Про самоуправство

Самоуправство - здійснення особою свого права власними засобами , без сприяння судової влади , незважаючи на опір, який зустрічається з боку інших осіб , і з застосуванням, у міру потреби, примусу і насильства проти цих осіб. У найдавніші періоди життя людства самоуправство було єдиною формою здійснення прав, але і з появою судової організації самоуправство довгий час зберігало своє значення поряд з судом. Лише тривалий процес виховання суспільства в умовах правильного функціонування судових органів і міцно організованої держави дає переважання судового способу відстоювання своїх прав над самоуправним його здійсненням . Однак і в державних організаціях, які досягли найбільшого розвитку,  зберігаються випадки, коли допускається самоуправство. Так, особа захищає існуюче фактичне становище від порушень і застосовує для цього у міру потреби насильство. Вона для здійснення свого права вторгається в чужу сферу, якщо відмова від такого самоуправства за обставинами справи може завдати непоправні збитки. Відзначались в багатьох законодавствах випадки, коли дозволялось самовільно утримати чужу річ в забезпечення виконання того чи іншого зобов'язання . Межі, в яких допускається самоуправство, в різних країнах різні і залежать головним чином від того, якою мірою державна влада володіє засобами, щоб своєчасно прийти на допомогу приватним особам в огородженні їх прав від протизаконних посягань. Державність,  ще в Палестині , a тим більше у Вавилонії і середньовічній Європі , зосереджувала всю свою увагу на питаннях військової потужності і збільшення податків і мало піклувалася про благо громадян і захисту їх від взаємних насильств . За таких умов у праві утворилося цілком терпиме ставлення до самоправства , оскільки воно служило для відгородження дійсного права від злочинного посягання і оскільки державна влада не мала в той час ні достатніх коштів, ні щирого бажання огороджувати приватні права громадян. Самоуправство допускали лише в тих випадках , коли відмова від нього може принести непоправної шкоди , за який у судовому порядку не можна буде отримати повного задоволення . До самоуправству вдавалися і в тих випадках , коли не доводилося побоюватися непоправної шкоди . У тому і іншому випадку , однак, самоуправство вважалося дозволеним лише остільки, оскільки ним здійснюється дійсне право, яке особа може довести судовим порядком. Якщо при здійсненні такого права і дозволяється застосовувати насильство, то лише тоді, коли це викликається характером протизаконного посягання, за правилами про необхідну оборону У більш пізньому часі послаблюється значення цих норм: вони стверджують, що насильницькі дії навіть для захисту свого дійсного права повинні вважатися забороненими і в усякому разі негожими. Так, за основним принципом судочинства у всіх сумнівних випадках за відсутності достатніх доказів право на спірний предмет присуджується тому, в чиєму володінні предмет знаходиться (римське beati possidentes ). Якщо ж судовий спір виникав з приводу речі, яка не знаходиться ні в чиєму володінні, a суд не знаходив достатніх доказів для вирішення питання, то він надавав кожній з сторін фактично заволодіти річчю, і тоді річ визнавалася за заволоділим , аж поки друга сторона не приводила доказів свого права . Таке вирішення питання наданням самим сперечаючимся сторонам фактично заволодівати своїм правом проводиться у формулі - хто виявиться сильнішим, той буде володіти спірною річчю. У середньовічній юриспруденції дебатувалося питання про те, чи може суд надавати значення фактичному захопленню спірної речі після виникнення спору. Якщо одна з сторін фактично заволоділа предметом спору, тобто скоїла незаконне самоуправство, тоді суд, на думку деяких юристів, повинен був залишити цей фактичний стан речей, як він є, бо за відсутністю доказів або загальновизнаною нормою з питання суд не повинен надавати сприяння ні тій, ні іншій стороні. Переважання, однак, отримав протилежний погляд, за яким насильницьке захоплення після виникнення спору не змінює положення сторін і право визнається за колишнім власником, за тим, y кого річ знаходилася у у власності в момент виникнення спору. Терпимим було захоплення чужого майна в погашення таких стягнень, справедливість яких визнана судом, але які не могли бути здійснені судовим порядком з формальних підстав. Такі були стягнення за образи, почасти за тілесні і деякі майнові пошкодження, які вважаються кримінальними покараннями, штрафами. Стягнення ці могли бути накладені тільки судами. Якщо в подібних випадках потерпілий сам шляхом захоплення отримав ту суму, яка йому належить, то суд санкціонував це захоплення. Всі ці норми породжені ненормальним розвитком середньовічного права і зустрічаються, головним чином, у вавілонській Гемарі та ін. джерелах. Потрібно зауважити, що з цих правил існує одне важливе виключення, що має своїм джерелом прямий біблійний текст і зберегло своє значення і по теперішній час. Так, у Втор. 24, 10, 11 читаємо: «Якщо ти ближньому своєму даси позичку з чогось, не ходи до нього в будинок, щоб взяти y нього заставу; постій поза домом, a той, якому ти дав, винесе до тебе заставу з дому ». Не торкаючись самоуправства взагалі, Мойсей, однак, вважав за потрібне заборонити його в самій категоричній формі у відносинах між кредитором і боржником, в тих відносинах, які в житті древніх суспільств так часто вели до залежності і поневолення. І ось, щоб знищити саме уявлення прο можливість примусового захоплення речей в заклад, кредитору забороняється навіть увійти в будинок боржника, навіть наблизитися до його речей.

