ВІД УКРАЇНСЬКОГО КУРКУЛЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
-Пане Павле, у важкі для України часи Ви стали на чолі віськово-цивільної адміністрації Донеччини. Що було тоді для Вас найважчим і як діяли?
- Коли я прийшов працювати на цю посаду, то насамперед озвучив свою місію. Бо ж людина має визначитись, що саме робитиме. Наприклад, якщо хочеш стати мером міста, то опиши візію : що хочеш здійснити, як діятимеш, для чого йдеш на посаду. Не для того ж лише, аби красти. Тому я насамперед визначив місію для себе та своєї команди : повернення Донеччини в єдиний український простір.
До того на Донеччині бував кілька раз. Приїздив із кандидатом у президенти Віктором Ющенком, займався формуванням партії «Українська платформа» та воював під Дебальцевим. Та навіть пропрацювавши перші півтора місяці на посаді керівника, ще не всіх знав. А люди траплялися різні:хтось брав участь в псевдореферендумах, а хтось запитував «а що цей Бандера від нас хоче».
Тоді я кожному з місцевих керівників подарував по своїй книжці «Жити по-людськи» і попросив прочитати, щоб вони зрозуміли, що будемо робити.
Поверненню Донеччини до єдиного українського простору було підпорядковано все. Ми рухалися шляхом лагідної українізації . Коли я прийшов на посаду, то на Донеччині було близько 66 % україномовних шкіл, а через три роки їх стало вже 92%.
Ми будували інфраструктуру ( наскільки це можливо), і місцеві це сприйняли. Згадую підірваний слов'янський міст та ще декілька мостів : усе було відремонтовано, а потім Джон Маккейн разом із Петром Порошенком перерізали стрічки .
Також я започаткував проект, який називався «Донецький куркуль». Куркуль на Донеччині – це щось на кшталт бандерівця. Донеччанам дуже сподобалася ця ідея. Я сприяв появі 186 місцевих заможних людей - куркулів. Це було неймовірно, вони тішилися. Навіть у фейсбуці створили спільноту «Український донецький куркуль». Я вже три роки там не працюю, а куркулі існують і формують різні кластери.
Мене в адміністрації ніхто не просив переходити на російську мову. А через три місяці вся обласна держадміністрація перейшла на українську мову спілкування. Тому що усі чиновники прослухали два безкоштовних курси з української мови і після цього - від сторожа до першого заступника - розмовляли в приміщенні виключно українською мовою.
Найважчим було несприйняття, нерозуміння з боку центральної влади того, що я там робив. А люди на Донеччині чудесні та працьовиті. Більшість жителів Донеччини люблять Україну. Але за великим рахунком, на жаль, ніхто так і не зрозумів, що на Донеччині голова обласної державної адміністрації і керівник військово-цивільної адміністрації - це не технократ, а людина, яка там забезпечує життя. Це одна людина, українець, яка буде повертати Донеччину в єдиний український простір.
Я у них запитував: «А звідки пішла назва міста Краматорськ?» А потім пояснював, що це – «крам на річці Тор». Назва пішла відтоді, коли чумаки йшли й на річці Тор зупинялися для обміну свого краму. А звідки пішла назва «Авдіївка»? Це коли Катерина ІІ знищила Запорізьку Січ і виганяла козаків, то один із них – Авдій - зупинився в цьому місці та започаткував Авдіївку. А Бахмут? Та це козацька столиця Слобожанщини. Про ці речі жителям Донеччини в публічній площині ніхто не говорив, хоча краєзнавці це знали. Я це все читав і розповідав їм.
