Тактика обшуку і допиту

Тактика проведення обшуку складається з чотирьох стадій: підготовчої, оглядової, детальної, заключної. У свою чергу, кожна з цих стадій характеризується комплексом тактичних прийомів, покликаних забезпечити успіх обшуку.

Підготовча стадія включає заходи, по-перше, що проводяться з моменту прийняття рішення про проведення обшуку до прибуття на місце, а по-друге, що проводяться на місці обшуку до початку пошукових дій.

У комплекс планових заходів на етапі підготовки до обшуку входять:

а) збір і аналіз тієї, яка орієнтує інформації  (особливості особистості обшукуваного, місця проведення обшуку, шуканих предметів);

б) винесення постанови про проведення обшуку або отримання судового рішення (п. 2, 3 ст. 182 КПК України);

в) визначення часу проведення обшуку;

г) підготовка необхідних техніко-криміналістичних засобів, упаковки для предметів пошуку;

д) розробка заходів з охорони місця обшуку;

е ) розробка заходів щодо недопущення контактів обшукуваного з іншими особами (у разі появи на місці обшуку сторонніх осіб, надходження телефонних дзвінків і т.п.);

ж) продумування способів проникнення в обшукуваного приміщення і протидії можливому опору в цьому;

з) визначення кола учасників обшуку;

і) підготовка транспортних засобів, визначення способів зв'язку;

к) складання плану проведення обшуку.

Успішна підготовка до обшуку передбачає насамперед одержання докладної інформації (як з процесуальних, так і з непроцесуальних джерел) не тільки про предмети відшукання і можливих місцях їх приховування, а й про індивідуальні особливості обшукуваного особи. Це дозволяє правильно (в психологічному і тактичному відношенні) організувати і здійснити прибуття на місце обшуку і проникнення в обшукуваного приміщення.

Відносно особи обшукуваного повинні бути отримані такі установчі дані, як прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, сімейний стан, освіта, професія, місце роботи, наявність (відсутність) судимості. Важливе значення має і процесуальний статус обшукуваного в розслідуваного справі: обвинувачений, підозрюваний чи свідок - їх родич, знайомий, сусід, товариш по службі, товариш по спільному проведенню дозвілля тощо Залежно від зазначених обставин слідчий вправі розраховувати на добровільну видачу шуканого або, навпаки, на приховування. З урахуванням цього буде будуватися тактика як підготовки, так і проведення обшуку, визначатися склад учасників і їх кількість в групі.

Криміналістична тактика на попередній стадії рекомендує використовувати фактор раптовості при проникненні на обшукуваний об'єкт; планувати час проведення слідчої дії таким чином, щоб застати обшукуваного на місці обшуку; ретельно вибирати привід для проникнення на обшукуваний об'єкт (можна представитися співробітником житлово-експлуатаційної служби, пожежним інспектором і т.п.); використовувати підтримку знайомих і родичів обшукуваного при проникненні в його житлі; швидко і рішуче діяти у випадку протидії проникненню з боку осіб, які перебувають за місцем виробництва обшуку; враховувати психологічні особливості, емоційний стан обшукуваного, а також вплив цих параметрів на вибір місць приховування шуканих предметів.

На місці пошукових дій слідчий зобов'язаний роз'яснити присутнім правила поведінки в обшукуваного приміщенні, повідомити обшукуваного, з якою метою проводиться обшук, і запропонувати йому добровільно видати шукані предмети і документи. Ця пропозиція необхідно зробити не формально, а повністю опанувавши увагою обшукуваного, з використанням психологічних засобів навіювання і переконання. Доцільно в процесі попередньої бесіди з обшукує особою призвести також словесну розвідку, повідомивши йому, для виявлення якого роду предметів проводиться обшук, ознайомити з технічними можливостями пошукових засобів і т.п.

Якщо запитувані об'єкти будуть видані добровільно, слідчий вправі вважати мета обшуку досягнутою. Однак він може (за наявності до того підстав) провести пошукові дії для виявлення інших об'єктів, що мають значення для справи.

Оглядова стадія полягає в попередньому обстеженні приміщення або ділянки місцевості. Слідчий здійснює обхід місця обшуку, безпосередньо сприймає його обстановку, уточнює план обшуку, розподіляє обов'язки між учасниками слідчої дії; визначає послідовність пошукових та порядок застосування техніко-криміналістичних засобів, місця розміщення вилучаються в ході обшуку предметів. При цьому слідчий намічає попередню систему пошуку, тактичні прийоми обшуку, керуючись відповідними версіями. Для висунення пошукових версій необхідно знати типові способи приховування, провести аналіз конкретних умов, проявивши нестандартність мислення, допускаючи незвичайність дій з приховування шуканих об'єктів з боку обшукуваного особи.

На оглядовій стадії обшуку встановлюються кореляційні зв'язки між характером шуканих предметів і можливістю їх приховування в даних конкретних умовах. Тактичні прийоми обшуку на оглядовій стадії: встановлення психологічного контакту з обшукували, відхід від конфліктних ситуацій; облік професійних навичок обшукуваного, а також можливості приховування предметів пошуку з розрахунком на гидливість слідчого і його помічників; співчуття, неуважність, трудомісткість виявлення і т.д.

Детальна стадія обшуку, як сама складна і відповідальна, полягає в послідовному і ретельному вивченні всіх елементів обшукуваного об'єкта. Головний зміст даної стадії складають активні пошукові дії. Тактика детальної стадії може будуватися по-різному.

1. За особливостями пересування на місці обшуку розрізняють зустрічне одночасне (учасники рухаються назустріч один одному); паралельне одночасне; послідовне (за годинниковою стрілкою або проти годинникової стрілки) обстеження (місце обшуку умовно розбивається на певні ділянки, встановлюється сувора черговість їх обстеження).

2. За кількістю охоплених об'єктів допускається суцільне, вибіркове і часткове обстеження. Вибірковий пошук здійснюється на окремих ділянках території або місцях площі будівлі за наявності достатніх підстав, отриманих на основі оперативно-розшукових даних і за результатами застосування техніко-криміналістичних засобів - пошукових приладів, а також спеціальних хімічних реактивів, випромінювань тощо Вибірковий пошук можливий і за наявності демаскирующих ознак місць приховування: відсутність пилу і бруду в пазах між статевими дошками або паркетними плашками, свіжоскопана земля і т.д. Якщо вибірковий пошук не дав результатів, то приступають до послідовного обшуку. Часткове обстеження застосовують при знаходженні специфічних об'єктів: людей, тварин, великогабаритних предметів.

