неділя, 14 червня 2015 р.

СУДИ І ПОКАРАННЯ У ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Як у виборі військової старшини й розподілі земель, так і в судах, покараннях і стратах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом» Писаних законів від них годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, шоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері, а також тому, що все історичне життя запорізьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя, нарешті, запорізькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод. Тому самі покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися найбільше кримінальних і майнових злочинів, це загальне правило у всіх народів, що стояли й стоять на перших щаблях громадською розвитку людині потрібно передовсім захистити свою особу й майно, а вже потім думати про інші, складніші ланки громадського життя Саме тому у запорізьких козаків за такий злочин, як крадіжка, який у влаштованій державі карається штрафом чи позбавленням свободи, призначалася смертна кара «У них за єдино путо или плеть вешают на дереве» Звичай, замість писаних законів, визнавав як гарантію твердого ладу в Запоріжжі й російський уряд так, імператриця Катерина II, придушуючи повстання гайдамаків, указом від 12 липня 1768 року веліла «поступать с ними по всей строгости запорожских обрядов»
Але при цьому не слід стверджувати, що запорізькі судді, керуючись у своїй практиці виключно звичаєм, дозволяли собі сваволю чи тяганину незначна чисельність запорізького товариства, його чисто народний устрій і цілковита доступність кожного члена козацької громади до вищих начальників, робили суд у Запоріжжі простим, швидким і справедливим у повному й точному розумінні цих слів Скривджений і кривдник усно викладали перед суддями суть своєї справи, вислуховували їх усне рішення й відразу припиняли свої чвари й непорозуміння, до того ж перед суддями всі були однаково рівними — і простий козак і значний товариш.
Акти судових козацьких справ, що дійшли до нас, виявляють, що запорожці визнавали право першого займу (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давності володінь, — останнє, зрештою, допускалося лише в мізерних розмірах, та й то в містах: воно стосувалося не орних земель та угідь, які були спільною власністю козаків, а невеликих городів та садиб біля будинків; визнавали звичай напучення злочинця облишити лихі справи й поводитися праведно, допускалися слідства «по самій справедливості, зрілим оком» у будь-який час, крім пісних днів першої седмиці; практикувалося попереднє ув'язнення злочинців у військову в'язницю чи пушкарню й суворий суд або катування; врешті дозволялася порука всього війська й духовних осіб за злочинців, особливо якщо ці злочинці попередньо виявляли себе з вигідного для всього війська боку або були йому чомусь потрібні.
Ті самі акти та свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного й кримінального судочинства у запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи з несправедливої грошової претензії, несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків та спашів, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів. Із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку у тверезому чи п'яному стані, крадіжка чогось козаком у товариша й переховування ним крадених речей: «особливо суворими були за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, карають насмерть». Зв'язок із жінкою і содомський гріх, з огляду на звичай, що забороняв січовим козакам одруження; кривда жінки, коли козак «знеславить жінку, як не належить», бо такий злочин «до знеславлення усього Війська Запорізького служить»; зухвалість щодо начальства; насильство в самому Запоріжжі або у християнських поселеннях, коли козак відбирав у товариша коня, худобу й майно; дезертирство, тобто самовільне відлучення козака під різними приводами у степ під час походу проти неприятеля; гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів українських, польських і татарських областей або у купців та мандрівників, що проїжджали запорізькими степами; приведення у Січ жінки, не виключаючи матері, сестри чи дочки; пияцтво під час походу на неприятеля. Останнє завжди вважалося у козаків кримінальним злочином і тягло за собою найсуворіше покарання. Суворі закони, пояснюються у Запоріжжі трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнівної моральності; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом'якшуючого впливу на звичаї; по-третє, тим, що козаки вели постійну війну й тому для підтримання порядку у війську потребували особливо суворих законів.
Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом; рішення суду Коша часом повідомлялося особливим документом, в якому писалося: «За наказом пана кошового отамана такого-то, військовий писар такий-то». Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, але не затверджував своїх визначень; військовий писар часом викладав присуд старшини на раді; часом сповіщав засуджених, особливо якщо справа стосувалася осіб, котрі жили не в самій Січі, а в паланках; військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного чиновника; він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням присудів отамана й усього Коша, збройно переслідував розбійників, злодіїв і грабіжників; військовий довбиш був помічником осавула й приставом при екзекуціях, тим, кого в Західній Європі звали «Prevot»; він прилюдно зачитував присуди старшини й усього війська на місці страти чи на військовій раді; курінні отамани, які досить часто виконували серед козаків роль судді, у власних куренях мали таку силу, що могли розглядати суперечки сторін і тілесно карати за якісь провини; врешті, паланковий полковник зі своїми помічниками — писарем та осавулом, який жив далеко від Січі, відав прикордонними роз'їздами й керував козаками, що сиділи в степу в окремих хуторах і слободах, у багатьох випадках, за відсутності січової старшини, виконував також і роль судді у своїх володіннях. Покарання і страти у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від характеру злочинів. З покарань застосовувалися: прив'язування до гармати на площі за зневагу начальства й особливо за грошовий борг: якщо козак заборгує козакові й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковують ланцюгами до гармати й залишають до того часу, поки або він сам не заплатить свого боргу, або хтось інший не поручиться за нього; подібний спосіб покарання, але тільки за злодійство, існував у татар, тож можна припускати, що козаки запозичили його у мусульманських сусідів; шмагання нагаєм під шибеницею за злодійство: «вони жорстоко карають тих, хто й найменшу річ украде у свого товариша»; пошкодження членів «изломленієм одной ноги на сходке» за поранення ножем у п'яному стані; «за большія вины переламливали руку и ногу»; розграбування майна за самовільне перевищення такси — встановленої у Січі норми продажу товарів, харчів і напоїв.