Уявіть собі:перед моїм приходом на посаду очільника області на рахунках бюджету розвитку Донеччини було лише 15 мільйонів гривень. До мене цю посаду обіймав чудовий керівник військово-цивільної адміністрації генерал Кіхтенко, але він військовий і здебільшого діяв у штабі АТО, хоча займався також цивільними справами Донеччини, та й люди про нього непогано відгукувалися. Але я ж розумів, що без фінансового ресурсу, без побудови інфраструктури, господарки сприйняття гуманітарної складової взагалі не відбудеться, а буде тільки відторгнення. А оскільки свого часу я довго працював депутатом в бюджетному комітеті Верховної Ради й бачив, що на рахунках Донецька, Єнакієвого та інших міст,тимчасово непідконтрольних українській владі, більше 3 мільярдів гривень лежить мертвим вантажем, тому запропонував законопроект бюджету для розвитку області. Тричі його просував і таки вдалося це зробити завдяки підтримці депутатів Верховної Ради України.
Тобто 3 мільярди гривень прийшли на рахунок Донецької області. З’явилася можливість розвиватися та будуватися.
Потрібно було все «проштовхувати» та «пробивати». А з людьми працювалося легко. Якось один мер запросив мене на шахтарське свято і там зі сцени лунали російські народні пісні. Через два тижні знову запросив і вже я чув українські пісні. Потім він мені через два роки дуже дякував за те, що змушував їх вчити українську мову.
Ніколи не забуду наближення війни. Приїхав у передмістя Горлівки - Зайцеве - і там нас накрило мінометним вогнем. Половина Зайцевого контролювалася українськими військами, а половина - російськими найманцями.
Я - ЗДОРОВИЙ ЧОЛОВІК І ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ. ТОМУ ПІШОВ ДО ВІЙСЬККОМАТУ
-Як сталося, що Ви, депутат трьох скликань, опинилися на фронті у званні сержанта?
- Коли настав час «ч» - 2014 рік, війна, і Петро Порошенко став Президентом, я йому відправив шість «есемесок» про те, що в будь-який іпостасі готовий прислужитися Україні. Жодної відповіді не отримав. Але ж я - здоровий чоловік і люблю Україну. Тому пішов до військкомату й опинився у 54-ому розвідбаті старшим сержантом у свої 52 роки. Мені не соромно, що до того був тричі народним депутатом із мільйоном доларів, зароблених ще у 1997 році. І не було соромно старшим сержантом піти на фронт. Бо як може людина, котра розповідає з трибуни, як любить Україну, але коли країні боляче – десь ховатися ?
На фронті я познайомився з молодим медиком із Малина Юрчиком, який мені казав: «Павле Івановичу, вам не потрібно стріляти, не треба тих сепарів «мочити». Для нас дуже важливо, що ви є поруч з нами, що не тільки нас, «колгоспників» по генделиках зібрали і погнали на фронт, а що є і самодостатні люди, яким Україна потрібна. Одна ваша присутність тут, коли ви в окопі при мінометному обстрілі анекдоти травите, - багато важить. Більше нічого не потрібно» . Я тоді телефонував міністрові Степану Полтораку й казав, що таких «дядьків», як я, які були в «Нашій Україні», Народному Русі та інших партіях тут достатньо багато. Потрібно залучити в кожен батальйон по такому «дядькові». Просив дати посил, але він так і не зробив цього.
Війна - це завжди страшно. Коли я потрапив на фронт, 28 серпня ми дійшли під Дебальцевого і зупинилися в колгоспному дворі, поставили ліжка . Вночі спати я довго не міг,а коли заснув, чую -комбат за ногу тягне і кричить, що гради луплять. Перша ніч - одразу війна. Коли просто стрілкотня, то трохи звикаєш, а от коли міномети чи гради б’ють, то страшно. Той, хто каже, що не боїться, є брехун.
А найстрашніше, коли везеш хоронити молодого хлопця. Часто згадую Сергія Свища. Юнак 24 років, виконуючий обов'язки командира роти, красень, 190 см зросту, русявий, спокійний. Його мати жила на кордоні з Польщею і купила йому чудову форму. Мав звання старшого лейтенанта. Я йому казав: «Синку, скоро ти станеш капітаном!» І от він прийняв бій під час Дебальцевської операції, хоча розвідники в бій не вступають, повинні доповісти та відійти. Він підбив одного танка, потім другого, але той танк на Сергія наїхав, а російські нчйманці сім днів не дозволяли забрати тіло. Потім я відвіз тіло Сергія в Устилуг, де його похоронили. І найстрашніше, що він лежав у труні, а в його дружини цього дня був день народження, їй виповнилося 25 років. І ще залишився синочок 10 місячний… На війні страшно, але найстрашніше – отакі трагедії..
