Про це повідомляє Укрінформ.
Елла Лібанова, академік
Що може кожен зробити для себе і для суспільства? Шукати додаткову роботу
Директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, академік Національної академії наук України Елла Лібанова пояснила Укрінформу, чому в країні низькі зарплати та бідність серед працюючих, і як із цим можна боротися.
- Елло Марленівно, розтлумачте, будь ласка, якої стратегії у сфері зайнятості та оплати праці дотримується наша влада. Бо, з погляду пересічного громадянина, останнім часом усе робиться для того, аби великі підприємства ставали більш прибутковими, а люди - біднішими.
Держава має небагато важелів впливу на політику оплати праці
- Я б не сказала, що стратегія настільки заточена. Проблема в тому, що держава має небагато важелів впливу на політику оплати праці. Це - мінімальна заробітна плата, оплата праці в бюджетній сфері та податки. І, власне кажучи, все.
Не думаю, що тільки держава в цьому винна. Переважна частина українських бізнесменів не дуже-то переймаються заробітками своїх найманих працівників. Змусити їх піти на тотальне підвищення оплати праці може тільки докорінний злам співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці. А говорити про соціальну відповідальність бізнесу в тому сенсі, як це прийнято в країнах Західної Європи чи навіть у Сполучених Штатах, де найменший вплив держави на економіку, в Україні не можна.
Чи роблять свій внесок у захист працюючих профспілки? Мабуть, не роблять. Але його не роблять і суди. Бо, скажімо, у США люди можуть захистити свої права у спеціальних судах, які діють у сфері праці. У нас таких судів немає. І, загалом, минули ті часи, коли українські суди ставали на бік людей праці.
Абсолютна правда те, що оплата праці в Україні нині не витримує критики. Рівень зарплат надзвичайно низький: в середньому за 2015 рік зарплата в країні становила 4195 грн (в грудні, звісно, дещо більше - 5230 грн); але тут і працівники авіатранспорту з їхніми 18470 грн, і промисловості - 4789 грн, і охорони здоров'я - 2853.
29,3% працюючих - а це 2,2 млн осіб, яким оплачено понад 50% встановленого на грудень робочого часу, - отримали за грудень менше 2500 грн (серед зайнятих поштовою та кур'єрською діяльністю таких 69,8%), що приблизно дорівнює прожитковому мінімуму (не тому, що встановлений законодавчо, а тому, що його розраховують фахівці Міністерства соціальної політики). Отже, зарплата 2,2 млн працюючих, яким роботодавці оплатили понад 50% встановленого робочого часу, в грудні 2015 року була нижчою за прожитковий мінімум, до складу і розміру якого є багато претензій.
Для повноти картини до цієї цифри варто додати ще й тих працюючих, яким роботодавці заборгували 1,8 млрд грн.
За два останні роки купівельна спроможність працюючих скоротилася в Україні на 25,4%. Це відбулося з кількох причин. Перша і головна - стрімке зростання тарифів на житлово-комунальні та транспортні послуги. Далося взнаки і знецінення національної валюти, принаймні щодо імпорту. Крім, наприклад, побутової техніки, яка майже вся імпортується, багато навіть тих товарів, які ми купуємо як українські, значною мірою складаються з імпортованих сировини або комплектуючих. Те, що далеко не завжди підвищення цін є обгрунтованим, нічого в цьому сенсі не змінює.
- Чи є об'єктивні дані про те, як порівняно з дореволюційним 2013 роком в Україні зріс рівень бідності, зокрема, така його складова, як бідність серед працюючих?
І динаміка, і рівень бідності вражають
- Якщо спиратися на той прожитковий мінімум, який щомісяця розраховується Мінсоцполітики і приблизно на тисячу гривень вищий за встановлений законом про бюджет, то середній рівень бідності зріс з 23,3% до 59,3% (дані за 9 місяців відповідно 2013 і 2015 років), а серед працюючих - з 19,6 до 52,9%. І динаміка, і рівень бідності вражають.