Страти, як і покарання, у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від злочину, вчиненого тією чи іншою особою. Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивав свого товариша — вбивцю клали живим у труну разом з убитим і обох закопували в землю. Зрештою, якщо вбивця був хоробрим воїном і добрим козаком, його звільняли від цієї страшної страти, замінюючи її штрафом. Але найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа: до цього засуджували осіб, що вчинили крадіжку або сховали украдені речі, дозволяли собі перелюбство, содомський гріх, побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп стояв на січовій площі біля дзвіниці, біля нього завжди лежала в'язка сухих дубових палиць з голівками на кінцях, званих киями й схожих на палиці, що їх прив'язують до ціпа. Киї замінювали запорожцям великоруські батоги. Якщо один козак украде в іншого якусь дрібницю, чи то в самій Січі, чи поза нею, а потім його викриють, то його приводили на площу, приковували до ганебного стовпа і тримали звичайно протягом трьох днів, а часом і більше, поки він не сплатить грошей за вкрадену річ. Протягом цього часу повз злочинця проходять товариші, причому одні мовчки дивляться на прив'язаного; інші, напившись, лають і б'ють його; треті пропонують йому грошей; четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його, й хоча злочинцеві не хотілося ні їсти, ні пити, він усе-таки мусив це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити!» — кричали козаки. Але коли злочинець вип'є, то козаки, що причепилися до нього, кажуть: «Тепер же, брате, дай-но ми тебе трохи попоб'ємо».
Після цього вони завдавали кількох ударів прив'язаному до стовпа й ішли; за ними з'являлися інші. В такому положенні злочинець залишався добу, а то й п'ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно бувало так, що вже за одну добу злочинця вбивали насмерть, після чого його майно відбирали на військо; траплялося, зрештою, що декотрі зі злочинців не лише залишалися жити, а й отримували від своїх п'яних товаришів гроші. Іноді покаранням киями заміняли смертну кару: в такому разі у покараного відбирали худобу й рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другу — паланковому старшині, третю частину і все рухоме майно винного — його дружині й дітям, якщо він був жонатим.
Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибеницю й залізний гак: до них засуджували за «велику» або неодноразову крадіжку.
Шибениці ставили в різних місцях запорізьких вольностей над великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпів з поперечкою нагорі і з мотузяним сильцем або петлею на перекладині. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко відганяли коня, і злочинець лишався висіти в петлі. Переказують, що від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, коли якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж; якщо цей переказ вірний, то цей звичай допускався, очевидно, з огляду на постійне прагнення запорожців всіляко збільшити свою чисельність за існуючого парубоцтва січовиків, але за звичного родинного життя у паланкових козаків.
Залізний гак (від німецького Haken) — та сама шибениця, але з заміною петлі мотузкою із гострим залізним гаком на кінці. Злочинця, засудженого на гак, підводили до шибениці, застромляли під ребра гострий гак і залишали його так висіти до того часу, поки його тіло не розкладалося й не розсипалися кістки, на пострах злодіям і злочинцям; зняти труп із шибениці не дозволялося нікому під загрозою смертної кари. Залізним гаком користувалися поляки і, звичайно, від них його перейняли й запорізькі козаки. Гостра паля або гострий кіл — це високий дерев'яний стовп із залізною шпицею нагорі; для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, кілька чоловік піднімали його по круглій драбині й садовили на кіл; гострий кінець кола протикав усі нутрощі людини й виходив серед хребців на спині. Зрештою, запорожці рідко застосовували таку страту, і про її побутування розповідають лише перекази старезних дідів; гостра паля практикувалася у поляків і татар, від котрих, мабуть, і була запозичена запорожцями.
Для виконання усіх перелічених страт у запорізьких козаків узагалі не існувало ката; коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцеві; якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в'язниці до того часу, поки не з'являвся другий; тоді новий злочинець страчував старшого.
Іноді, коли козацький суд не вирішував питання покарання, справа передавалась кошовому отаманові, кошовий отаман велів сторожі бити киями винних у крадіжках чи нанесенні шкоди: "Сторожа, беріть киї та бийте його добре, щоб знав, почім ківш лиха». Коли киї почнуть між собою говорити, по той та по той бік, винний козак мовчить та слухає, що скажуть. І коли винного вже добре почастують, тобто дадуть 50 чи 100 київ, тоді кошовий каже: «Годі». Сторожа, піднявши свої киї на плечі, стоїть, мов солдати з рушницями на варті, але козаки ще притримують винного, чекаючи остаточного рішення. Кошовий тоді звертався до винного: «Послухай, братчику, як тебе паланка рішила і скільки покривджений вимагає, заплати йому неодмінно, та зараз заплати, на моїх очах». Тоді винний відповідав: «Чую, вельможний пане, чую і готовий усе виконати, що накажеш». Кошовий продовжував: «А що це тебе вибили, то перенось здорово, щоб ти не дуже мудрував і не впирався. А може тобі ще додати київ?» Але винний з жалібним криком просив: «Буде з мене й сього, довіку не буду противитися, буду шанувати панство». Тоді нарешті кошовий вгамовувався і говорив козакам на сторожі: «Ну, годі, вставайте й козака на волю пускайте, а киї подалі ховайте».
   Також для тілесних покарань до козаків, що провинилися, за рішенням круга і ради старійшин.використовувалася нагайка, перекази столітніх дідів вказують також на покарання різками.
Підготували:
І.Друженко
С.Малий

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі