Сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі

Творчість Ніколо Макіавеллі органічно зв’язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але це не виходить, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. І багато років після його смерті політики, дипломати, філософи сперечалися про його книги, розбиралися в його ідеях, не завжди погоджувалися з ним, але все рівно слідували його рекомендаціям.

Макіавеллі усвідомлює те, що існує велике розходження між тим, що існує в житті, і тим, що повинно бути. “Тому що відстань між тим часом, як люди живуть і як повинні б жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, тому що, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, зіштовхуючись з безліччю людей, далеких добру. З цього випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинний набути уміння відступати від добра і користатися цим умінням дивлячись по потребі”.

Утопічним елементом політичної ідеології Макіавеллі варто вважати те, що керівник держави був чисто теоретичною абстракцією, символом вождя, ідеальним кондотьером, а не політичною реальністю.

Єдино можливим розумним державним устроєм Макіавеллі вважає тільки монархію ( не за назвою, але по внутрішній суті ), тобто владу однієї сильної людини – не деспотизм, але тиранію – чисте страшне панування, необхідне і справедливе, коли воно конституює і зберігає державу. У такий спосіб для Макіавеллі вищою метою політики взагалі і державного діяча зокрема є створення нової і при цьому життєздатної держави тоді, коли це необхідно, чи підтримка і зміцнення існуючого ладу там, де це можливо. У даному випадку ціль – життя країни – виправдує практично будь-які засоби, що приводять до успіху, навіть якщо ці засоби не укладаються в рамки загальноприйнятої моралі. Більш того, для держави не має сили поняття про гарне і дурне, ганебне і підле, про підступництво й обман; воно вище всього цього, тому що зло в ньому примирено із самим собою. Але в той час як розум Ніколо Макіавеллі не бачить альтернативи одноособової влади сильної людини, серце його певне тяжіє до республіканських ідеалів, шукаючи їхнього втілення й у древніх республіках, і в сучасній йому Флоренції. Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для керівника держави і в  тому що незадоволений, що нехтує своїм вождем народ – це більш страшна погроза для будь-якого правителя, ніж найдужчий зовнішній ворог. Перша заповідь і найперший обов’язок керівника державия – це вселити своїм підданим якщо не любов (по-перше, це досить складно і не занадто надійно в силу властивої людям невдячності, а, по-друге, не підкріплена грубою силою любов може бути легко віддана ), то хоча б повагу, заснована на силіі, замилуванні і примітивному страху. Макіавеллі наполегливо переконує, що сильну державу можна одержати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Саме в цьому змісті Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є те, що забезпечує благо більшості. При цьому як прийнятний засіб боротьби із супротивниками Макіавеллі згадував навіть фізичне усунення непокірливої і небезпечної меншості, аби тільки ця акція дійсно була необхідної і мала більш – менш законний вид в очах інших громадян. Найбільшою погрозою спокійному правлінню Макіавеллі вважав сховане невдоволення народу і, як наслідок цього, – виникнення різних змов і таємних суспільств. Розуміючи, що змові легше запобігти, ніж розкрити, Макіавеллі пропонує для цього в “Керівнику держави” різні “рецепти” як для тільки що завойованих (створених), так і для успадкованих держав. Особливо цікаво в цьому світлі положення про виховання народу. Відповідно йому, керівник держави повинний прагнути до того, щоб народ якщо вже і боявся, то поважав свого правителя, щоб більшість була задоволена своїм життям і законами, щоб не допускати зловживань своєю владою – наприклад, не зазіхати на честь і майно звичайних громадян. У такий спосіб ідеальний князь домагається свідомої підтримки народу, і Макіавеллі наполегливо закликає домагатися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час від демократії – абсолютну монархію, що руйнує феодальну і сеньоріальную анархію. Тут, я думаю, цілком доречно буде зробити зауваження про ще одне протиріччя між ідеалами і дійсністю. Для Ніколо Макіавеллі важливою суспільною цінністю була воля в широкому розумінні цього слова. Воля важлива і для держави в цілому – країна повинна вміти зберігати свою незалежність; воля необхідна для будь-якого суспільного шару – так, на думку Макіавеллі, найбідніші шари населення мають невід’ємне право захищатися від зазіхань з боку привілейованих класів на свої права, свободи і майно; воля важлива і для окремого громадянина – воля совісті, воля вибору своєї долі, воля від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття – воля й абсолютна монархія – сполучаються досить погано. Не знаходячи виходу з цього протиріччя, Макіавеллі стверджує, що кращої з теоретично можливих форм правління є “змішана”, тобто та, де різні шари і класи населення “стежать” один за одним, за дотриманням законів і збереженням воль. Так, не в “Керівнику державиі”, але в близькому йому творі – “Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія” – Макіавеллі говорить, що саме змішання правління царів, оптиматів і народу зробило  сильним державний устрій Римської республіки до часів Гракхів.Справжнім ідеалом, на думку Макіавеллі, є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро вимагаються рішучі і негайні дії, у випадку війни, наприклад. В інший же час рішення про керування державою повинні прийматися колегіально, за участю як можна більшого числа зацікавлених сторін. І саме ясно усвідомлюючи всю утопічність цієї ідеї, Макіавеллі, свідомо вибрав оптимальний з можливих у той час способів керування державою.

Серед інших практичних проблем Макіавеллі розглядав і питання оборони держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Проти перших Макіавеллі пропонував тільки дві зброї: вдалі політичні союзи і сильну армію. Що стосується зовнішньої політики, те отут Макіавеллі радить керівнику держави спиратися не тільки на свої розум і силу, але і на “звірину” хитрість. Саме на зовнішньополітичному поприщі повинне придатися йому уміння бути не тільки “левом”, але і “лисом”. Нерозумного чи необережного політика, – попереджає Ніколо Макіавеллі, – підстерігає безліч смертельних небезпек; небезпечно занадто довіряти союзникам, занадто покладатися на них, тому що жодна людина не буде відстоювати твої інтереси так само завзято, як свої власні, небезпечно беззастережно вірити даним тобі обіцянкам – мало хто з людей стримає слово, якщо його порушення обіцяє велику вигоду, але ж у політиці ставками в грі є долі держав, небезпечно і нерозумно тримати власну обіцянку, якщо не стримав її, ти здобуваєш щось для себе, але також небезпечно бути представленим, як брехун; у такий спосіб необхідно дотримувати міру й у неправді, і в правді. Небезпечні занадто сильні союзники – далеко не завжди вдається тягати каштани з вогню чужими руками, і, допустивши сильного союзника в сферу своїх інтересів, можна в один прекрасний момент знайти, що при розділі трофеїв тобі дістався зненацька маленький шматочок, а те і зовсім не дісталося нічого. Саме на цю помилку вказує Макіавеллі багатьом своїм сучасникам ( наприклад, неправильними він вважає дії французького короля, що допустив в Італію іспанців як своїх союзників ). Також украй небезпечно неправильно оцінювати розміщення політичних сил і діяти в благо своїм ворогам. Фактично, цим Макіавеллі проповідує принцип “розділяй і пануй”. Як приклад численних політичних помилок Макіавеллі наводить дії Ватикану в так званих Італійських війнах, що відбувалися в ту епоху. Намагаючись об’єднати під своєю владою всю Італію, Рим призвав собі на допомогу війська короля Франції, що вже було помилкою, тому що французька армія була набагато сильніше власних військ Рима, але, мало того, далі власними руками Рим допоміг знищити єдиного реального супротивника Франції на Аппенінському півострові – Венеціанську республіку.

