні питань, що входили до їх компетенції. Так як маршал Тимошенко, не входив до вищого політичного керівництва країни, він часто опинявся в безглуздому становищі. За свідченням адмірала Н.Г. Кузнєцова, члени Ставки, що входили в Політбюро, зовсім не збиралися підкорятися Тимошенку, а вимагали від свого номінального керівника доповідей, інформації і навіть звіту про дії. Таке ненормальне становище не могло тривати довго, і 10 липня створюється Ставка Верховного Командування під головуванням Сталіна. Разом з ним членами вищого органу стратегічного керівництва стали Молотов, Жуков, Будьонний, Ворошилов, Тимошенко і Шапошников. Інститут постійних радників скасовувався. З 8 серпня Сталін став іменуватися Верховним Головнокомандувачем.

Бойові дії на фронтах розгорталися зовсім не так, як уявлялося до війни. Спроби радянського командування зупинити просування німецьких військ і відкинути їх за лінію державного кордону зазнали невдачі. Спішно організовані контрудари механізованих корпусів, які лише ненадовго затримали противника, привели до великих втрат, але не врятували становища. Проти 5 радянських дивізій першого ешелону прикордонних округів, розтягнутих на величезному фронті, противник кинув 149 дивізій. Якщо ж врахувати, що ударні німецькі угруповання були сконцентровані проти слабко захищених ділянок нашої оборони, то їх перевага ставала переважаючою.

Незважаючи на героїчний опір радянських військ, німецькі танкові клини проривали їх оборону і спрямовувалися в глиб країни, захоплюючи величезні трофеї і знищуючи спочатку дивізії першого ешелону, потім - другого і, нарешті, обрушувався на резерви округів.

У перші дні війни командувачі фронтами через руйнування ліній зв'язку та часткової втрати управління військами самі не мали достовірних відомостей про справжній стан справ і нерідко повідомляли в Ставку явно завищені дані про втрати противника. Ці доповіді підтримували впевненість Сталіна у якнайшвидшій поразці німців. Він невірно уявляв собі масштаби катастрофи, яка спіткала країну і ті сили, які дійсно могли б розгромити ворога, тому він ставив перед військами нереальні завдання, вимагаючи їх виконання в неймовірно короткі терміни. Ці некомпетентні вказівки привели до марної втрати сил і засобів.

На думку маршала Жукова, в цей період Сталін слабо розбирався в питаннях військової стратегії і ще гірше в оперативному мистецтві, мав досить поверхневе уявлення про взаємодію різних родів військ, вимагав вводити в бій все нові й нові частини, багато з яких ще не закінчили навчання та формування. На доводи військових, що це спричинить зайві втрати, Сталін відповідав: «Нема чого хникати, на те й війна». Нехтування досвідом професіоналів і спроби проявити свою особисту оперативно-стратегічну творчість вели до невиправданих людських і територіальних втрат.

На кінець першого тижня війни стало ясно, що зупинити ворога найближчим часом не вдасться, тому потрібні серйозні заходи по перебудові всього життя країни на воєнний лад. Члени Політбюро Молотов і Мікоян і секретар ЦК Щербаков підготували проект директиви РНК СРСР і ЦК ВКП (б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка вимагала підпорядкувати інтересам фронту всю діяльність тилу, організувати всебічну допомогу діючій армії, забезпечити її всім необхідним, оперативно провести мобілізацію людей та евакуацію матеріальних цінностей, а в зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи. Сталін і Маленков ретельно відредагували представлений документ, і 29 червня директива була розіслана на місця.

Того ж дня Сталін двічі приїжджав в Наркомат оборони і в Ставку. Напередодні війська німецької групи армій «Центр» захопили столицю Білорусі Мінськ і оточили значну частину військ  Західного фронту. В результаті падіння Мінська відбулося серйозне погіршення військово-стратегічної обстановки. Коли ввечері 29 червня в будівлі Наркомату оборони раптово з'явилися члени Політбюро на чолі зі Сталіним, це викликало деяке замішання серед військових. Подробиціданого візиту повідомили згодом Молотов і Мікоян. Коли Жуков доповів про черговий відхід військ і про втрату зв'язку з Мінськом, Сталін скипів: «Що за Генеральний штаб, що за начальник штабу, який так розгубився, що не має зв'язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує».

Після взаємних докорів і образ цивільним особам було запропоновано покинути Наркомат оборони і не заважати військовим вивчати обстановку і приймати рішення. У будь який інший час розправа пішла б негайно. Лише перед загрозою військової поразки гострий конфлікт між вищою державною владою і керівництвом збройних сил зміг розв'язатися кадровими перестановками. По дорозі у внутрішній двір Наркомату Берія збуджено нашіптував господареві про небезпеку військового перевороту. Вийшовши з будівлі, Сталін заявив своїм соратникам про відмову від керівництва країною і виїхав з Москви на дачу. (При цьому він, правда, вирішив підстрахуватися, направивши подалі від столиці найбільш авторитетних воєначальників: Тимошенко отримав призначення командувача військами Західного фронту, а заступники Жукова генерал-лейтенанти Ватутін і Баландін стали начальниками штабів фронтів. Жуков залишався на чолі Генштабу ще рівно місяць і був знятий з цієї посади після чергового конфлікту з вождем.)

