Полководці, воєначальники, генерали. Якими вони повинні бути.

Спроби оцінити реальні таланти того чи іншого военоначальника і порівняти його з полководцями інших часів і народів робилися і робляться постійно. Як критерій відбору істориками-науковцями прийнято два чинники. По-перше, вплив, який військовий лідер зробив на свою епоху і на майбутнє. По-друге, в розрахунок бралися новаторські прийоми ведення бойових дій, вперше використані полководцем. Щоб охарактеризувати, хто ж такий полководець, може бути використана фраза відомого німецького генерала фон Мольтке: "Полководець - це доля народу".

Хотілося б поділитися думками про воєначальників, про специфіку та стилі роботи полководця.

Насамперед кілька слів про саме поняття «полководець». Точка зору історичної літератури, згідно з якою поняття «полководець» зв'язується з воєначальниками оперативно-стратегічного рівня, правильна. Вірно і те, що до категорії полководців слід відносити тих воєначальників, які найбільш яскраво проявили на полях битв своє військове мистецтво і талант, мужність і волю до перемоги.

Існує точка зору, що полководець - це не посада і не чин, хоча безсумнівно і те, що воєначальник удостоюється звання полководця не службовим наказом або якою-небудь з постановою. Звання полководця має специфіку, але невиправдано відокремлювати його від посади воєначальника. Якщо воєначальник не командує великими оперативними формуваннями, він не може розраховувати на визнання як полководець. Звання полководця - це свого роду загальнонаціональне визнання військових заслуг воєначальника, його вміння керувати військами в битвах і боях, його видатних перемог на війні. Той, хто не обіймав командну посаду великого масштабу, той не має жодних перспектив на честь називатися полководцем. У роки другої світової війни такі командувачі, як Г. К. Жуков, І. С. Конєв, К. К. Рокоссовський, вже вважалися полководцями, перебуваючи при певних посадах. Для них і посада і звання полководця представляли одне визнання їх високих заслуг перед країною, Збройними Силами.

До числа полководців, мабуть, справедливо буде віднести насамперед командувачів з'єднань і оперативних напрямків. На їхні плечі лягає найбільша відповідальність за успіхи військ. Тільки вони, спираючись на військові штаби, вміло використовуючи добре озброєні і оснащені війська, можуть успішно вирішувати завдання Головнокомандування при проведенні стратегічних операцій. Слід підкреслити, що полководцями можуть бути визнані ті командири з'єднань і оперативних напрямків, які керували військами більш-менш тривалий час і відзначилися в ході війни.

Величезна заслуга Генерального штабу повинна полягати в тому, щоб він зумів у ході війни висунути і виховати кадри воєначальників, яким виявиться по плечу керівництво військами з'єднань і оперативних напрямків.

Звичайно, не відразу і не скрізь з'являється достатня кількість обдарованих і досвідчених воєначальників. У перший рік другої світової війни війни війська постійно відчували брак в генералах на керівні посади, особливо на посади командувачів фронтами і арміями. Вони часто змінювалися, часом навіть не встигнувши показати, на що здатні. Але вже тоді було чимало добре підготовлених полководців.

Неправомірно протиставляти молоді кадри старим. Точка зору, ніби збройну боротьбу виграли головним чином молоді кадри, не витримує критики. Керівні посади в Збройних Силах, у тому числі командувачів фронтами і арміями, займали в більшості випадків воєначальники з досвідом війни. Визначалося це не віком, а підготовкою, особистими якостями. Командувач повинен просто опинитися на своєму місці.