- Ви назвали три важелі впливу держави на процеси у сфері зайнятості. Один із них - мінімальна зарплата, яка в Україні фактично заморожена і не відповідає жодним критеріям, передусім з точки зору відтворення робочої сили. Це правильний, державницький підхід?
- Правильний підхід забезпечує прийнятний рівень оплати праці, за якого бідність серед працюючих не перевищує 12-15%, причому поширюється переважно на некваліфіковані верстви.
Що стосується мінімальної заробітної плати, то вона не тільки є обмежувачем нижньої межі заробітків найманих працівників; важливою її функцією є визначення певного орієнтиру для всієї системи оплати праці. Скажімо, МОП наполягає на тому, що частка мінімальної зарплати у середній не має бути менше 50-60%. Зазвичай, цей показник коливається довкола 40%. Скажімо, у Великій Британії він становить 50%, у Словенії - 47%, у Туреччині - 46%, у Польщі, Румунії та Словаччині - 37%. А оскільки розмір мінімальної заробітної плати відомий заздалегідь, це дає підстави для визначення й інших розмірів.
В Україні ж частка мінімальної зарплати у середній, по-перше, є дуже низькою, а по-друге, не тільки не зростає, а, навпаки, знижується. Так, у січні 2010 року цей показник становив 45%, в січні 2013-го - вже тільки 38%, а в січні 2016-го - і зовсім 30%.
Прагнучи будь що відійти від жорсткого нормування оплати праці в адміністративно-плановій економіці, ми взагалі перестали встановлювати орієнтири та обмеження. В результаті навіть у державних установах та організаціях виплачують заробітні плати, що в десятки разів перевищують не тільки мінімальну, а й середню. Безперечно, співвідношення середньої та мінімальної заробітних плат держава не може регулювати і, тим більше, встановлювати, але постійно моніторити і аналізувати його необхідно. Причому варто робити це за окремими видами діяльності та секторами економіки, а не лише взагалі.
- Інший важіль державного впливу - рівень зарплат у бюджетній сфері. Як працює цей регулятор в європейських країнах і як у нас?
- Ну, взагалі-то в кожній країні своє визначення бюджетної сфери. Наприклад, в Україні левова частка медичних установ є державними і фінансуються з бюджету, а за домінування приватної медицини ситуація є зовсім іншою. Тому статистики й уникають міжнародних порівнянь такого роду. Але відомо, що зарплати в бюджетній сфері (або на державних підприємствах) є своєрідним маяком для приватного сектору, навіть якщо діяльність є доволі різною.
Чи спрацьовує це в Україні? В принципі, так. Зазвичай підвищення зарплат бюджетників «тягне за собою» зростання заробітків і в так званому реальному секторі, що означає збільшення доходів не тільки працюючих, а й бюджету. Відбувається це з певним лагом - приблизно у 3-4 місяці. Але таким же чином впливають і низькі зарплати.
- І, нарешті, третій важіль впливу - податкове навантаження.
- Поширеною, принаймні в нашій країні, є переконаність у тому, що зниження податків обов'язково спричинить детінізацію доходів. Українська статистика такого зв'язку не підтверджує.
Із 2000 року я веду моніторинг питомої ваги податків з доходів населення в українському ВВП. Динаміка є дуже простою: упродовж 2000-2003 рр., коли діяла прогресивна шкала оподаткування зі ставками 10, 15, 20, 30 і 40%, цей показник поступово зростав (з 3,6% до 4,9%) відповідно до загального економічного підйому; у 2004 році із введенням єдиної ставки оподаткування у 13% він впав до 3,7%; наступне зростання у 2007 році до 4,6% було пов'язане з підвищенням ставки з 13 до 15%. Надалі зміни були дуже помірними і, радше, нагадували коливання, ніж зростання.
