неділю, 1 вересня 2013 р.

Бойове товариство і «Тарас Бульба»

В яскравих образах запорізьких козаків, героїв цієї війни, в “Тарасі Бульбі” М. В. Гоголь втілює ідеал воїна-захисника – волелюбного, відданого Батьківщині, товаришам, готового віддати всі свої сили в боротьбі за праве діло. Товариство, взаємодопомога і взаємовиручка – головні закони для запорізького козака. Кожен з них вважає своїм обов’язком виручити товариша, навіть ризикуючи власним життям. У важку хвилину на полі кривавої битви старий полковник Тарас Бульба звертається до своїх воїнів: «Немає уз святіше товариства .. Бували і в інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів ». Пропав в запорошених кримських степах загін, який поспішав на підмогу захопленим татарами козакам; майже все Тарасове військо полягло в битві під стінами Дубна, намагаючись виручити полонених поляками, але не повинно бути ніколи такого, «щоб козак покинув де чи продав колись свого товариша ».
Не страшиться козак смерті, бо не про себе думає він, а про святий обов’язок перед землею українською, і якщо судилося загинути, то так, як нікому не доведется вмирати. «Прощайте, пани-брати, товариші! Нехай же стоїть на вічні часи православна Руська земля … », – сказав перед смертю отаман Мусій Шило. «Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариші! Нехай же … красується вічно улюблена Христом Руська земля »- промовив, вмираючи, Павло Губенко.
Саме в товаристві секрет легендарної сили і слави могутніх запорозьких лицарів, що приводили в жах їх ворогів у XV-XVII століттях і викликають захоплення у нас – сучасних українців.
Україна, займаючи вигідне положення на торгових шляхах між Балтійським і Чорним морями, між Заходом і Сходом, з давніх часів приваблювала сусідів. Протягом багатьох століть багаті українські землі піддавалися спустошливим набігам татар і турків, литовських і польських завойовників. Але тисячі й тисячі селян відмовлялися миритися з поневолюванням. Вони бігли в менш заселені степові райони Південно-східної України, висловлюючи таким чином свій протест проти поневолювачів. Особливо багато втікачів осідало в пониззі Дніпра, куди стікалися, за свідченням літопису, всі, хто «не приобвикся до невольничої служби». Так виникло козацтво, про яке чудово сказав М. В. Гоголь: «Його вибило з народних грудей кресало лиха». Сміливість, воля, волелюбність, патріотизм – ось риси характеру цих людей. «Тут були ті, – пише Гоголь, – які досі червінець вважали багатством». Бідняк ставав не тільки господарем власної долі, а й ніс відповідальність за долю всього народу. Осередком української козацької вольниці став район Запоріжжя.
Могутня Запорізька Січ стала центром боротьби козацтва проти численних ворогів українського народу. На широких степових просторах знаходила собі застосування відвага і завзятість козаків, їх мужність і жага бойових подвигів.
Україна переставала бути беззахисною. Тепер було кому за неї заступитися. Але саме тому польське панство так ненавиділо Запорізьку Січ. Польська адміністрація грубо зневажала національну гідність народу, ображала його релігійні вірування, культуру, звичаї. Польські шляхтичі відчували в Україні свого смертельного ворога, вогнем і мечем намагалися вони підкорити і спольщити волелюбний український народ.
А запорізька вольниця дозрівала тим часом для відкритої боротьби.
Гоголівська Січ тисячами ниток пов’язана з усім українським народом.
«Це не було стройове зібране військо, його б ніхто не побачив, – пише Гоголь, – але в разі війни і загального руху у вісім днів … набиралося таке військо, якого б не в силах були набрати ніякі рекрутські набори». Це була незліченна сила, яку підтримував весь народ. Воїни йшли звідусіль: «від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від низової сторони дніпровської й від усіх його верховій і островів». Автор малює Січ «свавільної республікою», «звідки розливається воля і козацтво на всю Україну». Гоголь пише, що всякий, хто з’являвся в Січі, негайно ж забував все що до цих пір його займало і «з жаром фанатика віддавався волі й товариству».
Тарас Бульба в своїй знаменитій промові «про товариство» говорить про «найкращих лицарів України». Славлять бойове товариство Запорізької Січі і Мусій Шило, і Бовдюг, і Балабан, і Степан Гуска, і багато інших «добрих козаків». «Дотриматись товариства» – «перший обов’язок і перша честь козака».
Відстоювати свою національну незалежність і свободу «піднялася вся нація, бо переповнився вже терпець народу, – піднялася помститися за посміховище прав своїх, за ганебне приниження своїх звичаїв, за образу віри предків і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за пригнічення … »
Ціла галерея народних характерів, пройнятих глибоким патріотичним почуттям, свідомістю величі тієї справи, якій служать: Остап, який безстрашно піднімається на плаху, і Бовдюг, який пристрасно закликає до «товариства», і Мусій Шило, що попав у полон до турків і потім обдурив їх і визволив з ворожого полону своїх товаришів, і Кукубенко, який висловлює перед смертю свою заповітну мрію: «Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми». Кожен з них мав яскраву індивідуальність, але було і спільне, що ріднило їх, – безмежна відданість ідеалам Січі та рідної землі.
Вимуштрованому, але роз’єднаному воїнству польської шляхти, в якому кожен відповідає сам за себе, протиставляється зімкнутий, залізний, пройнятий єдиним поривом лад запорожців, підкреслюючи злитість, спільність і міць всієї запорізької раті.
Оспівуючи запорізьку вольницю, Гоголь засуджував пригнічення, будь-яке придушення людської особистості. Найбільш яскраво, проникливо проявлявся героїзм людей з народу, їх уявлення про чесність, справедливість, обов’язок. Але прославляючи подвиги запорожців не приховується те, що ратні подвиги в них поєднувалася з жорстокістю. Але таким тоді був час. «Дибки піднялось би нині волосся від тих страшних знаків лютості напівдикого століття, які пронесли скрізь запорожці», – пише Гоголь.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі