вівторок, 4 серпня 2020 р.

Європейський суд з прав людини


Європе́йський Суд з прав люди́ни (англ. European Court of Human Rights, фр. Cour européenne des droits de l’homme) — міжнародний  судовий  орган,  юрисдикція  якого  поширюється  на  всі  держави-​​члени  Ради  Європи, що  ратифікували Конвенцію про  захист  прав  людини  і основоположних  свобод, і  включає  всі  питання, які  стосуються  тлумачення  і  застосування  конвенції, включаючи міждержавні  справи  й  скарги  окремих  осіб.

Засновник  Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Засновано
20 квітня 1959

]Штаб-квартира
Страсбург, Франція

Керівник
Arnold McNair

Європейська  конвенція про  захист  прав  людини  та  основних  свобод  не  тільки  проголосила  основоположні  права людини, а  й  створила  особливий  механізм  їх  захисту .

Сам  цей  механізм  включав  три  органи, які несли  відповідальність  за  забезпечення  дотримання  зобов'язань, вчасних  виконань  рішень, узятих на  себе  державами-учасницями конвенції : 

Європейську  комісію  з прав  людини;

Європейський  суд  з  прав людини; 

Комітет  міністрів  Ради Європи.

З  1  листопада  1998 року, після набрання чинності Протоколу № 11, перші два з цих органів були об'єднані в один, постійно діючий Європейський суд з прав людини.  Його місцезнаходженням  став Палац прав  людини  в  Страсбурзі ( Франція ), де знаходиться і сама Рада Європи.

Почнемо з того, що за першою системою всі скарги, подані індивідуальними заявниками, чиї права були порушені, або державами — учасниками конвенції, ставали предметом попереднього розгляду Європейської комісії з прав людини. 
Вона розглядала питання про їх прийнятність і при позитивному рішенні передавала справу до Європейського суду з прав людини для прийняття остаточного рішення, що має обов'язкову силу.  Якщо справа не передавалася до Суду, то вже тоді  вона вирішувалася Комітетом міністрів, але це виялося не так просто, а саме для спрощення з  1 жовтня 1994  заявникам було надано право самим передавати свої справи до Суду з скаргами, визнаних Комісією прийнятними.

Почавши свою діяльність в 1959 році , Європейський суд до кінця 1998 року (коли він був реформований ) прийняв рішення по суті  в 837 справах , переважна більшість з яких — за скаргами громадян.  Перше рішення  по суті справи суд прийняв в 1960 році ( Lawless v . Ireland), перше рішення на користь заявника — в 1968 році ( Neumeister v . Austria ). Після реформи Суду в 1998 році його активність підвищилася, і до початку 2010 року суд виніс вже  12 198 рішень, з них у 10 156 рішеннях  констатував порушення конвенції або її протоколів.

Європейський суд з прав людини має право  :

 розглядати індивідуальні та міждержавні скарги, подані до Європейського суду з прав людини проти одного або декількох держав — членів Ради Європи або проти Європейського союзу  ;

  визнавати факт того, що було порушено, те чи інше право заявника ;

 присудити заявнику виграну, справедливу компенсацію  ;

  тлумачити  Конвенцію про захист прав людини та основних свобод  ;

  встановлювати факт того, що будь-яке порушення в певній державі носить масовий характер через системність проблеми, у зв'язку, з чим наказувати цій державі вжити заходів щодо виправлення цього недоліку  ;

 розглядати запит комітету міністрів Ради Європи з питання про те, чи не порушила держава — відповідач своє зобов'язання по виконанню постанов (рішень) Європейського суду з прав людини ;

  давати тлумачення раніше винесеної постанови на запит Комітету Міністрів Ради Європи ;

  виносити Консультативні висновки про тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, з питань, не пов'язаних з розглядом справ  

Європейський суд виносить три основних види рішень ( всього їх більше 10 видів) :

 рішення про неприйнятність, оформлене у вигляді листа, адресованого заявнику ( більше 95 %);

 рішення про неприйнятність або прийнятність у вигляді окремого мотивованого документа, іменованого «рішенням» (“decision”) ,

остаточне рішення у справі, іменоване «постановою» (“decree”) ; 

тільки в цьому документі Європейський суд може визнати порушення прав людини  

На 13 лютого 2014 року Європейським судом з прав людини було винесено 16 995 мотивованих рішень ( рішень і постанов). На початок 2017 року, верхню частину списку країн за кількістю скарг, які перебували на розгляді, обіймали:

 Україна — 18131 (22,8 %)

 Туреччина — 12600 (15,8 %)

 Угорщина — 8950 (11,2 %)

 Росія — 7400 ( 9,3 %)

За кількістю скарг, переданих суддівським складам, на душу населення, перші місця станом на 2013 р. займають Сербія , Чорногорія , Хорватія і Молдова. Естонія знаходиться на 12 місці , Україна — на 5 -му , Латвія — на 15 -му , Росія — на 21 -му. Останні місця займають Іспанія , Данія , Велика Британія , Ірландія .  За статистикою за 1959—2010 роки , 96 % поданих до Суду скарг були визнані неприйнятними. З інших 4 %, за якими було винесено рішення по суті справи, в 83 % випадків суд угледів порушення конвенції або її протоколів.

У 2016 році Європейський суд з прав людини ухвалив 39 рішень за скаргами проти України (для порівняння: у 2015 р. — 36 рішень, у 2014 р. — 40, у 2013 р. — 69, у 2012 р. — 71, у 2011 р. — 105, у 2010 р. — 109, у 2009 р. — 126, у 2008 р. — 110, у 2007 р. — 108). 


Адреса:

European Court of Human Rights

Council of Europe

67075 Strasbourg-Cedex

FRANCE

Fax: +33 (0)3 88 41 27 30.

Склад Суду

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям: Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов'язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв'язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев'ять років. Судді не можуть бути переобрані. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

З квітня 2010 року від України суддею Європейського суду з прав людини є Ганна Юдківська.


Стаття 26 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї

якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше

якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього

Судова практика Європейського суду з прав людини — це джерело права, що складається на основі рішень цього органу, які спрямовані на захист прав і свобод людини і громадянина.

Більшість країн Європи належать до романо-германської правової системи, тому практика ЄСПЛ у цих країнах є тлумаченням норм та виокремлення найважливіших положень Конвенції, по суті вона є джерелом тлумачення Конвенції.
У Ст.30 Конвенції сказано, що суд не може допустити при розгляді справи отримання результату, який буде несумісним з постановленим раніше рішенням суду. Тому практика суду є прецедентною. Прецедент є рішенням по справі, яке має враховуватися при подальшому розгляді аналогічної справи. Але інколи ЄСПЛ змінює свої правові позиції. ЄСПЛ наголошує, що ця зміна є виправданою, тому що сприяє розвитку права, хоча не сприяє правовій визначеності.
Практику ЄСПЛ можна віднести до переконливого прецеденту, який притаманний і англо — саксонській і романо — германській правовим сім'ям. У прецедент них рішеннях ЄСПЛ формуються правові позиції, які мають юридичну значущість як для судів національних судових систем, так і судів держав, проти яких такі рішення ухвалені.

Судова практика ЄСПЛ є дуже важливим джерелом для національного правосуддя.
Судова практика ЄСПЛ є юридично значущим джерелом права в Україні в силу таких аргументів:
Прийняття закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., у ст. 17 якого визначено, що «cуди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права».
Прийняття постанови Пленуму ВСУ від 27.02.2009 р. , яка роз'яснює важливість судової практики ЄСПЛ.
Зокрема враховуючиположення статті 9 Конституції України (254к/96-ВР) та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (475/97-ВР) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року N3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року;далі — Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Використанням положень Конвенції і практики ЄСПЛ є практика Конституційного Суду України. КСУ вже неодноразово під час реалізації своїх основних функцій щодо контролю конституційності нормативно-правових актів нашої держави, даючи офіційне тлумачення Конституції та законів України, звертався до міжнародних судових рішень, зокрема до рішень ЄСПЛ.
КСУ використовує переважно норми національного права, але посилається на Європейську Конвенцію, коли відсутні інші правові регулятори у рамках національного права.
КСУ використовує рішення ЄСПЛ для формулювання правових позицій. Завдяки використанню практики досягається узгодженість органів правосуддя міжнародної та національної правових систем.Але необхідним є закріплення обов'язковості застосування практики ЄСПЛ.
Інформаційний лист від 18.11.2014 № 1601/11/10/14-14 головам апеляційних судів, у якому встановлено, що Європейський суд з прав людини — це міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, та включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції у міждержавних справах і справах за заявами окремих осіб. У зв'язку з таким національним врегулюванням і тим, що Україна є державою-членом Ради Європи, практика Європейського суду з прав людини є однією з основ правозастосування, тому рішення цього Суду застосовуються як джерело права під час вирішення адміністративних спорів.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»
Глава 4 «Застосування в Україні Конвенції та практики Суду», стаття 17 якого говорить, що суди мають застосовувати практику Суду, тобто будь-яке рішення чи або ухвалу, винесені Європейським судом, незалежно від суб'єктного складу справи у тому числі й у справах проти України. Водночас, у ст.18 Закону йдеться  про рішення /ухвалу Європейського суду у справі проти України.
Судова практика ЄСПЛ є об'єктивним критерієм оцінки правової системи кожної держави — учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Україна є державою, яка орієнтується на європейські цінності, тому для становлення її як правової держави є важливою практика ЄСПЛ. Тому поступове впровадження практики є необхідним процесом для забезпечення верховенства Конвенції, яка гарантує основні права та свободи людини та громадянина.

Згідно зі статтею 55 Конституції України,

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

23 лютого 2006 року був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який гарантував, що рішення Суду є обов'язковим для виконання Україною.

Рішення ЄСПЛ щодо України.

У них є дві складові — матеріальний аспект (справедлива компенсація потерпілому) та заходи загального характеру (наприклад, унести зміни до законодавства).

Проте, лише 10 % винесених Судом рішень виконуються українською владою.

Протягом 2013 року Україна програла за позовами в ЄСПЛ майже 33 млн євро, у 2014 році — майже 7,7 млн євро. 

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Коментарі