Тому особливого оптимізму щодо детінізації зарплат у зв'язку із поверненням до єдиної ставки у 18% і зниженням до 22% ставки єдиного соціального внеску я не відчуваю. Однак і досі не досягнуто того рівня, який був до 2004 року, коли запровадили пласку шкалу оподаткування.
Звичайно, не можна сказати, що в 2003 році шкала оподаткування була такою вже класною. Але вона була логічною: заможні верстви населення платять на утримання суспільства більшу частину своїх доходів, ніж бідні, це їхня соціальна відповідальність.
- А в яких іще країнах існує пласка шкала оподаткування доходів фізичних осіб?
- У Казахстані, в Росії. У розвинених країнах такого не знаю.
До кінця 2016 року тенденція до падіння реальної заробітної плати збережеться
- Нині в Україні зарплата фактично не росте, більше того, з урахуванням інфляції вона навіть падає. Скільки це може тривати?
- Принаймні, до кінця 2016 року тенденція до падіння реальної заробітної плати збережеться. Якщо знову піднімуться тарифи на комунальні послуги та енергоносії, причому піднімуться істотно, жодні субсидії захистити громадян не зможуть.
- У вас є розрахунки, яким мав би бути реальний прожитковий мінімум для працездатних осіб, тобто мінімальна зарплата в Україні, на 1 травня 2016 року? І яким має бути прожитковий мінімум для непрацездатних (він же - мінімальна пенсія)?
- Для працездатних - приблизно 3 тисячі гривень. Оцінок прожиткового мінімуму для пенсіонерів ми не робили, але, умовно кажучи, якщо він на 20-30% менший, ніж для працездатних, то виходимо на дві з половиною тисячі гривень.
Мені подобається польська система, де є два прожиткових мінімуми: фізіологічний (щоб людина не померла з голоду) і соціальний (щоб людина могла прийнятно жити). Прийнятно не означає шикувати, але все ж таки до прожиткового мінімуму включають і витрати на транспорт, і задоволення певних культурних запитів, купівлю книжок. У нас до прожиткового мінімуму все це не входить.
- Елло Марленівно, то де шукати вихід із замкненого кола низьких зарплат, низьких пенсій і тотальної байдужості до проблем бідності в Україні? З чого починати?
- Перше, що, на мій погляд, має зробити держава, - спробувати законодавчо запровадити різні рівні мінімальної оплати праці.
В Україні існує серйозна диференціація заробітної плати за видами економічної діяльності, причому ця розбіжність з року в рік невпинно зростає. Те, що можуть собі дозволити, приміром, підприємства авіаційного транспорту, ніколи не зможе собі дозволити сільське господарство.
Тут є два шляхи. Можна затвердити диференційовані рівні в рамках галузевих тарифних угод, але коли в Україні нема Генеральної тарифної угоди, говорити про підписання галузевих - утопія. Тому, на мій погляд, мінімальні галузеві рівні оплати праці має ініціювати держава як учасник відповідних консультацій.
Передусім це важливо для галузей, де тінізація зарплати особливо значна. Принаймні ми змусимо роботодавців легально платити зарплату не нижчу за підвищений мінімальний рівень.
Можна ще раз спробувати запровадити індикативну зарплату, чого не вдалося в 2011 році. Можна просто спробувати домовитися з бізнесом. Я невисоко оцінюю можливість здійснити ці кроки, але діяти треба.
- А чому в Україні не підвищили рівень мінімальної зарплати в одному пакеті зі зниженням удвічі з 1 січня цього року ставки єдиного соціального внеску? Це було би логічно.
У нашій країні є переконаність у тому, що зниження податків обов'язково спричинить детінізацію доходів. Українська статистика такого зв'язку не підтверджує
- Логічно, але цього не зробили. Мабуть, керувалися тим уявленням, про яке я вже згадувала, щодо автоматичної детінізації зарплат при скороченні сукупного навантаження на фонд оплати праці. Насправді зарплати з тіні вийдуть лише тоді, коли це стане вигідно роботодавцеві. Коли готівка для виплат у «конвертах» обходитиметься дорожче, ніж сплата податків. З іншого боку, сьогодні і найманий працівник не бачить свого виграшу від детінізації. Таким чином, обидва учасники погоджуються на сплату частини заробітку в конверті. Це коло так або інакше має бути розірване.
