неділя, 3 квітня 2016 р.

Хорватський досвід вирішення проблеми сепаратизму в зв'язку з дискусією про шляхи мирного врегулювання конфлікту на Донбасі.

Підписання Дейтонської угоди
«Поганий мир кращий за добру війну» - під цими словами Хорватія живе останні двадцять років. Відносини між хорватами і хорватськими сербами далекі від дружніх, і хоча до серйозних конфліктів та насильства найчастіше не доходить, в колишніх сербських анклавах ситуація залишається напруженою.

Подібні військові конфлікти в історії двох сусідніх народів не проходять безслідно. У Вуковарі сьогодні хорвати і серби чудово пам'ятають, що сталося в Овчарах. Вуковар став місцем військового злочину, який отримав назву Вуковарської різанини. Після падіння міста серби захопили міську лікарню, в підвалі якої містилися поранені хорватські солдати і мирні жителі. Після цього частину з них солдати ЮНА вивезли до сусіднього села Овчари на свиноферму і розстріляли. Точну кількість жертв досі так і не встановили,  в той день приблизно було вбито від 255 до 265 осіб. 
Війна між хорватами та сербами зараз пішла у віртуальний простір і тепер ведеться в інтернеті, на форумах і в соціальних мережах, а також на стінах будинків у підворіттях, де по черзі з'являються антисербські та антихорватські написи. Головні суперечки у Вуковарі нині через кирилицю. Сербська меншина вимагає, щоб її права були дотримані, і всі міські покажчики та таблички на державних установах були продубльовані кирилицею. У той же час хорвати Вуковара протестують і заявляють, що ніякої кирилиці у себе в місті не потерплять, тому що для них кирилиця - символ окупації, геноциду та масових вбивств.

У місті досі живуть люди, які брали участь в бойових діях по різні боки фронту і скоювали військові злочини. Представники місцевої влади розповідають, що після переходу міста під контроль Загреба, хорватське населення Вуковара, вигнане в 1991 році, розраховувало, що серби, які брали участь в бойових діях, покинуть місто. Але багато сербів залишилося. І сьогодні непоодинокі випадки, коли жертви насильства стикаються на вулицях зі своїми ґвалтівниками, вину яких так і не змогли довести.

Часто бувають такі випадки, коли всі знають, хто вбивця, але цього не достатньо, щоб засудити людину. Тому доводиться якось миритися з тим, що вона живе по сусідству - розповідають місцеві жителі.

Після війни 1991 року в Хорватії утворилося три сербських анклава - Кнінска Країна, Західна Славонія та Східна Славонія. Перші два були ліквідовані в 1995 році в результаті військової операції. Третій анклав, до який саме і входив Вуковар, повернувся під контроль Загреба в результаті мирної інтеграції. Після того, як Хорватія продемонструвала сербам свою силу, ті погодилися врегулювати конфлікт мирним шляхом, щоб уникнути непотрібних жертв. Саме тому серби не втекли з цієї області, як з Кніна, де їх опір придушили військовою силою. Вони інтегрувалися до складу Хорватії поступово і багато колишніх військових залишилися жити в Вуковарі і після того, як він став хорватським.

Мирна інтеграція Східної Славонії в цілому проходила на умовах Хорватії, яка диктувала їх з позиції сильного. Саме з цієї причини сербські парамілітарні формування майже не саботували роззброєння і добровільно здавали свою зброю, задовольняючись обіцянками амністії, або просто йшли в Боснію або Сербію, розуміючи, що опір даремний. Хорвати милували своїх ворогів з великодушністю переможців. І в кінцевому підсумку інтегрували Східну Славонію, не залишивши навіть натяку на «особливий статус» цієї території.

Вибори, що відбулися в квітні 1997 року, стали важливим етапом мирного процесу, проте вони були проведені вже після того, як у Східну Славонії була введена хорватська поліція, підконтрольна Загребу, а парамілітарні формування сербів були повністю роззброєні. Проходили вибори, зрозуміло, за законами Хорватії, а брати участь в них могли лише ті виборці, які мали хорватські документи. Отримання нових документів стало іспитом на лояльність. Адже щоб проголосувати на місцевих виборах серби мали стати громадянами Хорватії, тобто визнати сам факт її існування. Після цього Загреб починав виплачувати їм пенсії та інші соціальні виплати.

Хорватський досвід показує, що наслідки війни не зникають навіть через десятиліття, і боротися з ними країні доведеться, очевидно, до кінця життя нинішніх поколінь. Навіть через 20 років після закінчення війни в Хорватії досі зберігаються мінні поля. У Карловацькій жупанії (області) за два десятиліття було знешкоджено лише ¾ всіх замінованих площ. І щороку на мінах продовжують підривати мирні жителі. 

Як і раніше, серйозною проблемою для Хорватії залишаються і питання реабілітації ветеранів війни. У маленькій країні з населенням менше 5 мільйонів чоловік статус ветеранів конфлікту мають понад 500 тисяч осіб - тобто більше 10% населення. Це величезна цифра. На пенсії та допомоги для ветеранів держава виділяє величезні кошти, які стають непосильними для скарбниці. При цьому спроби якось урізати витрати і пільги щоразу наштовхуються на рішучі протести і блокуються політиками.

Хорватія діяла жорстко, але не по-звірячому жорстоко - і перемогла. Україна може домогтися подібного результату меншою ціною. У Хорватії був реальний конфлікт між хорватами і сербами на етнічному та релігійному грунті. В Україні лінія розколу проходить не між католиками і православними, україномовними і російськомовними, етнічними українцями і етнічними росіянами, а між усіма, хто відносить себе до української політичної нації, і тими, хто відносить себе до "русского мира ". А таких серед жителів Донбасу меншість, і зовсім мало тих, хто готовий "за русскій мір" воювати. 

Мінські угоди не ліквідовують військовий конфлікт в Україні, а лише заморожують його на невизначений термін. При цьому, війна може поновитися в будь-який момент, оскільки проросійські бойовики можуть не бути позбавлені зброї, військового, поліцейського контролю над захопленою ними територією Донбасу.

Ще один урок хорватського досвіду - не варто обманювати себе надіями на швидке відродження економіки на територіях, які пережили війну. І потрібно готуватися до того, що після закінчення бойових дій число біженців з Донбасу буде наростати - не по етнічним, а з економічних причин.

Досвід амністії сепаратистів.

В 1992 році на лініях фронту в Хорватії, за згодою урядів Загреба й Белграда, були розташовані миротворчі сили ООН. Цього ж року парламент ухвалив закон про амністію. Ним були охоплені всі сепаратисти, тобто сербські повстанці та югославські солдати, за винятком тих, кого обвинувачували в скоєнні геноциду та воєнних злочинів. Амністією були охоплені як засуджені особи, так й ті, проти котрих була порушена карна справа, а також ті, що перебували на території самопроголошеної «Республіки Сербська країна».

До кінця 1993 року військові та цивільні суди винесли рішення про амністію приблизно трьох тисяч сербів. Амністували й кілька десятків хорватських військових та поліцейських, засуджених через порушення дисципліни або перевищення повноважень. Президент Франьо Туджман окремим указом амністував 80 сербів, на яких не поширювалися судові рішення. Урядовці пояснювали, що метою амністії було створення умов для діалогу й політичного врегулювання кризи. Преса зазначала, що запровадження амністії від Загреба вимагали міжнародні чинники.

Вже наступного року ухвалили новий закон про амністію. В ньому йшлося про те, що війна закінчилася і вся державна територія перебуває під контролем влади. Уряд намагався довести, що серби є повноправними громадянами країни, що немає перешкод для повернення людей, хто під час війни переїхали до Сербії. Цим законом передбачалося, що буде порушено карну справу лише проти тих, кого звинувачують в порушенні норм міжнародного права. На підставі цього закону глава держави 1996 року амністував 300 сербів – як засуджених, так і тих, проти кого лише розпочали процес або розслідування.

Упродовж наступних двох років, на пропозицію відповідної комісії, сформованої парламентом, президент Туджман підписав рішення про амністію 650 сербів. Значна частина юристів піддавала критиці масову амністію, зокрема, коли йшлося про правомірно, як вони вважали, засуджених осіб. На думку критиків, звільнення від кари є проявом зневаги до судів й законів. Натомість політичні діячі заявляли, що помилування створює кращі умови для подолання наслідків війни та співжиття хорватів й сербів.

Через дванадцять років після початку війни, 2003 року, в Хорватії ухвалили новий закон про амністію. В ньому більше не було згадок про війну та міжетнічні конфлікти. Цей закон повністю базувався на законодавстві європейських країн.

В хорватських в`язницях наразі є лише десяток сербів засуджених за злочини, скоєні під час війни. Лідерів самопроголошеної сербської «Країни» Мілана Мартича, Ґорана Хаджича та кількох генералів судили в Міжнародному кримінальному трибуналі у справах колишньої Югославії. Кілька десятків хорватських сербів, обвинувачених за злочини над хорватами, судили сербські суди, оскільки обвинувачені були громадянами Сербії.

Амністія під час війни та після завершення воєнних дій була одним з чинників, які сприяли нормалізації відносин між двома державами та їхніми громадянами. Серби чверть століття тому складали дванадцять відсотків населення Хорватії. На сьогодні – приблизно чотири відсотки.

Колишня белградська влада використала хорватських сербів, коли вони їй були потрібні. Коли виявилося, що неможливо створити «Велику Сербію» – сербській меншині в сусідній країні Белград запропонував реінтегруватися до хорватського суспільства. Хорватія дала їм таку можливість, принаймні з юридичної точки зору. На практиці (з цим погоджуються як хорвати, так й серби) міжетничні стосунки далеко не такі складні й толерантні, якими були до 1991 року. Воєнні роки ніхто не забуває. Все ж таки там зараз немає військових конфліктів. 

Підготував О. Майстренко

Немає коментарів:

Дописати коментар

Коментарі