Обгрунтування стратегії фінансування інвестиційного проекту передбачає вибір методів фінансування, визначення джерел фінансування інвестицій і їх структури.Метод фінансування інвестиційного проекту виступає як спосіб залучення інвестиційних ресурсів з метою забезпечення фінансової можливості бути реалізованим проекту.
В якості методів фінансування інвестиційних проектів можуть розглядатися:
самофінансування, тобто здійснення інвестування тільки за рахунок власних коштів;
акціонування, а також інші форми часткового фінансування;
кредитне фінансування (інвестиційні кредити банків, випуск облігацій);
лізинг;
бюджетне фінансування;
змішане фінансування на основі різних комбінацій розглянутих способів;
проектне фінансування.
У широкому визначенні під проектним фінансуванням розуміється сукупність форм і методів фінансового забезпечення реалізації інвестиційного проекту. Проектне фінансування розглядається як спосіб мобілізації різних джерел фінансування і комплексного використання різних методів фінансування конкретних інвестиційних проектів; як фінансування, що має строго цільовий характер використання коштів для потреб реалізації інвестиційного проекту;
- у вузькому визначенні проектне фінансування виступає як метод фінансування інвестиційних проектів, що характеризується особливим способом забезпечення повернення вкладень, в основі якого лежать виключно або в основному грошові доходи, які генеруються інвестиційним проектом, а також оптимальним розподілом всіх пов'язаних з проектом ризиків між сторонами, які беруть участь в його реалізації.
Джерела фінансування інвестиційних проектів є грошові кошти, які використовуються в якості інвестиційних ресурсів. Їх поділяють на внутрішні (власний капітал) і зовнішні (залучений і позиковий капітал).
Внутрішнє фінансування (самофінансування) забезпечується за рахунок підприємства, який планує здійснення інвестиційного проекту. Воно передбачає використання власних коштів - статутного (акціонерного) капіталу, а також потоку коштів, що формується в ході діяльності підприємства, перш за все, чистого прибутку і амортизаційних відрахувань. При цьому формування коштів, призначених для реалізації інвестиційного проекту, має бути суворо цільової характер, що досягається, зокрема, шляхом виділення самостійного бюджету інвестиційного проекту.
Самофінансування може бути використано тільки для реалізації невеликих інвестиційних проектів. Капіталомісткі інвестиційні проекти, як правило, фінансуються за рахунок не тільки внутрішніх, але і зовнішніх джерел.
Зовнішнє фінансування передбачає використання зовнішніх джерел: коштів фінансових інститутів, нефінансових компаній, населення, держави, іноземних інвесторів, а також додаткових вкладів грошових ресурсів засновників підприємства. Воно здійснюється шляхом мобілізації залучених (часткове фінансування) і позикових (кредитне фінансування) коштів.
Кожен з використовуваних джерел фінансування має певні переваги і недоліки. Тому реалізація будь-якого інвестиційного проекту передбачає обґрунтування стратегії фінансування, аналіз альтернативних методів і джерел фінансування, ретельну розробку схеми фінансування.
Прийнята схема фінансування повинна забезпечити:
достатній обсяг інвестицій для реалізації інвестиційного проекту в цілому і на кожному кроці розрахункового періоду;
оптимізацію структури джерел фінансування інвестицій;
зниження капітальних витрат і ризику інвестиційного проекту.
Внутрішні джерела (власний капітал)
Переваги:
легкість, доступність і швидкість мобілізації. Зниження ризику неплатоспроможності та банкрутства. Більш висока прибутковість у зв'язку з відсутністю необхідності виплат за залученими і позиковими джерелами. Збереження власності та управління засновників
Недоліки:
Обмеженість обсягів залучення коштів. Відволікання власних коштів від господарського обороту.
Обмеженість незалежного контролю за ефективністю використання інвестиційних ресурсів
Зовнішні джерела (залучений і позиковий капітал)
Переваги:
Можливість залучення коштів у значних масштабах.
Наявність незалежного контролю за ефективністю використання інвестиційних ресурсів
недоліки:
Складність і тривалість процедури залучення коштів. Необхідність надання гарантій фінансової стійкості.
Підвищення ризику неплатоспроможності та банкрутства. Зменшення прибутку в зв'язку з необхідністю виплат за залученими і позиковими джерелами.
Можливість втрати власності та управління компанією
Акціонування (а також пайові та інші внески в статутний капітал) передбачає часткове фінансування інвестиційних проектів. Пайова фінансування інвестиційних проектів може здійснюватися в таких основних формах:
проведення додаткової емісії акцій діючого підприємства, що є по організаційно-правовій формі акціонерним товариством, з метою фінансового забезпечення реалізації інвестиційного проекту;
залучення додаткових коштів (інвестиційних внесків, вкладів, паїв) засновників діючого підприємства для реалізації інвестиційного проекту;
створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту.
Додаткова емісія акцій використовується для реалізації великомасштабних інвестиційних проектів, інвестиційних програм розвитку, галузевої або регіональної диверсифікації інвестиційної діяльності. Застосування цього методу в основному для фінансування великих інвестиційних проектів пояснюється тим, що витрати, пов'язані з проведенням емісії, перекриваються лише значними обсягами залучених ресурсів.
Залучення інвестиційних ресурсів в рамках акціонерного фінансування може здійснюватися за допомогою додаткової емісії звичайних і привілейованих акцій. статутного капіталу акціонерного товариства. Вважається, що емісія привілейованих акцій як форма акціонерного фінансування є більш дорогим джерелом фінансування інвестиційних проектів, ніж емісія звичайних акцій, так як за привілейованими акціями виплата дивідендів акціонерам обов'язкове. У той же час, звичайні акції на відміну від привілейованих дають їх власникам більше прав на участь в управлінні, в тому числі можливість контролю за строго цільовим використанням коштів на потреби фінансування інвестиційного проекту.
До основних переваг акціонування як методу фінансування інвестиційних проектів відносять такі:
виплати за користування прівеченнимі ресурсами не носять безумовний характер, а здійснюються в залежності від фінансового результату акціонерного товариства;
використання залучених інвестиційних ресурсів має істотні масштаби і не обмежена за термінами;
емісія акцій дозволяє забезпечити формування необхідного обсягу фінансових ресурсів на початку реалізації інвестиційного проекту, а також відстрочити виплату дивідендів до настання того періоду, коли інвестиційний проект почне генерувати доходи;
власники акцій можуть здійснювати контроль над цільовим використанням коштів на потреби реалізації інвестиційного проекту.
Разом з тим даний метод фінансування інвестиційних проектів має ряд істотних обмежень. Так, інвестиційні ресурси акціонерне товариство отримує по завершенні розміщення випуску акцій, а це вимагає часу, додаткових витрат, доказів фінансової стійкості підприємства, інформаційної прозорості та ін. Процедура додаткової емісії акцій пов'язана з реєстрацією, проходженням лістингу, значними операційними витратами. При проходженні процедури емісії компанії-емітенти несуть витрати на оплату послуг професійних учасників ринку цінних паперів, які виконують функції андеррайтера та інвестиційного консультанта, а також на реєстрацію випуску.
Слід також враховувати, що випуск акцій не завжди може бути розміщений в повному обсязі. Крім того, після емісії акцій компанія повинна проводити виплату дивідендів, періодично розсилати звіти своїм акціонерам і т.п.