Другий крок у сфері оплати праці міг би полягати в тому, щоб «відірвати» оплату першого тарифного розряду від мінімальної зарплати. Коли «мінімалка» перестане бути тотожною оплаті першого розряду, навіть не дуже багаті підприємства зможуть підвищувати заробітну плату - хоч би найбільш малооплачуваним працівникам.
Третє, що б я зробила, - повернула норму про сплату працівником частини єдиного соціального внеску, яка діяла ще до початку цього року. Не може бути ситуації, коли працівник нічого не платить на власне соціальне страхування, навіть незначних 3,2%. Тоді це вже не соціальне страхування.
І, нарешті, четверта позиція - це запровадження диференційованого оподаткування доходів працюючих. Але в 2016-2017 роках цього робити не можна. Бо не можна щороку змінювати в Україні умови оподаткування.
- Біда в тому, що навіть без нового підвищення тарифів, у 2015 році, в Україні був доволі разючий контраст між багатим бізнесом і збіднілими громадянами. Міністр енергетики та вугільної промисловості не так давно заявляв, що за минулий рік державні підприємства енергетичного сектору збільшили чистий прибуток на 16 млрд гривень. Наголошу, йдеться лише про держсектор, і при цьому суспільство достеменно не знає, що саме ці та інші підприємства відносять на свою собівартість...
- У принципі, це справа бізнесу - заробляти прибутки. Держава не може не захищати бізнес, бо тоді не буде економічного розвитку.
Однак бізнес є різний. Якби уряд підтримував малих та середніх підприємців, це сприймалося б суспільством значно позитивніше.
Зауважте, нині гроші є не в усіх підприємств. Вони є передусім у тих компаній, які належать до природних монополій, - і тут у мене дуже багато запитань до Антимонопольного комітету.
Є також питання щодо регулювання цін. Можна було б запровадити соціальні ціни на певні товари та послуги, адресувавши їх бідним прошаркам населення.
І не треба розповідати, що коли ми відкриємо магазини з низькими цінами, туди побіжать усі мешканці. Не побіжать. Однак людям, які не мають змоги купувати продукти в супермаркеті, необхідно надати таку можливість. Треба думати, як забезпечити їх дешевою рибою, дешевою курятиною. До речі, це стосується доступу не лише до продуктів, а й до ліків.
Можливо, цю функцію візьме на себе не держава, а асоціації споживачів, як це робиться у світі.
- Ми плавно перейшли до питань соціального захисту. Як би ви сформулювали нинішню політику держави у цій сфері?
- Все звелося до політики підтримки найбідніших. Ігнорування інтересів так званих середніх верств призводить до зменшення бюджетних надходжень. У результаті не вистачає коштів і на найнужденніших.
Днями я порівнювала два прожиткових кошики: той, що був запроваджений в 2000 році, і проект 2016 року. Практично змін нема, ніби за 16 років нічого в нашому житті не змінилося.
Мене цікавив не грошовий вміст «кошика», а матеріальний. Жодної реакції немає на те, що в Україні з'явився інтернет, мобільний зв'язок, який у 2000 році не був необхідністю. Нині людина без мобільного телефону, без доступу до інтернету змушена платити більше за ті послуги, які вона могла б отримувати дешевше. І це має бути передбачено при обрахунку розміру прожиткового мінімуму.
Людям треба забезпечити доступ до сайтів тих же поліклінік, щоб записатися на прийом, до сайтів аптек, щоб знайти дешевші ліки. Цього нічого не робиться.
Якщо до цього додати, що в Україні медичні послуги реально платні, то чому витрати на них не включені до прожиткового мінімуму? Так не може бути. Чому не включені податки? Немає відповіді. Хвилин зо двадцять я намагалася розібратися, як у розробленому Мінсоцполітики проекті нового прожиткового мінімуму враховано тарифи на комунальні послуги, газ, електроенергію тощо. Чесно кажучи, так і не розібралася.
За законом, склад прожиткового мінімуму (споживчий кошик) має змінюватися раз на п'ять років. В Україні з 2000 року не робили цього жодного разу. Те, що роблять тепер, насправді є профанацією. Проштампували - і все.
Необхідно врешті-решт припинити спроби нормування споживання непродовольчих товарів та послуг - значно простіше обчислювати вартість харчового кошика (для цього, принаймні, є підстава - норми споживання, розроблені медиками) і його питому вагу в прожитковому мінімумі. Тоді актуалізація зводитиметься до зміни складу харчового кошика (а це можна робити не так часто) і його частки. Скажімо, зміна тарифів на житлово-комунальні послуги або політики їх субсидування віддзеркалюватиметься на структурі споживчих витрат.
- Нам скажуть, що в держави нема грошей. Нам нагадають про Донбас, про необхідність проведення реформ, на які також потрібні кошти. Зрештою, під час війни дуже рідко вдається підвищувати соціальні стандарти.
- Однак можна було дещо зробити в плані адміністративної реформи - зменшити чисельність державних службовців одночасно із звуженням їх функцій і на цьому зекономити. Бо коли скорочення апарату органів влади відбувається без скорочення функцій, то це означає, що за декілька місяців штатна чисельність відновиться в колишніх розмірах.
- Нині переважна частина соціуму з острахом чекає 1 травня, коли, можливо, відбудеться чергове підвищення тарифів на енергоносії.
- З моєї точки зору, зараз не треба підвищувати тарифи. Треба подивитися, що відбувається, дочекатися кінця сезону, повністю проаналізувати результати і вже тоді визначатися.
Чи мали взагалі зрости тарифи? Мабуть, мали. Бо тут є як екологічна, так і економічна складова. Якщо говорити про екологічну, то люди не будуть заощаджувати те, що коштує дешево. Економія починається тоді, коли ти відчуваєш результати своєї поведінки у власній кишені. Наприклад, тепер, після подорожчання води, мало хто залишить відкритим кран під час миття посуду, аби поговорити з рідними чи відповісти на телефонний дзвінок.
А в тому, що нині існує економічне підгрунтя для саме такого підвищення тарифів, є сумніви. І пов'язані вони з відсутністю інформації про формування тарифів. Мені ніхто не показав, як цей тариф формується. А коли людині щось уперто не показують, вона завжди думає, що там щось не так.
Населення буде сплачувати комунальні рахунки (як, власне, і будь-які інші) за двох умов. Перша - коли воно має можливість платити, друга - коли вважає тариф справедливим. На сьогодні немає ні того, ні іншого.
Ситуація залишається дуже серйозною. Насправді людей від масових виступів утримує розуміння того, що в країні триває війна. Населення загалом налаштоване дуже патріотично, але на цьому не можна спекулювати до нескінченності.
- Мене цікавить ваше ставлення до політики субсидій на оплату комунальних послуг. Вони в нас назавжди?
- У тій ситуації з тарифами, що склалася в 2014-2015 роках, іншого варіанту не було. Однак якщо субсидії отримує половина населення країни, щось не так у «данському королівстві». Субсидії можуть отримувати 15-20% населення країни, але ж не 50%.
Це «щось не так» може бути або з ціноутворенням (розміром тарифів), або з політикою доходів. У нашому випадку - і те, й інше.
Субсидії, коли вони надаються так масово, не є виходом із ситуації, їх можна розглядати винятково як тимчасовий захід. Але виникає питання: за яких умов і за якою схемою передбачається їх скасування?
- Як зробити, щоб стало так?
- Треба, щоб серйозні фахівці прорахували, що відбувається з тарифами. Переведення вартості кубометра газу з доларів у гривні, плюс ПДВ, плюс витрати на доставку - і виходить набагато більше, ніж ті ціни, за які ми закуповуємо газ за кордоном. Але ж, крім імпортного, в Україні є газ власного видобутку. Отже, щось не витанцьовується.
Поясніть людям, куди йдуть ці «надлишково» зібрані кошти. Якщо ви за них побудували газотранспортну мережу, зводите якісь об'єкти, то скажіть, аби ми це розуміли.
Коли ж у наших платежах «сидять» податки, то це перекладання коштів з однієї державної кишені в іншу. Це клірингові гроші, які все одно ведуть до зростання інфляції. Тоді, за великим рахунком, ми так чи інакше дотуємо не просто великий бізнес, а той же Нафтогаз, який на вимогу МВФ мали зробити бездотаційним. Тобто прямі дотації Нафтогазу ми перевели в приховану форму.
- І все ж, протягом якого часу в Україні існуватиме система субсидій?
- Вона існуватиме вічно, якщо не відбудеться кардинальних змін у політиці щодо доходів населення. А як інакше можна забрати в людини субсидію?
У принципі, субсидування витрат замість виплати працівникові реальної зарплати - це підхід неправильний, треба шукати новий. І що швидше Україна його знайде, то краще. Тут можливе або підвищення доходів, або заморожування тарифів.
- Нас не зрозуміє МВФ.
- Та зрозуміє нас МВФ, зрозуміє! Не треба робити з МВФ пугало. Їх не цікавлять конкретні заходи, їх цікавить досягнення збалансованості бюджету як передумови платоспроможності держави, її здатності повернуті взяті в борг кошти. Отже, на перемовинах українська сторона має показати, за рахунок яких реальних коштів відбуватиметься збалансування бюджету.
- Елло Марленівно, чи був ефект від зниження з 1 січня 2016 року ставок ЄСВ удвічі?
- Не було і не буде. Так само, як неможливо детінізувати зарплати, доки в цьому немає економічного інтересу для роботодавця, і про це я вже говорила.
Поглянемо на проблему ЄСВ під іншим кутом. У собівартості продукції є певний відсоток витрат на робочу силу, так званий labour costs. Сюди входить і єдиний соціальний внесок. Питома вага цих витрат у собівартості української продукції традиційно дуже низька - 8-10%, максимум до 14 %. У жодній з галузей немає 30%, як в інших країнах. Тому зниження «на трішки» цих 10% для роботодавця не таке вже й важливе.
До речі, торік той же МВФ не раз наголошував, що знижувати ставку єдиного соціального внеску в Україні недоцільно.
- Що робити з пенсійним забезпеченням? Один із чиновників Мінфіну натякнув, що в Україні дуже багато пенсіонерів, хоча, можливо, коментар вирвано з контексту...
- Насправді цей чиновник мав на увазі не те, що в нас надмірна чисельність пенсіонерів, а що в Україні ненормально високе співвідношення пенсіонерів та платників страхових внесків. Це пов'язано з кількома обставинами. Безперечно, дається взнаки вікова структура населення. Ми - стара нація, і частка осіб у віці 60+ становить 21%; співвідношення населення старше 60 років та чисельності населення 20-59 років (реальний вік активної трудової діяльності) сягає 36%, тобто на кожних 100 осіб 20-59 років припадає 36 осіб 60 років і старше.
Але ж не всі особи 20-59 років працюють, не всі ті, хто працюють, роблять це легально, тобто платять внески до Пенсійного фонду. Зокрема, з кожних 100 осіб 20-59 років працюють лише 69. У результаті на 100 платників внесків на загальнообов'язкове пенсійне страхування припадає 124 пенсіонери, тобто кожна легально працююча особа із своїх внесків фінансує 1,24% середньої пенсії. Чи може за таких умов в країні бути задовільним пенсійне забезпечення? Навряд.
Що можна змінити? Віковий склад? Навряд. Тут реальних змін можна досягти або за рахунок залучення мігрантів з інших країн, або шляхом підвищення пенсійного віку. І перший, і другий напрямок наразі видаються неактуальними. Рівень легальної зайнятості? Так, безперечно. Якщо робочих місць достатньо, якщо рівень оплати праці задовільний і здійснюється легально, зі сплатою податків та страхових внесків, то й пенсії будуть більш-менш прийнятними. В кінцевому підсумку, всі проблеми пенсійного забезпечення лежать в економічній площині, безпосередньо визначаються ситуацією на ринку праці.
Але в українській пенсійній системі є ще одна вада. Вона пов'язана із тим, що на солідарну складову «навішано» не властиві їй функції накопичувальної системи. Якби із солідарного рівня люди, як у багатьох інших країнах, отримували лише мінімальну пенсію, розмір якої майже не залежить від заробітку та стажу, то й очікування суспільства були б принципово іншими. Однак така система можлива лише за умови доповнення солідарної системи бодай одним типом накопичувальної.
- В Україні добровільне пенсійне страхування так і не набуло поширення, а про обов'язкове вже півтора десятка років ведуться тільки розмови...
- Насправді запровадження обов'язкової накопичувальної системи за нинішніх умов падіння фондового ринку, за відсутності інвестиційної привабливості, за високої інфляції є доволі проблематичним. До того ж залучення бодай частини працюючих до обов'язкового страхування неминуче відволікає частину надходжень від солідарної системи, причому не на один рік.
Як показують розрахунки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, за умови обов'язкового накопичувального страхування з 2017 року всіх працюючих, які молодші 35 років, і встановлення ставки страхового внеску в 2% у перший рік (із поступовим її збільшенням до 7%) у 2017 році Пенсійний фонд України недоотримає 3,6 млрд грн, у 2018-му - 6,3 млрд, в 2023-му - 29,1 млрд (це без урахування інфляції). Насправді, це не така вже непідйомна цифра (максимум 2% ВВП), але ж треба думати про компенсатори.
Старт накопичувальної системи у 2017 році є цілком можливим, однак до нього треба ретельно готуватись
- На ваш погляд, чи реально запровадити обов'язкову накопичувальну систему вже з 2017 року?
- У принципі, такий крок доцільно робити тоді, коли економіка на самому «дні», й тільки починає відновлюватися зростання. Тоді і кошти накопичувального пенсійного фонду (фондів) можна вигідно інвестувати, й економіка отримає додатковий ресурс саме тоді, коли це особливо потрібно. Тому старт у 2017 році є цілком можливим. Однак до нього треба ретельно готуватись, а я поки що активної підготовчої роботи не бачу.
Але давайте спробуємо глянути на цю проблему трошки з іншого боку. Що таке пенсія? Це споживання, відтерміноване в часі. Аби отримувати гроші в старості, слід їх відкладати протягом усього трудового життя, це аксіома.
Робити це можна у різний спосіб. Через участь у солідарній системі? Згодна, занизькі пенсії. Внески на банківський депозит? Банки не дуже надійні, та й процент за вкладом невеликий. Через недержавні пенсійні фонди, інвестиційні компанії? Не довіряємо.
Проте й не відкладати не можна, от у чому річ.
- Яким є ваш прогноз на 2016 рік, і що людина може зробити для себе й для суспільства в нинішній непростій ситуації?
- Цей рік, на мій погляд, буде трохи легшим за минулий, бо найсильніші курсові та цінові удари ми вже пережили. Але легким життя не буде: надто глибока економічна криза, далекі від врегулювання події на Донбасі, необхідна реструктуризація економіки. Що може зробити кожен для себе? Шукати додаткову роботу. Що може зробити кожен для суспільства? Шукати додаткову легальну роботу.
Наталія Яценко. Київ.
Підготував Ігор Друженко
Підготував Ігор Друженко
Немає коментарів:
Дописати коментар
Коментарі