Державний комітет оборони. 30 червня 1941 в Кремлі зібралися Молотов, Берія, Ворошилов і Маленков. Обговоривши становище, що склалося, вони прийшли до висновку про необхідність створення надзвичайного органу управління з необмеженими повноваженнями, до складу якого увійдуть вони самі, а керівником нової структури буде Сталін. Вирішивши головне питання, вони запросили Мікояна і Вознесенського поїхати на дачу до Сталіна і переконати його повернутися до державної діяльності. Молотов, який відвідав напередодні «господаря», повідомив присутнім, що той перебуває в прострації, нічого не робить і нічим не цікавиться.

Обурений капітулянтською поведінкою вождя, його самоусуненням від справ, Вознесенський вигукнув: «В'ячеслав, йди вперед, ми за тобою підемо», тобто він запропонував Молотову самому очолити керівництво країною. Присутні цю ідею не підтримали, вони бачили вождем лише Сталіна і сподівалися використати його авторитет в народі для організації оборони країни. Того ж дня всі шестеро приїхали на дачу. Побачивши серед тих, хто приїхав Берію, охорона без розмов пропустила їх до господаря, який був сильно наляканий несподіваним візитом. Ймовірно, він вирішив, що соратники мають намір розправитися з ним за те, що він у важку хвилину кинув свій пост, звалити на нього всю вину за катастрофу, що спіткала країну..

Молотов від імені прибулих став запевняти вождя, що ще не все втрачено, що в країні є величезні людські та матеріальні резерви, народ сповнений рішучості боротися до перемоги, є можливість розширити військове виробництво, зміцнити армію і розгромити ворога. Щоб реалізувати цю програму, потрібно зосередити всю повноту влади в руках нового надзвичайного органу - Державного Комітету Оборони (ДКО). Сталін підбадьорився і погодився очолити ДКО.

Берія запропонував включити до складу комітету 5 чоловік. Подібна пропозиція була несподіваною для Мікояна і Вознесенського, які теж бажали стати членами всемогутнього ДКО. Сталін не заперечував проти включення всіх сімох, але Берія наполегливо відстоював свою точку зору. Зрештою дійшли компромісу: п'ятеро стали членами, а двоє - уповноваженими ДКО. Тут же Маленков написав від руки текст рішення про створення ГКО, яке після внесення поправок Сталіна і Молотова було оформлено як спільну постанову Президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР і ЦК ВКП (б).

У постанові, опублікованій 1 липня, говорилося, що в руках Державного Комітету Оборони зосереджується вся повнота влади в державі і всі громадяни, всі партійні, радянські, комсомольські та військові органи зобов'язані беззаперечно виконувати рішення і розпорядження ДКО.

3 липня Вознесенський був призначений уповноваженим ДКО з питань озброєння і боєприпасів, Мікоян - з постачання обозно-речовим майном, продовольством і пальним, а Каганович - по військовим перевезеням. У лютому 1942 всі троє стали повноправними членами ДКО, який з цього часу працював у складі 8 осіб, що були одночасно вищими партійними керівниками та заступниками голови уряду, очолювали Держплан, Управління кадрів ЦК ВКП (б), транспортне, зовнішньополітичне і силові відомства. Таким чином, в ГКО увійшли особи, які і раніше володіли величезною владою, вирішували найважливіші питання розвитку країни. В якості членів ГКО кожен з них став курирувати певну сферу політики, економіки та військового будівництва. Так, Маленков відповідав за виробництво літаків і моторів, формування авіаційних частин, Молотов - за виробництво танків, Мікоян відав питаннями постачання Червоної Армії, Ворошилов займався формуванням нових військових частин, Кагановичу доручався транспорт, на Вознесенського покладався контроль за виробництвом чорних і кольорових металів, нафти , хімікатів. Іноді відбувався перерозподіл обов'язків. Наприклад, у перші місяці війни контроль за виробництвом озброєння і боєприпасів здійснював Вознесенський, а з лютого 1942 - Берія. У листопаді 1944 замість виключеного Ворошилова до складу ДКО ввели Н.А. Булганіна.