Додаткова емісія акцій веде до збільшення акціонерного капіталу компанії. Ухвалення рішення про додаткову емісію може привести до розмивання часток участі колишніх акціонерів в статутному капіталі та зменшення їх доходів, Товариство з обмеженою відповідальністю, яке збирається фінансувати інвестиційний проект шляхом додаткової емісії акцій, має виробити ефективну стратегію підвищення ліквідності та вартості акцій, яка передбачає підвищення ступеня фінансової прозорості та інформаційної відкритості емітента, розширення і розвиток діяльності, зростання капіталізації, поліпшення фінансового стану і поліпшення іміджу.
Для компаній інших організаційно-правових форм залучення додаткових коштів, призначених для реалізації інвестиційного проекту, здійснюється шляхом інвестиційних внесків, вкладів, паїв засновників або запрошуваних сторонніх співзасновників до статутного капіталу. Цей спосіб фінансування характеризується меншими операційними витратами, ніж додаткова емісія акцій, однак в той же час більш обмеженими обсягами фінансування.
Створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, виступає як один із способів цільового часткового фінансування. Він може застосовуватися приватними підприємцями, засновувати підприємства для реалізації своїх інвестиційних проектів і такими, що потребують залучення партнерського капіталу; великими диверсифікованими компаніями, які організовують нове підприємство, в тому числі на базі своїх структурних підрозділів, для реалізації проектів розширення виробництва продукції, реконструкції та переоснащення виробництва, реінжинірингу бізнес-процесів, освоєння принципово нової продукції і нових технологій; підприємствами, що знаходяться в складному фінансовому стані, які розробляють антикризові інвестиційні проекти з метою фінансового оздоровлення і т.д.
Фінансове забезпечення інвестиційного проекту в цих випадках здійснюється шляхом внесків сторонніх співзасновників в формування статутного капіталу нового підприємства, виділення або установи материнською компанією спеціалізованих проектних компаній - дочірніх фірм, створення нових підприємств шляхом передачі їм частини активів діючих підприємств.
Однією з форм фінансування інвестиційних проектів шляхом створення нового підприємства, призначеного спеціально для реалізації інвестиційного проекту, є венчурне фінансування. Поняття «венчурний капітал» (від англ. Venture - ризик) означає ризиковий капітал, що інвестується, перш за все, в нові сфери діяльності, пов'язані з великим ризиком. Венчурне фінансування дозволяє залучити кошти для здійснення початкових стадій реалізації інвестиційних проектів інноваційного характеру (розробка та освоєння нових видів продукції і технологічних процесів), що характеризуються підвищеними ризиками, але разом з тим можливостями істотного зростання вартості підприємств, створених з метою реалізації даних проектів. В цьому відношенні венчурне інвестування відрізняється від фінансування (шляхом викупу додаткової емісії акцій, паїв тощо.) Існуючих підприємств, частки яких можуть купуватися з метою подальшого перепродажу.
Венчурне фінансування передбачає залучення коштів до статутного капіталу підприємства інвесторів, які спочатку припускають продати свою частку в підприємстві після того, як її вартість в ході реалізації інвестиційного проекту зросте. Доходи, пов'язані з подальшим функціонуванням створеного підприємства, будуть отримувати ті особи, які придбають у венчурного інвестора його частку.
Венчурні інвестори (фізичні особи та спеціалізовані інвестиційні компанії) вкладають свої кошти в розрахунку на отримання значного прибутку. Попередньо вони за допомогою експертів детально аналізують як інвестиційний проект, так і діяльність пропонує його компанії, фінансовий стан, кредитну історію, якість менеджменту, специфіку інтелектуальної власності. Особлива увага приділяється ступеня інноваційності проекту, яка багато в чому визначає потенціал швидкого зростання компанії.
Венчурні інвестиції здійснюються у формі придбання частини акцій венчурних підприємств, ще не котируються на біржах, а також надання позики або в інших формах. Існують механізми венчурного фінансування, що поєднують різні види капіталу: акціонерний, позичковий, підприємницький. Однак в основному венчурний капітал має форму акціонерного капіталу.
До венчурних зазвичай відносять невеликі підприємства, діяльність яких пов'язана з великим ступенем ризику просування їх продукції на ринку. Це підприємства, які розробляють нові види продуктів або послуг, які ще невідомі споживачеві, але мають великий ринковий потенціал. У своєму розвитку венчурне підприємство проходить ряд етапів, кожен з яких характеризується різними можливостями і джерелами фінансування.
На першому етапі розвитку венчурного підприємства, коли створюється прототип продукту, потрібні незначні фінансові кошти; разом з тим відсутня і попит на даний продукт. Як правило, джерелом фінансування на цьому етапі виступають власні кошти ініціаторів проекту, а також урядові гранти, внески окремих інвесторів.
Другий (стартовий) етап, на якому відбувається організація нового виробництва, характеризується досить високою потребою у фінансових коштах, в той час як віддачі від вкладених коштів практично ще немає. Основна частина витрат тут пов'язана не стільки з розробкою технології виробництва продукту, скільки з комерційною його складової (формування маркетингової стратегії, прогнозування ринку та ін.). Саме цей етап образно називають «долиною смерті», оскільки через відсутність фінансових коштів і неефективного менеджменту 70-80% проектів припиняють своє існування. Великі компанії, як правило, не беруть участі в інвестуванні венчурного підприємства в даний період його розвитку; основними інвесторами виступають фізичні особи, так звані ангели або бізнес-ангели, які вкладають особистий капітал в здійснення ризикових проектів.
Третій етап є етапом раннього зростання, коли починається виробництво продукту і відбувається його ринкова оцінка. Забезпечується певна рентабельність, проте приріст капіталу не є значним. На цьому етапі венчурне підприємство починає представляти інтерес для великих корпорацій, банків, інших інституціональних інвесторів. Для венчурного фінансування створюються фірми венчурного капіталу в формі фондів, трастів, обмежених партнерств та ін. Венчурні фонди зазвичай утворюються шляхом продажу успішно працює венчурного підприємства і створення фонду на певний термін з певним напрямом і обсягом інвестування. При створенні фонду у вигляді партнерства фірма-організатор виступає як головний партнер; вона вносить незначну частину капіталу, залучаючи кошти інших інвесторів, але повністю відповідає за управління фондом. Після збору цільової суми фірма венчурного капіталу закриває підписку на фонд і переходить до його інвестування. Розмістивши один фонд, фірма зазвичай переходить до організації підписки на наступний фонд. Фірма може керувати кількома фондами, які перебувають на різних стадіях розвитку, що сприяє розподілу і мінімізації ризику.
На завершальному етапі розвитку венчурного підприємства відбувається вихід венчурних інвесторів з капіталу фінансірумих ними компаній. Найбільш поширеними способами такого виходу є: викуп акцій іншими власниками фінансується компанії, випуск акцій за допомогою первинного розміщення капіталу, поглинання компанії іншою фірмою. У США успішні венчурні інвестиції зазвичай завершуються розміщенням акцій на NASDAQ (найбільшого фондового майданчика з торгівлі акціями молодих інноваційних компаній).
При розвитку нових технологій і широке поширення продукції, що виробляється венчурні підприємства можуть досягати високого рівня рентабельності виробництва. При середній ставці прибутковості за державними цінними паперами в 6% венчурні інвестори вкладають свої кошти, розраховуючи на річну рентабельність, що дорівнює 20-25%.
Таким чином, виходячи з характеру венчурного підприємництва, венчурний капітал є ризиковим і винагороджується за рахунок високої рентабельності виробництва, в яке він інвестується. Венчурний капітал має ряд і інших особливостей. До них можна віднести, зокрема, орієнтацію інвесторів на приріст капіталу, а не на дивіденди на вкладений капітал. Оскільки венчурне підприємство починає розміщувати свої акції на фондовому ринку через три-сім років після інвестування, венчурний капітал має тривалий термін очікування ринкової реалізації та величина його приросту виявляється лише при виході підприємства на фондовий ринок. Відповідно і засновницький прибуток, що є основною формою доходу на венчурний капітал, реалізується інвесторами після того, як акції венчурного підприємства почнуть котируватися на фондовому ринку.
Для венчурного капіталу характерно розподіл ризику між інвесторами і ініціаторами проекту. З метою мінімізації ризику венчурні інвестори розподіляють свої кошти між кількома проектами, в той же час один проект може фінансуватися поруч інвесторів. Венчурні інвестори, як правило, прагнуть безпосередньо брати участь в управлінні підприємством, прийнятті стратегічних рішень, так як вони безпосередньо зацікавлені в ефективному використанні вкладених коштів. Інвестори контролюють фінансовий стан компанії, активно сприяють розвиткові її діяльності, використовуючи свої ділові контакти і досвід в області менеджменту і фінансів.
Привабливість вкладень капіталу в венчурні підприємства обумовлена наступними обставинами:
придбання пакета акцій компанії з ймовірно високою рентабельністю;
забезпечення значного приросту капіталу (від 15 до 80% річних);
наявність податкових пільг.
Обсяги венчурного фінансування в індустріальних країнах динамічно зростають. Венчурний капітал набуває вирішальну роль у розвитку економіки. Це пов'язано з тим, що саме завдяки венчурним підприємствам вдалося реалізувати значну кількість розробок в новітніх галузях промисловості, забезпечити швидке переозброєння і реструктуризацію виробництва на сучасній науково-технічній основі.
Найбільший обсяг венчурних інвестицій у світі припадає на США (близько 22 млрд дол.), Далі з істотним відривом слідують країни Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону. В Україні венчурний капітал знаходиться в стадії свого становлення.
Основними формами кредитного фінансування виступають інвестиційні кредити банків та цільові облігаційні позики.
Інвестиційні кредити банків виступають як одна з найбільш ефективних форм зовнішнього фінансування інвестиційних проектів в тих випадках, коли компанії не можуть забезпечити їх реалізацію за рахунок власних коштів і емісії цінних паперів. Привабливість даної форми пояснюється, перш за все:можливістю розробки гнучкої схеми фінансування;
відсутністю витрат, пов'язаних з реєстрацією та розміщенням цінних паперів;
використанням ефекту фінансового важеля, що дозволяє збільшити рентабельність власного капіталу в залежності від співвідношення власного і позикового капіталу в структурі інвестованих коштів і вартості позикових коштів;
зменшення оподатковуваного прибутку за рахунок віднесення процентних виплат на витрати, що включаються в собівартість
Інвестиційні кредити є, як правило, середньо- і довгостроковими. Термін залучення інвестиційного кредиту можна порівняти з термінами реалізації інвестиційного проекту. При цьому інвестиційний кредит може передбачати наявність пільгового періоду, тобто періоду відстрочки погашення основного боргу. Така умова полегшує обслуговування кредиту, але збільшує його вартість, так як процентні платежі обчислюються з непогашеної суми боргу.
Інвестиційні кредити на практиці оформляються, як правило, у вигляді термінової позики з терміном погашення в інтервалі від трьох до п'яти років на основі складання відповідної кредитної угоди (договору). У ряді випадків на цей термін банк відкриває позичальнику кредитну лінію.
Для отримання інвестиційного кредиту, слід дотримуватись таких умов:
підготовка для банку-кредитора бізнес-плану інвестиційного проекту. Бізнес-план інвестиційного проекту служить інструментом прийняття рішень з кредитування проекту виходячи з ефективності проекту і можливості повернення кредиту;
майнове забезпечення повернення кредиту. На додаток до бізнес-плану інвестиційного проекту має бути надано відповідне забезпечення у вигляді застави майна, гарантій та поручительств третіх осіб та ін. Ринкова вартість майнової застави, що оцінюється за рахунок позичальника незалежними оцінювачами, повинна перевищувати суму кредиту, так як в разі невиконання умов кредитного договору позичальником ліквідаційна вартість застави може виявитися нижчою за ринкову, що призведе до збитків банку-кредитора;
надання банку-кредитору вичерпної інформації, яка б підтверджувала стійкий фінансовий стан та інвестиційну кредитоспроможність позичальника;
виконання гарантійних зобов'язань - обмежень, що накладаються на позичальника кредитором. З метою максимального зниження ризику за наданим кредитом кредитор встановлює в кредитному договорі ряд різних обмежуючих умов, що забезпечують збереження поточного фінансового становища компанії (обмеження капітальних витрат, обмеження на виплату дивідендів і перепродаж акцій, обмеження на отримання іншої довгострокової позики у нового кредитора, відмова від застави майна іншого кредитора, що заборона на укладення угод з оренди власності та ін.);
Однією з різновидів строкових позичок, використовуваних для фінансування інвестиційних проектів, є позика під заставу нерухомості (іпотечна позика).
Для фінансування інвестиційних проектів можуть використовуватися:
стандартні іпотечні позики (погашення боргу і виплата відсотків здійснюються рівними частками);
іпотечні позики, що передбачають нерівномірні процентні платежі (наприклад, на початковому етапі внески збільшуються з певним постійним темпом, а далі виплачуються постійними сумами);
іпотечні позики зі змінною сумою виплат (в пільговий період виплачуються тільки відсотки, і основна сума боргу не збільшується);
іпотечні позики із заставним рахунком (при видачі позики відкривається спеціальний рахунок, на який позичальник вносить певну суму як гарантію виплат внесків на першому етапі здійснення проекту).
Система іпотечного кредитування передбачає механізм накопичень і довгострокового кредитування під невисокий відсоток з розстрочкою його виплати на тривалі періоди.
У світовій практиці використовуються різні види систем іпотечного кредитування, зокрема:
система, що включає елементи іпотеки та оформлення кредитів під заставу об'єкта нового будівництва з поступовим наданням сум кредиту;
система, що базується на оформлення заставної на наявну нерухомість і отримання під неї кредиту на нове будівництво;
система, що передбачає змішане фінансування, при якій поряд з банківським кредитом використовуються додаткові джерела фінансування (житлові сертифікати, кошти громадян, підприємств, муніципалітетів та ін.);
система, що припускає укладення контракту на купівлю-продаж наявної нерухомості з відстрочкою передачі прав на неї на термін нового будівництва.
Важливою складовою іпотечного кредитування є оцінка майна, що пропонується в якості забезпечення. У разі неплатоспроможності позичальника погашення заборгованості буде відбуватися за рахунок вартості застави, тому точність оцінки застави при іпотечному кредитуванні має особливе значення. Оцінка нерухомості визначається цілою низкою чинників, основними з яких є: попит і пропозиція на нерухомість, корисність об'єкта, його територіальне розташування, дохід від використання об'єкта.
У разі тривалого і тісного співробітництва банку-кредитора і позичальника для фінансування інвестиційного проекту банк може відкривати позичальникові інвестиційну кредитну лінію. Інвестиційна кредитна лінія являє собою юридичне оформлення зобов'язання кредитора перед позичальником з надання протягом певного періоду кредитів (траншів) в міру виникнення потреби позичальника у фінансуванні окремих капітальних витрат за проектом в межах узгодженого ліміту. Відкриття інвестиційної кредитної лінії має ряд переваг як для позичальника, так і для кредитора. Переваги для позичальника полягають у скороченні накладних витрат і втрат часу, пов'язаних з веденням переговорів і укладанням кожного окремого кредитної угоди, а також економії на процентному обслуговуванні сум кредиту, що перевищують поточні потреби фінансування інвестиційного проекту. Для банку-кредитора крім скорочення витрат, пов'язаних з оформленням і обслуговуванням кредитних договорів, полегшуються завдання рефінансування (пошуку джерел) кредитних коштів і зменшуються ризики неповернення кредиту, так як суми окремих траншів менше суми кредиту при його одноразовому наданні. Разом з тим банк-кредитор приймає на себе ризики, пов'язані зі зміною кон'юнктури на ринку позикових капіталів, оскільки незалежно від характеру цих змін він зобов'язаний виконати свої зобов'язання перед позичальником і надати йому кредит в повній відповідності з угодою про кредитну лінію.
Виділяють рамкові (цільові) і револьверні інвестиційні кредитні лінії. Рамкова кредитна лінія передбачає оплату позичальником ряду окремих капітальних витрат в межах одного кредитного договору, що реалізується протягом певного періоду. Револьверна кредитна лінія являє собою ряд продовжуються в межах встановленого терміну коротко- і середньострокових кредитних контрактів; при цьому процентна ставка, як правило, буває вище, ніж ставка за традиційною термінової позичку.
За співвідношенням початку платежів по траншах і термінів дії угоди про кредитну лінію розрізняють:
інвестиційні кредитні лінії, для яких термін повернення і процентного обслуговування різночасових траншей відноситься на один момент часу (наприклад, термін завершення кредитної лінії);
інвестиційні кредитні лінії, для яких термін повернення і процентного обслуговування кожного окремого траншу менше, ніж термін дії угоди про кредитну лінію. У цьому випадку може виникнути тимчасовий розрив між отриманням достатніх доходів за проектом і обслуговуванням перших траншів. Тому при розробці фінансової схеми обслуговування боргу позичальникові слід передбачити джерела платежів, які не пов'язані з проектом, або збільшити суми наступних траншів на величину необхідних виплат.
Відсоткова ставка за інвестиційними кредитами зазвичай враховує ризик інвестиційного проекту. Вона може розраховуватися шляхом збільшення бази відсоткової ставки (індексується, наприклад, на зміну ставки рефінансування Національного банку) на премію за ризик з даного проекту.
Цільові облігаційні позики є випуск підприємством - ініціатором проекту корпоративних облігацій, кошти від розміщення яких призначені для фінансування певного інвестиційного проекту.
Випуск і розміщення корпоративних облігацій дає можливість залучити кошти для фінансування інвестиційних проектів на більш вигідних в порівнянні з банківським кредитом умовах:
не вимагається необхідне банкам заставне забезпечення;
підприємство-емітент має можливість залучити значний обсяг грошових коштів на довгостроковій основі при меншій вартості запозичення, при цьому воно отримує прямий доступ до ресурсів дрібних інвесторів;
погашення основного боргу за облігаціями, на відміну від традиційного банківського кредиту, відбувається, як правило, після закінчення терміну обігу позики, що робить можливим обслуговування боргу за рахунок доходів, що генеруються проектом;
проспект емісії облігацій містить лише загальний опис інвестиційного проекту, що виключає необхідність подання кредиторам детального бізнес-плану інвестиційного проекту;
підприємство-емітент не зобов'язане надавати кожному з потенційних покупців облігацій внутрішню фінансову інформацію крім тієї, яка міститься в проспекті емісії, а також звіт про хід реалізації інвестиційного проекту;
в разі можливих ускладнень, пов'язаних з реалізацією інвестиційного проекту підприємство-емітент може здійснити викуп власних облігацій, причому ціна викупу може бути менше сум, отриманих при первинному розміщенні облігацій;
в силу роздробленості власників облігацій мінімізується ймовірність втручання кредиторів у внутрішню діяльність підприємства;
підприємство-емітент отримує можливість оперативного управління заборгованістю, регулювання ризиків, пов'язаних з випуском і обігом облігацій, оптимізації боргу відповідно до умов, що змінюються внутрішнього і зовнішнього середовища шляхом пропозиції нових умов і використання різних комбінацій боргових цінних паперів.
Разом з тим залучення коштів шляхом випуску цільового облігаційної позики пред'являє ряд вимог до компанії-емітенту. Перш за все, компанія-емітент повинна мати стійкий фінансовий стан, обгрунтований і раціональний внутрішній бізнес-план інвестиційного проекту, нести витрати, пов'язані з емісією та розміщенням облігацій. Як правило, для проходження складної процедури емісії облігацій компанії вдаються до послуг професійних учасників ринку цінних паперів - інвестиційних компаній і банків, витрати на оплату послуг яких досягають 1-4% номіналу випуску для великих обсягів облігаційної позики. Крім того, при випуску облігацій, що є, як і акції, емісійними цінними паперами, емітенти сплачують мито за державну реєстрацію цього випуску.
Переваги облігацій проявляються лише в разі значних обсягів запозичення, які можуть дозволити собі лише досить великі компанії. Це пояснюється не тільки значними емісійними витратами і тим, що при невеликих обсягах емісії облігації є недостатньо ліквідними. Тим часом саме висока ліквідність корпоративних облігацій є однією з найбільш привабливих для інвесторів характеристик. Функціонування вторинного ринку дозволяє визначити об'єктивні параметри облігаційних випусків, на які орієнтується емітент при розробці умов облігаційної позики, виявити об'єктивні значення процентних ставок по залученню і розміщенню грошових ресурсів для емітентів з різним рівнем кредитного ризику.
Розробка умов цільового облігаційної позики передбачає встановлення таких основних параметрів:
обсяг запозичення, який визначається потребами емітента в залученні коштів для реалізації інвестиційного проекту, можливостями ринку задовольнити ці потреби за ціною, що забезпечує необхідну прибутковість інвестора, а також вимогами законодавства.
термін запозичення, який залежить від періоду реалізації інвестиційного проекту, особливостей ринкової кон'юнктури і законодавчих обмежень.
номінал облігації, визначається вимогами ліквідності і розміром витрат на обслуговування облігаційної позики;
дата і ціна погашення облігаційної позики. Дата погашення облігаційної позики визначається терміном запозичення, а також в ряді випадків додатковими умовами. Ціна погашення залежить від виду облігації (для купонних цінних паперів ціною погашення є номінальна вартість, дисконтні облігації погашаються з дисконтом від номінальної вартості), а також поточної та перспективної кон'юнктури на ринку цінних паперів;
форма випуску облігації (документарна, бездокументарна, іменна, представницькою). При виборі даного параметра емітент орієнтується на розмір витрат, пов'язаний зі зверненням того чи іншого виду облігації;
форма виплати доходу (облігації з фіксованим купоном, облігації з плаваючим купоном, дисконтні облігації або облігації з нульовим купоном). Вибір цього параметра залежить від особливостей що фінансується інвестиційного проекту, а також тенденцій ринкової кон'юнктури. Так, в умовах підвищення процентних ставок на фінансовому ринку в період обігу облігації кращою для емітента формою є облігації з фіксованим купоном;
періодичність і розмір купонних виплат, в основі встановлення яких лежить балансування протилежно спрямованих факторів: з одного боку, величини витрат на обслуговування облігаційного боргу, з іншого боку - необхідної інвесторами прибутковості. При цьому особливого значення набуває ступінь кредитоспроможності емітента, яка визначає рівень кредитного ризику. Величина премії за ризик залежить від кредитного рейтингу, що присвоюється емітенту міжнародними або національними рейтинговими агентствами, а також кредитного рейтингу країни;
країна і валюта запозичення. По відношенню до національного ринку облігації можуть бути внутрішніми, які емітуються резидентами і номінуються, як правило, в національній валюті, і зовнішніми, розміщеними на зовнішніх ринках. Зовнішні облігації поділяють на іноземні облігації, що розміщуються за кордоном, як правило, у валюті країни розміщення, і єврооблігації, що розміщуються за межами як країни-позичальника, так і тієї країни, у валюті якої вони номіновані;
додаткові умови випуску облігацій, метою яких є мінімізація витрат на обслуговування позики, компенсація ризиків і інших параметрів, які можуть знизити інвестиційну привабливість облігацій. До облігацій, які надають додаткові переваги для інвесторів, відносять, зокрема: облігації з правом дострокового відкликання; облігації, конвертовані в акції; забезпечені облігації, виконання зобов'язань за якими забезпечується заставою, спеціальним фондом або гарантіями. Заставного забезпечення також не мають біржові облігації, що розміщуються на відкритих торгах фондової біржі.
Лізинг (від англ. Lease - оренда) - це комплекс майнових відносин, що виникають при передачі об'єкта лізингу (рухомого та нерухомого майна) у тимчасове користування на основі його придбання і здачу в довгострокову оренду. Лізинг є видом інвестиційної діяльності, при якому орендодавець (лізингодавець) за договором фінансової оренди (лізингу) зобов'язується придбати у власність майно у певного продавця і надати його орендарю (лізингоодержувачу) за плату в тимчасове користування.
Особливості лізингових операцій в порівнянні з традиційною орендою полягають в наступному:
об'єкт угоди вибирається лізингоодержувачем, а не лізингодавець, який набуває устаткування за свій рахунок;
термін лізингу, як правило, менше терміну фізичного зносу устаткування;
після закінчення дії контракту лізингоотримувач може продовжити оренду за пільговою ставкою або придбати орендоване майно за залишковою вартістю;
в ролі лізингодавця звичайно виступає кредитно-фінансовий інститут - лізингова компанія, банк.
Лізинг має ознаки і виробничого інвестування, і кредиту. Його двоїста природа полягає в тому, що, з одного боку, він є своєрідною інвестицією капіталу, оскільки передбачає вкладення коштів у матеріальне майно з метою отримання доходу, а з іншого боку - зберігає риси кредиту (надається на засадах платності, терміновості, зворотності).
Виступаючи як різновид кредиту в основний капітал, лізинг разом з тим відрізняється від традиційного кредитування. Зазвичай лізинг розглядають як форму кредитування придбання (користування) рухомого і нерухомого майна, альтернативну банківського кредиту. Переваги лізингу перед кредитуванням складаються в наступному:
компанія-лізингоотримувач може отримати майно в лізинг для реалізації інвестиційного проекту без попереднього накопичення певної суми власних коштів і залучення інших зовнішніх джерел;
лізинг може бути єдиним методом фінансування інвестиційних проектів, що реалізуються компаніями, ще не мають кредитної історії і достатніх активів для забезпечення застави, а також компаній, що знаходяться в скрутному фінансовому становищі;
оформлення лізингу не вимагає таких гарантій, як отримання банківського кредиту, оскільки забезпеченням лізингової угоди є майно, узяте в лізинг;
використання лізингу підвищує комерційну ефективність інвестиційного проекту, зокрема, за рахунок пільг по оподаткуванню і застосування прискореної амортизації, а також здешевлення деяких робіт, пов'язаних з придбанням майна (наприклад, участь в передпродажної підготовки устаткування, контроль якості, монтаж обладнання, консультаційні, координуючі та інформаційні послуги та ін.);
лізингові платежі відрізняються значною гнучкістю, вони зазвичай встановлюються з урахуванням реальних можливостей і особливостей конкретного лізингоодержувача;
якщо банківський кредит на придбання обладнання видається зазвичай в розмірі 60-80% його вартості, то лізинг забезпечує повне фінансування капітальних витрат, причому не потребує негайного початку виплат лізингових платежів.
В силу своїх переваг лізинг набув широкого поширення в економіці різних країн. Так, частка лізингу в загальному обсязі джерел фінансування інвестицій становить: в США близько 30%, в Німеччині - 15,7, у Франції, Великобританії, Японії - близько 9, в Росії - 7,1%.
Основні елементи лізингових операцій: предмет лізингу, суб'єкти лізингу, термін лізингу, послуги, що надаються за лізингом, лізингові платежі.
Предметом лізингу може бути рухоме і нерухоме майно за винятком земельних ділянок та інших природних об'єктів.
Суб'єктами лізингу в залежності від його виду можуть бути дві і більше сторін. У класичній лізинговій операції беруть участь виробник (постачальник) лізингового майна, лізингодавець (лізингові фірми, компанії і банки) і лізингоотримувач (підприємство, потребує лізинговому майні). Однак в разі реалізації масштабних проектів число учасників може збільшитися.
Суб'єктів лізингу можна поділити на прямих і непрямих учасників.
До прямих учасників відносять:
лізингові фірми, компанії і банки, які виступають як лізингодавці;
виробничі (промислові та сільськогосподарські), торгові і транспортні підприємства та населення (лизингополучатели);
постачальники об'єктів угоди - виробничі (промислові) і торгові компанії.
Непрямими учасниками є:
комерційні та інвестиційні банки, що кредитують лізингодавця і виступають гарантами угод;
страхові компанії;
брокерські та інші посередницькі фірми.
Лізингові фірми за характером діяльності поділяються на спеціалізовані та універсальні. Спеціалізовані фірми, як правило, мають справу з одним видом товару (легкові автомобілі, контейнери) чи з товарами однієї групи стандартних видів (будівельне обладнання, обладнання для текстильних підприємств). Зазвичай ці компанії мають у своєму розпорядженні власний парк машин або запасом устаткування, самі здійснюють технічне обслуговування і стежать за підтримкою його в нормальному експлуатаційному стані. Універсальні лізингові фірми передають в оренду найрізноманітніші види машин і устаткування. Вони надають орендарю право вибору постачальника необхідного йому устаткування, розміщення замовлення і приймання об'єкта угоди. Технічне обслуговування та ремонт предмета оренди здійснює або постачальник, або сам лізингоодержувач. Лізингодавець, таким чином, виконує фактично функцію структури, що організовує фінансування угоди.