Загальний корінь "само", за визначенням словника означає - вчинення чого-небудь без сторонньої допомоги. Той же словник визначає "самоуправство" як довільне порушення законного порядку при веденні справ та вирішенні якихось правових питань , а "самозахист " як спрямованість на забезпечення безпеки чогось або когось. Очевидно, що ці два абсолютно протилежних за своєю суттю поняття, однак на практиці дуже складно визначити межу між ними, а від цього часом залежить, чи буде притягнутиа до відповідальності конкретна людина чи ні.

Цікаво, що про самозахист  було відомо ще в Стародавньому Римі. Необхідно відзначити, що розвинене римське право вже тоді проводило відмінність між термінами "самодопомога" (самозахист) і "самоуправство" . І якщо самозахист (тобто самоправне відобиття недозволеного вторгнення, спрямоване на зміну існуючих фактичних відносин ) був дозволений в будь-якому випадку , то самоуправство було заборонено.

На практиці особливо проблематичним є питання відмежування самозахисту майнових прав від самоуправства , як кримінально- караного діяння.

Дослідження вимог закону до реалізації самозахисту дозволяє провести відмежування самозахисту від самоуправства. Умовами правомірної реалізації самозахисту будуть вимоги про те, що: захисту підлягає тільки дійсне право; шкода, заподіяна реалізацією права на самозахист, не повинна явно не відповідати реальному або можливому запобіганню шкоді ; способи самозахисту не повинні виходити за межі дій, необхідних для їх реалізації.

Зазначені умови є загальними для всіх способів самозахисту цивільних прав, так як при порушенні хоча б однієї самозахист ставати самоуправством .

Першою умовою правомірності є та обставина, що захист має здійснюватися тільки щодо свого дійсного права, тобто того, яке об'єктивно існує і надбано в установленому законом або іншим нормативно-правовим актом порядку. Визначення поняття самоуправства приведено в КК України : самовільне , що суперечить встановленому законом порядку , вчинення будь-яких дій , правомірність яких оспорюється іншою особою чи організацією , якщо такими діями була заподіяна істотна шкода охоронюваним законом інтересам і правам.

Другою умовою, недотримання якого може спричинити притягнення особи, що реалізує своє право на самозахист, до кримінальної відповідальності, служить заподіяння ним шкоди, яка явно не відповідає шкоді, яку було відвернуто його діями. Таке порушення є найбільш поширеною формою вираження самоуправних дій, при здійсненні подібних дій мова може йти ще й про заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони.

Третя умова правомірності самозахисту дуже тісно пов'язане з другою і певною мірою має щось спільне з необхідною обороною і крайньою необхідністю. Деякі юристи їх навіть ототожнюють, проте з подібним трактуванням самозахисту важко погодитися з ряду причин: при самозахисті дії уповноваженої особи спрямовані на захист своїх прав, дії ж у стані необхідної оборони і крайньої необхідності можуть бути спрямовані на захист не лише своїх прав, але і законних інтересів і прав іншої особи, суспільства і держави.

Підставою для реалізації права на самозахист є будь-яке порушення прав, у той час як підставою для дій, наприклад, в стані необхідної оборони є наявне посягання, а крайньої необхідності - існуюча реальна небезпека, що загрожує самому "шкіднику" або іншим особам. Але, не дивлячись на ці особливості, необхідна оборона і крайня необхідність іноді можуть виступати способами здійснення самозахисту.

Межі застосування заходів самозахисту визначають ті підстави, за наявності яких власник права вправі вдатися до них, а також умови правомірної їх реалізації. При самостійному захисті, наприклад, порушеного права власності на майно або окремої його правомочності ( володіння, користування або розпорядження) особа, яка має намір вдатися до самозахисту шляхом заподіяння фізичної шкоди порушнику, повинна вимагати від останнього утриматися від протиправних дій. Це викликано тим, що життя і здоров'я людини, нехай навіть і порушника права власності, повинні охоронятися законом більшою мірою, ніж право власності .

Виходячи з вищевикладеного, представляється що самозахист прав допускається в разі наявного посягання на право, яким особа володіє на законних підставах, якщо при її реалізації не було допущено явної невідповідності способів самозахисту характеру і ступеня небезпеки посягання, а також не були перевищені межі дій, необхідних для забезпечення недоторканності права , припинення порушення і ліквідації його наслідків.

На підставі цього можна зробити наступний висновок: правоохоронним та правозастосовним органам: на практиці необхідно брати до уваги всі вищевказані особливості самозахисту, щоб не допускати помилок при кваліфікації злочинного самоуправства і відмежуванні його від правомірною самозахисту.

Олександр Майстренко