Робота новоствореного надзвичайного органу не була регламентована якими-небудь документами. Не було прийнято положення про структуру ГКО, порядку його роботи. Комітет збирався нерегулярно і не в повному складі. Цілий ряд питань вирішувалося шляхом опитувань, або одноосібно головою або його заступниками - Молотовим (з 30 червня 1941) і Берією (з 16 травня 1944). Все, що стосувалося зміни структури збройних сил, нової бойової техніки і зброї, призначення та переміщення кадрів, роботи адміністративних і каральних органів, Сталін тримав під особистим контролем. Він сам вирішував, кому доручити підготовку того чи іншого питання, яких військових і господарських керівників викликати на засідання. У той же час наркоми і воєначальники часто самі вносили в ГКО найважливіші пропозиції. Начальник тилу Червоної Армії А.В. Хрулев згадував: «У кабінет голови ДКО завжди вільно входили члени ГКО, які доповідали підготовлені проекти постанов - кожен по своєму колі діяльності. Сюди безперервно заходили військові керівники, наркоми та інші відповідальні особи не тільки пс викликом, але й за своєю ініціативою, якщо у них виникав велике і невідкладне питання. Засідань ГКО в звичайному розумінні, тобто з певним порядком денним, секретарями та протоколами, не було. Процедура погодження з Держпланом, наркоматами і відомствами питань постачання армії, в тому числі організації нових виробництв, була спрощена до межі. Цьому сприяло постійне прагнення керівників кожній галузі народного господарства ціною будь-яких зусиль швидше зробити все необхідне для фронту, для розгрому ворога. Творча ініціатива центральних та місцевих працівників била ключем. Будь-яким потребам армії вони охоче йшли назустріч ».

Оскільки одні й ті ж особи були одночасно членами Політбюро, ГКО, РНК і Ставки, то, коли вони збиралися разом, важко було провести грань між цими органами. Маршал Жуков згадував, що не завжди можна було визначити, на засідання якого органу він прибув. При виникненні будь-якої проблеми Сталін говорив: «Маленков з Вознесенським, розгляньте разом з Жуковим те, що він просить, через дві години доповісте ». За словами Жукова, не завжди було ясно, в якій якості виступали ці люди, який вищий орган вони представляли в даний момент. Залежно від характеру обговорюваного питання Сталін давав вказівку оформити рішення як директиву Ставки або постанова ЦК, РНК чи ДКО.

Посилилося в роки війни централізація управління, концентрація всіх владних функцій в руках вузького кола осіб несли в собі як позитивні, так і негативні моменти. З одного боку, підвищувалася оперативність прийняття рішень, не було необхідності в численних узгодженнях, що дуже важливо у військовій обстановці. Але з іншого боку, гігантська безконтрольна влада таїла в собі потенційну небезпеку сваволі, беззаконня, що, на жаль, мало місце, крім того, члени правлячої верхівки, обтяжені численними посадами, були просто не в змозі постійно контролювати виконання сотень прийнятих ними рішень. Нерідко доводилося коригувати поспішно прийняті, неузгоджені між собою постанови, а то й зовсім скасовувати їх. Генерал армії А.В. Хрулев, який знав Сталіна більше тридцяти років, згадував: «Для багатьох з найближчого оточення Сталіна найважливішим було не заперечувати йому, на льоту підхоплювати його вказівки і миттєво виконувати їх. Деякі думають, що Сталін ніколи нічого не забував і, боронь Боже, було не виконати його вказівку. Насправді це далеко не так. Щодня вирішуючи сотні великих і малих справ, Сталін давав часом самі суперечливі вказівки, які взаємно виключали один одного. Оскільки зазвичай ніяких стенограм і протоколів при цьому не велося, то деякі його розпорядження залишалися невиконаними. Звичайно ті, хто в силу різних причин ризикував йти на це, завжди мали напоготові лазівку, щоб звалити провину на іншого ... »

Зрозуміло, вісім членів ГКО не могли особисто впоратися з гігантським обсягом роботи. У кожного з них були офіційні помічники і заступники, які відповідали за певні ділянки роботи. У міру необхідності при ГКО створювалися різні тимчасові ради і комісії. 14 лютого 1942 при ГКО був утворений Транспортний комітет (ТК), в обов'язки якого входили планування і регулювання перевезень на залізничному, морському і річковому транспорті, координація роботи всіх видів транспорту і вироблення заходів щодо поліпшення їх матеріальної бази. ТК був наділений великими правами, його рішення підлягали неухильному виконанню. Членами ТК були наркоми шляхів сполучення, морського і річкового флоту та представники НКО. Главою ТК був Сталін, а його заступником - член Політбюро А.А. Андрєєв.

8 грудня 1942 створюється Оперативне бюро (ОБ) ДКО (Молотов, Берія, Маленков і Мікоян) для контролю і спостереження за роботою всіх наркоматів оборонного комплексу та важкої промисловості, вироблення і внесення на розгляд головою ДКО проектів рішень з окремих питань розвитку промисловості і транспорту. ОБ готувало квартальні та місячні плани виробництва найважливіших галузей народного господарства і постачання металом, вугіллям, нафтопродуктами і електроенергією. 11 травня 1944 ОБ було затверджено в новому складі: Берія (голова), Маленков, Мікоян, Вознесенський і Ворошилов. При цьому ТК скасовувався, а його функції передавалися Оперативному бюро.