Лізингові фірми в більшості своїй є дочірні компанії або філії промислових і торгових фірм, банків і страхових товариств. Найчастіше лізингові компанії створюються при активному фінансової участі банків. Впровадження банків на ринок лізингових послуг пов'язано з тим, що лізинг є капіталомістким видом бізнесу, а банки - основними власниками грошових ресурсів. Крім того, лізингові послуги за своєю економічною природою тісно пов'язані з банківським кредитуванням і є своєрідною альтернативою останньому. Конкуренція на фінансовому ринку змушує банки розширювати лізингові операції, що дає підставу відносити банки до першої категорії суб'єктів, які здійснюють лізингові операції. При цьому банки контролюють і незалежні лізингові фірми, надаючи їм кредити. Кредитуючи лізингові суспільства, вони побічно фінансують лізингоодержувачів У формі товарного кредиту.
о другої категорії фірм, що здійснюють лізингові операції, належать промислові та будівельні фірми, які використовують для здачі в оренду власну продукцію. До третьої категорії фірм, що здійснюють операції на основі лізингу, можна віднести різні посередницькі та торговельні фірми.
Комплекс лізингових відносин в російських умовах, як правило, передбачає:
договір купівлі-продажу між лізинговою компанією і виробником (постачальником) на придбання обладнання, де виробник (постачальник) виступає в ролі продавця, а лізингова компанія - покупця;
договір лізингу між лізинговою компанією і лізингоодержувачем, за яким лізингова компанія передає лізингоодержувачу у тимчасове користування обладнання, куплене у продавця спеціально для цієї мети. У разі якщо договір лізингу передбачає продаж майна після закінчення терміну договору, то відносини по тимчасовому використанню переходять у відносини купівлі-продажу між лізингодавцем і лізингоодержувачем, але тільки після закінчення терміну дії договору або при достроковому викупі обладнання;
кредитний договір. Наявність кредитного договору характерно для лізингових компаній, що належать банку або входять до банківської групи або фінансову корпорацію.
Термін (період) лізингу - це термін дії лізингового договору. При його визначенні враховують термін служби майна, амортизаційний період, цикли появи більш продуктивного чи дешевшого аналога об'єкта угоди, темпи інфляції, ринкову кон'юнктуру.
У складі послуг, що надаються по лізингу, виділяють: технічні (транспортування, монтаж, налагодження і ремонт устаткування), консультативні та інші послуги.
Розміри і періодичність сплати лізингових платежів визначаються договором лізингу. Зазвичай вони включають одну або декілька складових, що розраховуються за встановленими договором ставками від відповідної бази (за базу при обчисленні окремих складових лізингового платежу приймається або первісна, або балансова, або залишкова, або не відшкодована до моменту платежу вартість лізингового майна). Розміри платежів або порядок їх обчислення по кроках розрахункового періоду можуть змінюватися.
Розрахунок лізингових платежів здійснюється в наступній послідовності:
1) розраховуються розміри лізингових платежів по роках, охоплених договором лізингу;
2) розраховується загальний розмір лізингових платежів за весь термін договору лізингу як сума платежів по роках;
3) розраховуються розміри лізингових внесків відповідно до обраної сторонами періодичністю внесків, а також погодженими ними методами нарахування і способом сплати.
Умови лізингового договору можуть передбачати прискорену амортизацію лізингового майна. Підвищувальний коефіцієнт до норми амортизації встановлюється за згодою сторін в межах від 1 до 3. Підвищена норма амортизації дає можливість зменшити оподатковуваний прибуток в період її застосування. Після викупу лізингового майна на нього знову поширюється звичайний порядок нарахування амортизації.
Витрати на страхування лізингового майна здійснює лізингодавець або лізингоодержувач в залежності від умов договору. За угодою сторін лізингодавець може взяти на себе не тільки витрати з придбання лізингового обладнання, а й інші витрати (додаткові послуги), пов'язані з цим придбанням, підбір виробника, доставку, сплату митних зборів, участь в монтажі і пусконаладке, навчання персоналу і т. п. В іншому випадку ці витрати здійснюються лізингоодержувачем, відносяться на вартість основних засобів і амортизуються одночасно з обладнанням. Аналогічно лізингодавець при необхідності може оплатити комплект малоцінних і швидкозношуваних предметів, що поставляються разом з обладнанням.
Вартість додаткових послуг за угодою сторін може включатися в лізингові платежі. Це дає можливість лізингоодержувачу користуватися пільгами з податку на прибуток. У той же час необхідність сплати податку на додану вартість за лізинговими платежами (який потім відшкодовується при сплаті ПДВ за реалізовані послуги) збільшує потребу лізингоодержувача в оборотних коштах, а необхідність сплати ПДВ по приобретаемому обладнання (який потім відшкодовується при введенні обладнання в експлуатацію) аналогічно позначається на оборотних коштах лізингодавця.
У найбільш загальному вигляді суть лізингової угоди полягає в наступному. Лізингоодержувач, у якого немає вільних фінансових коштів, звертається в лізингову компанію з діловою пропозицією про укладення лізингової угоди, згідно з якою лізингоодержувач вибирає продавця, що займає потрібним майном, а лізингодавець набуває його у власність і передає лізингоодержувачу у тимчасове володіння і користування за обумовлену в договорі плату . Після закінчення терміну лізингового договору в залежності від його умов лізингоодержувач може: купити об'єкт угоди, але за залишковою вартістю; укласти новий договір; повернути об'єкт угоди лізинговій компанії.Організація лізингових операцій істотно розрізняється залежно від виду лізингу, що беруть участь суб'єктів, специфіки національного законодавства.
Розглянемо найбільш поширений спосіб здійснення лізингових угод.
Технологія лізингової угоди
1. Підписання лізингового договору. З метою отримання необхідного обладнання лізингоотримувач представляє лізингової компанії заявку на оренду, в якій зазначаються вид майна, його характеристики і строк користування нею, постачальник (підприємство-виробник). У заявці також містяться дані, що характеризують виробничу і фінансову діяльність лізингоодержувача. Після аналізу представлених відомостей лізингова компанія приймає рішення, доводить його до відома лізингоодержувача з додатком загальних умов лізингового контракту і одночасно інформує постачальника обладнання про намір лізингової компанії придбати обладнання. Лізингоодержувач, ознайомившись із загальними умовами лізингової угоди, висилає лізингодавцю лист з підтвердженням-зобов'язанням і підписаним примірником загальних умов договору, приклавши до нього бланк замовлення на обладнання. Цей документ складається фірмою-постачальником і візується лізингоодержувачем.
2. Придбання товару. Отримавши примірник договору і бланк замовлення (можуть використовуватися договір купівлі-продажу обладнання, що укладається постачальником і лізинговою компанією, або наряд на поставку), лізингодавець підписує замовлення і висилає його постачальника устаткування. Власником лізингового майна, яке зберігає права власності, є лізингодавець, одержувачем по угоді є лізингоодержувач, який не виступає в ролі власника.