- Павле Івановичу, Ви очолюєте «Бойове Братерство України», яке започаткувало проєкт «Батьківське серце». Розкажіть про це докладніше.
- Проєкт « Батьківське серце» складається з трьох етапів. Перший етап – це вручення дітям загиблих воїнів оберега «Батьківське серце». Зараз ми підходимо до підведення попередніх підсумків першого етапу.
Другий етап називається «Хрещений побратим». Прагнемо, щоб до нього доєдналися Збройні сили України. Плануємо дати старт програмі в жовтні або в листопаді. Хочемо, щоб за кожною дитиною загиблого воїна, якій не виповнилося 16 років, за згодою родичів був закріплений хрещений побратим, який всіляко підтримуватиме. Наприклад, щоб дівчинці подарував ляльку на день народження, а з хлопчиком пішов на рибалку. Потрібно, щоб нині пам'ять про загиблих існувала не просто на словах. Це повинна бути постійна опіка сиріт чи напівсиріт.
- Читачам буде цікаво: як Ви заробили свій перший мільйон? Ви рідкісна людина в українському істеблішменті, яка про це відкрито розповідає.
- Дуже просто. У 19 91 році я працював старшим слідчим відділу по боротьбі з організованою злочинністю управління МВС міста Києва. Приходжу якось у слідчий ізолятор, а в мене на місці, де протерлися штани, жінка нашила латку. А бандит з освітою 8 класів мені каже : «Начальник, давай я тебе штаны куплю». Після такого я подав рапорт на звільнення та почав заробляти гроші. Став підприємцем. Займався перепродажами, як тоді говорили «купи-продай». Спочатку нічого серйозного не виходило, але потім поїхав у Середню Азію. І там на експорті фармацевтичних препаратів той перший свій мільйон доларів і заробив. Тоді не було конвертації. Я звідти брав продукцію в обмін на ліки і реалізовував їх за пристойними цінами. Тоді в мене було дистрибуційне підприємство «Україна Фарм» у Казахстані, Узбекистані й Киргизстані. Зароблені там свої перші гроші почав вкладати в економіку. Викупив склозавод в Ружинському районі Житомирської області за копійки, оскільки підприємство випускало мало продукції, а боргів - два мільйони доларів. За рік розрахувався з боргами й завод досі працює. Викупив у рідному селі Немиринцях завод продтоварів, який уже тоді три роки не працював. Запустив цей завод, де зараз випікаємо хліб та виготовляємо соуси . Далі взяв в оренду землю в двох селах для аграрного бізнесу. На той час цей бізнес був не таким прибутковим, як нині. Фактично кошти, які заробив у Середній Азії, вкладав у занедбані підприємства.
- Усі знають також родинне підприємство Жебрівських «Фармак». Ви ж також доклалися до його становлення?
- «Фармаком» опікується моя сестра Філя Жебровська. Там маю невеличкий пакет акцій і є міноритарним акціонером.
«Фармак» з 1988 року спочатку був орендним підприємством, а потім з 1995 року став акціонерним. Його працівники стали акціонерами і отримали 0,2% відсотків з ваучера. А керівництво отримувало по 2% відсотки акції. Моя сестра тоді була фінансовим директором. У 1995 році завод півроку не виплачував заробітну плату, хоча на складах продукції було багато, а конвертації не відбувалося. І тоді сестру обрали головою правління. А я займався експортом продукції «Фармаку». Ми розрахувалися з людьми досить швидко. Потім сестра обрала імпортозаміщення. Завдяки цій стратегії «Фармак» в 1995 році серед усіх фармацевтичних компаній України посідав 7 місце за об’ємами випуску ліків, а з 2008 року став лідером фармацевтичного ринку. Ключові чинники успіху - виготовлення оригінальних препаратів, що мають патентний захист. Імпортозаміщення стало рушійним принципом і сприяло тому, що сьогодні «Фармак» - це солідна компанія.
Ми купували акції за ринковою ціною, певний час виплачувати дивіденди акціонерам, а за 10 років викупили контрольний пакет. Ніхто нікого не змушував, ніхто не інтригував, ніхто за безцінь не скуповував. Я свій невеличкий пакет акцій викупив у людей за 12 років.
-Пане Павле, Ви стали успішним підприємцем. Що спонукало піти в політику?
- До 2000 року я взагалі політикою навіть не думав займатися. А потім почалася ліквідація бартерних схем, запровадження принципів «товар - гроші, гроші – товар» . Ще в 2000-му році добре йшли справи у бізнесі. А потім відправили у відставку прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Це була гучна подія, народні протести під Верховною Радою. Тоді й вирішив, що буду балотуватися в депутати. Нікого з політиків не знав, ні до яких партій не належав. І став кандидатом у народні депутати України по Бердичівському виборчому округу, куди входив і мій рідний Ружинський район. Опонентом моїм став діючий депутат від цього округу Михайло Ковалко, нині покійний. Він ще був і головою наглядової ради «Нафтогазу України» та сватом тодішнього прем'єра Анатолія Кінаха. Та я виграв вибори з перевагою у вісім з половиною тисяч голосів. За два тижні до завершення виборчої кампанії мене підтримала «Наша Україна». А Ковалко тоді розвіз безкоштовно міндобрива та дизельне паливо керівникам місцевих підприємств. У багатьох селах обіцяв провести газ і порозвозив для цього газові труби. Але люди не купилися. А я - нікому не відомий бізнесмен середньої руки - виграв вибори без особливої підтримки. Ставши депутатом, оскільки мене підтримала «Наша Україна», то пішов у цю фракцію. Водночас Віктор Медведчук, якого я знав ще з 1979 року, тому що був слідчим у Шевченківському райвідділі, а він очолював адвокатське об'єднання у цьому ж районі, та з деяких справ він був у мене адвокатом, запрошував мене в СДПУ(о). Я з цього приводу тільки посміявся. Потім мене запрошував до своєї політичної сили Володимир Литвин, який тоді був першим помічником голови Верховної Ради України і наголошував, що ми земляки. Але я відмовився. Під час президентських виборів очолив штаб Віктора Ющенка в Житомирській області.
Далі почалася війна на Донбасі, моя робота у військово-цивільній адміністрації , тож партією не міг займатися. Коли повернувся до Києва, зрозумів, що фетишизувати партію безперспективно. Потрібно виписати, що робимо і для чого, з ким робимо, а після цього партія – це виключно інструмент, а не фетиш. І тому нині «Бойове Братерство України» буде використовувати цю партію як інструмент для того, щоб узяти відповідальності на себе, як на місцевих виборах, так і на парламентських.
Наша партія є однією з найперших в Незалежній Україні,існує з 1990-го року. Сформував її Левко Григорович Лук'яненко. Це був неймовірний чоловік. Я з великою шаною ставлюся до нього. Це людина, яка сиділа у камері смертників, провела 27 років у радянських таборах та зберегла велику любов до України. У свої 90 років, під час війни Левко Григорович приїзджав на Донеччину підтримати хлопців . Партія «Республіканська платформа» - це все таки дух Левка Григоровича Лук’яненка. У нас заступник голови партії Олег Павлишен колись очолював Львівську обласну організацію УРП, а потім був заступником Левка Григоровича. Отака тяглість від УРП існує нині у багатьох обласних організаціях «Республіканської платформи».
- Маєте хобі?
- Завжди любив читати і нині цікавлюся новинками. Нещодавно прочитав біографічну розвідку про Шумана, а також про турецького «батька нації» Ататюрка. Маю вдома хорошу бібліотеку. У дитинстві перечитав шкільну та сільську бібліотеки. З класики мені найбільше подобається твір Фрідріха Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави». А зараз ключовим моїм хобі є робота .
Розмову вів Олександр Майстренко
Немає коментарів:
Дописати коментар
Коментарі