Не створюючи власного розгалуженого апарату на місцях, ДКО керував країною через існуючі апарати ЦК партії, Раднаркому СРСР, а також через місцеві партійні та радянські органи. У найбільш важливих галузях народного господарства діяв інститут уповноважених ДКО, що володіли необмеженими правами і відповідали за виконання завдань Комітету. Місцеві партійні, радянські, господарські та інші організації надавали всіляке сприяння уповноваженим у реалізації їх функцій. Підводячи підсумки, можна констатувати, що створення в перші дні Великої Вітчизняної війни Державного Комітету Оборони не було заздалегідь заплановано, а було викликано надзвичайними обставинами.

Члени ДКО раніше входили у вузький склад Політбюро ЦК ВКП (б) - нестатутний орган, вирішував всі найважливіші питання державного життя. Створення ДКО не розширювало права цих осіб, а лише додало їм легітимність. Повноваження нового надзвичайного органу були безмежні. За 50 місяців свого існування ДКО прийняв 9971 постанову, з яких приблизно дві третини стосувалися проблем військової економіки і організації військового виробництва. Крім того, Комітет реорганізовував збройні сили, створював різні органи управління, здійснював кадрові перестановки, в деяких випадках підміняв собою правоохоронні органи, даючи їм прямі вказівки про винесення вироків без судового розгляду, про депортацію цілих народів і т.п.

Після закінчення другої світової війни Державний Комітет Оборони був скасований, а його функції передані органам державної влади.

 3 липня був перший виступ Сталіна за 12 днів війни на якому вперше була сказана правда про масштаби нещастя, що спіткало країну, про те, що ворог продовжує захоплювати величезні території, а Червона Армія не може його зупинити. Голова ДКО закликав весь народ згуртуватися перед обличчям смертельної небезпеки і мобілізувати всі сили на розгром ворога. Битися до останньої краплі крові. При вимушеному відході вивозити на схід обладнання заводів і фабрик, все цінне майно, пальне, запаси продовольства. Не залишати ворогові ні кілограма хліба, ні літра бензину. Все, що неможливо вивезти, наказувалося знищити. Створювати на окупованій території партизанські загони і підпільні групи, знищувати окупантів всіма засобами. До того часу з ініціативи населення вже почалося формування народного ополчення. Сталін закликав жителів країни організовувати загони ополченців.

Влітку 1941, незважаючи на героїчний опір регулярних частин Червоної Армії і народного ополчення німецькі війська продовжували рух на схід.

У перші дні війни в німецьких донесеннях з фронтів зазначалося, що червоноармійці усюди б'ються до останньої людини. Хоча Червона Армія терпіла поразки, але вона завдавала ворогові відчутних втрат. За перші 18 днів війни німці втратили убитими, пораненими і зниклими бе ввести близько 100 тис. чоловік. Втрати в танках до 10 липня склали близько 40% від початкової кількості. У повітряних боях і на землі ворог втратив близько тисячі літаків. Все це дещо послабило силу подальших ударів і знизило темп просування армії вермахту.

У складній обстановці перших тижнів війни вищим командуванням РККА було допущено чимало помилок і прорахунків, зумовлених недостатньою кваліфікацією і відсутністю бойового досвіду, що стало приводом для нових репресій.

Невдалий початок війни дало привід для нової хвилі арештів. За 18 днів противник просунувся на схід на 450-600 км, захопив велику територію, на якій розташовувалося 200 складів з пальним, продовольством, боєприпасами та іншим майном. 28 радянських дивізій було повністю розгромлені, а ще 72 дивізії втратили понад половину свого складу. Втрати зброї і бойової техніки були дуже великі: 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат, близько 12 тис. мінометів, не менше 3,5 тис. літаків.

Велика частина втрат припадала на Західний фронт, саме тут німці наносили головний удар. Як вже говорилося вище, саме цей напрямок радянський Генштаб вважав найбільш небезпечним і пропонував стягнути сюди основні сили. Але Сталін наказав зосередити більшу частину військ на південно-західному напрямку (на Україні). Коли його прогнози не збулися, Главковерх знайшов «козлів відпущення». Він санкціонував арешт і віддання під суд командувача, начальника штабу,


Наказавши прочитати цю постанову в усіх ротах, батареях, ескадронах і авіаескадрильї, Голова ДКО хотів переконати всіх військовослужбовців, що саме ці генерали винні в трагічних подіях початку війни, одночасно він попереджав, що буде і надалі «залізною рукою припиняти всякий прояв боягузтва і неорганізованості в лавах Червоної Армії ».

Переконаний у плідності каральних заходів, Сталін вважав арешти і покарання командирів «кращим способом оздоровлення фронту». 16 серпня 1941 він підписав наказ Ставки № 270, в якому безпідставно звинуватив ряд офіцерів і генералів в зраді і пригрозив, що за відступ без наказу командирів слід розстрілювати, а їх близьких родичів - судити. Всього з липня 1941 по березень 1942 було розстріляно 30 генералів: 1 генерал армії, 2 генерал-полковника, 12 генерал-лейтенантів, 15 генерал-майорів. Всі вони згодом були реабілітовані.

Під натиском переважаючих сил противника Червона Армія була змушена відступати. Противник окупував величезну територію, де до війни проживало 40% населення СРСР (32% робітників і службовців), вироблялося 33% валової продукції всієї промисловості країни, вирощувалося 38% зерна, 60% поголів'я свиней і 38% великої рогатої худоби.

В результаті втрати великої кількості виробничих потужностей, планованих для перекладу на випуск військово-промислової продукції, не довелося вводити в дію розроблені до війни плани загальної мобілізації промисловості; порушилися зв'язки підприємств, що кооперувалися для виробництва військово-промислової продукції, а накопичені ними мобілізаційні запаси сировини, матеріалів і т.п. довелося або кинути, або перебазувати. Через загальну плутанину і надзвичайну напруженість транспортних потоків ускладнилася евакуація стратегічно важливих промислових підприємств в глиб країни. Вивозили все, що можна вивезти, без певного плану і графіка, а те, що вивезти не могли, знищували.

Для керівництва евакуацією із західних областей СРСР населення, обладнання підприємств, установ, військових вантажів та інших цінностей 24 червня 1941 була створена Рада з евакуації. На залізницях склалася критична ситуація: на схід йшли ешелони з людьми, промисловим устаткуванням і матеріальними цінностями, а в протилежному напрямку рухалися військові ешелони. Перевезення проходили під бомбардуванням авіації противника. Руйнування станцій та залізничних шляхів приводили до зриву графіка руху. Війська, бойова техніка і вантажі прибували на фронт із запізненням.

Рада з евакуації визначала місця, куди повинні були перевозитися підприємства, брала на облік виробничі, адміністративні, складські, навчальні та інші будівлі, придатні для розміщення евакуйованих підприємств, давала завдання НКПС про виділення необхідного числа вагонів.
 У першу чергу потрібно було перебазувати в Поволжя, на Урал, в Західний Сибір і Середню Азію підприємства оборонного комплексу, більша частина яких до війни розміщувалася в європейській частині СРСР. Разом з обладнанням заводів евакуювалася частина робітників, щоб на новому місці почати монтаж обладнання та в максимально короткі терміни відновити випуск продукції. Протягом другої половини 1941 вдалося евакуювати з небезпечних районів тільки по залізниці обладнання 2593 промислових підприємств, у тому числі 1523 великих. Крім того, було вивезено близько 2,4 млн. голів великої рогатої худоби, 5,1 млн. овець і кіз, 200 тис. свиней, 800 тис. коней

Все для фронту, все для перемоги

Кінець 1941 ознаменувався різким спадом військового виробництва. Якщо в серпні було випущено 5 млн. артилерійських снарядів, то в листопаді - лише 3,2 млн., бойових літаків - відповідно 2046 і 448. У вересні промисловість виробила 22100 автоматів і 317 700 гвинтівок і карабінів, а в листопаді - тільки 3345 автоматів і 221 200 гвинтівок і карабінів.

З червня по грудень 1941 Червона Армія втратила 20,5 тис. танків, а отримала за цей час тільки 5,6 тис .; втрати бойових літаків за той же період склали 17,9 тис., а поповнення - 9,9 тис. Щодо артилерії і стрілецької зброї картина була приблизно та ж. Танків, літаків та іншої бойової техніки катастрофічно не вистачало і Сталін особисто розподіляв їх по фронтах, в той же час погрожуючи керівникам підприємств покаранням за зрив виробничої програми.

Не тільки страх перед покаранням, а й усвідомлення того, що від їх роботи залежить доля країни, допомогло трудівникам тилу подолати численні труднощі, вирішити організаційні та технологічні проблеми і дати армії достатню кількість якісного озброєння. У східних районах країни розширювалися виробничі потужності старих заводів і фабрик, і одне за іншим вступали в дію евакуйовані підприємства. Багато мирних фабрик і заводів переходили на випуск військової продукції. В результаті в жовтні-листопаді 1941 була пройдена нижня точка спаду, і з грудня почалося поступове зростання виробництва зброї і бойової техніки.

У 1942 темпи військового виробництва постійно наростали. У третьому кварталі 1942 озброєння вироблялося більше, ніж у довоєнному другому кварталі 1941: ручних і станкових кулеметів - в 4,2 рази, пістолетів-кулеметів - в 52 рази, артилерійських знарядь - в 6,3 рази, танків - в 5,2 рази і літаків - в 2,1 рази. Виробництво більшості видів озброєння було переведено на потік із збіркою окремих вузлів і кінцевого виробу на конвеєрі. Конструктори прагнули максимально спростити конструкцію зброї, зрозуміло, не допускаючи при цьому зниження бойових і експлуатаційних характеристик.