У такий спосіб для успіху на ниві зовнішньої політики керівник держави повинний бути розумний, хитрий, виверткий, він повинний уміти передбачати наслідку кожного зробленого їм кроку, повинний відкинути убік усі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино розуміннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний керівник держави зобов’язаний сполучити в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю. Таким прикладом щасливого і розумного політичного і державного діяча є для Макіавеллі похмуро відомий Цезар Борджіа, практично всі кроки якого по завоюванню Роман’ї Макіавеллі визнав правильними і ведучими до досягнення поставленої мети. Але вдалі політичні союзи мало чого коштують для обороноздатності держави без сильної армії. В часи Макіавеллі армії великих держав були по перевазі найманими, тобто складалися з різного роду “шукачів пригод, а то і просто різномовного наброду з усіх кінців Європи, якому не знайшлося місця в їхніх рідних краях. Якщо не помиляюся, більш-менш однорідну по національній ознаці армію в той час мала лише Швейцарія, що, напевно, і допомагало цій невеликій країні вистояти у війнах з більш могутніми державами. Саме проти укоріненої практики використання найманих військ Макіавеллі і виступав з незмінною активністю. Головним недоліком найманого солдата є те, що він чомусь завжди виявляється не “там, де стріляють”.
Як альтернативу найманим військам Макіавеллі запропонував використовувати власні регулярні війська держави і загони міліції. Йому навіть удалося зробити спробу створення таких військ у Флоренції, але по примсі долі ці війська були розбиті найманцями короля Франції. Незважаючи на невдачу Макіавеллі не утратив віри в правильність своєї ідеї, і навіть набагато пізніше цієї поразки, під час роботи над “Керівником держави” лейтмотивом думки Макіавеллі є створення власних військ, опора на власні сили. Сильна, об’єднана нова держава повинна мати армію зі своїх власних громадян, що могли б у будь-який час встати на захист волі і незалежності своєї батьківщини. Тільки власні війська, власна регулярна армія можуть вірою і правдою служити державі. Причому, вирішуючи чисто практичні задачі, зв’язані з підвищенням боєздатності армії, Макіавеллі радить набирати солдатів переважно із селян, як найбільш придатних до військової служби людей; потім уже йдуть ковалі й інші ремісники, чиї навички і сила можуть бути корисні і на військовій службі.

У той же час Макіавеллі вбачає тісний взаємозв’язок і взаємозалежність між правильним державним устроєм – “гарними законами” – і гарними військами, тобто сильну армію можна одержати лише маючи сильну державу.

Але якщо з захистом від зовнішніх ворогів усі більш-менш ясно, то з внутрішніми справа обстоїть трохи складніше. Армія, звичайно, здатна захистити володаря і від власного народу, але цей спосіб звичайно ні до чого гарного не приводить. Зрозуміло, неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, але розумний правитель повинний уміти заручатися підтримкою більшості своїх громадян. При цьому одна з найважливіших задач правителя – це підібрати собі мудрих радників, адже саме по наближеним керівника держави судять про нього самого, і саме від наближених багато в чому залежать рішення правителя. Керівник держави повинний заохочувати правдивість своїх міністрів і, навпроти, дуже турбуватися, якщо хтось раптом збрехав би йому. Але в той же час, дотримуючи належної дистанції, вислуховувати правду керівник держави повинний тільки від своїх довірених осіб і тільки тоді, коли він сам того побажає. Але, вибираючи собі міністра, правитель повинний подбати про те, щоб ця людина була вірна йому, а для цього необхідно відповідним чином винагороджувати її: грошима – щоб зробити її несприйнятливою до підкупу, реальною владою і почестями – щоб людина почувала себе необхідним і була упевнена у завтрашньому дні. Керівник держави повинний уміти сприймати корисні поради своїх міністрів, а для цього він, принаймні, не повинний бути дурнем.

У питанні підбору тих, хто йому буде служити, правитель керується інтуїцією і своїм знанням людей, але Макіавеллі дає і деякі загальні принципи. Керівнику держави взагалі простіше живеться, якщо його влада в державі успадкована, і його персона освячена багатовіковою силою звички. Це не рятує керівник держави від необхідності думати, але дозволяє жити спокійніше. У нових чи завойованих державах справа обстоїть трохи інакше. Як обов’язкову дію Макіавеллі наказує новому керівникові держави видання нових законів – по можливості, звичайно, гарних – просто навіть для того, щоб змінити уклад життя і всі стереотипи, зв’язані з колишньою владою. Як зауваження Макіавеллі говорить, що, незважаючи на парадоксальність цього твердження, люди, задоволені колишнім урядом, мають дуже багато шансів стати лояльними громадянами стосовно нової влади. І, навпроти, особи, що допомагали здійснити захоплення влади і стають спочатку природними помічниками володаря, особливо небезпечні згодом. Вони почувають, що знаходяться в особливому положенні, вимагають привілеїв, почестей, нагород, що, звичайно, може не сподобатися керівнику держави; але, більш того, вони самим своїм існуванням нагадують і керівнику держави, і народу про зміну влади. Тобто такі люди далеко не завжди надійні. Макіавеллі вважав, що для безпеки нової держави найкраще знищити всякі спогади про стару. Особливо це важливо у відношенні тих, хто по якомусь розумінню ( допустимо, у силу споріднення ) міг претендувати на трон. Такі люди, можуть бути, і не небезпечні самі по собі, але вони зможуть стати “прапором”, під яким зберуться всі незадоволені. Крім того, на думку Макіавеллі, у володаря існує ще один цілком реальний ворог, здатний розхитати державу зсередини; він указує на дворянство, на тих, хто “праздно живе на доходи зі своїх маєтків, нітрохи не піклуючись ні про обробку землі, ні про те, щоб необхідною працею заробити собі на життя”, – як на головного ворога кожної – і республіканської, і монархічної центральної влади. Згідно Макіавеллі, саме дворянський стан є основною причиною загибелі держав і знищення всякої моральності і громадянскості. ” Подібна порода людей рішучий ворог усякої громадянскості “, – пише Макіавеллі. Тому він радить просто викорінити дворян: ” Бажаючий створити республіку там, де є велика кількість дворян, не зуміє здійснити свій задум, не знищивши попередньо всіх їх до єдиного “.

Досить чітко в “Керівнику держави” виражена позиція Макіавеллі стосовно релігії взагалі і стосовно католицького Риму зокрема. Макіавеллі всіляко підкреслював величезну значимість релігії для життя держави і величезну користь, що може витягти розумний правитель з релігійності людей. Релігія саме як суспільний, соціальний інститут зовсім необхідний для побудови і функціонування держави. За допомогою релігій створюються нові держави, поєднуються народи і країни, в ім’я релігійних ідеалів люди здатні на подвиги і страждання, і задача володаря повернути цю енергію релігійного фанатизму на благо собі і державі, зробити її творчою.

У такий спосіб Макіавеллі добре бачив, почував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і владу над розумами і серцями віруючих і тому призивав усіляко використовувати цю силу для загального блага, особливо для об’єднання і зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендує главам чи республік чи царств зберегти основи підтримуючої їхньої релігії. Якщо вони будуть заохочувати і множити усе, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і вважали все це обманом і неправдою, то їм буде легко зберегти свою держава релігійною, а значить – доброю і єдиною.

Однак Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Після знайомства з його творами в мене не створилося відчуття, що він був глибоко релігійною людиною. Скоріше в поняття Бога він включав деякі абстрактні сили долі, з якими людина може і повинний боротись.

Ідеалом керівника держави є людина, що йде до поставленої мети незважаючи ні на які перешкоди, не звертаючи уваги на долю; така людина повинна уміти відкинути все, в ім’я рішення задачі, що стоїть перед ним.

Як щирий патріот своєї батьківщини Макіавеллі не міг не повставати проти положення речей, що існувало на той момент: роздробленості країни на дрібні напівфеодальні князівства, що постійно воюють між собою і не бажаючі об’єднатися навіть для відсічі численним зовнішнім ворогам, руйнування країни іноземними арміями і багатьох інших лих.

Здається, існує ще нескінченно багато точок зору, з яких можна розглядати цей твір. Наприклад, “Керівник держави” з’явився одним з перших праць, а по суті і практичним посібником, по міжнародній дипломатії. Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.

Також, розглядаючи якості, якими повинний би володіти ідеальний керівник держави, Макіавеллі вперше в Новій історії заговорив про економіку держави як складової частини його благополуччя. Розглядаючи скнарість як порок людини, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі затверджував, що керівник держави може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра – військового здобутку, наприклад, – але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.

Але одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі складається все-таки таки в тім, що він вперше в історії відокремив політику від моралі і релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами і принципами, що відрізняються від законів моралі і релігії. Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому вона повинна займати пануюче положення у світогляді. Політична ідеологія в Макіавеллі спрямована на досягнення визначеної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу. На думку Макіавеллі сильний вплив на історичний процес формування держав роблять сильні особистості – ще їхній можна назвати великими людьми. Велика людина має у своєму вигляді щось таке, завдяки чому інші коряться йому усупереч власній волі. Перевага великої людини полягає в тому, щоб краще почувати і виражати деяку абсолютну волю – те, що дійсно об’єктивно необхідно в даний момент. Саме завдяки цій піднесеній силі тримаються держави .

Олександр МАЙСТРЕНКО