3. За характером дій, які можуть проводитися над обшукували об'єктами, виділяють обстеження без порушення їх цілісності та обстеження, пов'язане з руйнуванням окремих частин перевіряються предметів. Спочатку обстеження без порушення цілісності рекомендується проводити шляхом порівняння аналогічних об'єктів, за допомогою зважування та вимірювання, промацування, перегляду на просвіт і т.д. За наявності достатніх підстав допустимо обстеження об'єктів з руйнуванням окремих частин (відклеювання шпалер, злом статі, зняття оббивки і т.п.).

4. Залежно від характеру застосовуваних засобів і методів можливі вимір, простукування, промацування, пересипання сипких і переливання рідких речовин, дослідження за допомогою ультрафіолетових, інфрачервоних, рентгенівських променів, виявлення шуканого за допомогою службових собак і т.п.

Обмеженість прийомів обшуку може бути використана ховають особами в своїх інтересах. Поряд з цим треба мати на увазі, що пошукові зусилля слідчого не повинні зводитися до огляду всіх без винятку предметів, до неодмінною реалізації всіх можливих засобів і прийомів пошуку. Виробництво обшуку - це багато в чому імовірнісна діяльність, характер і результати якої точно передбачити неможливо. Водночас слідчий діє не методом проб і помилок, а на основі професійного розрахунку, шляхом визначення найбільш ймовірних напрямків для досягнення успіху обшуку. Успіх слідчого визначається його здатністю своєчасно розкрити тактику обшукуваного особи.

До тактичних прийомів обшуку на детальної стадії відносяться: спостереження за реакцією обшукуваного, членів його сім'ї за ходом обшуку (реагування на наближення обшукують до місця знаходження шуканого об'єкта у вигляді почастішання дихання, тремтіння рук, метушливості, почервоніння або збліднення шкіри, мимовільних рухів тощо); облік можливості маскування шуканих предметів (виправлення номерів, зашифровка записів, виготовлення вогнепальної зброї під виглядом предметів домашнього вжитку тощо); неквапливість, акуратність, послідовність, методичність виробництва пошукових дій; використання прийомів, що забезпечують ретельність і повноту обшуку (промацування одягу; гортання книг; простукування стін; обстеження посуду, заповненої продуктами; промацування руками і за допомогою щупа м'яких меблів; обстеження частин меблів, прихованих від огляду; розбір санітарно-технічного обладнання і т.д. ); забезпечення заходів щодо зниження стомлюваності в ході обшуку та ін

На заключній стадії проводиться фіксація ходу результатів проведення обшуку. Від повноти і об'єктивності фіксації залежить його доказове значення. Протокол обшуку складають після його закінчення незалежно від досягнутих результатів.

Протокол є основним засобом фіксації ходу і результатів обшуку. У ньому вказують, коли, ким, де, по якій справі, у кого, в чиїй присутності проведено обшук і які його результати, докладно викладають відомості про знайдені предметах і місце їх виявлення. При цьому необхідно як можна більш точно вказати загальні і приватні ознаки об'єктів, найбільш важливі їх прикмети: форму, розміри, колір, призначення; наявність номерів, фірмових або маркувальних позначень та ін

Якщо в ході обшуку застосовувалися технічні засоби, в протоколі перераховуються назви і типи приладів, а також те, що про застосування цих засобів були повідомлені особи, присутні при обшуку.

У заключній частині протоколу вказують, які предмети були вилучені, як упаковані, опечатані, кому і що саме було передано на відповідальне зберігання. Поряд з складанням протоколу можуть бути використані і інші способи фіксації доказів: складання планів, схем, фотографування, відеозапис.

Результати обшуку не тільки мають доказове значення, але і виступають як обставини, використовувані в тактичних цілях при виробництві інших слідчих дій.

Загальні тактичні прийоми допиту на різних його етапах (стадіях)

Тактика допиту - це вибір та застосування під час проведення допиту найбільш ефективних тактичних прийомів, що сприяють одержанню повних і об'єктивних показань від особи.

Тактика допиту залежить від його виду, найбільш суттєвим в цьому аспекті є поділ допиту на види за процесуальним становищем допитуваної особи, ситуацією допиту. На тактику допиту також впливають деякі інші чинники: особисті якості допитуваного, характер і обсяг інформації (доказової та непроцесуальної), що є в розпорядженні особи, яка допитує, тощо.

Уся діяльність з організації та провадження допиту поділяється на декілька етапів (стадій), стосовно до яких розроблені тактичні прийоми, що застосовуються практично під час будь-якого допиту з урахуванням його виду.

Перший етап - підготовчий (багато авторів розглядають підготовку окремо, а виділяють етапи чи стадії власне допиту). Його завданням є організаційно-технічне забезпечення допиту та визначення тактики наступних етапів допиту, для чого здійснюється:

1) визначення шляхом вивчення матеріалів справи кола питань, які необхідно з'ясувати, тобто предмета допиту;

2) вивчення особистості допитуваної особи (шляхом вивчення наявних матеріалів справи, непроцесуальної інформації, а також шляхом проведення спеціально з цією метою слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів, в тому числі встановлення особливостей, що позначаються на процесі формування показань: сприйнятті, запам'ятовуванні, відтворенні (вивчення особи продовжується і під час допиту);

3) визначення часу, черговості, місця допиту, способу виклику на допит;

4) вивчення спеціальних питань, які будуть обговорюватися під час допиту, самостійно чи з допомогою консультації фахівця, наприклад, під час розслідування злочинів проти безпеки виробництва, злочинів у сфері господарської діяльності;

5) визначення і забезпечення явки осіб, які відповідно до вимог КПК України мають бути присутніми під час допиту обов'язково чи на розсуд слідчого (ст. 48 - захисник; ст.ст. 168, 438 - педагог, лікар, батьки, законні представники - на допиті неповнолітнього свідка, обвинуваченого), або якщо така потреба випливає із матеріалів справи (спеціаліст);

6) визначення, виходячи із тактичних міркувань, необхідності застосування для фіксації перебігу і результатів допиту засобів звукозапису чи відеозапису, яких саме, підготовка цих засобів;

7) підготовка необхідних матеріалів справи: доказів та їх джерел, що визначається планом допиту;

8) планування допиту, яке розпочинається з моменту прийняття рішення про його проведення і охоплює як підготовчий, так і наступні етапи, а відтак, визначає всю діяльність з організації, провадження і тактику допиту, тобто можливі конкретні тактичні прийоми, тактичні комбінації.

План може бути масленим у випадку нескладного допиту, або письмовим, довільної форми. Письмовий план може стосуватися всіх етапів або, насамперед, етапу запитань та відповідей, бути простим, стислим чи більш складним, розгорнутим тощо. Підготовчі заходи до допиту нерідко відображаються в плані розслідування або в окремому їх переліку. Можливе також складання плану допиту у вигляді робочих записів переліку питань, що підлягають з'ясуванню в певній послідовності.

Якщо розробляється план без урахування підготовки, то відповідно зменшується кількість граф. Можливе також поєднання четвертої графи з п'ятою, тобто план допиту буде містити три графи (з наведених: друга - четверта).

Підготовка не завжди достатньо тривала і повна, бо позначається дефіцит часу, відсутність матеріалів у справі, що насамперед має місце на початковому етапі розслідування. Але за будь-яких умов слід визначити предмет допиту, перелік питань, обрати, хоча б в основних рисах, тактику, виходячи із якостей допитуваної особи та інших обставин, які вдалося встановити до слідчої дії.

План і визначена ним тактика корегуються в перебігу допиту (подумки чи робляться записи в складеному плані).

Другий етап - формування психологічного контакту. Саме з нього розпочинається власне допит, тому нерідко його вважають першим етапом допиту (дехто взагалі не виділяє такий етап). Психологічний контакт - це найбільш сприятлива психологічна "атмосфера" допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між його учасниками, це певний "настрій" на спілкування (за В. Ю. Шепітьком). Тобто, психологічний контакт не рівнозначний повідомленню правдивих показань, він є умовою їх отримання. Формування такого контакту полегшується, якщо допитувана особа бажає давати показання, говорити правду. Складніше у випадку, коли допитуваний налаштований відмовитися від давання свідчень або повідомити неправдиві відомості. За допомогою тактичних прийомів у допитуваної особи слід викликати інтерес до процесу спілкування, давання показань, підвести її до цього. Ця діяльність має продовжуватися і в подальшому, якщо психологічний контакт не був сформований, або для його покращення чи збереження.

Істотним чинником установлення психологічного контакту е поведінка особи, яка провадить допит. Важливе значення мають принциповість і одночасно доброзичливість, зацікавленість в особі допитуваного, особливо в долі підозрюваного, обвинуваченого, тактовність, витримка, належна культура мови, рівність, коректність. Це сприяє створенню і підтриманню протягом слідчої дії спокійної, ділової обстановки.

Нерідко формування психологічного контакту розпочинається усуненням напруженості за допомогою бесіди на сторонню тему, що становить інтерес для допитуваного (це визначається завдяки даним про його особу). Доцільно роз'яснити значення показань для правильного вирішення справи, надання допомоги органам досудового розслідування. Формування психологічного контакту супроводжується з'ясуванням біографічних даних допитуваної особи, заповненням вступної частини протоколу допиту. На цьому етапі вже вимальовується позиція допитуваної особи, досить чітко визначаються її особисті якості, що може вплинути на тактику і план допиту.

Третій етап - вільна розповідь, тобто виклад допитуваною особою всього того, що їй відомо у справі чи з окремих обставин. Під час вільної розповіді особа, яка провадить допит, має уважно вислухати показання, без великої потреби не перебивати допитуваного. Слід мати на увазі, що нерідко допитувана особа може повідомити інформацію, отримання якої навіть не передбачалося. І тільки у випадку значного ухилення від предмета допиту доречно запропонувати допитуваному говорити по суті, тобто спрямувати відповідь. Вільна розповідь може бути стислою або розгорнутою. Із її змісту остаточно стає зрозумілою позиція допитуваної особи, а це уможливлює визначення, які тактичні прийоми застосувати на наступному етапі, щоб отримати повні та достовірні показання, які корективи внести до плану допиту. Рекомендується занотовувати найсуттєвіші відомості для протоколу та використання їх далі під час допиту (визначення, що потрібно додатково з'ясувати, постановки запитань тощо).

Четвертим є етап запитань та відповідей, оскільки як правило вільна розповідь не вирішує всіх завдань допиту. Виникає необхідність задати уточнюючі запитання щоб усунути суперечності в показаннях, а іноді, викрити допитувану особу в нещирості. На цьому етапі (стадії) шляхом постановки певних видів запитань, розроблених криміналістикою, від допитуваної особи отримуються додаткові, уточнені відомості про розслідувану подію та її обставини, відбувається подолання її небажання давати свідчення, викриття свідомої неправди.

Основні запитання зазвичай охоплюють предмет допиту в цілому або його значну частину. Додаткові задаються для з'ясування обставин, упущених у вільній розповіді. Уточнюючі - щодо фактів, про які були дані нечіткі, такі, що потребують уточнення, показання. Запитання, що нагадують, ставляться для того, щоб допомогти згадати забуте (стосуються подій, які передували злочинній події, під час або після неї). Контрольними запитаннями перевіряють отриману при допиті інформацію: з'ясовують умови сприйняття події, хто ще бачив подію та інше. Під час допиту слідчий може запропонувати потерпілому, свідку, підозрюваному чи обвинуваченому уточнити свої показання за допомогою наявних у справі креслень, схем, макетів тощо.

Запитання повинні стосуватися справи, формулюватися конкретно, зрозуміло, грамотно, за формою й стилем відповідати рівню розвитку та знань особи, яка допитується, без будь-яких погроз та принизливих реплік на її адресу.

Забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання). Доказова цінність показань у відповідь на такі запитання втрачається, оскільки вони даються за підказкою слідчого.

Характер запитань, які зазвичай поєднуються з тактичними прийомами, залежить від ситуації допиту. У безконфліктній ситуації слід намагатися якомога повніше з'ясувати всі обставини, конкретизувати повідомлену інформацію. Рекомендується використовувати додаткові, уточнюючі, контрольні запитання. Якщо допитуваний забув певні обставини, висвітлює їх неповно чи неправильно інтерпретує, то використовуються тактичні прийоми, що допомагають актуалізувати (відновити) забуте в пам'яті, й відповідно запитання, які нагадують. Серед цих прийомів такі:

1) використання асоціацій за суміжністю в часі, просторі (причинним зв'язком), схожістю, контрастом; прийом заснований на тому, що всі уявлення про сприйняту подію перебувають у свідомості в асоціативних зв'язках; тому пригадування одного факту тягне за собою пригадування пов'язаних з ним інших, що становлять інтерес для розслідування; так, для визначення часу події, якщо в цьому є труднощі, спочатку можна встановити, які події, що краще запам'яталися допитуваній особі, наприклад, день народження, відбувалися до чи після розслідуваної події;

2) упізнавання шляхом пред'явлення об'єктів, фотознімків, проведення допиту на місці події, завдяки чому також оживляються асоціативні зв'язки; прийом слід застосовувати лише в тому випадку, коли це не перешкоджає проведенню пред'явлення для впізнання відповідних об'єктів чи відтворення обстановки і обставин події;

3) повторний допит з обмеженого кола обставин, тобто з питань, на які допитувана особа затрудняється дати відповідь. У конфліктній ситуації з несуворим і суворим суперництвом тактичні прийоми, тактичні комбінації спрямовані на переконування допитуваного в необхідності змінити свою позицію, дати правдиві показання, спонукання до цього, викриття свідомої неправди. У криміналістичній літературі наводиться безліч рекомендацій з цього приводу. Для названої ситуації характерні наступні тактичні прийоми допиту (частково врахована позиція P.C. Бєлкіна).

1. Прийоми емоційного впливу:

1.1 виявлення мотивів і причин давання неправдивих показань та їх усунення, нейтралізація як під час, так і поза межами допиту (наприклад, роз'яснення, що небажання завдати шкоди товаришеві спричинить заподіяння ще більшої шкоди потерпілому, суспільству; прийняття рішення про застосовування заходів безпеки допитуваної особи відповідно до ст. 52і та інших статей КПК України у разі наявності реальної загрози її життю тощо);

1.2 переконування в неправильності позиції допитуваного" роз'яснення значення правдивих показань, правових наслідків їх давання (для свідка, потерпілого - настання кримінальної відповідальності за ст. 384 КК України; можливості притягнення до відповідальності невинуватої особи і ухилення від неї істинного злочинця тощо);

1.3 спонукання до щирого каяття, у зв'язку з чим роз'яснення положень п.п. 1,2 ч. 1 ст. 66 КК України про обставини, що пом'якшують покарання;

1.4 використання позитивних рис, якостей допитуваної особи (почуття власної гідності, сміливість, жалість тощо);

1.5 використання фактора раптовості поставлення несподіваних запитань.

2. Прийоми логічного впливу:

2.1 пред'явлення доказів, які спростовують показання, потребують додаткових пояснень щодо розслідуваних обставин, у послідовності від менш до більш вагомих у порядку "зростання сили" і навпаки - в порядку "зменшення сили"; можливе пред'явлення всієї сукупності доказів одночасно (В. С. Ко-марковим розроблена більш розширена система пред'явлення доказів, 1975);

2.2 використання суперечностей у показаннях однієї й тієї ж особи, між її показаннями та іншими доказами (висновком експерта тощо).

Наведені прийоми досить поширені, нерідко найбільш дієві, зокрема пред'явлення доказів. їх слушно вважати основними, особливо у випадку участі в допиті захисника, коли звужуються можливості та ефективність використання деяких інших тактичних прийомів, тактичних комбінацій. Однак необхідно враховувати, що пред'явлення доказів може призвести до передчасного розкриття доказової бази справи, насамперед, на початку розслідування, в ситуації участі в допиті захисника.

Прийоми логічного впливу рекомендується використовувати для спростування, викриття неправдивої заяви про алібі (від лат. - в іншому місці), тобто про відсутність допитуваної особи (перш за все, підозрюваного, обвинуваченого) на місці події, а перебування в цей час в іншому місці.

3. Тактичні комбінації, що полягають у поєднанні прийомів різних видів, наприклад, пред'явлення доказів і роз'яснення значення щиросердного каяття тощо, або одного виду, скажімо, використання суперечностей між показаннями особи та іншими доказами поєднується з пред'явленням останніх. Практично під час кожного допиту відбувається комбінування прийомів (В. Ю. Шепітько пропонує системи тактичних прийомів (тактичних комбінацій) залежно від ситуацій допиту).

Інші тактичні комбінації полягають у створенні під час допиту ситуації, розрахованої на неправильну її оцінку допитуваною особою, що спричиняє об'єктивно викриття свідомої неправди (за P.C. Бєлкіним): тактичні прийоми, спрямовані на створення неправильного уявлення допитуваного про обізнаність слідчого в справі, як правило, перебільшеного або, навпаки, про меншу інформованість слідчого; ситуації, в якій допитувана особа обмовляється і мимовільно виказує свою винувату обізнаність; поставлення запитань другорядних з позиції допитуваної особи, що маскують запитання про її причетність до злочину (прийом непрямого допиту). Перебільшене уявлення може бути досягнуто, наприклад, пред'явленням доказу, наявність якого сприймається допитуваним, як свідчення того, що слідчий знає всі обставини скоєння злочину. На формування в допитуваної особи думки, що слідчий менш проінформований з деяких обставин справи, спрямоване приховування до певного часу справжньої його обізнаності.

В юридичній літературі до цих тактичних комбінацій ставлення неоднозначне, особливо з огляду на вживані тривалий час їх назви "слідча(психологічна) хитрість", "психологічна пастка" тощо. Для визнання правомірності зазначених комбінацій важливо, щоб під час їх застосування не використовувався обман, вони базувалися на достовірних фактах, а у допитуваної особи існувала можливість правильно оцінити ситуацію, вільно обрати лінію поведінки і зміст своїх показань.

Обранню тих або інших тактичних прийомів та комбінацій під час допиту певної особи у конфліктний ситуації із суворим суперництвом (коли допитувана особа не бажає давати показання або дає завідомо неправдиві показання) слідчому допоможе знання прийомів діагностики неправди та обставин, що умовчюються.

Таємниця та неправда лежать в основі злочинної діяльності. Злочинець у процесі приготування до свого кримінального діяння намагається схилити інших людей на свій бік, завоювати їхню довіру, ретельно маскуючи та приховуючи істинно злочинні наміри та цілі. Коли злочинця затримують в якості підозрюваного або обвинуваченого, він часто з метою ухилення від кримінальної відповідальності або зниження ступеня своєї провини у протиправному діянні навмисне намагається ввести органи дізнання і слідства в оману, використовуючи для цього різні способи брехні. Із різних мотивів можуть повідомляти неправдиві відомості й інші учасники кримінального процесу: свідки і потерпілі.

Дослідження показують, що перекручення обставин кримінальної справи у свідченнях допитуваних досягається за допомогою наступних прийомів:

1) замовчування, приховування, виключення з повідомлення окремих елементів описуваної події, власних дій і дій інших осіб;

2) доповнення опису вигаданими деталями або елементами, за допомогою яких події надаються потрібні характер і забарвлення;

3) перестановка і зміщення в описі окремих фрагментів події за їх місцем часом, послідовністю тощо;

4) заміна окремих елементів події іншими, вигаданими обставинами і деталями.

Знання працівниками правоохоронних органів прийомів психологічної діагностики неправди і нещирості в поведінці людини є важливою передумовою успішної діяльності з розкриття та розслідування злочинів.

Прийом діагностики неправди і приховуваних обставин на основі аналізу мовних висловлювань людини (за М. Б. Кузнєцовим).

Цей прийом ґрунтується на оцінці правдивих і неправдивих висловів за допомогою виділення певних критеріїв або ознак.

Критерії оцінки щирості й нещирості

Критерій оцінки висловлювання	Правдиві висловлювання		Неправдиві висловлювання
1	2		3
Компетентність та обізнаність	Часто виходять за межі знань людини і його обізнаності. Він звичайно будує правдиві судження на основі не тільки особистого досвіду, але і тих фактів, які реально бачив або чув про них від інших осіб, або читав про них в книгах, газетах і т. д.		Зазвичай обмежені досвідом, кваліфікацією і освіченістю людини, а також його здібностями до фантазування. Крім того, вигадки можуть будуватися на основі типових варіантів дій, що мають прецеденти в реальному житті, літературі, кіно тощо
Мовленнєва характеристика висловлювань	Як правило, формулюються власними словами, відображаючи реальний світогляд людини, її життєвий досвід та освіту		Неправдиві мовні конструкції з метою надання їм більшої значущості рясніють складною термінологією (медичною, правовою і т. д.), а також вказують на використання словникового запасу, не властивого для даної людини відповідно до її кваліфікації, освіти і життєвого досвіду
Унікальність висловлювань ний	Правдиві судження завжди індивідуалізовані і носять унікальний характер. У них більше деталей, подій і конкретних дійових осіб		Неправдиві висловлювання більш схематичні, стереотипні, позбавлені подробиць, деталей, конкретних дійових осіб. Часто з приводу таких висловлювань може виникнути припущення про те, що ви їх вже колись і десь чули
Емоційна насиченість і переконливість висловів	Правдиві висловлювання завжди супроводжуються сильними емоціями і переконливістю мови людини. Вона говорить правду, й" важко збити з толку, змусити відмовитися від своїх слів, змінити точку зору	Неправдиві мовні конструкції супроводжуються меншими емоціями. Іноді емоції носять інсценований характер. Можна підозрювати, що емоції та переживання штучні й навмисне демонструються людиною. Переконливість висловлювань він намагається досягти не за рахунок насиченою емоціями мовою, а шляхом посилань на інших осіб, що підтверджують слова, дії і вчинки
Невідповідності у висловлюваннях	Як не парадоксально, але в правдивих судженнях частіше можна зустріти невідповідності, неузгодженість деталей, що відображає факти реального, протиріч життя.	У неправдивих судженнях зазвичай не зустрічається невідповідностей, всі факти узгоджені. Ця обставина часто свідчить про нещирість людини
Невизначеність і неконкретність зв'язків	Зазвичай відсутні	Часто зустрічаються невизначеність і неконкретність зв'язків
Надмірна, навмисна точність	Відсутня	Властива
Ухилення від відповіді на пряме запитання	Відсутнє	Властиве
Неодноразове повторювання однакових тверджень	При відсутності питання, як правило, твердження не повторюються	3 метою впливу на співрозмовника твердження часто повторюються

Людина в силу різних причин (брак життєвого досвіду, освіти тощо) може сумлінно помилятися і тому при очевидній хибності висловлювань не можна завжди робити висновок про навмисне спотворення інформації. Сумлінна омана пов'язана з труднощами сприйняття, переробки, запам'ятовування і відтворення інформації про ту чи іншу подію.

Прийом діагностики неправди і прихованих обставин на основі спостереження за невербальними (немовними) реакціями людини.

Часто можна спостерігати протиріччя між висловлюваннями людини і рухами тіла, позами, мімікою і жестами. Вміння виявити відповідність (або протиріччя) між мовним та немовним спілкуванням є важливою передумовою точності оцінки інформації, що отримується від співрозмовника. Важливими тут виявляються знання психології, яка виділяє так звані "жести нещирості": захист рота рукою (рука прикриває рот, великий палець притиснутий до щоки); дотик до носа (легкий дотик до ямочки під носом або один швидкий, майже невловимий дотик до носа); чухання і потирання вуха; відтягування коміра сорочки; часте пригладжування волосся; нервозність у поведінці (періодична прочищення голосу, часте куріння, постукування по столу, потирання долонь, паузи під час відповідей на запитання; надто швидкі відповіді на запитання тощо); вегетативні реакції (почервоніння обличчя, посмикування губ, почастішання дихання, розширення зіниць, звуження зіниць, підвищене потовиділення тощо).

Заключний п'ятий етап допиту характеризується завершенням спілкування осіб, які брали участь у допиті, фіксацією показань. Вихід із спілкування має сприяти підтриманню і розвитку встановленого психологічного контакту з допитуваною особою на майбутнє.

Важливо для забезпечення доказового значення показань, відповідних процесуальних документів правильно, з дотриманням вимог КПК України зафіксувати перебіг і результати допиту.

Основним обов'язковим процесуальним документом фіксації є складений на підставі приписів ст.ст. 85, 145, 170 КПК України протокол допиту. Перебіг і результати допиту в окремих випадках також фіксуються за допомогою застосованих під час допиту технічних засобів звукозапису, відеозапису. На заключному етапі переважно завершується фіксація, оскільки складання протоколу допиту може відбуватися в його перебігу, а звукозапис, відеозапис провадяться тільки під час дії. Разом з тим, нерідко, керуючись тактичними міркуваннями, слідчий під час допиту обмежується робочими записами, а остаточно оформлює протокол саме на цьому етапі, продовжуючи спілкування з допитуваного особою, що сприяє уточненню, поглибленню достовірності показань.

Протокол допиту має відповідати вимогам КПК України. Важливою є теза, що показання викладаються від першої особи та по можливості дослівно. Рекомендується, щоб у ньому не містилися висновки і припущення (хоча можливий виклад думки допитуваної особи із відповідною вказівкою). Бажано відобразити в протоколі основні запитання, які ставив слідчий. У певних ситуаціях доцільно, щоб допитувана особа підписувала частину протоколу після відповіді на запитання. Цей прийом прийнятний, коли слідчий пред'являє докази з метою викриття неправди, коли є підстави вважати, що допитуваний може в майбутньому заперечувати визнані ним факти, свої правдиві показання тощо.

Звукозапис, відеозапис як засоби фіксації показань застосовуються не під час кожного допиту. Це робиться на розсуд слідчого у випадках: коли показання мають важливе значення; є дані, що допитувана особа може відмовитися від них; заявить про незаконні прийоми допиту; наміру використання фонограми, відеострічки під час допиту співучасника (організатора злочину, злочинного авторитета тощо) в разі небажаності, передчасності проведення очної ставки, щоб уникнути негативного впливу на особу, що дає правдиві показання; якщо допитуваний тяжко хворий і ймовірна його смерть тощо.


Завершується фіксація перебігу і результатів допиту, а отже в цілому слідча дія, ознайомленням допитуваної особи з протоколом, фонограмою, відеострічкою, підписанням протоколу, оформленням зазначених носіїв інформації відповідно до КПК України.

Ярослав Дмитренко
Олександр Майстренко

Про оперативно-розшукову діяльність правоохоронних органів

Оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) має три основних значення. Перше – це специфічний вид державної діяльності спеціальних служб правоохоронних органів, який направлений на протидію злочинності, забезпечення національної безпеки і державної таємниці. Друге – це самостійна прикпадна юридична наука, яка має свій предмет і метод дослідження, що спирається на досягнення інших наук. І третє – ОРД розглядається як самостійна навчальна дисципліна у системі юридичної освіти.

Щодо підготовки фахівців для оперативних підрозділів органів внутрішніх справ і податкової міліції, важливими є всі три перераховані вище

напрями, але основним з них є перший, який передбачає діяльність, направлену, в першу чергу, на боротьбу зі злочинністю, і який є складовою частиною всієї правоохоронної роботи ряду державних відомств: Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної податкової служби, Державної прикордонної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших, перерахованих у Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” .

У Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” зазначено, що ОРД – це система гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються визначеними в законі оперативними підрозділами, із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Таким чином, ОРД – це різновид соціально корисної людської діяльності, тобто частина регламентованої нормативними актами державно-владної діяльності компетентних державних органів, спрямована на виконання вищезазначених завдань і функцій.

Оперативно-розшукова діяльність як вид діяльності держави встановлюється вищими органами державної влади України, які також визначають права і обов’язки суб’єктів, котрі здійснюють ОРД і вирішують питання контролю за цією діяльністю. У вузькому розумінні, ОРД – це вид соціально корисної юридичної державної діяльності уповноважених на те законодавством суб’єктів, що являє собою систему актів поведінки конспіративного і гласного застосування спеціальних сил, засобів і методів, а також здійснення оперативно-розшукових дій і прийняття оперативно значущих рішень, направлених на захист людини і суспільства від злочинних посягань за наявності об’єктивних труднощів, за неможливості досягнення цієї мети шляхом реалізації інших законних засобів.

У широкому розумінні, у визначенні ОРД змінюється зміст одного з основних її суб’єктивних елементів – мети. Крім її вузької направленості (захист суб’єктів, що охороняються законом, від злочинних посягань), метою такої діяльності виступає забезпечення безпеки людини, суспільства, держави.

Виходячи зі змісту сказаного, можна виділити дві групи ознак ОРД. Перша витікає з наукового визначення даної діяльності, і друга – ознаки, передбачені законодавством.

До першої групи відносяться такі:

– вид державної діяльності, основаної на законі;

– діяльність уповноважених законом суб’єктів;

– діяльність, яка здійснюється як гласним, так і негласним шляхом;

– мета діяльності – захист людини і суспільства;

– ОРД застосовується у випадках неможливості використання інших гласних засобів.

Друга група – це ті ознаки, що витікають із ст. 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”:

– система гласних і негласних заходів;

– заходи можуть бути пошукові, розвідувальні і контррозвідувальні;

– оперативно-розшукові заходи можуть здійснюватися тільки визначеними в Законі суб’єктами;

– оперативно-розшукові заходи застосовуються з допомогою оперативних та оперативно-технічних засобів.

Аналіз перерахованих груп ознак свідчить про те, що в цілому вони співпадають за своїм змістом і доповнюють одна одну. Все це ще раз підкреслює, що оперативно-розшукова діяльність має не тільки правовий, але й науково-теоретичний і практично-прикладний характер.

Практично-прикладне значення ОРД полягає в тому, що вона є ефективною формою боротьби зі злочинністю і використовується в діяльності правоохоронних органів, які здійснюють дізнання та попереднє слідство. 

Але необхідно зазначити, що форми, сили і засоби ОРД використовуються тільки тоді, коли досягнення поставленої мети неможливе іншим законним

шляхом. Це підкреслює винятковий, вимушений характер такої діяльності.

Сам термін „оперативно-розшукова діяльність” означає, відповідно до тлумачного словника, що розшук здійснюється практично, швидко, завчасно

може змінити хід справи, реалізувати відповідні матеріали.

Крім того, поняття „оперативний” часто пов’язується не тільки із швидкістю, гнучкістю, але й з таємністю роботи. Підрозділи і особи, які

займаються ОРД, мають назву оперативних, а працівників часто називають оперативниками.

Звичайно, швидкість реагування і конфіденційність у роботі - невід’ємні ознаки оперативності. На практиці не завжди може проявитись швидкість в

оперативній роботі. Так, під час роботи по справах оперативного обліку (передбачених п. 4 ст. 9–1), Законом України „Про оперативно-розшукову

діяльність” термін їх ведення встановлюється до 6 місяців і може бути продовжений, по кримінальних справах – два місяці, а розгляд справ про

адміністративні правопорушення – зовсім мінімальний.

Виходячи із завдань і функцій оперативних служб ОВС і податкової міліції, інших правоохоронних органів та різнорідних правових відносин,

які визначаються вищевказаним законом (ст. 6), можна зробити висновок, що вся оперативна робота складається з двох основних видів:

перший – пов’язаний з попередженням, розкриттям злочинів і розшуком злочинців та інших осіб;

другий – це різна адміністративно-перевірочна робота.

Для більш конкретного визначення поняття ОРД необхідно, проаналізувати її ознаки, які подано у ст. 2 Закону України „Про

оперативно-розшукову діяльність”. У першу чергу Закон визначає систему гласних і негласних заходів.

Гласні заходи найбільш поширені як у самій оперативно-розшуковій діяльності, так і взагалі у практиці боротьби зі злочинністю для

виявлення і фіксації фактичних даних про скоєні правопорушення, джерела доказів, розшуку осіб, які ухиляються від юридичної відповідальності,

перш за все кримінальної. Кримінально-процесуальним законодавством та Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність” передбачаються

підстави для проведення таких заходів. Так, у ч. 5 ст. 97 КПК України закріплюється, що „заява або повідомлення про злочин до порушення

кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності”. Водночас у ст. 103 КПК України

вказується, що на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб,

які його вчинили.

Гласні заходи полягають у прийнятті працівником оперативного підрозділу заяв про скоєння правопорушень та скарг і їх перевірці, участь у

проведенні огляду місця події, отриманні пояснень щодо конкретних фактів, протиправних діянь та осіб, які їх скоїли, вжитті необхідних

заходів для присікання, припинення і попередження злочинів та адміністративних проступків. Специфіка роботи оперативних підрозділів,

таких як: податкова міліція та відділи по боротьбі з економічною злочинністю, пов’язана з гласним відвідуванням підприємств, організацій

і установ, проведенням бесід, у ході яких отримуються пояснення, вивчаються документи, що характеризують фінансово-господарську

діяльність, можуть відвідуватися житлові та інші приміщення за згодою їх власників; використанням технічних засобів, що не потребують

спеціального дозволу.

Але проведення гласних оперативно-розшукових заходів не завжди може бути в „чистому” вигляді. Так, при прийнятті заяви про злочин, оперативний

працівник, використовуючи різні тактичні прийоми, намагається одержати різноманітну інформацію, причому і таку, що заявник може не надати цьому

особливого значення.

Оперативні працівники міліції, податкової міліції, СБУ беруть участь у різних гласних перевірках, наприклад, ревізіях, інвентаризаціях,

вивченні документів і предметів, і ця діяльність може носити зашифрований характер. Співробітник може виступати у ролі іншої

службової особи, використовуючи документи прикриття.

Особлива категорія – негласні оперативно-розшукові заходи, які, як і гласні, можуть бути пошуковими, розвідувальними чи контррозвідувальними.

Але на відміну від гласних, негласні заходи носять характер суворої таємності, конфіденційності та регулюються за допомогою спеціальних

нормативно-правових актів. Як правило, негласні заходи здійснюються з метою попередження, виявлення і розкриття тяжких і особливо тяжких

злочинів, що готуються або вчиняються в умовах неочевидності як окремими громадянами, так і організованими злочинними групами. Проведення

негласних оперативно-розшукових заходів обумовлюється діями суб’єктів злочину, які ретельно маскують свою злочинну діяльність і нерідко

проводять контррозвідувальні дії проти правоохоронних органів.

Негласні заходи, як правило, проводяться у більшості випадків у межах оперативно-розшукових справ і з метою документування злочинних дій,

відшукування і вилучення предметів і документів, що можуть бути доказами у справі, виявлення очевидців злочину, потерпілих і прийняття заходів їх

охорони та захисту. До заходів негласного характеру входить тільки здійснення конфіденційного співробітництва з громадянами з метою

боротьби зі злочинністю, проведення різного роду оперативно-технічних заходів, проникнення у злочинне середовище. Слід зазначити, що всі ці

негласні заходи проводяться в інтересах кримінального судочинства та під наглядом і контролем судових органів та прокуратури.

Важливим моментом проведення негласних оперативно-розшукових заходів є можливість і необхідність закріплення одержаних доказових даних за

допомогою актів кримінально-процесуального характеру. Фактично, абсолютна більшість оперативно-розшукових матеріалів, одержаних

негласним шляхом, може бути закріплена кримінально-процесуальними документами, все залежить від рівня кваліфікації оперативника чи

слідчого, професійної грамотності та їх практичного досвіду.

При цьому слід додати, що вказані завдання вирішуються під час порушення кримінальної справи і проведення слідчих дій: затримання, обшуку, виїмки, огляду, вилучення предметів і документів. Крім того, для конспірації негласних оперативно-розшукових заходів можуть застосовуватися заходи, передбачені нормами адміністративного законодавства, що регулюють різні напрями діяльності державних і громадських організацій, зокрема, державтоінспекції, пожежної охорони,санітарної, прикордонної та інших служб.

Таким чином, викладене дозволяє зробити висновок про необхідність поєднання гласних і негласних оперативно-розшукових заходів і застосування їх у комплексі.

Стаття 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” вказує, що гласні і негласні заходи можуть бути: пошуковими, розвідувальними і контррозвідувальними, і здійснюватись із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Усі три терміни: пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні, на нашу думку, є близькими за значеннями і об’єднуючим їх моментом є сама оперативно-розшукова діяльність, яка лежить в їх основі. Не можна повністю погодитися з думкою авторів посібника, підготовленого в Луганському інституті внутрішніх справ, що пошукові заходи – це дії оперативних працівників, спрямовані на встановлення ще невідомих правоохоронним органам подій злочину, винних осіб, злочинів, що готуються або вчинені невстановленими особами, а також з тим, що різновидом пошукових заходів є розшукові, які здійснюються з розшуку безвісти зниклих осіб, та тих, які ухиляються від слідства і суду, та та інших категорій.

Пошукові заходи не можуть здійснюватися окремо від розвідувальних, а іноді і контррозвідувальних. Якщо це пошук на відкритій місцевості, то з цим ще можна погодитись, але у той же час вони виступають як частина комплексу оперативно-розшукових заходів, куди безумовно входять і розвідувальні, наприклад, проведення різних видів оперативного опитування. Розшук же безвісти зниклих осіб, злочинців, підслідних, підсудних може включати і пошукові заходи на місцевості, у громадських місцях та ін. і само собою зрозуміло, проведення комплексу розвідувальних заходів як серцевини оперативно-розшукової діяльності.

Але, що стосується суб’єктів, які можуть здійснювати розвідувальні заходи, то коло їх встановлене чинним законодавством. Відповідно до суб’єктивного складу та завдань конкретних органів, формуються напрями розвідувальної роботи, наприклад, оперативні підрозділи податкової міліції і розвідувальні органи СБУ чи Міністерства оборони. Дещо інше можна сказати про контррозвідувальні заходи. Немає сенсу вступати у суперечку щодо цього поняття. Основний зміст його полягає у проведенні відповідними спецпідрозділами заходів з виявлення і попередження, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб та організацій іноземних держав проти України, а також забезпечення безпеки дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, безпеки громадян України, які перебувають за кордоном. Під контррозвідувальними заходами слід розуміти також дії оперативних підрозділів для контррозвідувального забезпечення оборонного комплексу відповідних формувань, енергетики, зв’язку, а також інших важливих державних об’єктів. Згідно з чинним законодавством, такі функції покладено на оперативні підрозділи Служби безпеки та прикордонних військ України.

Але сьогоднішній стан боротьби зі злочинністю у державі, і в тому числі у сфері оподаткування, показує, що кримінальні структури зацікавлені в тому, щоб мати „своїх” людей у правоохоронних органах і отримувати від них інформацію про наміри, дії, справи оперативних підрозділів і конкретних співробітників. Такі „свої” особи можуть бути як з-поміж співробітників, які вже знаходяться на службі, так і тих, які поступають на службу з певною метою, але не для добросовісного виконання завдань держави. На даний час це в основному має назву „корупція”. Але фактично такі особи ведуть розвідувальну роботу в інтересах криміналу, одержуючи за це винагороду.

Особи, які входять до злочинної структури, ведуть пошук інформації щодо негласних працівників оперативних підрозділів, які проникають у злочинне угруповання, здійснюють контрспостереження за діями працівників оперативних підрозділів, збирають інформацію про посадових осіб державних органів та працівників правоохоронних органів з метою їх шантажу, компрометації, встановлення з ними корумпованих зв’язків.

У зв’язку з цим одним із завдань служби по боротьбі з корупцією, внутрішньої безпеки, а також СБУ є проведення контррозвідувальних, хоч як це не парадоксально звучить, оперативних заходів з метою виявлення тих осіб, які шкодять інтересам відповідного правоохоронного відомства, а значить, державі.

Крім того, в процесі проведення таких контррозвідувальних заходів вирішується питання захисту співробітників від злочинних посягань з боку кримінальних структур, службової і державної таємниці.

Поняття застосування оперативних та оперативно-технічних засобів вирішується внутрівідомчими нормативними актами правоохоронних органів на підставі Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”. Так, у ч. 1 статті 8 названого закону закріплюється, що оперативні підрозділи

мають право:

п. 9. – знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;

п. 10. – контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові відправлення;

п. 11. – здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів,

інших технічних засобів;

п. 17. – створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи;

п.18. – застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю.

Але застосування технічних і оперативно-технічних засобів здійснюють у суворо визначеному цією статтею порядку, який полягає у наступному: „негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними

розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів, одержання інформації проводять за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в цьому, зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби.

Застосування цих заходів проводиться винятково з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.”

Крім того, в частині п’ятій зазначеної статті Закону додатково підкреслюється: „При виконанні завдань оперативно-розшукової діяльності,

пов’язаних з припиненням правопорушень у сфері податкового законодавства, права, передбачені цією статтею, надаються виключно органам податкової міліції у межах їх компетенції.”

Таким чином, із змісту положень статті 8 Закону „Про оперативно-розшукову діяльність” випливає, що на законодавчому рівні регламентовано, за якими напрямами можуть використовуватися технічні та оперативно-технічні засоби, з якою метою, в якому порядку і як можуть бути використані дані, одержані за їх допомогою.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів здійснюється винятково з метою боротьби зі злочинністю, розшуку осіб, які ухиляються від слідства та суду за вчинення злочинів, безвісно відсутніх осіб, виконання інших завдань, визначених законодавчими та іншими нормативними актами, які встановлюють порядок здійснення гласними і негласними засобами і методами оперативно-розшукових заходів.

Ярослав Дмитренко

Олександр Майстренко

Порошенко змінив головного контррозвідника

Президент України Петро Порошенко провів чергову кадрову перестановку у Службі безпеки України, призначивши начальником департаменту контррозвідки Служби безпеки України Віталія Найду.

Відповідний указ опублікований на офіційному сайті Глави держави.

"Призначити Найду Віталія Анатолійовича начальником Департаменту контррозвідки Служби безпеки України", — йдеться в указі № 452/2015.

Іншим указом Порошенко звільнив Найду з посади начальника департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ.

Раніше Президент звільнив з посади начальника департаменту контррозвідки СБУ Валерія Кондратюка.

До слова, у середу тимчасового виконувача обов’язків начальника управління СБУ у Закарпатській області Володимира Гелетея було усунуто від виконання службових обов’язків.

Джерело: Телеканал новин "24"