Удосконалювалася технологія виробництва. Замість лиття і кування застосовувався процес штампування деталей. Винайдений академіком Є.О. Патоном спосіб автоматичного зварювання броні викликав справжню революцію в танкобудуванні. Впроваджувалася технологія термічної обробки деталей струмами високої частоти. Завдяки досягненням технологів вдалося у виробництві зброї та боєприпасів замінити дорогі кольорові метали і леговані сталі менш дефіцитними і більш дешевими матеріалами. Були заощаджені тисячі тонн нікелю, молібдену, латуні, алюмінію та інших цінних металів. Норми витрачання матеріалів у виробництві найважливіших видів продукції військового машинобудування за 1941-1944 рр. знизилися на 30- 35%.

Велика економія була досягнута у витрачанні електроенергії і палива. Механізація і автоматизація виробництва, застосування прогресивних технологій, конвеєрна збірка в авіабудуванні, в танкобудуванні, у виробництві стрілецької зброї і артилерії дозволили з року в рік нарощувати випуск зброї і бойової техніки без збільшення чисельності працюючих в цих галузях, при одночасному зниженні собівартості одиниці продукції. Так, собівартість середнього танка Т-34 в липні 1945 становила 54,6% від рівня 1942 В цілому по Наркомату танкової промисловості за 1942-1945 рр. економія від зниження собівартості була еквівалентна додатковому випуску 25 700 танків Т-34. У авіапромисловості економія від зниження собівартості за роки війни була еквівалентна постачання фронту 42475 літаків.

Результат збройної боротьби залежав не тільки від кількості зброї, а й від якісних характеристик. Цій стороні справи приділялася постійна увага. На засіданнях ДКО систематично розглядався хід роботи по створенню нових зразків зброї, намічалися жорсткі терміни, формулювалися вимоги до нових танкам, літаків і артилерійських систем..

Втрати зброї і бойової техніки були великі. Радянські війська; кожен день війни в середньому втрачали 30 літаків, 68 танків, 224 знарядь і мінометів і 11 тис. одиниць стрілецької зброї. У період стратегічних операцій ці середні цифри зростали в кілька разів.

Нарком озброєння СРСР Д.Ф. Устинов згадував, як Сталін поставив перед промисловістю завдання забезпечити червоноармійців ефективними засобами боротьби з танками. Через 22 дня дослідні зразки протитанкових рушниць були сконструйовані, виготовлені і поступили на випробування. 29 серпня 1941 зразки, що пройшли випробування оглядали в Кремлі члени ГКО. У той же день протитанкові рушниці, створені В.А. Дегтяревим (ПТРД) і С. Симоновим (ПТРС), були прийняті на озброєння, а заводи отримали завдання терміново освоїти їх масове виробництво.

Радянська оборонна промисловість успішно заповнювала втрати в озброєнні і бойовій техніці. На кінець війни, до 9 травня 1945, Радянська Армія мала 32,5 тис. танків і САУ (в 1,6 рази більше, ніж у неї було 22 червня 1941), бойових літаків - 47,3 тис. ( в 2,4 рази), гармат і мінометів - 321,5 тис. одиниць (перевищення в 2,9 раза).

Прорахунки у війні. У перші місяці війни у складі вищого військового керівництва відбулися серйозні зміни. Жоден з генералів, що командували фронтами в червні 1941, не втримався на цій посаді: один загинув у бою, другий був розстріляний, а трьох понизили в посаді. Створені в липні головні командування стратегічних напрямків, які не мали в своєму розпорядженні резервів та позбавлені самостійності у прийнятті оперативно-стратегічних рішень, виявилися зайвою управлінською ланкою і були скасовані. Всі три головкоми - маршали Ворошилов, Тимошенко і Будьонний - не виправдали надій Сталіна, і він перемістив їх на другорядні посади.

Ставши Верховним Головнокомандувачем, Сталін ще довго не міг відмовитися від застарілих поглядів на військове мистецтво, при вирішенні стратегічних питань керувався не військовими, а політичними міркуваннями, недооцінював роль Генштабу у плануванні операцій, кращим способом подолання труднощів, які виникали  вважав перетрушування кадрів, заміну одних генералів іншими ( наприклад, з червня по жовтень 1941 посаду командувача військами Західного фронту займали 5 осіб: Д.Г. Павлов, А.І. Єременко, С.К. Тимошенко, І.С. Конєв і Г.К. Жуков). Така ж кадрова чехарда була на деяких інших фронтах і в арміях.

У цей період кадрові перестановки проводилися Сталіним під впливом настрою, а не з міркувань стратегічної доцільності.