Багато генералів не справляються з покладеними на них обов'язками командувачів лише тому, що ця посада виявляється їм не під силу. Війна - найсуворіша перевірка вміння управляти військами. Цілком природно, що не кожен воєначальник, призначений командувачем з'єднання чи оперативного напрямку, з честю витримував це випробування і став гідний визнання як полководець.
Вирішальним мірилом успішної полководницької діяльності в роки війни, звичайно, є мистецтво виконувати завдання стратегічних військових операцій, наносити супротивнику серйозні поразки. Про це говорять наступальні операції. Успішну наступальну операцію можна вважати не тільки свідченням мужності і незламності волі командного складу, а й блискучим зразком організації і забезпечення цих кампаній, найбільш вигідного поєднання всіх залучених до них родів військ, майстерного управління ними в ході кампаній, негайного і правильного реагування на всі найскладніші зміни у бойовій і оперативній обстановці. В результаті таких операцій б'ють ворога і б'ють, як правило, не числом, а вмінням.
Командувачі з'єднаннями і оперативними напрямками повинні мати знання та досвід, повинні бути талановитими воєначальниками, які вміють правильно оцінювати оперативно-стратегічну обстановку, приймати більш вдале і несподіване для ворога рішення по ній, спільно зі своїм штабом розробити найбільш простий, але не шаблонний і вигідний для військ план проведення операції, швидко і ретельно підготувати війська для виконання прийнятого рішення. І ще вони повинні мати твердий і рішучий характер.
Полководець повинен володіти нестримною енергією, широтою і глибиною стратегічного мислення. Характерною рисою має бути його постійне прагнення навчити командирів і війська мистецтву перемагати ворога з найменшими втратами і в короткі терміни. При цьому володіти блискучим організаторський талантом. Прийнявши рішення, полководець мобілізовує всі сили для його практичного здійснення.
При підготовці операцій полководець повинен тримати найтісніший контакт не тільки з командирами об'єднань і з'єднань, але і з офіцерами частин і підрозділів, особливо діючих на головному напрямку. І це дає йому можливість глибоко знати настрої підлеглих, управляти їх діями, направляти зусилля воїнів до перемоги.
Полководець повинен багато бувати у військах. Зазвичай, як тільки прийме рішення на проведення операції, видатний воєначальник зазвичай одразу ж має відправлятись в з'єднання, бригади, полки і там, використовуючи свій багатющий досвід, готує війська до бойових дій. Всі інші справи за планом операції повинні виконувати, як правило, штаби.
Полководець повинен бути щедро обдарований полководницьким талантом. Його також відрізняє особливе вміння міцно спиратися на штаб при вирішенні оперативних питань і в управлінні військами.
При відбитті ударів противника мають проявлятися високі організаторські здібності полководця, його велика мужність і вміння не втрачати управління військами в обстановці, якою б складною вона не була.
Військові стратегічні операції, безумовно, повинні нести на собі відбиток справжнього творчого натхнення, надзвичайної наполегливості у їх здійсненні, складати яскраві сторінки історії військового мистецтва.
Полководець повинен бути вимогливим і наполегливим з характером також твердим, непохитним.

Дехто прагне ототожнити твердість характеру полководця з грубістю. Прояв фактів грубості з боку окремих воєначальників іноді зустрічалося, але, думається, не можна плутати ці два поняття. Але грубість не є ознакою характеру полководця, тим більше елементом керівництва військами. Вся справа в умінні воєначальника керувати собою.
Уміння вести себе щодо підлеглих з гідністю - неодмінна якість воєначальника.
Підходячи до кожного воєначальника зі знанням його індивідуальних якостей, Генеральний штаб повинен здійснювати керівництво командуванням Оперативних напрямків, збройною боротьбою в цілому не шаблонно, а застосовуючи в кожному окремому випадку найбільш доцільні форми і методи.
Потрібно підкреслити, що Генеральний штаб, Центр оперативного командування часто і вчить воєначальників їх мистецтву перемагати. Іноді при проведенні наступальних операцій командири  дивляться на встановлені для них розмежувальні лінії як на паркан і як на перегородку, які не можуть порушуватися, хоча б цього вимагали інтереси справи і обстановка, яка змінюється в ході операції.
В результаті полки при наступі йдуть вперед прямо перед собою, в межах своїх розмежувальних ліній, не звертаючи уваги на своїх сусідів, без маневру, який викликається обстановкою, без допомоги один одного і тим полегшують маневр супротивника і надають йому можливості бити нас по частинах.
Генеральний штаб, Центр оперативного командування повинен роз'яснювати, що розмежувальні лінії визначають лише відповідальність командирів за певну ділянку або смугу місцевості, в яких виконується ними отримане бойове завдання, але їх не можна розглядати як незмінні і неперехідні перегородки для військ. В ході операцій обстановка часто змінюється. Командир зобов'язаний швидко і правильно реагувати на цю зміну, зобов'язаний маневрувати своїм з'єднанням, в деяких випадках не зважаючи на встановлені для нього розмежувальні лінії.
Генеральний штаб повинен неухильно вимагати від командуючих оперативних напрямків, з'єднань підпорядковувати інтереси свого фронту, смуги бойових дій загальній стратегії збройної боротьби. І якщо командир, виконуючи директиви Генштабу, вносив нові пропозиції, але не виходять за рамки загального стратегічного задуму, то Генштаб не тільки охоче приймає їх, але і всіляко заохочує таких командирів.
У Генштабі визначається першочерговість завдань і задум операції, кампанії і здійснюється практична розробка операцій, всі розрахунки, пов'язані з цим. Генштаб веде безперервний збір відомостей про обстановку на всьому театрі війни. Працівники Генерального штабу день у день тримають зв'язок з військами, обробляють інформацію, що надходить від них, а також всі повідомлення розвідувальних органів. Найважливіші відомості і загальні висновки доповідаються Верховному Головнокомандувачу, і тільки після цього приймаються рішення. Важливість подібної роботи Генштабу очевидна. У війні без знання обстановки на фронтах на кожен день неможливо успішно керувати бойовими діями.

Генеральний штаб повинен бути на великій висоті в мистецтві планування великих стратегічних і наступальних операцій і кампаній.
Перші дні війни зазвичай показують, що потрібно рішуче перебудовуватися, навчитися спочатку оборонятися, а потім вести потужні наступальні дії. Період оборонних боїв найбільш важкий. Управління військами здійснюється під сильним впливом противника. Природно, що не все виходить так, як хотілося б, допускаються прорахунки. Установка на те, щоб вести не просто оборонні дії, а активну оборону, підвищує вимоги до командирів з'єднань.
Генштаб повинен дбайливо спрямовувати зусилля воєначальників на те, щоб вони оволоділи мистецтвом активної оборони. Війська повинні запекліше боротися за стратегічну ініціативу, прагнути збити наступальний запал ворога, змусити самого його оборонятися. Поступово повинна покращуватись і підготовка оборонних позицій, які займають наші частини і з'єднання. Більш вміло потрібно проводити і інженерне обладнання, організацію протитанкової і протиповітряної оборони, ефективніше використовувати танки, ракети і артилерію для контратак.
Під силу командирам повинно виявитися проведення вищої форми активної оборони - контрударів. Зазвичай в ході контрударів противник несе істотні втрати, втрачає ритм в наступальних діях. Контрудари можуть дозволити військам перейти в контрнаступ. Зазвичай стратегічній ініціативі супротивника повинен бути нанесений смертельний удар і повинен наступити довгоочікуваний час наступу військ. Тому командири негайно повинні взятися за оволодіння мистецтвом наступальних операцій. Потрібно перебудовуватися як у способі мислення, так і в стилі керівництва військами. Потрібно навчитися працювати більш оперативно, звикнути до рухомого характеру бойових дій, поліпшити роботу штабів, служб і особливо тилу.
Потрібно ретельно готувати і проводити наступальні операції. У командирів повинно бути більше кмітливості, ініціативи. Кожна з проведених Генштабом військових операцій повинна відрізнятись не тільки оригінальністю задуму, але і методом її здійснення. Наші командири повинні вміти визначити напрямок головного удару, могти добре здійснювати масування і концентрацію сил і засобів на вирішальних напрямках, організовувати взаємодію військ, проводити приховано, в таємниці від противника, підготовку операцій. Вони повинні навчитися майстерно ставити завдання військам і проводити необхідну оперативну їх побудову.
Війська повинні добре освоїти і саму рішучу форму наступу - оточення з метою знищення великих угруповань противника. Такі операції, вимагають особливо видатного військового мистецтва.
Іноді командування під впливом полководця відмовляється від оперативного мистецтва і закінчує його бідною по ідеї жорсткою обороною, яка, зрештою, приводить до повної поразки. Це порочна стратегія. Це не можна спростувати.
В ході і результаті війни відіграють велику роль обдаровані і вольові воєначальники.

Підготував О. Майстренко