3. Поставка товару. Постачальник обладнання відвантажує його лізингоодержувачу відповідно до умов договору та попереднім попередженням орендаря про майбутню поставку.
4. Приймання товару. Обов'язки з приймання обладнання покладаються на лізингоодержувача. Постачальник, як правило, здійснює монтаж і введення в експлуатацію об'єкта угоди. Після закінчення роботи складається протокол приймання, що свідчить про фактичну поставку обладнання, його монтажу та введення в дію без претензій до постачальника. Протокол приймання підписується всіма учасниками лізингової операції.
5. Кредитування банком лізингової операції (при необхідності). Зазвичай лізингова фірма отримує кредит у банку, який брав активну участь в її створенні.
6. Оплата поставки. Після підписання протоколу приймання лізингодавець оплачує вартість об'єкта угоди постачальнику.
7. Виплата лізингових платежів. Платежі лізингодавцю є основою зворотності отриманого товарного кредиту. Вони припускають погашення вартості взятого в оренду лізингового майна, оплату відсотків, а також деякі інші витрати.
8. Повернення кредиту зі сплатою відсотків по ньому. Цей етап є необхідним в разі залучення для фінансування лізингової угоди банківського кредиту.
Виділяють два види лізингу: оперативний (операційний) і фінансовий. В основі розрізнення оперативного і фінансового лізингу лежить такий критерій, як окупність майна. В цьому плані оперативний лізинг являє собою лізинг з неповною окупністю, а фінансовий - лізинг з повною окупністю.
Оперативний лізинг має місце при здачі майна в оренду на період, значно менший, ніж термін амортизації (як правило, на термін від двох до п'яти років).
Досить поширеною формою є проектне фінансування з обмеженим регресом на позичальника. При цій формі фінансування всі ризики, пов'язані з реалізацією проекту, розподіляються між учасниками таким чином, щоб останні могли приймати на себе залежні від них ризики. Наприклад, позичальник несе на собі всі ризики, пов'язані з експлуатацією об'єкта; підрядник бере ризик за завершення будівництва і т.п.
Проектне фінансування без регресу на позичальника на практиці використовується досить рідко. Дана форма пов'язана зі складною системою комерційних зобов'язань, а також високими витратами на залучення фахівців з експертизи інвестиційних проектів, консультаційні та інші послуги. Оскільки при проектному фінансуванні без регресу на позичальника кредитор не має ніяких гарантій і приймає на себе майже всі ризики, пов'язані з реалізацією проекту, необхідність компенсації цих ризиків обумовлює високу вартість фінансування для позичальника. Без регресу на позичальника фінансуються проекти, що володіють високою рентабельністю. Як правило, цими проектами передбачається випуск конкурентоспроможної продукції, наприклад видобуток і переробка корисних копалин.
Банки, що займаються фінансуванням інвестиційних проектів, залучають досвідчених фахівців з експертизи інвестиційних проектів або створюють спеціалізовані підрозділи для організації, контролю та аналізу реалізації проектів.
Робота банку по реалізації проекту в найбільш загальному вигляді включає наступні етапи:
попередній відбір проектів;
оцінка проектних пропозицій;
ведення переговорів;
прийняття проекту до фінансування;
контроль за реалізацією проекту;
ретроспективний аналіз.
Відбір проектних пропозицій здійснюється виходячи з їх відповідності певним критеріям. Попередньо оцінюється загальна інформація про проект, що включає відомості про тип інвестиційного проекту, його галузевої і регіональної приналежності, обсягах запитуваної фінансування, ступінь опрацьованості проекту, наявності та якості гарантій і т.д.
Після відсіювання проектів, які не відповідають пропонованим критеріям, відібрані проекти розглядаються більш докладно. Опрацьовуються такі конкретні характеристики проекту, як його перспективність, проектні ризики, фінансовий стан позичальника та ін.
Зазвичай банки не займаються розробкою проекту. Вони можуть сприяти в підготовці пакету документів. Однак в тих випадках, коли банки беруть участь в капіталі проектної компанії або здійснюють фінансове консультування при виконанні ними функцій консалтингової компанії, вони можуть брати на себе і розробку проекту.
Ключовим етапом проходження проекту є оцінка його інвестиційних якостей на основі комплексного аналізу техніко-економічного обґрунтування, бізнес-плану та іншої проектної документації. На цьому етапі здійснюються виявлення проектних ризиків, розробка заходів по їх диверсифікації та зниження, вибір схеми і умов фінансування, оцінка ефективності інвестиційного проекту і управління його реалізацією. За результатами оцінки приймається рішення про доцільність ведення переговорів.
Предметом переговорів банку з позичальником виступає угоду про реалізацію інвестиційного проекту і кредитний договір. Фінансові умови кредитного договору, як правило, передбачають надання позичальнику пільгового періоду на виплату заборгованості, так як при проектному фінансуванні погашення заборгованості здійснюється за рахунок доходів, що генеруються проектом.
Схема погашення боргу може передбачати аннуїтетниє платежі, погашення рівними частками основного боргу з відсотками на залишок непогашеної заборгованості, одноразова погашення основної суми боргу, погашення заборгованості у вигляді фіксованого відсотка за певні проміжки часу у вигляді заданого відсотка від чистої проектної виручки за певний термін, виплату позичальником тільки позичкового відсотка з конверсією основної суми боргу в акції після закінчення кредитної угоди. Два останніх варіанти (на відміну від попередніх) означають використання також інвестиційного методу фінансування, який передбачає участь банку в прибутках. В угоді про реалізацію проекту обмовляється комісійна винагорода банку, пов'язане з його участю в підготовці і реалізації проекту.
Необхідність контролю банку за реалізацією інвестиційного проекту обумовлена тим, що при проектному фінансуванні банк зазнає значних проектні ризики і, отже, не може не втручатися в процес витрачання виділених коштів, в хід реалізації проекту. Рівень ризиків банку залежить від прийнятої схеми проектного фінансування, відповідно до якої банк прямо або побічно бере участь в управлінні проектом: з повним, обмеженим регресом або без регресу на позичальника.
Банки, що спеціалізуються на фінансуванні інвестиційних проектів, по завершенні проекту, як правило, здійснюють ретроспективний аналіз, що дозволяє узагальнити отримані результати, визначити ефективність реалізації інвестиційного проекту.
Для успішної реалізації інвестиційних проектів в світовій практиці використовують різні комбінації способів часткового і кредитного фінансування, гарантій та поручительств.
Серед основних моделей проектного фінансування можна виділити наступні:
фінансування під майбутні поставки продукції;
«Будувати - експлуатувати - передавати» (build - operate - transfer - ВОТ);
"Будувати - володіти - експлуатувати - передавати» (built - own - operate - transfer - ВООТ).
Схема фінансування під майбутні поставки продукції часто використовується при здійсненні сировинних проектів. Її можна віднести до форм фінансування з обмеженим регресом на позичальника, підкріплюється контрактами, в яких передбачаються безумовні зобов'язання покупця типу «брати і платити» (take and pay) і «брати або платити» (take or pay) з третіми кредитоспроможними сторонами. Дана схема передбачає участь як мінімум трьох сторін: кредиторів (банківський консорціум), проектної компанії (спеціальної компанії, що займається безпосередньою реалізацією інвестиційного проекту), посередницької компанії, яка є покупцем продукції. Посередницька компанія може засновуватися кредиторами. Механізм дії даної схеми наступний. Банківський консорціум, який здійснює фінансування проекту, надає кредит посередницькій компанії, яка, в свою чергу, передає грошові кошти проектної компанії у формі авансу за майбутню поставку останньої певної кількості продукції за фіксованою ціною, достатньою для погашення боргу. Погашення кредитів ув'язується з рухом грошових потоків від реалізації продукції, що поставляється.
У відповідності зі схемою ВОТ на основі отримання від державних органів концесії група засновників створює спеціальну компанію, в обов'язки якої входять фінансування та організація будівництва об'єкта. Після завершення робіт ця компанія отримує право експлуатації або володіння об'єктом. Держава може сприяти реалізації інвестиційного проекту шляхом укладення контракту на покупку об'єкта за фіксованою ціною або опціонної угоди, надання гарантій банку, який кредитує проект.
Організація фінансування інвестиційного проекту на умовах ВООТ дещо відрізняється від моделі ОСЬ, так як передбачає отримання спеціальної компанією від держави ліцензії на основі франчайзингу та поєднання фінансування з обмеженим регресом з фінансуванням цієї компанії під урядову гарантію. За схемою BOOT проектна компанія (компанія-оператор), яка виступає концесіонером, несе відповідальність за будівництво, фінансування, управління та обслуговування об'єкта інвестиційної діяльності протягом обумовленого періоду (20, 30 або більше років), після чого об'єкт передається державі (або уповноваженою державою структурі ). Протягом концесійного періоду проектна компанія (компанія-оператор) отримує доходи від експлуатації об'єкта, покриваючи витрати по фінансуванню інвестиційного проекту (включаючи витрати з обслуговування кредитів), управлінню і ремонту об'єкта і отримуючи прибуток.
При використанні схем СОТ та ВООТ відбувається розподіл проектних ризиків між учасниками (спеціальної компанією-підрядником, кредитором-банком або їх групою і державою), що закріплюється в концесійному договорі або франчайзинг-угоді, забезпечується взаємна зацікавленість учасників проекту в його своєчасному та ефективному здійсненні.
Привабливість цих схем для держави обумовлена цілою низкою обставин:
держава, відіграючи важливу роль в реалізації проекту, не несе при цьому витрат, що зводить до мінімуму вплив на його бюджет;
через певний час, обумовлене періодом концесії або франчайзинг-угодою, держава отримує у власність працює об'єкт;
використання механізму конкурсного відбору, перемикання фінансування на приватний сектор внаслідок його більш високу ефективність дозволяє добитися великих результатів;
стимулювання припливу високих технологій, іноземних інвестицій, що досягається за допомогою використання цих схем, дозволяє вирішити національно значимі економічні та соціальні проблеми.
Використання розглянутих схем проектного фінансування в Україні може здійснюватися на основі реалізації угод про розподіл продукції, відповідно до яких інвесторам надаються на платній основі і на визначений термін виняткові права на пошук, розвідку, видобуток мінеральної сировини і на ведення пов'язаних з цим робіт, а інвестор здійснює проведення зазначених робіт за свій рахунок і на свій ризик. При цьому угода визначає умови і порядок розподілу виробленої продукції між державою та інвестором.
Проектне фінансування може бути ефективним і дієвим фінансовим інструментом щодо довгострокових інвестиційних проектів, пов'язаних з капіталомісткими галузями економіки.
Підсумки
1. Сучасні вітчизняні розробки в області методів оцінки ефективності інвестицій базуються на принципах, які широко застосовуються у світовій практиці. У їх числі: розгляд проекту протягом усього його життєвого циклу; порівнянність умов порівняння різних проектів (варіантів проекту); оцінка повернення вкладених коштів на основі показників грошових потоків, пов'язаних з проектом; облік чинника часу; принцип позитивності і максимуму ефекту; вибір норми дисконту; облік наявності різних учасників проекту і розбіжності їх інтересів; облік найбільш істотних наслідків проекту; порівняння «з проектом» і «без проекту»; багатоетапність оцінки; облік впливу інфляції; облік впливу невизначеності та ризиків; облік потреби в оборотному капіталі.
2. Відповідно до типової методикою виділяють наступні види ефективності інвестиційного проекту: ефективність проекту в цілому; ефективність участі в проекті. Ефективність проекту в цілому включає громадську (соціально-економічну) ефективність проекту і комерційну ефективність проекту. Ефективність участі в проекті включає: ефективність участі підприємств у проекті; ефективність інвестування в акції підприємства; регіональну та ефективність в цілому по країні; галузеву ефективність; бюджетну ефективність.
3. Грошовий потік інвестиційного проекту формується грошовими надходженнями (притоками) і платежами (відтоками) при реалізації інвестиційного проекту, які залежать від часу розрахункового періоду. Він включає грошові потоки від інвестиційної, операційної та фінансової діяльності.
4. Під фінансовою товарність інвестиційного проекту розуміють забезпечення такої структури грошових потоків, при якій на кожному кроці розрахунку є достатня кількість грошей для здійснення проекту. Оцінка ефективності інвестиційних проектів базується на зіставленні припливів і відтоків грошових коштів, пов'язаних з його реалізацією, що передбачає проведення процедури дисконтування - приведення значень різночасових грошових потоків до їх вартості на певний момент часу з використанням норми дисконту. Розрізняють такі норми дисконту: комерційну, учасника проекту, соціальну, бюджетну.
5. Критерії оцінки інвестиційних проектів визначають міру інтегрального ефекту, отриманого в результаті реалізації інвестиційного проекту, а також характеризують співвідношення очікуваних доходів від інвестиційних вкладень і витрат на їх здійснення. Вони поділяються на дві групи: засновані на облікових оцінках і засновані на дисконтуванні. Першій групі відповідають прості або найпростіші методи, які передбачають використання облікових показників (чистий дохід, рентабельність інвестицій, термін окупності, індекси прибутковості, максимальний грошовий відтік), другий - складні методи або методи, засновані на дисконтуванні, де критеріальними показниками служать: чистий дисконтований дохід, індекси прибутковості з урахуванням дисконтування, внутрішня норма прибутковості, термін окупності інвестицій з урахуванням дисконтування, максимальний грошовий відтік з урахуванням дисконтування.
6. Однією з умов об'єктивної оцінки ефективності інвестиційних проектів є облік невизначеності та ризику. Під невизначеністю розуміють неповноту і неточність інформації про умови реалізації проекту, під ризиком - можливість виникнення таких умов, які призведуть до негативних наслідків для всіх або окремих учасників проекту. З метою оцінки стійкості та ефективності проекту в умовах невизначеності використовують методи укрупненої оцінки стійкості, розрахунку рівнів беззбитковості, варіації параметрів.
7. Під методом фінансування інвестиційного проекту розуміють спосіб залучення інвестиційних ресурсів з метою забезпечення фінансової можливості бути реалізованим проекту. Основними методами фінансування інвестиційних проектів є: самофінансування, акціонування, а також інші форми часткового фінансування; кредитне фінансування (інвестиційні кредити банків, випуск облігацій); лізинг; бюджетне фінансування; змішане фінансування (на основі різних комбінацій цих способів); проектне фінансування