Незважаючи на окремі і успіхи радянських військ, противник продовжував володіти ініціативою все літо і осінь 1941 То в одному, то в іншому місці німецькі ударні групи розсікали оборону і стрімко просувалися на схід, оточували цілі армії. У котлі під Уманню виявилися 5-я і 12-а армії Південно-Західного фронту. З оточення змогли вирватися тільки 11 тис. осіб з 65 тис. Небажання Верховного Головнокомандувача відвести за Дніпро війська призвело до оточення більшої частини цього фронту, загибелі та полону сотень тисяч бійців і командирів на чолі з командувачем фронтом генерал-полковником М.П. Кирпоносом. Тоді ж німецькі та фінські частини оточили Ленінград. На московському напрямку група армій «Центр» розпочала операцію під кодовою назвою «Тайфун» по захопленню радянської столиці. На початку жовтня становище стало катастрофічним, в районі Вязьми потрапили в оточення п'ять армій Західного і Резервного фронтів, внаслідок чого шлях на Москву був практично відкритий. У ці дні в телефонній розмові з командувачем Західним фронтом І.С. Конєвим переляканий Главковерх, наче виправдовуючись, заговорив про себе в третій особі: «Товариш Сталін чесна людина. Товариш Сталін зробить все, щоб виправити становище ».

Виправляти становище знову довелося терміново викликаного з Ленінграда генералу Жукову. Лінія фронту в ці дні наблизилася до Кремля на відстань у кілька десятків кілометрів. Радянських військ на цьому просторі майже не було.
Радянські армії, що отрапили в оточення  запекло билися, відволікаючи на себе увагу фашистів і рятуючи Москву. Оборону на підступах до столиці довелося створювати заново. У Москві було оголошено стан облоги. Уряд, Президія Верховної Ради, Генеральний штаб і ряд інших органів евакуювалися в тил. Зусиллями москвичів будувалися оборонні споруди. У бій були кинуті останні резерви: курсанти військових училищ, ополченці і робочі батальйони. Спішно формувалися нові армії, йшло перекидання дивізій з Далекого Сходу.

Війна показала профнепридатність багатьох сталінських висуванців - маршалів Радянського Союзу Кулика, Будьонного, Ворошилова, Тимошенко. Визнаний військовий теоретик маршал Б.М. Шапошников був важко хворий і про його призначення на посаду першого заступника Верховного Головнокомандуючого не могло бути й мови.

Партизанська війна в тилу ворога. Важливим фактором у досягненні перемоги над фашистською Німеччиною була збройна боротьба радянського народу проти гітлерівців на тимчасово окупованій території.

Можливість і доцільність подібної форми боротьби з окупантами визнавалася радянським керівництвом задовго до початку Великої Вітчизняної війни. В кінці 20-х рр. і першій половині 30-х рр. розроблялася теорія партизанських дій у майбутній війні, на військових маневрах відпрацьовувалася взаємодія військ Червоної Армії з партизанами, в західних областях країни закладалися бази, секретні сховища зброї та спорядження, призначені для використання спеціально створеними партизанськими загонами в разі окупації противником даної території.

Крутий поворот у ставленні до майбутнього партизанському руху стався в другій половині 30-х рр. Всі підготовчі роботи були згорнуті, навчання кадрів припинено, бази ліквідовувалися, кадри розвідників і диверсантів піддалися репресіям. Причини були наступні: з одного боку, Сталін побоювався, що завчасно створена конспіративна мережа може бути використана опозицією проти нього, а з іншого боку, пануючі тоді уявлення про майбутню війну не допускали можливості захоплення противником значної частини радянської території. Таким чином, на початку Великої Вітчизняної війни все довелося починати з нуля.

Окупація в 1941 Прибалтики, західних областей Росії, Білорусії та України призвела до того, що в цих регіонах перед відступом не встигли налагодити роботу з розгортання партизанського руху. У директиві ГШ СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941, у виступі m радіо Голови ГКО 3 липня і в постановах ЦК від 18 липня давалися вказівки про підготовку підпільних груп та організації партизанських загонів, розгортанні збройної боротьби проти німецьких окупантів.

Створення партизанських загонів відбувалося по-різному: одні створювалися з невеликих груп, спеціально залишених у намічених районах перед приходом туди німецьких військ або закинутих в тил ворога, інші загони були створені військовослужбовцями, які потрапили в оточення.


У ряді випадків базою формування партизанських загонів послужили винищувальні батальйони НКВС. Десятки тисяч бійців-винищувачів, які пройшли попередню підготовку, добре знали свій район базування і мали зв'язки серед місцевого населення, зіграли чималу роль у розгортанні партизанського руху. У 1941 чисельність партизанських загонів коливалася від декількох десятків до сотень бійців у кожному. До кінця року на окупованій території діяло понад 2 тис. загонів, у яких налічувалося понад 90 тис. бійців. На початку війни партизани діяли самостійно, але в міру зростання руху проблема координації їх діяльності ставала все гостріше. Перед військовими радами фронтів і підпільними обкомами ВКП (б) ставилося завдання об'єднати бойову роботу партизанських загонів, зробити її більш результативною і цілеспрямованою, скоординувати дії партизанів і Червоної Армії.

На першому етапі довелося подолати чимало труднощів: брак досвідчених кадрів, відсутність матеріальної бази, слабка озброєність більшості партизанських підрозділів та їх роз'єднаність. Ці фактори негативно позначалися на розмах партизанського руху. До весни 1942 не було і єдиного центру по керівництву партизанами в масштабах всієї країни. Однак і в цих важких умовах партизани вели самостійну боротьбу з окупантами: здійснювали нальоти на невеликі гарнізони противника, влаштовували диверсії на дорогах, пускали під укіс ворожі ешелони, підривали мости, руйнували лінії зв'язку, нищили зрадників і фашистських посібників і займалися розвідкою.

Партизанський рух росло і міцніло. Деякі загони укрупнювалися і ставали партизанськими бригадами, налічували тисячі бійців. Великими партизанськими з'єднаннями командували знамениті Ковпак, Федоров, Шмиров, Коляда, Наумов, Сабуров. Створювалися обласні та республіканські штаби партизанського руху, а 30 травня 1942 при Ставці Верховного Головнокомандувача утворився Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), який очолив П. К. Пономаренхо. Восени 1942 вводиться посада Головнокомандувача партизанським рухом, на яку був призначений маршал Ворошилов.

У радянському тилу діяли спеціальні школи, які готували кадри для партизанської війни: розвідників, радистів, підривників та інших фахівців. Діяльність народних месників з кожним місяцем все більше підпорядковувалася інтересам фронту. Якщо влітку 1942 радіозв'язок з «Великою землею» мали лише 30% загонів, то до листопада 1943 майже 94% загонів підтримували радіозв'язок з органами керівництва партизанським рухом. Партизани будували посадочні майданчики, на яких приземлялися літаки з «Великої землі», що доставляли різні вантажі. У 1943 авіація дальньої дії і цивільний повітряний флот здійснили 12 тис. літако-вильотів, половина з них з посадкою на партизанських аеродромах. ЦШПР направив партизанам 59960 гвинтівок і карабінів, 34 320 автоматів, 4210 ручних кулеметів, 2556 протитанкових рушниць, 2184 міномета, 539 570 ручних гранат.

Війна в тилу ворога в 1943 і 1944 рр. придбала небувалий розмах. Партизанські з'єднання здійснювали тривалі рейди по зайнятій ворогом території, знищуючи німецькі гарнізони, руйнуючи військові та господарські об'єкти, надихаючи місцеве населення на боротьбу з окупантами. Після таких рейдів число партизан в цих районах значно збільшувалася. За вказівкою ЦШПР влітку і восени 1943 проводяться операції «Концерт» і «Рейкова війна», в яких взяли участь відповідно 193 і 170 партизанських загонів і з'єднань. Були підірвані сотні тисяч рейок, пропускна спроможність залізниць знизилася на 35-40%, а в ряді місць рух був повністю паралізований. Червона Армія вела успішні наступальні операції, а дії партизан не дозволили німцям здійснювати перекидання військ і тим самим внесли істотний внесок у розгром ворога.

Партизани проводили велику розвідувальну роботу, повідомляли радянському командуванню про розташування німецьких частин і з'єднань, про їх переміщення, про командний склад та штатну чисельність. Донесення партизанських розвідників дозволили командуванню своєчасно здійснити необхідні заходи і зірвати плани гітлерівців.

Бойова діяльність партизанів наносила гітлерівцям величезний збиток, змушувала їх посилювати охорону залізничних магістралей, мостів та інших об'єктів, залучаючи для цього не тільки поліцейські формування, а й регулярні військові частини, які так потрібні були на фронті. Бажаючи покінчити з партизанами, фашисти організовували каральні операції, знімаючи з фронту цілі дивізії, оснащені танками і авіацією. Карателі несли серйозні втрати, а головної мети досягти не могли. На окупованій території утворювалися «партизанські краї» - великі райони, куди окупанти воліли не приходити, тут люди жили за законами СРСР, діяла цивільна адміністрація, радянські органи влади.
 У період переможного наступу Червоної Армії в 1943-1944 рр. партизани надали їй неоціненну допомогу. За погодженням з військовим командуванням вони наносили удари з тилу по тим що оборонялись і відступаючим німецьким частинам, зривали оперативні перекидання німецьких військ, громили штаби, захоплювали переправи і утримували їх до підходу радянських дивізій. Всього за час війни партизани знищили, поранили і захопили в полон понад 1 млн. ворожих солдатів і офіцерів, вивели з ладу 4 тис. танків і бронемашин, 65 тис. автомашин, 1100 літаків, зруйнували і пошкодили 1600 залізничних мостів, пустили під укіс понад 20 тис. залізничних складів, що по ефективності порівнянно з успіхом великої військовий стратегічної операції, що впливає на результат війни.


П. Король
А. Ясенський

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі